СИМВОЛИ

УКРАЇНСЬКІ РУШНИКИ

А колись... Давно колись-то!
Рушники вже ткались,
І хустина мережилась...
Т. Шевченко.

Український рушник... Оздоблений квітами, зірками, птахами, скільки він промовляє кожному з нас!
Від сивої давнини і до сьогодні, в радості і в горі – невід’ємна частка нашого побуту – рушник, його можна порівняти хіба що з піснею. З рушником народжуються, одружуються і йдуть із життя.
Мало оздоблений, з грубішого полотна рушник на щодень висить у кожній селянській хаті, біля порога, на кілочку. Ним утирають руки, з ним доять корову, пораються біля печі.
Такий рушник називають по-різному: “утиральник”, “утирач”, “стирач” тощо. Ознакою охайності, працьовитості кожної жінки є прибрана хата, а в ній обов’язково чистий рушник напохваті. Не випадково в народній пісні мати навчає дочку, як треба годити свекрусі:

Тримай хаточку, як у віночку,
І рушничок на кілочку;
Тримай відерця всі чистесенькі
І водиці повнесенькі,
Прийдуть зовиці водиці пити,
Будуть тебе хвалити.

По всій Україні поширений звичай накривати рушником або хусткою хліб, який постійно стоїть на столі. На цей звичай, що зберігся до сьогодні, звертає увагу Григір Тютюнник в оповіданні “Дикий”: “...Санько ще не вжився в самотину, а щодня, йдучи на роботу, уявляв собі, що ось увійде в хату, а на столі, на чистій скатертині – біла тепла гора під рушником (хліба мати напекла)..." Рушником накривають діжу після випікання хліба, часто її ставлять на покуті. На Правобережному Поліссі такі невеличкі рушники називають “надіжницями”, а на Лівобережному – хустками.
Гарно оздобленими рушниками накривають кошики з паскою чи яблуками, коли несуть святити в церкву. Не обходилися без рушника на родинах і хрестинах, даруючи рушник бабі-бранці та хрещеним батькам. Ще в дохристиянські часи, коли люди вірили, що в лісах по дуплах живуть духи, обвішували дупла рушниками – обрусами. Як писав Г.Павлуцький, “...це були святі приносини, знак обожнювання, жертва...” Рушник стелять під плечі покійному в домовину, застеляють ним віко труни. До сьогодні на Поліссі зберігся звичай у поминальний день вішати на хрест рушника або намітку чи фартух.
На Поліссі, Волині ще донедавна на роздоріжжях, зокрема при в’їзді в село, стояли “фігури” (розп’яття Христа). На ті фігури також вішали рушники. Побутував такий звичай: коли хворіли діти, жінки збирались у якійсь хаті, ткали по черзі рушник і до схід сонця закопували його під фігуру. Таким способом намагалися відвернути недугу.
Використовували рушник і в обряді будівництва хати. Наприклад, на Полтавщині сволок підіймали на рушниках, потім ці рушники дарували майстрам. Коли стіни вже було зведено, вгорі в кутку вішали образ, а на нього – рушник.
Не обходилися без рушника і в хліборобських обрядах. У перший день огляду озимини (на Юрія) ішли в поле гуртами (частіше родом). Попереду йшов батько і ніс на рушнику хліб-сіль, а мати у кошику, накритому рушником, несла різне частування. На зеленому полі розстеляли рушник, на нього клали їжу, пригощались. Так робили і в перший день оранки, сівби та жнив. Після закінчення жнив господар зустрічав женців із хлібом-сіллю на рушнику, а ті одягали на нього обжинковий вінок. Коли син вирушав із дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник як оберіг від лиха. Це відображено і в сучасній пісні:
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
У колекціях музеїв України, Москви, Санкт-Петербурга є багато весільних рушників під назвами: “червоні”, “орласті”, “возові”, “роменські”, “кролевецькі”, “богуславські”, “підперізники”. Ці рушники зберігають часто як сімейну пам’ятку. Вони переходять від баби до онуки. Про давню весільну функцію рушника свідчать, зокрема, календарно-обрядові пісні: веснянки, купальські, щедрівки:

Тече річка ріковая,
Плаче дівка молодая.
Не плач, дівко, не журися,
Ще я, молод, не женився.
Як я буду вінчатися,
Прийди, серце, прощатися,
Ой, як буду на рушничку,
Подай мені білу ручку.

Або ще:

Ой на Купайла, на Івана,
Там ластівочка купалася,
На бережечку сушилася,
Дівка Ганнуся журилася;
А ще рушничків не наткала,
А вже Василька сподобала,
А ще рушнички на верстаті,
А вже Василько в її хаті.

Весільні рушники, як і весь посаг, кожна дівчина готувала собі заздалегідь. Вишивати рушники, як і сорочки, мати навчала дочок ще змалку. Зокрема, багато вишивали дівчата на досвітках довгими осінніми та зимовими вечорами. У вишивання кожного рушника, як і в вишивання сорочки, вкладалися дівочі мрії про коханого, про одруження і щасливе подружнє життя:

Коли б мені, Господи, неділі діждати –
На рушничок стати,
Тоді не розлучить ні батько, ні мати,
Ні суд, ні громада...
Стати на рушничок було апогеєм весілля:
Молода Ганнуся на рушничок стала,
Свому миленькому всю правду сказала.
Свому миленькому, свому чоловіку,
Що буде любити від вінця довіку.

По всій Україні поширений звичай перев’язувати рушниками старостів від молодого в разі згоди дівчини на одруження.

Батько й мати не одказує
Ще й рушничок не показує,
А я прийшла та й одказала
Ще й рушнички да й показала.

Весільні рушники, як і весь посаг, зберігали в скрині. У випадку відмови дівчина говорила, що в неї скрині немає та й рушників не надбала. А то ще й гарбуза підносила старостам і молодому.

Мали повернутися з рушниками,
Але повернулися з гарбузами.

В одних районах України рушники, щоб перев’язувати старостів, дівчина вносила на дерев’яній тарілці, в інших – на хлібині. Цікавий епізод записано на Катеринославщині: “Дівчина кладе рушники на хлібину, вносить до хати, низько вклоняється старостам і каже: “...Батьки мене всьому доброму вчили, а я вечорами мички микала та пряла, досвітками рушники ткала та вишивала, батькам радості бажала, щоб у них серце по мені не скеміло, щоб соромом очі їм не вкрило. Спасибі їм за все!” – низько вклоняється батькам, а потім знову вклоняється старостам і дає кожному старості по рушникові. Старости беруть рушники і один одного пов’язують навкоси через плече, а батьки молодої промовляють: “Добре, добре пов’язуйте рушниками, щоб було за що держатись, щоб у сніг не впасти, а в свою хату попасти”. Не скидаючи рушників із плечей, старости йшли до батьків молодого. Такі рушники також називалися плечовими.
У багатьох районах України на весіллі рушниками перев’язували не лише старостів та дружок, а також бояр та інших весільних гостей:

А в коморі сволок,
Там рушничків сорок,
І підіте винесіте,
Бояр прикрасіте.

У центральних районах України і молода і дружка замість пояса, крайки підперізувалися рушником – кінцями наперед. Найчастіше це були червоні ткані рушники, куплені на ярмарку. Ось яку ярмаркову картину, де продавалися рушники, залишив нам І.С.Нечуй-Левицький: “А далі понапинані балагани – це манячать пустовитівські (з Канівщини) рушники, поцяцьковані червоними й синіми смугами, за ними чернігівці (старовіри й селяни) обвішали свої ятки кролевецькими рушниками. Рушники мають на легкому вітрі, аж сяють на гарячому сонці’’ (Нечуй-Левицький І.С. Зібрання творів у 10-ти т. – Т.7. – К.:Наукова думка, 1966, С.353).
Ці рушники, як і той, що ним був накритий образ, яким благословляли батьки, та рушник, на якому вінчалися, довго зберігали в родині.
За нашими підрахунками, в с.Попівня Звенигородського району Черкаської області (за дослідженням С.Терещенко) у весіллі рушник брав участь більше 20 разів. Тут мати благословляла дочку скликати родину, давши в руки рушник. Того рушника молода носила в руці аж до кінця весілля. Коли зустрічалися дві молоді, то стелили свої рушники на землі навхрест, били поклони на рушники тричі й кожний раз цілувалися.
Під час шлюбу неабияке значення білого вишиваного рушника, на якому мали стояти молоді під вінцем. Під рушники родичі молодого клали срібні гроші й пшеницю – на щастя й добробут. Родичі і старша дружка намовляли молоду спритно стати першою на рушник (“хто перший стане – того буде зверху правда”) – це означало, що молоду господиню поважатиме чоловікова родина, особливо свекруха, свекор і сам чоловік (Весілля. – Т.1. – С.427). Рушник у церкві розстеляє дружка. Вона стоїть за молодою і шепоче їй нишком: “Протягни, сестричко, рушник, щоб і я скоро за тобою пішла."
На Звенигородщині брат молодої заводив сестру до хати після вінчання за рушник, який вона тримала в руці, молодий заводив молоду на посад і садив її на кожух. Молода брала чарку рушником. Перед тим, як різати коровай, на нього клали два рушники навхрест. Дружко мив руки і витирав рушником:

Миє дружко ручки,
Поглядає на кілочки,
Чи не висять рушнички,
Щоб потерти ручки?

На Звенигородщині, як виряджали молоду до молодого, мати виносила гарний рушник і клала на ярмо, а коли їхали кіньми, то на дишло. Весільна мати давала куховарці хустку, три аршини полотна й рушник, а усім учасникам весілля – по шишці та рушнику, матері хрещеній – гарний очіпок та рушник.
Коли весільні гості після першої шлюбної ночі молодих приносили батькам молодої радісну звістку (що їхня дочка чесна), їх обдаровували рушниками і хустками.
На другий день весілля молоду завивали в намітку (“перемітку”, “намітець”, “плат”, “серпанок”, “сповивало”, “завивало”) – довгий рушник, на кінцях оздоблений, а іноді й посередині (на чолі). На Україні було багато місцевих способів зав’язування намітки. Після того, як молодиця одягала намітку, вона вже не могла виходити з непокритою головою навіть до воріт. Особливо прикрашались намітки святкові. Вив’язування намітки часом було таке складне, що доводилося звертатись по допомогу до сусідки, яка вміла це робити вправно. Весільні намітки, як і весільні рушники, зберігали як сімейні реліквії, клали покійним у домовину.
До цього часу на Правобережному Поліссі на весіллях, похоронах та в інших родинно-побутових обрядах функцію рушника виконують намітки. На Буковині молоду завивають у рушник. На весіллі гарний рушник вносив урочистість, створював гарний настрій. Багато людей приходило дивитися, як раненько в понеділок молода вставала й починала поратися, розвішувати рушники на образах (набожники, завирки), картинах, кілочках (такі рушники в центральних районах України називали “кілковики”, “кілочкові”), на сволоці, жердці, над вікнами, дверима, на дзеркалі – де тільки можна.
У деяких селах Зіньківського району на Полтавщині рушники вишивали з двох боків по-різному і вішали, як панно, то однією, то другою стороною “на хату”.
В одній із народних казок оповідається, що гарні рушники виходили тільки у тієї жінки, яка, “як плаче – перли сипляться, а як сміється, так усі квітки цвітуть”. Прибрана рушниками, килимами, різьбленими та мальованими меблями, гарним посудом хата виглядала як писанка.
Прибирали хату рушниками в кожній місцевості по-своєму. На Україні зафіксовано близько 100 технік вишивання і понад 20 технік ткання. Це стосується насамперед рушників.
Як декоративну прикрасу на Волинському Поліссі рушник почали використовувати недавно. Це можна пояснити тим, що тут довго проіснувало курне опалення (в деяких районах – до початку XX століття), а тому хати не прикрашали білою тканиною. Лише на свята виносили з комори образ, вішали його на стіну, а на нього – приношену намітку. На Центральному Поліссі (Київщина та Житомирщина) був звичай на ряд образів вішати “набожник” або “завіску”; переважно це довгі (до 7 м) рушники, вузькі, оздоблені суцільними та орнаментальними смугами. Такі завіски й набожники, часом значно ширші, а також оздоблені вишивкою, були поширені й на Лівобережному Поліссі. Ткані смугасті набожники побутували і в центральних районах України. Разом з тим у цих районах у піст вішали в хатах скромно оздоблені на кінцях рушники, так звані “пісні”.
На Поділлі, можливо, через те, що було багато інших засобів прикрашання хати (малювання на стінах, витинанки, килими, налавники, мальований посуд та меблі) рушники як декоративна прикраса не набули значного поширення (окрім Вінниччини). Тут переважали невеличкі ткані рушники, їх вішали над дзеркалом, над фотографіями, над лавами.
У Карпатах також переважають невеликі рушники, здебільшого ткані. Тут вони також використовувалися переважно як ужиткові та обрядово-ритуальні. На Закарпатті, зокрема і в долинних районах, поширені так звані “грядові” рушники (“отиральники”), які вішають на жердках. В них широкими червоними смугами часто оздоблюють лише один кінець. Дослідження показують, що рушники Правобережного Полісся, Карпат, Поділля, Волині мають багато спільного в функціях, техніці виготовлення та оздобленні.
На окрему увагу заслуговують рушники Наддніпрянщини, так звані “шиті рушники”. З рушниками Полтавщини, як і всіх районів України, їх споріднює насамперед рослинний орнамент.
Велику роль у розвитку декоративного рушника цього регіону відіграли монастирі, у яких вишивали так звані “чернецькі рушники”. Вони особливо вишукано, майстерно оздоблені.
Крім вишиваних і тканих рушників побутували на Україні вибійчані, мальовані рушники (мальовані на папері були на Дніпропетровщині), а також рушники, оздоблені аплікацією (на Черкащині). Крім хат, рушниками в минулому прикрашали також громадські будівлі – церкви, сільські управи, школи тощо. Рушник у нашому побуті живе й сьогодні. Його використовують на весіллі й на похороні, виряджаючи хлопців до війська. З хлібом-сіллю на рушнику зустрічають дорогих гостей.
Рушник і нині прикрашає наше житло не тільки в селі, а й у місті. Ще й тепер у деяких селах жінки тчуть і вишивають рушники. Виготовляють рушники також і в містах окремі любителі народного мистецтва, а також художні майстерні та фабрики.
Сьогодні, в час нашого національного відродження рушник, мова, пісня, вишиванка по-новому оцінюються нами, ми починаємо їх ще більше любити і берегти.

Джерела:
Павлуцький Г. Історія українського орнаменту. – К., 1927. – С.11.
Весілля (у 2-х т.) – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1970. – С.414.
Із записів П.П.Чубинського в м.Бориспіль, 1877 р.

Лідія ОРЕЛ,
етнограф,
лауреат премії ім.П.Чубинського.

"НАРОДОЗНАВСТВО" – всеукраїнський фольклорно-етнографічний часопис.