Петро Сорока
МАНДРИ РЕП’ЯШКА ЧІПА

ЧАСТИНА ПЕРША

І
Є країна Будякія,
Хто не був, то приїжджай.
Взимку там гуде завія,
Але влітку справжній рай.
Тут живуть усякі трави:
Конюшина і Полин,
Лопухи, Люпин і навіть
Три колонії Маслин.
Тут цвітуть Кушир, Тройзілля,
Яроцвіт і Лисохвіст.
Влітку тут одні весілля,
А всю осінь строгий піст.
Вже з весни таке буяння,
Що лишень живи і будь!
І від рання до смеркання
Оси з Бджолами гудуть.
Тут угору пнуться Вишні,
Землю спушують Кроти,
Тут живуть щасливі миші,
Бо не водяться Коти.
І хай все це проминуще,
Та веселе і просте.
Ще й строкате, запахуще…
Але мова не про те.
Мова про малого Чіпа,
Що родився Будяком,
Що його бабуся Ріпа
Називає диваком.
Це тому, що хлопчик мріє
Стати першим мандрівним
Реп’яшком, який зуміє,
Підкорити Крим і Рим.
Тож із нього всі сміються,
А найбільше всіх Полин,
Так що навіть сльози ллються
З пропливаючих хмарин.
— Мандрувати, — кажуть, — хоче,
Світом топати без ніг.
І старий Бур’ян регоче,
І Кропиву душить сміх.
— Він не знає навіть літер!
— Він іще ні бе, ні ме!
Ну, нехай підхопить Вітер,
Або Буря підніме.
І куди його закине,
В калабань або багву.
Або Ослику на спину,
Що в брудному спить хліву.
— У Кульбаби парашута
Попроси, а краще два,–
Жалить словом зла і люта
Пожеруха-Кропива.
— Ти тримайся нас, невмійку, —
Радить Дудничка стара, —
Пропадеш ні за копійку.
— Хі-хі-хі та ха-ха-ха!!!
Натерпівся Чіп немало,
Й від братів та від сестер
Ще й Оса штрикнула жалом,
Ледве, бідний, не помер.
Але якось добра сила
Серед сонячного дня,
Занесла, немов на крилах,
Молоденького Коня.
Чіп збагнув: його нагода
І приниженням кінець,
Мчить навстріч йому свобода,
Справжній Божий посланець.
І як поруч Коник гзився,
Рвали землю копита,
Мужній Чіп перехрестився
І вхопився за хвоста.
Жменьки стис — не відірвати,
Весь зіщулився й затерп,
Але щоб помандрувати
Все він винесе тепер.
Світ йому перевернувся,
Як хвостом махнув Лошак,
Та сміливець не здригнувся,
Не покинув той «літак».
Навпаки гукнув щосили:
— Я лечу, лечу, лечу!!!
Ось нарешті, Боже милий,
Намандруюсь досхочу!
Прощавайте, всі, що кпини.
Хай між вами буде мир!
І від заздрощів горіли
Дудник, верес і кушир.
Вушкоцвіт наставив вуха,
Ломиніс сказав: «Дива».
А з малого відчайдуха
Так і сипались слова:
— Що для мене небезпека,
Я нічого не боюсь!
Потім чулолся здалека:
— Ви чекайте. Я верну-у-усь!!!

ІІ
Вітер свище. Коник скаче.
Миготить внизу земля.
Перший раз наш Чіп побачив
Доли, річку і поля.
Потім верби і тополі,
Що Вітрець їх насадив,
І село на видноколі,
І багато інших див.
Та нарешті Кінь-володар
Стишив біг, а потім став,
Стрів його старий Господар
— Що набігався? — спитав —
Я хотів вже брати люшню,
Але ти вернувся сам,
Топай, рідний, у конюшню,
Я вівса дві мірки дам.
Відпочинь на теплім місці,
Наберись за ніч снаги,
Завтра будемо у місті,
Там на ярмарку торги.
Перша ніч в чужому домі,
Чи, точніше, у хліві
На старій шорсткій солому,
З легким хмелем в голові.
Бо хвилюючі картини
Душу знов беруть в полон:
Річка, пагорби, долини
Проганяють милий сон.
Ще й похрюкує десь збоку
З переситу Порося,
І Лошатко скалить око
Біля соні-Татуся.
Хом’ячок чкурнув на лови
Із глибокої нори,
Ремигають дві Корови.
І якої б то мари?
Уві сні сокочуть Кури,
Півень злиться: — Куд-ку-дак!
Із з гибокої зажури
Ну, не вийдеш тут ніяк.
Серце в грудях так і б’ється.
Ах, який важкий народ!
Але Чіп наш не здається,
Це ж початок всіх пригод.
І поволі, і поволі
Засинає на хвості,
Ніби в теплій рідній льолі
В дні дитячі золоті.
В світанкову теплу пору
Рух почався в курнику
І долинуло знадвору
Голосне «Ку-ку-рі-ку!!!»
Реп’яшок розплющив очі,
Зморщив стомлене чоло,
І здалось йому, що ночі
Ніби зовсім не було.
Вже й Господар на порозі
Сон-дрімоту розганя.
— Інші люди вже в дорозі, —
Каже строго до Коня. —
Тож вставай, хоч не охота,
Та влізай у свій хомут.
Жде нас, братику, робота —
Путь до міста Торгобуд.
…Вже і крам лежав на возі,
На сидіння всівся Син.
І були вони в дорозі
Через декілька хвилин.
Знов немов в калейдоскопі
Миготів веселий світ
Під веселий кінський тупіт.
Не поїздка — а політ.
Серце в Чіпа знов співало,
Виривалося з грудей.
Знав: побачить він немало
Краєвидів та людей.
Обіч шляху миготіли
Липи, Клени, Ясени.
Мов палаци, білі вілли,
І поля, сади й лани.
То промчить швидка машина,
То мопед, як джміль, гуде,
То обійма враз долина,
Де нікого і ніде.
Потім знову путь широка,
І здавалося не раз,
Що не в два — в чотири ока
Світ пасе маленький ас.
Ще поквапно проминули
Хутірець і крутояр,
І нарешті всі почули —
Недалеко вже й базар.
Що за диво ця толока,
Що мов сто роїв гуде.
Мовив дід: «А це морока
Притулитись аби де».
Все вертілось, гоготіло
І несло якийсь товар.
Хтось кричав: — Купуєм мило!
Хтось: — Поміряйте кептар!
Продавались на всі боки
Сотні, тисячі речей…
Пломеніли в Чіпа щоки
Й виривалося з грудей:
— Я такої веремії,
Де всьому втрачаєш лік,
В нашій рідній Будякії
Не побачив би повік.
Тут з усіх світів, їй Богу,
Люд веселий принесло,
І нема чогось такого,
Щоб в цім раї не було.
Все тобі і квас, і пиво,
Мед, варення і пиріг.
Чи повірили б в це диво
Бузина і лисохвіст.
Та ніколи, хоч до школи
Травоквітної пішли.
Та ж сюди й крилаті бджоли
Долетіти не змогли.
А мені усе вдалося!
Я це, братці, осягнув!!!...
Раптом Чіпа за волосся
Хтось щосили потягнув.
Обірвався голосочок,
Затремтів малий смільчак.
То господарів Синочок
Затиснув його в кулак.
І промовив: — Де він взявся
Той маленький сосунець?
Заховався, вихвалявся
Та попався на кінець.
Все! Зітру тебе на порох,
На дрібненький порошок,
Або вистрелю, як корок,
Давши пштичка під задок.
— Так як корок, так як корок! —
Заволав малий джигіт.
Не хотілося у морок,
Не хотілось на той світ.
А хлопчак, зібравши силу,
Кинув Чіпа: — Будь здоров!
Але той уникнув пилу
І смертельних підошов.
Підхопив сміливця вітер,
Як невидима рука,
І жбурнув на білий кітель,
Білий кітель моряка.
Чіп од щастя засміявся. —
Слава Богу! — прошептав,
І під комір заховався,
Щоб ніхто вже не дістав.
А моряк зробив прикупку:
Пляшку рому, квіти й торт,
Упіймав таксі-маршрутку
І подався прямо в порт.
А коли зійшов по трапу
На високий корабель,
Чіп почув щось про Анапу,
Про Марсель і про Брюсель.
Зрозумів, його чекає
Довга подорож морська.
А яка? Ніхто не знає,
Чи весела, чи важка.

ІІІ
Довго плив у синім морі
Корабель.
Але мені
Слід сказати, що лиш зорі
Бачив Чіп наш у вікні.
Та ще сонце в дні погожі,
Та ще чаєчок мигцем.
Та й дрімав на білім ложі,
За гладеньким комірцем.
А коли прив’яли квіти
І обпали пелюстки,
Чистив той моряк свій кітель,
Весь заглиблений в думки.
Світлий день повільно гаснув,
Сонце падало тихцем…
І господар раптом ахнув –
Реп’яшок під комірцем.
Затрусився весь од злості.
Спалахнув — хоч воду лий.
Запитав: — Це що за гості?
Де ти взявся тут, малий!?
Якби міг, в найглибшу нірку
Чіп сховався б. Та дарма.
Вже моряк бере за шкірку,
Вже погибель чи тюрма
У мішку липкого бруду
Й ненависного сміття.
Так без слідства і без суду
Втратить він своє життя.
І зітхнув він: «Помираю.
Не доплив до справжніх див,
Та принаймні твердо знаю,
Що немарно в світі жив».
Відчинив моряк віконце,
Реп’яшка жбурнув — і все.
А надворі тиша й сонце,
Хмари янголик пасе.
Як тут можна помирати,
Добрий Боженьку, скажи?
І почав малий благати:
— Вітре-брате, поможи!
Є дива ще, любі діти,
Й нашій казці не кінець,
Бо в ту ж мить, немов нізвідки,
Появився Вітерець.
Реп’яшка узяв на спину,
Як надійний старший брат,
І поніс, немов дитину,
Щоб покласти на канат.
Знов життя щасливим світлом
Осіяло мандрівця,
І вони з Попутнім Вітром
Розмовляли без кінця.
Розказав Вітрець, що бачив
За морями Дивокрай,
Де ніхто-ніхто не плаче,
Бо у кожного свій рай.
Де Папуги кольорові,
Крокодили і Слони,
Де усі-усі готові
Жити вічно без війни.
Де плоди ростуть чудові,
Захотів — бери, зривай!
І ще довго Реп’яшкові
Снився той казковий край.
Корабель летів і хвилі
Вигравали, як кришталь.
На далекім небосхилі
Тільки море, тільки даль.
Але ось пливуть Дельфіни,
Акробати всі…
Ну й ну!
То вистрибують із піни,
То пірнають в глибину.
Сяють спинками ясними,
Ще й співають залюбки,
І, здається, що за ними
Путь звіряють моряки.
А ще якось майже дибки
Став Китище-головань.
І Летючі диво-рибки
Появились в світлу рань.
А вночі із дна морського
Виплив, наче привид, Спрут.
Та чогось такого злого
Не зробив той баламут.
І Тріска була, й Ментая,
Метиляв Кальмар хвостом.
І Акул велика зграя
Пропливала під бортом.

ЧАСТИНА ДРУГА

І ось нарешті світла мить,
Здолавши путь безкраю,
Наш корабель в порту стоїть
Країни Див і Раю.
Де всі у злагоді живуть,
У непорушнім мирі.
Тому цей край всі Птахи звуть
Земний Гостинний Вирій.
А третя назва — Дивокрай,
Звичайна й незвичайна.
Але на карті не шукай,
Вона — велика тайна.
Бо нині може бути тут,
А завтра вже немає,
І хтось даремно свій маршрут
До неї прокладає.
І це не вигадка смішна,
Тут все напрочуд просто,
Бо ця країна чарівна –
Плавучий диво-острів.
Сьогодні тут, а завтра там,
Тут кожен гість, як вдома.
А як шукати — лиш птахам
Ця таїна відома.
Але якщо на кораблі
Все мирне й невороже
Та люди щирі і незлі,
То Бог тоді поможе.
І хай не часто на віку
Іще таке буває,
Але журитись Реп’яшку
Підстав уже немає.
І хоч з канату аж ніяк
Він зам зійти не може,
Та вірить, що якийсь моряк
Ще зробить діло гоже.
А є ж іще на кораблі
Папуга, песик Кузя,
Що має цятку на чолі,
І дивна мавпа Фрузя.
Тож як довідались вони
Про Чіпа на канаті,
То всі гуртом і однесли
На Острів Благодаті.
І Чіп прожив там цілий рік
У почестях та славі,
А рік на острові, як вік,
Бо всі такі ласкаві.
Коли краса, добро і сміх,
То час тоді зникає,
Годинник свій спиняє біг,
Це, мабуть, кожен знає.
Тут в Чіпа друзів сотні три,
А, може, і чотири,
Його любили всі Орли,
Всі Тигри й Крокодили.
Усі Горили і Слони,
Ще і тітонька Коала,
І навіть різні плазуни,
Що мають люті жала.
Він там зустрів свою любов
Із іменем Реп’яшка,
Була вона, як ніжний шовк,
І біла, як ромашка.
І так траплялось, що без сну
Із вечора до рання,
Вони співали про весну
І про своє кохання.
І в них з’явились діточки,
А згодом — онучата.
Усі такі, як квіточки
І хлопчики, й дівчата.
І був один, що звався Дік,
Відважний — не сказати.
То він вночі із дому втік,
Щоб світом мандрувати.
Так, як колись його дідусь,
Незламної породи,
Та розказати не берусь,
Вам про його пригоди.
Хай інший хтось. Чи ти візьмись,
Мій дорогий читачу,
Бо стрінеш Діка ще колись
І я це чітко бачу.
Мені довести до кінця
Оці пригоди треба.
Бо Чіп не раз ще за життя
На світ дивився з неба.
Його любили Журавлі,
Лелеки і Гаари,
А на Орлиному крилі
Він знявся понад хмари.
Та затужив на схилі літ
За милим Ріднокраєм,
Де Тирлич, Дрок і Жовтоцвіт,
І річка понад гаєм.
Де стежку Верес застелив,
Де Яглиця чудесна…
І він Журавку попросив,
Аби туди віднесла.
Це небезпечний був політ,
Хоч помагали Крижні,
Та показався рідний світ
Через чотири тижні.
Миліша всіх на світі див
Вітчизн
а незабута.
Чіп пірце пташки відпустив,
Хоч був без парашута.
Кричав:
— Стрічайте, та без сліз,
Бо я лечу додому!
І всі, хто в цій долині ріс,
Здригнулись, як від грому.
Задерли голови Дзвінці,
Костриця і Бугилля,
Підбіл, Меліса, Чебреці —
Усе тутешнє зілля.
Та мертвим Чіп на землю впав,
Не стало відчайдуха.
— Це він, мій син, — Будяк сказав,
І скинув капелюха.
–Це він. Це він, — шептав Жовтець.
І Трави стали строєм.
— Таки вернувся молодець!
— Жив і помер героєм.
І нині там, де Будячки,
Де вгору пнеться Липа,
Живуть легенди і казки
Про відчайдуху Чіпа.