Ти мужчина?
Ти — справжній мужчина?
Прекрасно.
Хай вітри, хай шторми,
хай дев'яті вали,
Стій, мов скеля, й пильнуй
наш закон, наше гасло:
Як не я, тоді хто!
Не тепер, то коли? —

так Іван Світличний звертався з концтабору до свого маленького племінника Яреми і ствердив цю євангельську істину своїм життям.

Народився Світличний 1929 року на Луганщині. 1933-го мати, рятуючи дітей від голодної смерті, наймитувала на Донбасі. Згодом, сама неписьменна, купувала синові книжки і з останніх сил допомагала йому здобути освіту.
Змалку Іван виконував усю чоловічу роботу (батько хворий, потім — на фронті): косив, їздив на дахах вагонів по сіль, добував паливо. 1943 року, пробуючи підірвати фашистську машину, залишився без пальців на обох руках, а під час операції мовчав, зціпивши зуби, аби не турбувати матір.
Він навчився писати покаліченими руками і середню школу закінчив із золотою медаллю, а згодом — з відзнакою Харківський університет. Він завжди багато читав, ще в університеті почав збирати власну бібліотеку, часто за рахунок злиденного харчування.
Згадує сусід по аспірантському гуртожитку: «Іван якось примусив нас змінюватись в кращий бік, він завжди залишався самим собою, не підлаштовувався під настрій громади».
Скоро ім'я Івана Світличного стало відомим в літературних колах за чесну і мужню громадянську позицію, ерудицію, принциповість.
Світличний був натхненником руху «шістдесятників», неформальним духовним лідером, до нього тулились різні люди — молоді письменники, художники, вчені, журналісти.
Іванові властиво було сіяти добро. Завжди готовий усе віддати, він жив не для себе — жив для людей. І ще — він жив вільно, без страху і колінкування і завжди говорив правду, нещадний до всього неподобного.
У січні 1972 року Світличного разом із великою групою української інтелігенції було заарештовано. В таборі він якось непомітно став авторитетом для всіх в'язнів, без огляду на їхній вік, національність, погляди. Табір Іван розглядав як місце роботи в екстремальних умовах — перекладав, писав своє, редагував чуже.
Іван Світличний любив людей — тому люди любили його. Внутрішньо він ніколи не був в'язнем — ні в тюрмі, ні в таборі, ні у власному тілі, паралізованому довгих одинадцять років. Він завжди був вільний.
Відомий український поет Іван Драч писав: «Вірші для дітей мають писати лише добрі люди, злим людям писати вірші для дітей заборонено». Світличний міг писати вірші для дітей, недарма Василь Стус називав його доброоким.

Леоніда Світлична

НЕДОРОСТКИ
(За Я. Бжехвою)

Недоростки з різних міст
Влаштували в лісі з'їзд.
Радилися небораки:
По-перше —
Де зимують раки?
По-друге —
Хто малює зебрі смуги?
По-третє —
Чи колючий хвіст у редьки?
По-четверте —
Чи в середу буває четвер?
По-п'яте —
Чи можна лежма стояти?
По-шосте —
Чому язик безкостий?
Першим виступив найстарший
І годину цілу кашляв;
За найстаршим наймолодший
В ступі товк за рибу гроші;
А за ним глухий тетеря
Говорив, що чув тепера;
За глухим сліпець незрячий
Розповів проте, що бачив;
Після того, після того
Довго слухали... німого;
А лівша, не чувши сам,
В протоколі написав:
«Недоростки з різних міст
Влаштували в лісі з'їзд.
Говорили, що хотіли,
Вам яке до того діло?»

ЯК ГУСАК ГОВОРИВ: «ТАК-ТАК-ТАК»

Галас, гамір, гармидер, крик...
Що б ви думали? То Індик
Напустився на Гусака:
«Я тут,— каже,— лишив черв'яка.
Ти не бачив його?» І Гусак
Відповів йому: «Так-так-так».
«Кажеш, так? — здивувавсь Індик.—
А куди ж він, по-твоєму, зник?
Може, ти його з'їв?» А Гусак
І на те йому: «Так-так-так».
Розлютився ще дужче Індик,
Та на Гуся, та в лайку, та в крик:
«Гей, ви, кури, індики, качки!
От злодюга, сякий-такий!
Обкрадає нас!» А Гусак
Знов своє: «Так-так-так, так-так-так!»
«Чули? Чули? Він сам признавсь!»
Тут такий тарарам піднявсь!
Нарікання, докори, лють...
Всі ґелґочуть та крилами б'ють,
Насідають на Гусака:
«Ах, ти бестія ти така!
Це вже надто, ґалди-ґалди!
Куд-куди це годиться, куди?!
Ниций злодій, а ходить так,
Ніби Сокіл, а не Гусак.
Він глузує із нас усіх.
Це не жарти вам! Це не сміх!
Це зухвальство і глум!» А Гусак
Знай своє: «Так-так-так, так-так-так».
«Що? Так-так?!» Ох, за мову таку
І дісталося ж Гусаку —
Від Індика, від Селезня, Півня...
Полетіло стовпом пух і пір'я.
Всі довбуть і скубуть. А Гусак
Репетує своє: «Так-так-так!»
«Ах, ти так?! Ах, ти так?! Це — наруга!
Пропадай же, клятущий злодюга!»
Тут би Гусеві і каюк,
Та якраз нагодився Крук.
«Кра-кра-кра! Та чи ви дурні?
Закракракав він до пташні —
Чи не знаєте, що Гусак
Завжди ґелґає «так-так-так»?
Він не вміє казати «ні»,
Ну й невігласи! Ну й дурні!»
Ой, скандал серед білого дня!
Присоромилася пташня.
Пошуміли: ґалди-ґалди —
І тихцем-тихцем хто куди.
Заводій-бешкетун Індик
Від ганьби тої перший зник,
А за ним всі півні й качки
Поховалися в тінь, у кутки.
І лише Гусак — ну й дивак! —
Ходить гоголем: «Так-так-так»

СТОНОГА
(За Я. Бжехвою)

Мешкала Стонога біля
Міста, котре звалось Біла.
Раз Стоногу запросили
В Білу в гості, на весілля.
Як зраділа тут Стонога
Та як кинеться з порога!
Вискочила на дорогу —
І... поплутала всі ноги.
Всі сто ніг! Погані справи:
Де тут ліві? Де тут праві?!
А передні де? А задні?
Розберися в тім безладді!
Перша — та найледачіша:
Опинилась позад інших.
Друга як упреться, вперта,
Напосіла на четверту.
Почекала п'яту й п'ятій
Ледь не витоптала п'яти.
П'ята також легко-просто
Не здається — квапить шосту.
Шоста — сьому, та десяту...
Кожна хоче не відстати.
А двадцята, а двадцята,
Щоб скоріше наздогнати
Двадцять сьому і тридцяту,
Насіда на двадцять п'яту...
Все поплуталось до решти,
Як усе те розбереш ти?
Заходилася Стонога
Прямо посеред дороги
Впорядковувати ноги:
Виплутала першу, п'яту,
Потім третю і дев'яту,
Двадцять другу й двадцять шосту.
Потім... все пішло не просто,
Бо коли знайшла тридцяту,
Вже забула про двадцяту,
А поки її шукала,
П'ята знову десь пропала.
Сердиться Стонога: «Клята!
Стій! А де ж це сорок п'ята!
Так засмикана Стонога,
Переплутуючи ноги,
рахувала, поки Біла...
Вся як є позеленіла.
До Зеленої ж Стоноги
Не просили, і з дороги
Мусила вона вертати
До своєї хати.

"Веселочка"