СИМВОЛИ

ВІНОК
Барви бабусиного життя

· Стелися барвінку
Віночком та зіллям...

· В убогої тоді неділя, коли віночок наділа.

· Багата на добро, як вінок на квіти.

· Дівка без бинди, що козак без долі.

· Гола, боса – та в вінку.

Із раннього дитинства я пам'ятаю вінок, сплетений руками моєї бабусі, який із літа й до наступного літа красувався у великій світлиці на центральній стіні.

У світлицю зазирнути в будень було не так просто. Бо руки дитини ще не могли сягнути великої клямки, яка пересторогою маячила високо над дитячою голівкою. Але так хотілося зазирнути туди, де бабуня Явдоня влаштували перед Престольним святом мого села (празником Божої Матері нашої заступниці) великого вінка над скринею, а від нього відтягувала різнокольорові бинди, довгі і широкі (шматочки яких вже бриніли й біля мого дитячого віночка, чекаючи помитої голівки та Того Святого Дня ...).

...Пам’ятаю і хвору бабусю, яка ледь-ледь стояла з паличкою біля воріт і чекала на сусідку Настю з поля, бо ноги старенької вже не могли протоптати стежку далі свого подвір’я. А без нового вінка до Празника сім’я, за словами бабусі, бути не могла, як не могла на Трійцю бути без замаєних хат та подвір’їв, як не могла на Різдво бути без особливої бабусиної куті...

Та ось і Настя. Зморена та щаслива від того, що вгодила старій сусідці, давній подрузі своєї матері... А що вгодила, то правда!

Сперлася моя бабуся на ворота, двома руками приймаючи з натруджених, чорних святою землею рук Настусі великого букета, занурила в нього своє стареньке лице і вдихала, вдихала, любуючи кожну квіточку, окроплюючи кожен листочок слізьми пройдешних літ...

... – Спасибі, Настуню. Цілий день чекала тебе...
– Чи вклонилася ти від мене житечку-пшениці?
– Бачу, пройшла ти по тій стежині аж за ліс, бо тільки там ростуть такі пухнасті синьо-блакитні волошки!
– Настуню, – продовжувала радісно сипати словами, як в молоді роки, бабуня, – де ж ти нарвала такого деревію? Дивись-но – цілі грона! Та такі повні, такі ситні...

Дивувалася я, сидячи на воротях, на свою бабусю і очам не вірила, а ще хотіла навіки запам’ятати її ось такою – земною, рідною, теплою, як нинішнє літечко...

...Під вечір мені і моїм друзям бабуня розповідала про те, чого вона так чекала тих квіток з поля і лісу. На великій вереті перед порогом десь із клуні з’явилися великі пухнасті пучечки сухого цвіту вишні та яблуні. Вони враз принесли весну у наш настрій, і діти загалділи, як сороки. Та бабуня зупинила нас своїм лагідним поглядом.
– Бачте, діти, які гарні квіти. Ці невеличкі гіллячки яблуневого цвіту я зірвала он з тієї яблуньки, що росте за клунею. Вона не дуже на сонці, тому цвіт її і зберігається краще. А вишню потрібно ламати для вінка рано-рано, щоб ще й сонечко не зійшло, щоб росиця не спала. Та гіллячку слід вибирати таку, яка має ще лише сором’язливі напіввідкриті квіточки. Мати моя, твоя, дитино, прабабуся, дуже любила цей цвіт – цвіт материнської любові...

– Квіточки півонії я теж люблю ті, що квітнуть останніми. Вони не дуже великі і міцніше тримають пелюстки...
– А ось дивіться, яка гарна квітка мальви! Саме оця – червоно-купчаста. Я ходила за нею аж до Марійки на другий куток, обдарувала щиро вона мене кількома квітками. Збережу зо дві до Різдва...
І бабуся обережно завертала ті квіточки у сухе листя лопуха. Чому? Не знаю. А як хочеться знати це нині!
Враз бабчине старезне лице занурилося у різне, пахуче листячко.
– Чудна ця травиця. Прадавня, чарівна, – мовила бабуня.
– Як здумаєте, діти, коли Бог дасть, господарювати і хату свою будувати – посадіть цю травицю в кожному кутку свого обійстя. То любисток. Най люди вас шанують, най люблять за справи ваші добрі, та й дітей, правнуків моїх, купайте у цій травиці, милуючи, голублячи. То добрий знак на життя їхнє, бо ця чар-трава – символ родинної відданості.
Враз бабусині спритні пальці торкнулися безсмертника – гіллячки, вщент усіяної жовтенькими ніжними квіточками.

– Невибаглива, як людина, ця квіточка. Ніжна, тендітна, а скільки в ній сили: багато недугів ця травинка лічить. А росте скрізь, ніби в кожну найскрутнішу хвилинку хоче стати в пригоді нам, людям.
– Бабусю, а що це ви про волошку нічого не розповідаєте? Її он скільки у вас? – запитав хтось з дітей.
– Ні, дітки, не забула я волошку, бо то небо, то повітря, то наше життя. Вона в нашому вінку матиме чільне місце разом з любистком. Квіточка є головною у вінку, це символ простоти, ніжності, надії.

І бабуся цілувала квіточки волошок, вплітаючи їх у свій вінок. Пальці бабусі вміло пересували пучки безсмертника, любистку, півонії, мальви, вишнево-яблуневого цвіту, ружі, волошок, деревію...
Аж ось зупинилися вони і погладили пучечок ромашок – веселих польових білоголових зірничок, що зоріли на вечірній вже вереті...

– Бачте, яка краса. Часто я бачу, як ви мандруєте літом своїми дитячими стежками у виплетених ромашкових вінках. То добре. Бо ромашковий вінок береже дівчаток від спокуси, він – дівоча чистота, здоров’я. Але дуже добре до нього добавляти трішки хмелю, бабуся справно витягнула десь з глибини перебраного букета довгі вусики хмелю, і вплела їх в вінок.
– Ви, дівчатка, мусите бути розумненькими, хитренькими, йти в лад зі своїми судженими. Така ваша дівоча доля, – на мить задумалася і стихла бабуня...
Вчила вона нас обережно, мудрими словами, вистражданим своїм довгим життям, а руки її плели і плели вінок – диво далі і далі...
Плетіння його – то окрема наука. Як? А то так: всі квіточки в її вінку, мов живі, і всі знають своє місце!
А калина! Квіточки окремо в одному ряду, а ледь-ледь паліючі червоні ягідки знизу віночка, ніби оберігаючи цвіт від майбутнього дотику білесенької стіни.
Та ось я схопила китицю фіолетових сокирок.

– Бабусю, дивіться, які гарні, а ви їх забули вплести у вінок!
– Ні, доню, не забула. Я їх щільненько гіркою викладу в середині віночка вже на стіні. Нехай береже мій віночок, домівку, вас, мої любі, худобину, обійстя від всього того, що нечистий дух може “насокиряти”, – усміхнулась хитрим своїм словам бабуся. І сокирки тихесенько лягли на бабусине коліно, смирно погоджуючись з тим, що мовила старенька.

Призабула я, які квітки межували одна з одною. А таке, мабуть, було, бо до чого – то бабуся одні пучечки відкидала в сторону, а інші, цілуючи, клала у в’язаночку? А ще примовляла вона щось тихенько, а ще приспівувала, а ще хрестила той витвір своїми скрюченими від тяжкої праці пальцями, а ще говорила нам, що тих квіток має бути дванадцять. А чому?

...Коли саме бабуся міняла в світлиці старий, річної давнини, віночок на свіжий, пахучий – не пам’ятаю, бо хіба-то все вгледиш малими оченятами, коли пустотливі ніжки тягнуть тебе далі в село, за новими чудесами.

Одне пам’ятаю добре. Велика плетена корзина в старій бабусиній хаті на горищі до мого “дівування” була повна від тих в’язаночок. Не викидалися вони на сміття – то були обереги моєї родини. І ще впродовж багатьох літ зачаровували вони своєю красою, величчю, таємною силою, коли мої руки трепетно торкалися їх цвіту, листя, ягід...

...Вимальовуючи ще той момент, коли мені доручили “роздути” велику праску, щоб випрасувати бинди. Їх бабуся дістала із скрині безліч і всяких-всяких, закручених на сірникову коробку. Як річечки лягали вони до моїх ніг: голубі і сині, коричневі і оранжеві, зелені і білі, рожеві і фіолетові...

Прасувала бабуся ті стрічки і оповідала дивні історії про кольори. На жаль, не все я запам’ятала з тих історій. Та добре запам’ятала те, що і бинди бабуся з подругами молодості до віночка в’язали не будь-як, а в певній послідовності.

Першою посередині дівчата в’язали світло-коричневу – символ землі-матінки. Зліва і справа по бинді – жовті – то свіжість, юність. Голуба і синя займали місце після зелені – то небо і повітря (символ здоров’я, сили). Оранжева – як житнє спіле поле – то хліб, Божий достаток. Фіолетова – най Бог пошле дівчині розум. А малинова стрічка – то любов, багатство, добра жіноча доля. Завершували ряди білі стрічки – символ чистоти, цноти, вірності. Стрічки разом з вінком оберігали тих, хто їх носив від порчі, від поговору, від злих людей та духів нечистих.
Та чи все ми знаємо про них нині...?

...Повернути мені б той подільський вечі р, коли дитячі ноженята тремтіли від денної “роботи”, коли оченята злипалися від соковитої вечірньої темряви, коли ген-ген за селом чувся совиний спів – “ух-ух-ух” і “фр-фр-фр”. (То знову сови свою пісню шукали поміж людей) і запитати свою бабусю!

“Чи добре то, бабуню, що діти і внуки не чують і не бачать живих, та й мертвих не завжди шанують? Чи заслуговує на шану, на добру долю, на щастя той, хто забуває, знівечує, паплюжить те рідне, те близьке, те материнсько-тепле, що віками різнить нас, українців, поміж іншими народами планети Земля? Чи того ви, рідненька, вчили нас на своїх життєвих уроках народної мудрості? Ви чуєте мене, Бабуню?”

Антоніна Сторожук,
завідуюча відділенням мистецтв Барського педагогічного училища.

"НАРОДОЗНАВСТВО" – всеукраїнський фольклорно-етнографічний часопис.