МАГІЧНА СИЛА УКРАЇНСЬКОЇ СОРОЧКИ
Урок народознавства в 6 класі

Мета уроку: Поглибити знання учнів про національний одяг та його елементи, домогтися всебічного осмислення значення сорочки в житті українського народу.

Обладнання: Виставка сорочок-вишиванок, малюнки та роботи учнів, ілюстративний матеріал. На дошці записано епіграф уроку: “Сорочка мовби пласт, що оберігав людину і захищав її від зла. Вона не зичилась, не бралась із чужого плеча, не продавалась, хіба по смерті вже родиною покійного через гріб дарувалась” (Гарафина Маковій).

ХІД УРОКУ

Учитель. Українська сорочка-вишиванка… Вона ввібрала в себе теплоту сонця і запах трави, шум гаїв і голубизну небес, розкішні барви землі і смуток чарівної пісні.

Пісня на слова Д.Павличка “Два кольори”.

Учитель. Жіноча сорочка-вишиванка належить до найдавнішого одягу наших предків. Можна припустити, що за княжих часів на Україні-Русі в теплий період року довга сорочка, підперезана поясом, була єдиним одягом жінок і дівчат. За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий вигляд, як і сучасні жіночі сорочки Київщини чи всього Лівобережжя. Вони були без коміра, лише з вузькою лямівкою по краях зібраного на нитку полотна навколо вирізу для шиї. Звідки ж і як з’явилася в нас вишиванка? Про це ми й дізнаємося з легенди.

В И Ш И В А Н К А

Був час, як почав на Землі люд вмирати. Від якої хвороби, ніхто не знав. Отак іде чоловік і враз кинеться, зчорніє, запіниться і мре. Втікали люди із сіл у ліси.Та слідом за ними йшла хвороба. Не жалувала ні молодих, ні старих. Надходив час, що вже й хоронити вмерлих нема кому.
А жила в селі над Дніпром бідна вдова Марія. Забрала пошесть чоловіка і п’ятеро дітей. Та наймолодша Іванка ще здорова. Пантрує матір за донечкою, як за скарбом найдорожчим. Але не вберегла… Почала сохнути Іванка. Ні їсти не хоче, а тільки п’є і блідне на очах. А ще просить матінку:
– Врятуй, матусю, я не хочу помирати!
І так ті оченята просять-благають, що бідна жінка місця собі не знаходить. Минуло пару днів. Одного вечора до хати прийшла якась бабуся старенька.
– Слава Богові! – привіталась. – Що, помирає останка? А могла б і жити.
– Як, бабуню сердечна, як? Молю: спаси, порятуй найменшу. Не лиши в самоті на старість!
Взяла, певно, стара до серця той плач і мовила:
– Повідаю тобі таємницю тої хорі. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай!
– Присягаю…донечкою.
– Знай, що послав чорну смерть Господь Бог. Грішників зросло. Сказав Бог умертвляти всіх, на кому нема хреста. І чорти всіх, на кому нема хреста, убивають. Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Ший чорні та червоні, щоб здалеку чорти бачили. Але не мов нікому більше, бо смерть дочки вздриш на очах…
Вже за годину червона і чорна мережка прикрасила діточу сорочечку. І собі нашила. Як люди дивували, то казала, що хрести треба на благословення Боже.
Вже Іванка здорова: і скаче, і сміється, і співає. А Маріїне серце стискається від болю, як видить, що понесли свіжого небіжчика.
Одного разу вся в сльозах прибігла Іванка і тягне маму за рукав на сусідній двір. У маленькій домовині виносили з хати двійко хлопчиків, Іванчиних ровесників.
Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує дочку, а думи в голові, як хмари зливові: “Боже милий, так то моя надія! Господи, я не переживу її смерті!
…А люди мруть.
Не витримала. Від хати до хати бігала розпатлана і страшна:
– Шийте, шийте хрести! Вишивайте!.. Будете жити! Рятуйтеся.
Люди замикалися в хатах, думали, що прийшла пора і на Марію. Не вірять.
Марія побігла додому, взяла на руки Іванку і мерщій до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю вже всі збіглися. Обцілувала Марія дитину і мовила до людей:
– Не повірили! Думаєте, здуріла? Та най буде дітей ваших мені шкода, – на тім зірвала з Іванки сорочку вишиту. Дитина на очах зчорніла і померла. – Убивці! Шийте, вишивайте сорочечки дітям і собі…
Та й упала мертвою коло дочки.
З того часу відійшла хвороба за ліси і гори. А люди ходять у вишиванках. Потім вже не стало потреби у вишитих сорочках. Та матері навчили дітей, а діти своїх дітей – і вже ніхто не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки. Носять оту просту одіж і понині по всім світі. Але мало хто відає, звідки прийшла та краса до людей.

Учитель. А з якого матеріалу шилися сорочки? Яку роль відігравав її колір?

Відповіді: – За матеріал для пошиття сорочок служило біле лляне полотно. Для святкових сорочок використовувалося полотно, виготовлене з ніжніших чоловічих стебел – плоскіні. Полотно, зіткане з матірки, йшло на пошиття буденних сорочок, а також на нижню частину сорочок із підтичкою.
– Кожен колір у вишиванці був символічним. Біле полотнище сорочки служить для підкреслення, збільшення, символізує невинність і чистоту. Сорочки вишивалися здебільшого червоними і чорними нитками. Червоний колір – це колір сонця, символізує життя, свободу; чорний – колір землі, означає добробут, достаток, іноді – смуток. Рідше, але доповнювали вишивку мережива, виконані зеленими, голубими, жовтими та синіми нитками.

Учитель. Щоправда, світогляд і світознання наших пращурів, як на тепер, були достатньо таємничі, отож “мову” вишитої сорочки сприймаємо здебільшого як сукупність візерунків, гру кольорів, майстерність вишивальниць.
Жіночі сорочки в усіх місцевостях ділилися на два типи: додільна, яка шилася з однорідного полотна, і сорочка з підтичкою, верхня частина якої з тонкого полотна, а нижня – з грубшого. З-під плахти, запаски повинен визирати долішній край сорочки.
Давайте спробуємо визначити, які ж елементи в цих сорочках обов’язково вишивалися?

Учень. У жіночих сорочках обов’язково вишивалися: комір, якщо є, або планка навколо горловини, полики чи уставки, рукави біля зап’ястків, або манжет, пазуха, поділок. Найбільше і найкраще вишиття на сорочках мали дівчата.

Учитель. Скромніше вишивали сорочки заміжні жінки, а старші жінки мережили переважно чорними або синіми (символ довіри, безкінечності) нитками геометричні візерунки на поликах, а пазуха і комір не вишивалися. Розріз сорочка мала посередині, на грудях, у Закарпатті – збоку, іноді ззаду.
Свої особливості мали й чоловічі сорочки. Відповідно до пошиття розрізняли сорочку-“чумачку”, яка шилася майже з суцільного полотнища (у Придніпров’ї) та сорочку-“українку”, що мала, як і жіноча, уставки. Не вишивалися тільки рукави і поділ, а так вишивка мала відповідність із жіночими сорочками.
Наша місцевість також славиться багатством вишивки. У кожній оселі багато барвистих серветок, доріжок, рушників, а сьогодні на кожному з вас дбайливо вимережена вишиванка. А хто ж виплекав її для вас? Так, дбайливі мамині та невтомні бабусині руки. Дуже гарно про це сказано в вірші М. Павленка.

Учениця.
Доріжки білі ненька вишивала,
А заполоч блакитну з хвилі брала,
З клубочка свого серця жар – червону,
Із пасма ночі та із смутку – чорну…
П’ять ниточок на голку,
П’ять – під голку,
Ой білий шовку, непокірний шовку!
Швидкі роки ковзнули п’ятірнею
За матір’ю ласкавою моєю.
Та в’є із хмелю радощі зелені,
Бо вірю я у вишивання нені.
Хто сам малюнок долі вибирає,
Той пустоцвіту у житті не має.

Учитель. Крім цього, були ще й дитячі сорочки. З народженням немовляти приходила в родину і нова радість. І вже маленькій дитинці шилася перша сорочечка.

Учениця. Мені бабуся розповідала, що першу сорочечку дитині шили з крижми, відрізу полотна, в якому було немовля охрещене.

Учитель. Так, і цю сорочечку обов’язково коло пазушки вишивали синім шовчиком кілька хрестиків – на чисте, щасливе, присвячене Богу життя.

Учень. Перші сорочки називали льолями. Їх дитина носила до дев’ятирічного віку. На льолі по долині вишивали білими нитками ялини, щоб дитя добре росло, силу мало. Льолю не можна було підперізувати, щоб не боліло всередині. Льоля ніколи не мала комірця, щоб не була роздвоєна дорога.
Від дев’яти до дванадцяти років носили сорочки з невисоким комірцем-стойочкою, який обов’язково був вишитий, щоб “швидше до людей дорости та люди поміж себе приймали”.

Учитель. У кожній вашій родині зберігаються вишиті сорочки бабусь, прабабусь, прадідусів як реліквії. Кожен із вас із теплотою і любов’ю розповів про свою вишиванку.

Учениця. Всі ми – українці. І мама моя українка, і тато українець, і дідусь та бабуся українці. Ми любимо нашу рідну землю, нашу мову солов’їну. Прекрасні почуття виливаються на полотні різнобарвною вишивкою. На скатертині вишиті чорнобривці, сині волошки та червоні маки. Рід наш славиться вишивкою. Я також маю дуже багату вишиванку. На ній переливаються два мої улюблені кольори: голубий – відблиск неба і жовтий – неосяжні лани пшениці. Одягну вишиванку – і так мені любо та хороше на душі, аж співати хочеться (Н. Ковальчук).

Пісня “Вишиванка”.
З вечора тривожного аж до ранку
Вишивала дівчина вишиванку.
Вишивала дівчина, вишивала,
Чорну і червоную нитку клала.
Що червона ниточка, то кохання,
А та чорна ниточка – розставання.
Бо червона ниточка легко клалась,
А та чорна ниточка часто рвалась.
Ой піду в неділеньку на гулянку,
Подарую милому вишиванку.
Сердься, мій соколику, чи не сердься,
Будеш ти носить її біля серця.

Учитель. Ізмалку мати привчала доньку до вишивання. Дівчина мала вишивати свої сорочки самостійно, а також вишивала шлюбну сорочку нареченому.

Кожна з вишиванок має свою символіку. У жіночих сорочках найчастіше зустрічається рослинний орнамент. Шию увінчує безперервний візерунок у поєднанні квітки, листка і пуп’янка, в яких закладено народження, розвиток та безперервність життя. Вишивка на пазусі покликана захищати найважливіші центри людини. Символіка винограду, розміщеного в центрі вишивки та на рукавах, розкриває радість і красу створення сім’ї.
Сад-виноград – це життєдайна нива, на якій чоловік – сіяч, а жінка має обов’язок ростити й плекати дерево їхнього роду. Берегиня – дорогий нам символ, поширений по всій Україні. Вона – і життєтворча мати-природа, і жінка-мати, яка дарує світові сина, і Дерево життя, що сформувало з мороку космосу чітку систему всесвіту, щоб ще раз нагадати: кожне живе створіння – часточка неподільна і нерозривна загальної системи буття. Багата вишивка на рукавах – оберіг пошанування руки чарівниці (трудівниці).

Калина… Дерево нашого українського роду. Колись, у сиву давнину, калина пов’язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зорі, тому й назву має від давнього ймення Сонця – Коло, а оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущості роду.
Із глибини минувшини дійшли в орнаментах символи землі і сонця, що, в поєднанні з водою, складають життєдайну трійцю. Ромбічні знаки на сорочці – це символ плодючості Землі-матері, щедро засіяної, зігрітої Сонцем, щоб буяло життя наше.

Найбільше цінується в сорочці її чистота. Українська вишиванка завжди шиється тільки з білого полотна. Ви мали завдання підготувати (знайти в літературі, записати) народні прислів’я та приказки про сорочку.

Учні. – Рукави – як писанка, а личко – як маків цвіт.
– Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті.
– У наших хазяйок по сто сорочок, а в мене одна – та й та біла щодня.
– Хочеш сорочку мати – не треба зівати.
– К Великодню сорочка хоч і лихенька (вар.: благенька), аби біленька.
– Як неділя, то й сорочка біла.
– Як мати рідненька, то й сорочка біленька.

Учитель. Наскільки старанна, працьовита дівчина чи жінка, можна визначити по сорочці. Чим довший і пишніше вишитий додільний край сорочки, і чим більше він визирає з-під плахти, тим достойніша наречена чи молодиця. А сорочок повинна жінка чи дівчина мати по сім: на держання і про роботу. Дівчина вишивала сорочки здебільшого під час Великого посту, коли очищається перед святом і коли місяць уповні, щоб зазивав повну долю. Весільна сорочка була особливою, щоб ніхто не осудив.
Учениця декламує вірш Є. Лещук “Вишиванка”.

Вишиванку вишивала
Навесні твою,
В нитку мрію укладала
І любов свою.
Ніжну мрію, що шепоче
Дивну казку в сні,
Що цілує твої очі
І співа пісні.
Все найкраще в ній зібрала
Із долин, із гір
І в мережку повкладала
У хрещатий взір.
Хай на серце тобі ляже,
Наче цвіт в маю,
І душі твоїй розкаже
Про любов мою.

Учитель. Дочка ніколи не насаджувала маминої сорочки, бо могла повторити в долі мамине горе. Не давала дівчина й перезнімати зі своїх сорочок узор, “аби за узором не пішла і доля”. А які ще повір’я про сорочку відомі вам?

Учні: – Якщо дощ намочив перший раз одягнену сорочку – на багатство.
– Якщо сорочку прогризли миші – в ногах буде слабість.
– Якщо зачепив і роздер сорочку – можеш зганьбитись.
– Не можна лишати замочених сорочок через неділю, щоб у роду не було полонених.
– Щоб бути гарним та чистим на виду, потрібно повернутися на захід сонця й утертись спиною.

ПІДСУМОК. Он яка захисна магічна сила сорочки в давній уяві українського народу! І чи не від того й досі побутує вислів “народитися в сорочці” – бути щасливою людиною, яка в усьому має удачу.
Ідея родючості полів, плодючості тварин, продовження людського роду навіки закарбувалася в орнаментах і передавалася від покоління до покоління. То хай ніколи не переривається та золота нитка життя, якою вишивали наші бабусі свою і нашу долю на рушниках, сорочках. Збережімо ті надбання української культури, які ще можна зберегти.

ЛІТЕРАТУРА
1. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1993. – С.510–515, 536–540.
2. Дмитренко М. Народні повір’я. – К., 1994. – С.53.
3.Ковальчук О. Українське народознавство. – К., 1992. – С.144–148.
4. Лозко Г. Українське народознавство. – К., 1995. – С.333–336.
5. Лисокінь Ю. Пісні та вишивання моєї бабусі // Народознавство, 1993. – № 5. – С.3.
6. Маковій Г. Затоптаний цвіт. – К., 1993. – С.99–103.
7. Хрестоматія з народознавства /Укладач М.Немиро. – Рівне, 1993.– С.129–131.
8. Наулко В., Артюх Л. та ін. Культура і побут населення України. – К., 1991. – С.94–110.
9. Знаки: 155 стародавніх українських вишивок /Упоряд. Т.Островська. – К., 1992. – 72 С.
10. Сойко В., Мацюк В., Пугач В. Українознавство. – К., 1994. – С.164–168.
11. Скуратівський В. Покуть. – К., 1992. – С.39–48.
12.Супруненко В. Народини. – Запоріжжя, 1993. – С.95–99.
13. Твій рідний край /Матеріал до уроків народознавства. – Рівне, 1993. – С.28–30.
14.Традиційне вбрання Київщини ХVІІІ–ХІХ ст./Комплект листівок. – К., 1993.
15.Ференець С. Народитися в сорочці…//Жінка, 1992. – № 7. – С.30–31.
16. Цікава планета //Народознавство, 1994. – № 10–11. – С.7.

Наталія НОВАЧУК,
викладач народознавства,
с. Здовбиця Здолбунівського р-ну Рівненської обл.

"НАРОДОЗНАВСТВО" – всеукраїнський фольклорно-етнографічний часопис.