Народнi вимiри маси i рiдини

Споконвiку мiрою для сипких продуктiв – зерна, муки, круп – була не їх маса, а об'єм. Обмiн здiйснювали за правилом: однаковий товар вимiрювався посудом однакової мiсткостi. Так з'явилися "мiрки". У Карпатах це був посуд (бочка) на 32 л зерна. Меншими одиницями – були "пiвлiтра" (16 л) i "чвертка" (8 л). Ними могли мiряти крупу або муку. Побутував й iнший спецiальний посуд для мiр – "мiртук", а також "гелетка". Поширеною стала така мiра, як "гарнець" ("горнець"), що мiстила 3,7 л i подiлялась на чотири кварти. Сталою мiрою був "корець" (96 кг). На Гуцульщинi йому вiдповiдав "кобельчи" ("кобель"), що подiлявся на чотири "фердилi", а останнiй, у свою чергу, – на чотири "патралицi" (8 л).

Велику кiлькiсть зерна зберiгали у "кадовбах" (8 ц), рiзної мiсткостi бочках (вiд 200 до 100 кг). Вiдповiдно вони стали й мiрою – "один кадовб", "одна бочка".

Для муки ще з давньоруських часiв iснувала мiра "мисль" ("мисель") – посуд, що мав вигляд дволiтрової цилiндричної бляшанки.

З тiєї доби залишилась у побутi українського населення Карпат мiра "око" мiсткiстю в одне вiдро (10 л). На Гуцульщинi функцiю "ока" виконував камiнь масою 12 ок ("камiнь вовни"). Рiдину мiряли: вiдром ("коновцею"), "порцiєю" (100 г), "михайликом" (до 900 г), "кватиркою" (до 250 г) тощо; сир – "грудками", "гелетками" (6-12 кг), "бербеницями" (32 кг), "беривкою" (16 кг).

Своєрiдною мiрою врожаю зернових служили: "вiз" ("фура"), "сани", "снопи", "бабки", "кладнi", "хрести".

Народнi вимiри довжини

Своєрiдною виявилася народна система лiнiйних мiр, якою користувались в Українi з давнiх-давен. Їх походження має антропометричний характер. Усi давнi лiнiйнi мiри пов'язанi з природним рухом (розведенням пальцiв, розмахом рук), з окремими частинами людського тiла (лiктем, п'ядею, пальцями, ступнею i навiть голосом) чи фiзичною силою – "на вiдстань голосу", "на вiдстань кинутого каменя" тощо. Тому у рiзних народiв вони були не однаковими, тiсно пов'язувалися з традицiйними особливостями ("локоть давньоримський", "локоть мадярський").

Основними мiрами довжини ще з часiв Київської Русi були "локоть", "п'ядь", "ступня", "сажень" i навiть "крок". "Локоть" – вiдстань мiж лiктьовим суглобом i кiнцем стиснутого кулака ("п'ястуха") людини середнього зросту – становив 45-50 см. "Литовський локоть" дорiвнював 61,6 см i був поширений на Полiссi. Меншими за величиною були такi мiри, як "стопа" i "п'ядь". У Карпатах паралельно зi "стопою" вживався термiн нiмецького походження "шух" (приблизно 30 см), який дiлився на 12 "перстiв", чи "пальцiв" (величина великого пальця). "Перст" у лiсорубствi ототожнювався з "цалем", "цолом" (2,5 см). В українцiв, як i багатьох iнших слов'янських народiв, "п'ядь" роздiлялася на двi величини – "мала п'ядь" i "велика п'ядь". "Мала п'ядь", або ще "хрома п'ядь", – це вiдстань мiж розставленими великим i вказiвним пальцями (19 см), а "велика п'ядь" – мiж великим пальцем i мiзинцем (21-23 см).

Наведенi вище мiри застосовувались переважно у ткацтвi, почасти у рiзних народних промислах, а також у будiвництвi; "сажень" стосувався мiри землi. Витягнутi в обидва боки руки становили "сажень" ("сяг") – приблизно 177-186 см. "Коса сажень" дорiвнювала 2,5 м i визначалась вiдстанню вiд пiдошви лiвої ноги до кiнцiв пальцiв витягнутої вгору правої руки. Вiдстань на землi ще мiряли "кроком", що дорiвнював 75 см.

Iснували мiри за видом занять – рибальськi ("одне весло", "два весла"), бондарськi ("обчиркач"), будiвельницькi тощо.

Народнi вимiри часу

Людина у своєму життi насамперед помiчає плин часу. Отже, вiдповiдно формувалася i певна часова орiєнтацiя.

Доба подiлялася на чотири частини: ранок, день, вечiр, нiч, а день, як активна часова частина доби, – вiдповiдно на ранок, обiд ("полудне") i вечiр. Поза тим був ще й iнший вiдлiк: за першими пiвнями, другими, третiми, що вiдповiдало передранковiй порi. Часто користувались поняттями "до полудня", "по полудню годину чи другу", "перед заходом Сонця", "опiвночi" тощо.

Визначення тривалостi дня вiдбувалось через виробничi процедури. Зокрема, день мiг прирiвнюватися до пiв гектара поля, тобто по кiлькостi часу, затраченого на оранку цiєї площi ("день орати", або "день косити"), тощо. Побутувало багато традицiйних способiв дiзнатися про пору дня. Найчастiше орiєнтувалися за тiнню людини, якогось предмету (будинку, дерева), розташуванням Сонця на небосхилi стосовно горизонту тощо.
Бiльшi вiдтинки часу окреслювались деякими процесами, що вiдбувались у природi: цвiтiнням характерної для даної мiсцевостi рослинностi або прильотом птахiв. Була поширеною календарна прив'язка часу: "на Коляду", "до Коляди", "у пiст", "у Великий пiст", а також до сiмейно-побутових дiй: "до хрестин", "пiсля весiлля" тощо.

Цiкаво визначали час дiти-пастухи. Серед них була вельми поширеною гра "В години". Надвечiр, коли корови особливо пожадливi до пашi, а отже, не потрiбна особлива пильнiсть, дiтлахи дозволяли собi погратися. Брали звичайну паличку i ставили її на вказiвний палець. Якщо вона нахилялась, то знизу рукою робили рух у той самий бiк, щоб паличка не впала.
Так, вмiло манiпулюючи, можна було певний час утримувати кийочка у вертикальному положеннi.
Якщо палиця не нахилялася i стояла рiвно, то казали таку примовку:
- Палко, палко, нiмечино! Скiльки годин до вечора?
Пiсля цього починали рахувати вiд одиницi. Скiльки встигали налiчити, доки кийок не впав, стiльки, вважалося, залиши-лось часу пасти корiв.
Як ви розумiєте, такий вiдлiк був умовним. Адже вправний пастушок мiг довго утримувати палицю у вертикальному положеннi. Але найкращим показником часу була власна тiнь. В обiдню пору, ставши спиною до сонця, тiнь вимiряли кроками, i три-чотири ступнi було достатньо для того, щоб гнати корiв на обiдню дiйку. Ввечерi це число множили вдвiчi.
Значно гiрше було, коли випадали похмурi днi. Тодi виручали спостережливiсть i кмiтливiсть. Виявляється, i за поведiнкою тварин можна визначити час. В одних випадках корови починали мукать, в iнших – настiйно дивитись у бiк села або втiкати. Це було вiрною ознакою того, що в корiв прибуло молоко.