Сергій ПАНТЮК
Тимко і ґелґотунчик Шкода

Сучасна казка

 І. Втеча з міста

На світі є чимало людей, які не знають, що таке ферма. Першочергово, це діти, що зростають у місті, на високих поверхах, куди можна дістатися лише швидкісним ліфтом. До таких донедавна належав і Тимко, великий фантазер і майбутній видатний художник. Це без жодного натяку на іронію стверджували батьки, бозна який раз купуючи фломастери, акварельні фарби чи коробочки з кольоровою крейдою. Останні, як казав тато, — для естетичного наснаження потрісканих від часу та зміни пір року асфальтованих доріжок у дворі.
Отак би й жив Тимко, і подорослішав би, не відаючи, що ж воно таке — ота ферма, якби загалом мовчазна мати одного червневого ранку не проголосила цілу тираду.
— Годі тобі дихати цими жахливими газами та випарами! На море поїдемо аж з п’ятого серпня, навіщо ж канікули отут марнувати? — промовила вона саме тоді, коли хлопчик, запивши чаєм кілька вівсяних печивинок, сортував за кольорами напівстерті шматки крейди. — Сьогодні ж тато відвезе тебе до дядька Григора і тітки Люсі. Хоч трохи від’їсишся домашніми харчами, бо поглянь, на що ти став схожий — лиш очі блищать та вуха стирчать!
Дядька Григора, старшого татового брата, якого в родині величали не інакше, як «наш фермер», Тимко іноді бачив і ставився до нього з неабиякою повагою. Він подумки навіть поміщав його десь одразу після святого Миколая, Діда Мороза, Санти Клауса та інших чарівних бороданів, які навідувалися до нього під час зимових свят. І хоча жодної бороди у дядька Григора не було, і з’являвся він у квартирі лише влітку та восени, після його коротких гостин холодильник ущерть наповнювався сиром, сметаною, різноманітними фруктами та ягодами, свіжою городиною. А ще, і це хлопчикові подобалося найбільше, — яйцями різних розмірів, які можна було варити, смажити і, навіть, просто пити, прошкрябавши дві невеличкі дірочки з різних кінців овальної шкаралупи.
Тітку Люсю хлопчик теж колись бачив, здається, вона приїздила на один з його днів народження, ще до того, як він почав ходити до школи. І оскільки вона розмовляла переважно з мамою, він її зовсім не запам’ятав. Але тепер розмірковував, що тітка Люся має бути якщо не феєю, яких він часом бачив у «дівчачих» мультиках, то такою собі чарівницею — помічницею дядька Григора.
Відповідно й ферма уявлялася Тимкові величною казковою країною, де, вочевидь, після щоденних помахів дядькової чарівної палички з’являються усі ті дині, яблука, груші, велика рожева редька та жовтогаряча морква, і все це спочатку можна так гарно змалювати у альбомі, а потім — наласуватися досхочу.
Тож Тимко без жодного суму застрибнув на заднє сидіння татової автівки, затягнувши слідом і свою чималеньку торбину з малярським причандаллям. А коли колеса зашурхотіли вулицею, озирнувшись на свій будинок, урочисто, але так тихо, щоб тато не чув, проказав: «Я втікаю від тебе, місто! І не куди-небудь, а до казкової країни Ферми!»

ІІ. Перші чарівні враження

У тому, що ферма дядька Григора таки є казковою, Тимко переконався одразу. Щоправда, на поважну назву «країна» вона не надто надавалася, бо виявилася звичайним сільським обійстям, хоч і доволі просторим.
Першого ж дня Тимко дослідив майже усе — і стайню, де розмірено хрумали вівсом та січкою коні Циган і Сивий, поки дядько Григір не запряг їх у воза й, махнувши рукою, не виїхав з двору; і довжелезний хлів, куди опівдні повернулося п’ять рябих корів і семеро телят, серед яких одне — цілковито червоне, лише на задніх ніжках, біля самих копитець, мало білі плями, схожі на шкарпетки.
Найгучнішим виявився приземкуватий свинарник, як його й відрекомендувала Тимкові тітка Люся. Хлопчик тепер розгледів, що його родичка є високою, стрункою і дуже привітною жінкою. Вона дзвінко засміялася, коли Тимко, прагнучи перекричати неймовірний свинячий вереск, розповів їй, що «свинарником» мати завжди називає його кімнату після малювання акварелями або гуашшю, вимагаючи негайно повимивати чи витерти усі різнобарвні ознаки творчих пошуків. «Тут ти можеш малювати на отому столику, що під виноградом, — кивнула вказівним пальцем тітка Люся на невеличку альтанку, дахом в якої — розлоге виноградне листя. — І не дуже переймайся, якщо витвориш там ще один невеликий свинарник, дощ усе помиє…» Таке розуміння мистецького процесу лише підтвердило Тимкову думку, що він таки має справу із чарівницею.
Надовго затримала увагу Тимка найвища на обійсті споруда, яку тітка представила як «гараж-стодолу». І справді — перший поверх був заповнений різноманітною технікою — від невеличких, певне теж чарівних, тракторців до справжнісінької вантажівки, дуже схожі на котру хлопчик кілька разів бачив у давніх фільмах і лише раз — на міській вулиці. Другий поверх був наполовину забитий запашним сіном, тож Тимко, видряпавшись по драбині, трохи посидів, а згодом і полежав у цьому царстві дивовижних пахощів, од яких трохи паморочилося в голові.
Побував він у саду, де добряче посмакував великими білими черешнями, а червоних подужав лише кілька, бо запізно побачив те дерево. Знайшов там також яблуні, груші, сливи й абрикоси, але всі ці плоди ще були безнадійно зеленими, а на смак — неймовірно кислими.
За садом зеленіли грядки, далі — город, що перетікав у пшеничне поле, краю якому не було видно, тож, потупцявшись серед подовгуватих кабачків і схожих на невеликі калачі патисонів, Тимко повернувся на подвір’я. І раптом збагнув, що настав вечір, він підкрався, мов кіт до необачного голуба. Сонця, яке нещодавно палало над «гаражем-стодолою», вже не було видно, сад потемнів і дихнув у вічі ледь відчутною прохолодою.
Саме повернувся дядько Григір і взявся знайомити малого гостя ще й із кролями, один з яких мало не вкусив хлопчика за «допитливий» палець, а тітка — з численними козами, яких вона щойно пригнала, аби напоїти і видоїти, пояснивши, що козяче молоко — надзвичайно цілюще, лікує від багатьох недуг.
— Якщо ти думаєш, що тут лише розважатимешся, це велика помилка, — густо пробасив за вечерею дядько Григір. — На фермі усі мають свої обов’язки, і, як би це правильно сказати, свою відповідальність. А раз ти тут житимеш, то… Словом, ти відповідатимеш за пташиний контингент!
Тимко для себе відзначив, що дядько Григір розмовляє майже так само як тато — вживає багато довгих і розумних слів. Хлопчикові це дуже подобалося, хоч він і не завжди розумів їх значення.
— А що таке кон…ну, отой конгинтент?
Дядько усміхнувся і примружив очі.
— Кон-тин-гент! — повторив, карбуючи кожен склад. — А от завтра встанемо разом із сонцем, і ти все зрозумієш.

ІІІ. Ґелґотунчики, крячки та інші індичата

Минув цілий тиждень, протягом якого Тимко, не лише познайомився з новим для себе «пташиним контингентом», а й встиг подружитися з ним. Про казку, в яку довелося потрапити з першого ж ранку він і не мріяв, і навіть у найхимерніших фантазіях не підозрював, що таке може бути.
До прикладу, червоняста курка водить обійстям не курчат, а індичат, які або наздогнали її за розмірами, або й перегнали. Проте, це мало хвилює маму-квочку, вона їх всюди кличе за собою, сварить, коли ті розбігаються у бур’янах і терпляче очікує, поки велетні добряче наїдяться. Натомість квочка-індичка виявилася мамою аж дванадцяти каченят, які наразі є ще настільки маленькими, що здалеку схожі на пухнасті клубочки вовняної пряжі. А гусенята, яких було одинадцятеро, взагалі мами не мали, тому Тимкові було доручено дивитися за ними особливо ретельно.
Власне, обов’язки Тимкові не були аж надто складними. Він прокидався на світанку, випускав із пташника свій «контингент», попередньо насипавши у кілька великих таць та невеличких мисочок їжу, яку заготовляла тітка Люся. Коли голосне птаство набивало свої вола та шлунки і рушало в сад скубти травичку, Тимко мав перебувати неподалік, гратися, малювати чи навіть дрімати, але водночас слухати, чи не залунає раптом тривожний крик котрої з квочок.
Він уже знав, що ворогів у малої пташини чимало. Попри головного й одвічного кривдника домашньої птиці — руду і хитру лисичку, це гостродзьобий шуліка, що майже щодня кружляє високо в небі, видивляючись зіркими очами легку поживу. Це й не набагато менші за шуліку ворони, їхнє каркання теж нерідко лунає над городом й у кронах високих черешень. Це смердячий тхір і прудка ласиця, яких Тимко бачив лише на малюнках у книжці, але дядько Григір наголошував, що їх тут — хоч греблю гати! А ще є геть не миролюбні сусідські коти та зайди-собаки… Словом, Тимко мав бути уважним, метким і сміливим охоронцем своїх підопічних.
З дорослою птицею великого клопоту хлопчик не мав. Їх, на відміну від малечі, він навіть не перераховував тричі на день — усі ці кури-гуси-індики виглядали досвідченими і дуже впевненими в собі, тож образити їх комусь навряд чи вдасться. Та й місця перебування у них були сталі — котрі вміли плавати, не вилазили з копанки, інші — з тернових кущів, що зеленіли позаду хліва. А от малята — зовсім інша річ, тих є всюди три мішки і добра жменя, лиш пантруй! І таких витівок від них щохвилини можна очікувати, що й не одразу зорієнтуєшся, як на все те реагувати!
Тимко вже кілька разів малював своїх нових друзів, а щоб і на малюнках їм було веселіше, повигадував кумедні прізвиська. Не зважаючи на те, що всі майбутні пернаті лише часто і тонко попискували, курчат хлопчик назвав «кудкудакалками», каченят — «крячками», гусенят — «ґелґотунчиками». І лише діткам індиків не вдавалося віднайти вдалого і дотепного назвиська, то ж вони так і залишалися індичатами.

ІV. Ґелґотунчик Шкода — один із синів Пі

Одного разу Тимко поцікавився у дядька Григора, чому його гусенята на мають своєї квочки. Невже лисиця поцупила? І чому, взагалі, на фермі все так заплутано — дітки не схожі на своїх матерів?
Дядько Григір обійняв Тимка за плечі. «А ходімо он туди, сам усе побачиш!» — усміхнувся загадково.
Вони опинилися у прибудові до хліва. Двері туди завжди були зачинені, Тимко кілька разів у цьому переконувався, смикаючи за клямку. Тепер він стояв у невеличкій пітьмяній кімнатці, третину якої займало якесь обладнання, схоже водночас і на пральну машину, і на холодильник.
«Оце батько усіх твоїх підопічних! — дядько Григір відчинив білі дверцята, і Тимко побачив кілька рядів яєць. — І звуть його Пі, що розшифровується як «портативний інкубатор». Тут своя система вигрівання яєць, вона на дев’яносто відсотків відповідає природній. А дорослі кури собі квокчуть, коли настає пора, і гуси, й індики, але всі вони й не думають брати до уваги, хто першим вилупиться отут, на нашому Пі! Тому й  водять як своїх саме тих, хто їм перепадає…»
— Отже, коли вилупилися ґелґотунчики, себто гусенята, їх не було кому віддати? — Тимко був швидким на розум.
— На жаль, не було.
— І тепер немає?
— Тепер їх вже ніхто не прийме, бо великі, — дядько Григір зачинив свій Пі і пальцем закликав Тимка виходити. — Так що, хоч круть, хоч верть, а лише ти, Тимофію Батьковичу, будеш їхньою квочкою. Там, до речі, останнє, що видзьобалося з тих гусенят, воно й зараз найменшеньке, трохи накульгувало. То я думав, що не виживе. Але зараз, бачу, від інших не відстає. Гаразд, повертайся до своїх справ, бо й мені до своїх пора…
Тимко одразу ж почав пильніше приглядатися до своїх  ґелґотунчиків. Ось воно, найменше, о так це ж старий знайомець, якщо так можна сказати! Це той дрібний, але неймовірно рухливий і кручений суб’єкт, який вже зумів на мить прилипнути до найтоншого Тимкового пензля, коли хлопчик, прилігши на травичку в саду, саме прагнув намалювати гуашшю рясну черешню. Тепер цей ґелґотунчик ходить з червоною міткою — гуаш добряче засохла на його пушку. «Та ти ж просто неймовірний шкода! — подумки повторив Тимко найчастіше чуті від батька слова, але вже на адресу гусеняти і радісно усміхнувся. — Так тепер і зватиму тебе: ґелґотунчик Шкода!»

V. Знайомство з лелекою

До цього дня лелек Тимко бачив вже не раз. Спочатку спостерігав, як вони то удвох, то почергово поважно ходять грядками та городом, а інколи й до копанки наближаються — певне, перевірити, чи всіх жаб виловили гуси та качки дядька Григора.
Тимко навіть закономірність виявив — тільки-но тітка Люся кличе його, Тимка, обідати, і він починає зганяти на подвір’я свій писклявий виводок, одразу ж з’являються лелеки. Отже, обід у них в той самий час, коли й у людей, сказав собі Тимко.
То була саме неділя, і вони з дядьком Григором від самої зорі рибалили. Тимко повернувся сумним і розчарованим. І було чого. Чи то дядько Григір йому вудку нещасливу дав, чи черв’яки несмачними виявилися, чи ще якась придибенція сталася, але дядько висмикував рибу одну за одною — і карасів, і краснопірок, і навіть огрядного ляща, який мало вудилище не зламав, а Тимків поплавець за весь час риболовлі лише кілька разів смикнувся. Коли хлопчина виймав вудку, на гачку тріпалися головаті бички, такі мізерні, що їх було просто шкода кидати до сітки. Та й невідомо, чи не повислизали б вони через вічка самі, то ж подумки промовляючи «Ростіть великими!», він їх випускав. І лише останньої миті, коли дядько Григір вже скомандував «змотувати вудки», Тимко раптом витяг трішки більшого за свою долоню окунця.
— Та не кисни ти! — підбадьорював Тимка дядько, поки вони їхали додому на старенькому джипі військового зразка. — Просто риба має звикнути до свого рибалки. А ти ж уперше прийшов, тому й не поталанило. Наступного разу більше наловиш, от побачиш. Та й окуня лише ти впіймав, я ж, бачиш, жодного. А це така смачнюща риба…
Настрій у Тимка трохи покращився, і коли дядько Григір сів чистити свій улов, хлопчик взявся йому допомагати. Саме тоді все й сталося…
У дядька Григора було кілька котів, найсерйознішим, а, відповідно, й найголовнішим серед яких був кіт на прізвисько Рудик. Звідки він узявся, Тимко не помітив, але не встиг він простягнути дядькові свого єдиного окуня, як просто з повітря матеріалізувалася руда лапа, потім зникла, а з нею разом зник і окунь. Тимко аж скрикнув від несподіванки. Побачивши, що руда блискавка метнулася в бік городу, хлопчик зі всіх ніг кинувся за котом.
Рудик з окунем в зубах підтюпцем біг межею, йому заважала трава, і Тимкові вже здавалося, що він ось-ось наздожене рудого злодійчука. Аж раптом над хлопчиком шугнула велика тінь, він спробував стишити свій біг і вражено побачив, що за кілька кроків перед ним приземлився лелека. Далі сталося взагалі неймовірне — птах чи то дзьобнув Рудика, чи вдарив крилом, але коли Тимко нарешті зупинився, кота ніде не було видно, на межі лежав його добряче потріпаний окунь, а лелека стояв поруч і гойдав головою, мовби промовляючи: «Ось, прошу, це ваше!»
— Дякую вам, шановний лелеко! — Тимко іноді вмів бути ввічливим. — Але ви, здається, теж рибу полюбляєте, чи не так? Беріть, не соромтеся, ви її цілком заслужили. А Рудика ніхто не ображає, в нього в мисочці щодня і молоко є, і ще багато всього різного…
— Та, власне, це не мені, а моїм діткам було б дуже доречним, — чи то промовив лелека, чи це лише причулося Тимкові.
— А ви зачекайте трішки, я зараз вам сюди ще чогось їстівного принесу! — вже через плече вигукнув хлопчик, біжучи межею назад до обійстя.
З того дня Тимко щодня приносив різноманітну їжу і клав її на межі — саме там, де дивовижна птаха відбила його окуня в нахабного Рудика, і спостерігав з-за кущів, як лелека бере її у дзьоб і несе до свого гнізда на найближчому телеграфному стовпі.

VІ. Портрети ґелґотунчика Шкоди.

Тимко почав помічати, що не тільки він пильніше, ніж за іншими гусенятами, стежить за Шкодою, а й сам позначений червоною гуашшю ґелґотунчик прагне якомога більше часу бути поруч. Іноді гусеня так крутилося під ногами, що хлопчик сахався убік, аби випадково не розчавити свого маленького приятеля.
Одного разу, коли решта малого птаства ховалася від спеки у кущах малини та порічок, Шкода видряпався на великий кабачок, який переповз через межу городу і грів боки біля самої стежки, що вела у сад. Добре, що Тимко мав з собою папір та олівці, він одразу ж взявся малювати ґелґотунчика на кабачку.
По обіді, коли контурний малюнок був як слід розфарбований і орнаментований підписом «Портрет Шкоди», Тимко пішов до літньої кухні мити руки. Рукомийник тихо дзеленькнув своїм язичком, але води не дав ані краплини. Хлопчик зачерпнув з відра майже повний літровий металевий кухоль, поставив на землю і повернувся за ослінчиком, який мав додати зросту при вирішенні проблеми щодо наповнення рукомийника. Коли повернувся, остовпів — у кухлі плавав його друзяка Шкода! Забувши про гігієну, Тимко знову кинувся до своїх фарб.  Так з’явився другий портрет ґелґотунчика.
Гусеня, здавалося, розуміло, що відбувається, тому залюбки позувало юному живописцеві, виникаючи у найнесподіваніших місцях. Нові портрети народжувалися мало не щодня. А щоб не ображалися інші малята з Тимкового контингенту, їх він використовував як тло або як додаткових персонажів. І підписував, до прикладу, так: «Ґелґотунчик Шкода плаває в кориті. Праворуч — йому заздрять крячки».
Найбільше визнання дядька Григора і тітки Люсі отримав портрет, який мав назву «Ґелґотунчик Шкода сидить на Рексові, поки той спить». Лінивого Рекса дядько пообіцяв перейменувати на Ганчірку і три дні не годувати, але вже до вечора забув про свою погрозу.

VІІ. Справжні раки-небораки

Сказати, що Тимко обмежував себе лише спілкуванням з домашніми пташатами, було б неправдою. Тітка Люся залюбки брала його до лісу — збирати гриби або малину, дядько Григір — купатися на ставок. І от одного разу, коли вони вже добряче набовталися у неймовірно теплій воді, він запитав:
— А ти коли-небудь раків ловив?
Тимко почухав потилицю. Він не лише їх ніколи не ловив, а й навіть живими не бачив, лише у вигляді ілюстрації до казки «Коза-дереза». Там якесь одоробло на цілу сторінку намальоване і підпис «А я рак-неборак…» і так далі.
— Не біда, все колись буває вперше! — дядько ляснув малого по плечу, пішов до свого джипа і повернувся з поліетиленовою торбиною. — Зараз ми з тобою займемося цією процедурою. Я буду знаходити раків у норах і викидати тобі на берег, а ти їх підбирай і складай в торбину. Запитання є? От і добре!
Вже за кілька хвилин щось брунатно-зелене впало Тимкові до ніг і одразу ж почало задкувати по траві назад до ставу. Хлопчик вхопив здобич рукою і тієї ж миті дзвінко залементував. Рак вчепився йому в палець з такою силою, що, здавалося, ще трохи і відщипне. Дядько Григір вискочив з води і миттю звільнив Тимка з рачачого полону:
— Ну ти й ґава! Хто ж так рака бере? За панцир треба, ось тут. Бачиш, він не дістає клешнями до руки! Ходімо, я тобі зеленкою рану намащу.
Але Тимко затявся. Він кілька разів злизав кров з пальця і твердо промовив:
— Не треба. Лізьте у воду і ловіть, я тепер буду їх брати обережно.
Коли їхали додому, Тимко гордо тримав на колінах важкеньку поліетиленову торбину, в якій ворушилися і ледь чутно шелестіли лапками раки. І палець йому майже не болів. 

VІІІ. Є життя і поза фермою

Ні за чим міським так не сумував Тимко, як за морозивом. Йому навіть наснилося якось — іде вулицею і смакує улюблений білий пломбір. Спочатку соромився про це говорити, але згодом посміливішав і якось запитав у тітки Люсі:
— А тут є крамниця?
— Так, є, зовсім неподалік. Ви ж з дядьком багато разів попри неї проїжджали — і возом, і машиною…
— А там морозиво буває?
— Господи! Дитина хоче морозива, а ми й не здогадалися! — сплеснула руками тітка. — Звісно ж там є морозиво, завжди є. Ось тобі гроші, іди й купи, скільки хочеш…
Коли Тимко вийшов із крамниці, побачив неподалік трьох хлопців. Один, повновидий, помітно вищий і за Тимка, і за своїх приятелів, одразу ж перегородив дорогу і неприязно зиркнув спідлоба:
— Здоров! Ти хто такий?
— Тимофій. А що?
— А нічо’! Якого дідька тут ходиш? Приключки шукаєш? Зараз знайдеш! — хлопець загрозливо розправив плечі і навіть ступив півкроку вперед.
Тимко зміряв відкритим поглядом вайлувату постать, почепив на штахетину торбину з морозивом і спокійно відповів:
— Якщо хтось зараз і дістане по пиці, то це будеш ти.
Напасник розгублено закліпав очима:
— Та я старший, і нас, теє, як то, аж троє, — і невпевнено озирнувся на своїх.
— Це вас не врятує, — ще спокійніше продовжив Тимко. — Три роки занять айкідо-йошінкан, чули про таке? Сенсей каже, щоб таких як ви, не бити, але якщо допечете, я його не послухаюся.
— А чого відразу битися? — раптом усміхнувся повновидий, хоч і не дуже зрозумів, що то за такий «йошінкан». — Ми ж так, поговорити хотіли, щось запитатися.
— То запитуйте.
— А це правда, що тебе наші фермери всиновили, бо в самих дітей нема?
— Неправда. Це мої дядько й тітка. Я приїхав до них на канікули.
— З Києва?
— Угу.
— А те, що ти добре малюєш, правда?
Тимко не був упевненим, що він добре малює, тому лише знизав плечима:
— Та малюю трохи…
— А нас усіх би намалював? — повновидий показав пальцем на своїх друзів.
— Приходьте, спробую. Гусенят он, курчат малюю, ніби непогано виходить.
Тепер засміялися всі разом. За хвилину з’ясувалося, що повновидого звали Андрієм, а його обидвох друзів — Сашками, один з яких чорнявий, а інший — білявий. Усі — ближчі чи дальші сусіди дядька Григора, чули про Тимка різне, бачили його здалека, коли він малював у саду чи на городі і хотіли познайомитися. Але кращого способу наразі не придумали…
Тимко пригостив нових товаришів морозивом, якого купив собі на кілька днів наперед і яке вже почало танути. Вони домовилися зустрітися наступного дня в післяобідню пору і розпрощалися біля самих воріт дядька Григора. Тимко увійшов на подвір'я, де його вже зустрічав ґелґотунчик Шкода.
— Знаєш, мій пухнастий друже, — хлопчина взяв гусеня на руки, — тут хоч і не Київ, але є чимало цікавинок і поза межами нашої з тобою казкової ферми.

ІХ. Авантюрний задум Шкоди

Ґелґотунчика Шкоду його брати і сестри гусенята вважали диваком. А оскільки він ще й був наймолодшим, не лише з нього кпили, а могли трохи й поскубти. Власне, тому він і горнувся до Тимка, тому й чинив усілякі витівки, аби сподобатися хлопчикові. Невдовзі ґелґотунчик зрозумів, що Тимко теж його щиро полюбив, і вже не стільки бавився, як просто намагався бути поряд.
«Дивні ці люди, — думав якось він, — їм здається, ніби ми нічого не розуміємо. Хіба я не чув, як Тимко кілька разів прохав дядька Григора, щоб той оддав мене йому до міста? І хоч я не знаю, що то за дивина така — місто і де воно знаходиться, але геть не проти туди помандрувати разом із Тимком. А можна спочатку і без нього — швиденько туди й назад, щоб потім не виглядати невігласом… О, згадав! Коли Тимко говорив про місто, він показував рукою в бік саду. Отже, треба буде принагідно вивчити цей напрямок…»
Нагоди одразу не трапилося. Шкода планував свою розвідку на неділю, коли в Тимка вихідний день, і хлопчик собі малює в альтанці під виноградом, лише одним оком поглядаючи за пташиною компанією. Але в нього тепер з’явилися приятелі, вони з самого ранку повіялися чи то на річку, чи до лісу, а тітка Люся стежила за всією пташиною дрібнотою пильно і прискіпливо, а по обіді взагалі з подвір’я не випустила.
Коли Тимко повернувся, ґелґотунчик Шкода невимовно зрадів,  прибіг до нього і, мов кошеня, потерся біля ніг, щоб вже наступної миті опинитися біля хлопчикового серця. Шкода любив слухати як воно гупає, іноді навіть дрімав під його ритм.
— Як ти там сьогодні з хлопцями грався? — запитала тітка Люся, насипаючи Тимкові в тарілку борщу. — Не сварилися?
— Та ніби ні. Один раз лише трохи посперечалися.
— Як?
— Та Андрій сказав на мене «смажений кіт»…
— А ти що? — усміхнулася тітка, яка ніколи не чула такого чудернацького вислову.
— Я йому відповів так: «А ти, Андрію, чапля. Мокра чапля!»
По обіді Тимко запитав у тітки і дядька Григора, який просто виник з повітря, чи не будуть вони проти, якщо завтра прийдуть хлопці, бо він пообіцяв їх усіх намалювати, а це, мовляв, краще буде зробити у нашому саду — водночас пантруючи свій «контингент».
Дядько відповів, що не бачить причин для заперечення такої ідеї. А ґелґотунчик Шкода, якого Тимко відпустив, але той і не думав кудись іти з-під літнього стола, радісно затанцював і багатозначно погойдав головою.

Х. Велика мандрівка

Поки Тимко готував свої олівці та фарби, а Андрій і двоє Сашків стежили очима за його роботою, тітка Люся принесла чималу миску полуниць із цукром і сметаною. Хлопці аж упріли біля тих полуниць, а насамкінець кілька останніх навіть кинули гусенятам і каченятам, які миттєво забезпечили остаточне зникнення ягід.
Ґелґотунчик Шкода участі в загальній колотнечі не брав. Трішки осторонь він поскубував травичку, одним оком позираючи на хлопців. «Нарешті! — сказав він собі побачивши, як Тимко посадив Андрія на невисокий ослінчик і почав чаклувати з олівцем та альбомом навпроти нього. — Аж тепер я піду шукати оте Тимкове загадкове місто!»
Ґелґотунчик давно помітив, що Тимко, коли малює, стає неуважним, від нього легко можна утекти і сховатися. Власне, він просто зосереджений на іншому, і цим треба швидко скористатися. Та й брати і сестри саме в кущі малини та порічок подалися, а, отже, час вирушати у мандрівку!
Шкода сміливо погойдав боками в бік городу і майже одразу ж наштовхнувся на великий кабачок. За звичкою видряпавшись на нього, озирнувся і побачив, що довкола цих круглобоких товстунів біліє безліч. «Я їх усіх подолаю!» — сам собі пообіцяв ґелґотунчик і вперто попрямував далі. Проте невдовзі відчув, що вибивається з сил і спробував оминати щораз більші подовгуваті перешкоди. Гудиння дряпало йому лапки і черевце, іноді він заплутувався і, кумедно натягнувши шию, падав уперед, але думки про повернення назад наполегливо відганяв геть.
Кабачкова грядка закінчилася так само раптово, як і почалася. Подальший шлях гусеняти проліг через цибулю, часник і моркву, згодом — між картопляними кущами. Але Шкода не знав, як називаються рослини, що створюють йому перешкоду за перешкодою. А коли опинився на кукурудзяному лану, серед однакових, майже притиснутих одне до одного темно-зелених стебел, усерйоз перелякався.
Куди тепер іти? В який бік? Де шукати місто або хоча б дорогу додому? Шкода відчув, що страшенно втомлений, його лапки майже не йдуть, а лише ковзаються по землі. Присівши, він засумував. А якби умів ще й плакати, неодмінно залився би сльозами.
Зирнувши вгору, помітив, що небо втратило свою яскраву синяву. Отже, наближається вечір, а за ним — і ніч, в темряві якої будуть чаїтися величезні страховиська, що харчуються винятково гусенятами, та інші нездоланні небезпеки. Ні, треба трохи перепочити і йти, йти будь-куди, лише б не сидіти на місці!
І ґелґотунчик, зібравши решту сил, твердо почапав між двома рядами кукурудзи, яка йому видавалася височенним до недосяжності живоплотом. Звернув увагу, що попереду світліє, там ніби більше простору. Аж побіг.  Так, ось підстрижена трава, обабіч — суцвіття деревію і сині метелики петрових батогів, ось і блискучі листочки подорожника… «Та це ж стежка!» — вигукнув Шкода і радісно підстрибнув, бо й справді опинився на межі між двома половинами городу — приблизно в тому місці, куди Тимко носив лелекам їжу. «Зараз роззирнемося і вирішимо, куди далі йти», — повеселів ґелґотунчик. Та наступної миті помітив, що над ним шугнула велика чорна тінь. Шкоду мов вітром підхопило, а що сталося далі, він так і не зрозумів. Його світ почав крутитися-вертітися, земля і небо помінялися місцями, перехопило подих і раптом він провалився у непроглядну пітьму.

ХІ. Зникнення найкращого друга

Сонце знову сховалося за «гараж-стодолу», і це був знак, що пора згортати роботу. Андрій вже давно то тинявся довкола Тимка, зазираючи в його альбом, то сидів поруч на траві, милуючись своїм вже закінченим портретом. Портрет чорнявого Сашка також перебував у стадії завершення, а ось білявому було сказано, що йому доведеться прийти ще раз — завтра. Хлопчина давно вже збагнув, що сьогодні йому не бачити себе намальованим, тому лише розвів руками, мовляв, завтра, то завтра.
Тимко провів приятелів до воріт і, повернувшись, узявся зганяти на подвір’я своїх домашніх пташат з їхніми матерями-квочками. Гусенята-безмамченки завжди волочилися позаду всіх, а тому й приходили останніми.
Хлопчик понасипав усім їсти, швидко порахував свій контингент, як раптом помітив, що гусенят лише десять. Наступної миті йому затерпла душа — не було саме його найкращого друга Шкоди!
Біжучи назад у сад, Тимко заспокоював себе тим, що таке вже бувало, його ґелґотунчик кілька разів чи то просто ловив ґав у кущах, чи спеціально залишався, але його доводилося нести на вечерю персонально. Хлопчик переконував себе, що зараз він підбіжить до місця, де сьогодні малював і почує знайоме попискування чи, як каже тітка Люся, цяпання.
Але в саду було тихо і з кожною секундою ставало сутінковіше. Тимко поліз у малинник, обійшов порічки, потупцявся на краю городу біля кабачків… Така ж сама тиша. «Ґелґотунчику!» — голосно покликав він кілька разів, але ніхто не відгукнувся. Тимко притулився до товстого стовбура білої черешні і гірко заплакав.
Потім він плакав у альтанці, в якій родина завжди вечеряла. Найсмачніші сирники не лізли хлопчині в горло. Тимко слухав заспокійливі слова дядька Григора і тітки Люсі, але не хотів їх чути. Йому не хотілося ані на хвильку вірити в те, що його друга ґелґотунчика Шкоди вже немає, але найдужче його сльози душили від того, що винен у тому, що Шкода зник, саме він — Тимко. І ніхто інший! Бо якби він хоч одним оком стежив за неслухняним гусеням, усе було б гаразд.
— А може він десь у городі загубився? — запитав Тимко після слів дядька Григора про те, що хутчій за все ґелґотунчик став жертвою шуліки, якого дядько бачив у небі в пообідню пору. — Може злякався темряви, заховався десь у гудиння і спить?
— Навіть, якщо це так, то до ранку йому навряд чи вдасться дожити, — дядько Григір поставив руку на Тимкове плече. — Коти, пси, тхорі ночами бігають…
— То візьміть свого ліхтарика й ходімо його шукати! — в голосі Тимка забриніла така надія, що дядько відразу ж кивнув головою на знак згоди.

ХІІ. Два етапи пошуків

Тепер вже удвох вони обійшли край саду і городу, посвітили ліхтариком на грядки і кущі картоплі. Тимко весь час кликав ґелґотунчика, але намарне. Довелося повернутися на подвір’я ні з чим. Тітка Люся одразу ж відвела Тимка в його кімнату і побажала доброї ночі.
Зрозуміло, що сон до хлопчика не йшов. Хотілося плакати ще і ще, але запас сліз, вочевидь, вже вичерпався, бо очі лише пекли і чухалися.
«Та не такий вже мій ґелґотунчик Шкода і безпорадний, аби отак просто загинути! — раптом виникла рятівна думка. — Я з самого раночку побіжу до Андрія й обох Сашків, і ми обшукаємо весь город — від тину до тину, і поле обшукаємо, і обов’язково знайдемо мого малого друга!»
Наступного дня, одразу ж після сніданку, Тимко привів своїх приятелів. Хлопчаки швидко розробили план пошуків і почали його втілювати. Город був розбитий на квадрати, кожен з яких ретельно обстежувався. В якийсь момент Тимко почав навіть думати про те, що йому важливо знайти будь-які докази: чи того, що ґелґотунчик  живий, чи того, що ні. Та чи треба казати, що часу минуло чимало, город і край пшеничного поля було переглянуто мало не по сантиметру, але Шкоди не було ніде.
Коли поверталися межею, Тимко зауважив ще одного свого приятеля — лелеку, який стояв неподалік і за звичкою чекав, коли хлопчик принесе йому чогось смачненького. «Вибачай, лелеко, що я про тебе забув, — зупинився Тимко. — Зараз щось тобі винесу…»
«Винось. І побільше!» — сказав лелека, але ніхто, крім Тимка, не почув його мови…

ХІІІ. Дні без ґелґотунчика

Тимко чув від дорослих, що час має вилікувати будь-який біль і будь-яку рану. Себто, всі прикрощі рано чи пізно мусять забутися, а життя собі триватиме по-іншому.
Тепер він достеменно збагнув значення незрозумілого раніше вислову «болить душа», а ще те, що, власне,  його душу жоден час не вилікує.
Дні без ґелґотунчика потяглися неймовірно довго. Хлопчик ніби й робив ту ж саму роботу, прагнув навіть заприятелювати з іншими гусенятами, але жоден з них не терся до його ніг, не йшов до нього на руки. Суму додавало ще й те, що він майже не спілкувався і з лелекою — той підлітав, хапав принесену їжу, кивав головою подяку і летів на верхівку свого стовпа.
Де б не перебував Тимко, весь час очікував, зараз з’явиться його друг Шкода. Ось секунда мине, і він вибіжить з малинника, або з-під стола в альтанці, або в кориті плаватиме, потріпуючи майбутніми крильцями. Але все це було лише в хлопчиковій уяві, тож він щодня переглядав портрети Шкоди, доповнюючи їхнє тло сіллю із власних сліз. Іноді малював нові, але вже зображав ґелґотунчика в міських пейзажах, у своїй квартирі, а на одному малюнку вони удвох сиділи біля комп’ютерного монітора і бавилися у втікалки від акули.
Одного дня дядько Григір знову закликав Тимка до «портативного інкубатора», де вони стали свідками народження ще двох гусенят. До вечора їх стало семеро, а до наступного ранку — дев'ятеро. Цим малятам поталанило — саме заквоктала велика попеляста курка, тож їй одразу ж підкинули новонароджених діточок.
— А бачиш, як воно буває, — поважно промовив дядько Григір, коли вони з Тимком спостерігали, чи прийме курка гусенят, — одне пропало, а он стільки прибуло!
«Так, це чудово, що народжуються нові гусенята, — думав Тимко, — але хіба хтось із них зможе замінити мого Шкоду?»
Одного дня Тимко випадково почув, що дядько Григір розмовляє по телефону. Він прислухався і зрозумів, що спілкується дядько із татом, розповідаючи про те, що, мовляв, шуліка украв або тхір з’їв його улюблене гусеня, а він, Тимко, дуже за ним сумує і це усіх непокоїть, то може відвезти хлопчика на якийсь тиждень назад до міста, може там він швидше про все забуде?
Вони і далі балакали б, але Тимко забіг до дядькової кімнати і твердо промовив:
— Якщо я вам набрид, то везіть мене додому хоч зараз. Та, щоб ви знали, ґелґотунчика мого ніхто не вкрав і не з’їв, він просто кудись помандрував, але обов’язково повернеться! І я його буду чекати…
Те саме він сказав і в телефонну слухавку татові, і вони домовилися, що попередніх планів вже не змінюватимуть. Тобто, Тимко поживе на фермі до початку серпня, а тоді вони поїдуть відпочивати на море.

ХІV. Лелечата випробовують крила

Після того, як Тимко сказав дядькові Григору про те, що Шкода неодмінно повернеться, йому стало легше на душі. Отже, він завжди вірив у те, що його друг живий, просто не знаходив сміливості чітко про це собі сказати. Певне, допитливий ґелґотунчик помандрував за межі ферми, а там його хтось підібрав і тримає в пташнику. Але настане день, коли його випустять на подвір’я, а він тоді й гайне назад, і ми житимемо як раніше!
Тепер дні знову побігли швидше. Тимко ще з більшою ретельністю доглядав своїх пташат, помічаючи, що всі вони помітно підросли і почали вбиватися в пір’я. Чимало й інших змін відбулося  в його тимчасовому господарстві — червоняста курка покинула своїх індичат, бо вже сама виглядала малятком поруч зі своїми дітками-велетнями. Крячкам і ґелґотунчикам вже дозволялося бовтатись у копанці — разом із дорослими птахами, яких у дядька Григора було стільки, що, мабуть, він і сам не міг їх порахувати.
А ще Тимко заприятелював зі злодійкуватим котом Рудиком, котрий, якщо його добряче нагодувати, лежить собі годинами у затінку, дрімає і, навіть, не думає щось цупити із кухні. З ним хлопчик любив розмовляти про майбутнє повернення ґелґотунчика Шкоди. Рудик хоч і рідко підтримував розмову, але на запитання «Чи ти віриш, що Шкода повернеться?» завжди ствердно гойдав головою.
— Ну що, Тимофію Батьковичу, — обійняв якось дядько Григір Тимка за плечі. — От і минуло два місяці літа. Закінчується твоя фермерська діяльність. Завтра вже тато за тобою приїде... А поглянь-но, лелеки своїх малих вже літати вчать, — показав рукою у бік гнізда на стовпі.
Тимко стояв, мов заворожений. Двоє лелечат, вже досить цибатих і не набагато менших за своїх батьків, випробовували свої молоді крила. Вони підстрибували над гніздом, на мить зависали в повітрі, але вилетіти за його межі ще боялися.
— Я хочу це намалювати, дядьку Григоре! — хлопчик вхопив родича за рукав. — Ви попантруйте мій контингент замість мене, а я швидко…
— Та нічого з тим контингентом не станеться! Малюй собі на здоров’я, скільки душа бажає, — усміхнувся дядько Григір.

ХV. Сюрприз у лелечому гнізді

Щоб краще розгледіти персонажів майбутнього малюнка, Тимко склав своє малярське начиння в торбу і видряпався під саму верхівку червоної черешні, що росла найближче до стовпа, коронованого лелечим гніздом. На черешні є непогане сідальце, утворене стовбуром і розгалуженням двох доволі товстих гілок, що виросли дуже близько і майже паралельно одна до одної. Його хлопчик виявив одразу після приїзду, коли об’їдався соковитими черешнями. Сидіти на тому сідальці і зручно, і майже безпечно — ну, хіба би вже дуже захотів упасти, то впадеш, а так — ні.
Тимко всівся на гілки, притисся плечима до стовбура, дістав альбом і простий олівець, і взявся малювати. Він швидко поглядав на чотири лелечих постаті, що, втомившись від уроків літання, майже нерухомо стояли у гнізді, і переносив їхні обриси на папір. Коли взявся вимальовувати саме гніздо, почав приглядатися пильніше, і раптом помітив біля ніг шляхетних птахів ще якийсь рух. Це виглядало так, ніби верхня лінія гнізда весь час міняє свою форму: то з’являється округлий горбик, то зникає, то знову звідкись береться, але вже значно більший. Тимко не міг розгледіти, що ж то таке. І не те, щоб хлопчина мав проблеми із зором. Просто сотні сонячних промінчиків, розкуйовджені легким вітерцем, бавилися в хованки серед листя, перемішуючи у крутняві зелені хвильки з невеличкими сірими плямками тіней, а іноді відчутно пощипуючи хлопчика за зіниці.
Тимко заховав альбом і олівець до торбини, яка висіла поруч, і спробував вилізти ще вище. Верхівка почала розгойдуватися, одна з гілок загрозливо затріщала. Хлопчик прилип всім тілом до найтовщої гілки і аж тепер помітив: те, що  ворушилося у гнізді, було схожим на ще одне лелеченя, значно менше за двох своїх братиків чи сестричок, які вже бралися до польотів. «Але чому воно не встає на ніжки, може калічка чи хвореньке? — подумав Тимко. — Ні, це треба ретельно дослідити!»
Хлопчик зліз із черешні і побіг до кімнати дядька Григора, на стіні якої висів великий військовий бінокль. Дядько називав його по-своєму — «далекогляд» і вже кілька разів дозволяв Тимкові спостерігати через потужну оптику вдень за птахами, що ширяли в небі, а увечері — за місяцем і молодими зорями.
Тимко налаштував бінокля на необхідну відстань і наблизив до очей. А коли побачив гніздо просто перед собою, від несподіванки мало не загуркотів донизу. «Оце так сюрприз!» — вигукнув, ухопившись однією рукою за найближчу віть, а іншою притиснувши до грудей «далекогляд».
У лелечому гнізді сиділо добре вгодоване і майже повністю вбране у пір'я гусеня, себто, цілий поважний гусачок. Тимко ще раз пильно оглянув його і залишки його сумнівів розвіялися — роль третього лелеченяти виконував не хто інший, як його друг ґелґотунчик Шкода.

ХVІ. Повернення блукальця

Дядько Григір був спантеличений і спочатку не хотів вірити племінникові. Але Тимко вмів бути і твердим, і наполегливим, тож невдовзі поважний дядько вже сидів зі своїм «далекоглядом» на черешні.
— Та цього бути не може! Наш чи ні, але то таки гусак! — вигукнув він, знову опинившись на землі. — Як він туди задряпався?
— Не знаю як, але тепер його потрібно якомога швидше звідти зняти, — повис на дядьковому рукаві Тимко. — Давайте знайдемо найбільшу драбину і я полізу…
— Та немає у селі такої драбини... — дядько Григір замислився. — О, еврика! Це має бути краще, ніж драбина! Ти підійди до стовпа і чекай на мене там. Я зараз…
Тимко не пішов до стовпа, а ще раз виліз на черешню і продовжив розглядати через бінокля ґелґотунчика. Він чітко бачив навіть оченятка друга, йому здалося, що гусачок похитав головою, мовби сказав: «І я тебе бачу!»
Хлопчик здалеку почув голос дядька Григора, а прибігши до стовпа, побачив там  ще якогось високого чоловіка, що саме взувався у дивні черевики, до яких були припасовані довгі металеві, трохи вигнуті лаписька з гострими кігтями.
— Це дядько Толя, наш сільський електрик, — усміхнувся дядько Григір до Тимка. — Зараз він вирішить нашу проблему.
Допомагаючи собі металевими кігтями, електрик Толя з мавп’ячою спритністю почав лізти на стовп, але наштовхнувся на непередбачену перешкоду: до нього підлетів один з лелек, вочевидь, батько, і мало не вдарив його по обличчю крильми.
— Друже лелеко, не бий його! — раптом на весь голос закричав Тимко. — Хіба ж не бачиш, що це я — твій друг, який щодня тобі їсти носив? А в тебе у гнізді ще один мій друг сидить — ґелґотунчик Шкода. Як він туди потрапив, я не знаю, може ти розкажеш?
— Гаразд, потім розкажу! — відцокав дзьобом лелека і сів неподалік на тин. — Але з тебе —  кілька гарних рибин.
Не минуло і хвилини, як ґелґотунчик Шкода вже тулився до Тимкового серця…

ХVІІ. Казка не закінчується, а лише призупиняється!

Тато приїхав дуже рано, щоб хоч трохи порибалити з дядьком Григором. Тимко про це не знав, він солодко спав у своїй кімнаті, а поруч з ним, у старому кошику, застеленому сіном, — дрімав його друг ґелґотунчик Шкода. Звечора вони довго гомоніли, але ґелґотунчик розповів лише те, що ми вже й так знаємо — про його мандри городніми хащами. Як він потрапив до лелечого гнізда, Шкода не пам’ятав, але жилося йому там геть непогано. І Тимко тепер збагнув, чому лелека останнім часом вимагав все більше й більше їжі.
На жаль, питання переселення ґелґотунчика до міста було рішуче відкинуте дядьком Григором і татом.
— Ось зараз ми на море поїдемо, — нагадав тато. — Хочеш, аби твого друга хвилями бозна куди віднесло? Та й де він житиме у нас, на балконі?
— А я б тобі радив взагалі про нього не тривожитися! — підхопив дядько Григір. — Тут він буде головним гусаком на фермі, вождем і лідером всього гусячого народу. А наступного літа приїдеш, побачиш — таким велетнем стане, що сам його боятимешся!
Такі слова пригальмували сльозові потоки, які от-от мали ринути з Тимкових очей. Він раптом уявив себе під час утечі від ґелґотунчика, а той біжить позаду і грізно шипить. Хлопчик від душі розреготався.
Речі спаковано, час від’їжджати. І поки тато допобаченькається з дядьком Григором і тіткою Люсею, Тимко прохає ще кілька хвилин, бере на руки Шкоду, і біжить за літню кухню. Там він сховав чотири жирних карасі для всієї лелечої родини. Тому треба хутенько вибігти на межу, раптом його цибатий приятель там?
Так і є, лелека вже чекає, гордо походжаючи сюди-туди. Тимко кладе перед ним карасів, сідає поруч на траву і, погладжуючи ґелґотунчика, каже: «Розповідай, бо я вже зараз маю їхати…»
— А нічого незвичайного не сталося, — стріпує крильми лелека. — Коли наш друг вийшов із кукурудзяного лану, над ним кружляв шуліка. І я це випадково побачив, летячи від вашої копанки. Лелеки, як відомо, шулік не бояться, тож коли він хапнув цього вайлуватого і шугнув угору, я налетів на нього й чухрав крильми і дзьобом, поки не притис назад до землі. А коли він відпустив малюка, я аккуратно затис його лапки у дзьобі, і, мов яке жабеня, відніс його до гнізда. Він був добряче поранений, тож мусив одужати. Сьогодні-завтра я збирався тобі про нього нацокотіти, але ти знайшов його раніше. От і вся історія.
— Дякую тобі, добрий лелеко, — Тимко простягнув долоню і доторкнувся до кінчика чорного крила.
— Дякую тобі, гел-гел, доблий лелеко, — прошепелявив Шкода.
— На здоров’я! Приходьте ще! — трохи запишався лелека. — А зараз краще посидьте ще хвильку тут, бо навіть у моєму дзьобі одночасно не помістяться оті чотири карасі!..
— От і закінчується наша казка! — сумно усміхнувся Тимко, передавши ґелґотунчика Шкоду дядькові Григору з рук у руки, коли вони повернулися до татової автомашини.
— Я обов’язково ще раз приїду, обов’язково! Ти чекай і не забувай про мене! — він поцілував гусачкову голівку.
— А отже казка не закінчується, а лише призупиняється! — почув хлопчина гарні слова крізь гуркіт двигуна, але хто їх промовив, не зрозумів: чи дядько Григір, чи тато, чи один з його найкращих друзів на все життя — ще донедавна ґелґотунчик Шкода, сьогодні — майже дорослий гусак, а завтра — мудрий вождь і лідер усього гусячого народу…

"Весела Абетка" - складова великого сайту "Українське життя в Севастополі".
Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.