Чому треба спати

Братик мій лежить, моргає,
Братик мій не любить спати,
Тільки ляже — і питає:
— А коли уже вставати?
— Ти засни скоріш, хлопчино,
Ти заплющ, будь ласка, очі,
Бо до тебе у гостину
Сон прийти сьогодні хоче.
Обіцяли ведмежата,
Обіцяли оленята,
Обіцяли тигрики,
Обіцяли щиглики,
Обіцяли лебедята
В сон до тебе завітати.
А коли малим не спиться,
Дорікає сон малятам:
Бо ж куди летіти птицям
І куди іти звірятам?

Велике чаювання

Посадили
Чайник
На жарище днищем.
Запихтів негайно
Він своїм носищем.
Пуф-пах!
Пуф-пах!
Попихтів,
Посопів,
Пісню
Голосно
Завів.
Співав її із запалом,
Немов пустун-хлопчисько.
Посвистував,
Подзвякував,-
Кипів собі, аж бризкав.
Склянки, цукорниці, блюдця
З дзвоном-передзвоном
До стола спішать, аж б'ються —
Буде чай з лимоном!
І з варенням,
І з суницями,
І з печенням,
І з чорницями!
А між ними чайник
Ходить, як начальник.
Вліво крок,
Управо крок —
Ллє у склянки
Кип'яток.
Гей, збирайся, публіко:
Прикотили бублики,
Коржики, ватрушки,
Пиріжки, пампушки!
Коло столу,
Коло столу
Всі розсілися
По колу.
Певно, ложкам
Страшно трошки:
Метушаться — стриб та стриб;
Набирають цукор ложки
І пірнають у окріп.
Ходить чайник, не вмовкає,
Всіх підлеглих розпікає,
Тільки кришка дзвінко стука:
Чаювання —
Добра штука!

Піжмурки

Як виходить Сонечко,
Місяць геть тікає,
І його до вечора
Сонечко шукає.
А коли вже змориться
І спочить лягає,
Місяць в небо випливе
Й Сонечка шукає.
Сонечко із Місяцем
Бігають по світу, —
Цілий вік у піжмурки
Граються, мов діти.

Грибний дощик

На тонких блакитних ніжках
Дощ зайшов тихенько в ліс
І питає тишком-нишком,
Де який грибок підріс.
Та мовчать дуби й ялички,
Мов набрали в рот води.
«Буде більше нам водички, —
Ти шукай собі, ходи...»
А дощу набридло нишком
Між деревами блукать,
Засвербіли в нього ніжки
І пустились танцювать.
Ходить дощик у таночку,
По травичці стриб та стриб.
Там, де тупне, —
З-під листочка
Визирає мокрий гриб.

Красень

Маленьке ведмежатко
Прийшло до ручая.
— У воду подивлюся:
Яке насправді я?
Бо каже мама: «Красень,
Як сонечко ясне».
Ану, водичко чиста,
Показуй-но мене.
Із ручая на нього
Дивилось щось таке
Окате-балухате,
Зелене і слизьке.
Злякалось ведмежатко:
— Це я таке?! Овва!..-
У відповідь окате
Озвалося:
— Ква-ква!

Лісова сімейка

Лісом дощик поблукав
Та й подавсь до міста,
Загубивши поміж трав
Голубе намисто.
На травичку під дуби
Вибігли із хати
Молоді й старі гриби:
Тато гриб, Мама гриб,
Діти грибенята.
Придивися до слідів
І знайди стежину,
Де гуляє між кущів
Лісова родина.
Там, де дощик загубив
Голубінь у ямках,
Йдуть вервечкою гриби:
Тато — в шапці,
Мама — в шапці,
Малюки — в панамках.
До вечірньої зорі
Бродять по стежинках
У росі — старі гриби,
Молоді — в росинках.
На поляні, де дуби
Стережуть їх хату,
Витанцьовують гриби:
Тато — гуп,
Мама — туп,
Тупці — грибенята.
Морока для рака
А на дні ставка
Ходить рак,
Рак-неборак,
І шукає свищика.
А на дні ставка
Всіх питає рак,
Рак-неборак,
Де дістати свищика.
Він розпитує линів,
Карасів і пічкурів,
Коропів і сазанів —
Та ніхто не бачив Свищика.
Всі питають рака,
Рака-неборака,
Нащо йому свищик.
І розказує рак,
Рак-неборак,
Про хлопчину Федора,
Відомого ледаря.
— Сидить Федя на печі,
їсть рум'яні калачі.
А попросять щось зробити —
озивається сердито,
заявляє так:
«Як засвище рак».
Через те на дні ставка
Ходить рак-неборак
І шукає свищика
Для Феді.

Рипливі братики

Як лягає Петрик спати,
Має добру звичку:
Він під ліжко ночувати
Ставить черевички.
Та не відає хлопчина,
Що у темну нічку
Погуляти із хатини
Вийдуть черевички.
Тупці правий,
Тупці лівий —
Аж дзвенять підбори, —
Це вже братики рипливі
Ходять коло бору.
І до них спішать зайчата,
Білочки, лисички:
Узувати-приміряти
Гарні черевички.
В них сорока-білобока
Міряє полянку,
Ходять скоком-перескоком
Горобці до ранку.
Потім братики тікають
Прямо на дорогу,
Бо на них уже чекають
Петрикові ноги.
Взує Петрик черевички,
Вибіжить із хати:
То пройдеться, як лисичка,
То почне стрибати.
Сам-один гуляє хлопчик,
А поглянеш збоку:
Це і зайчик, і горобчик,
Білочка й сорока.
— Може, сів би на хвилину! —
Хлопця люди просять.
Та хлопчину
Без упину
Черевички
Носять.
Тупці правий,
Тупці лівий.
Бігають-стрибають, —
Нічку
Братики рипливі
Довго пам'ятають.

Кульбаба

Бачив я, як влітку
Одцвітала квітка:
Вранці золотіла,
Ввечері змарніла.
В лісі біля граба
Сивіла кульбаба.
І тремтіло дрібно
На голівці срібло.
Вітрику легенький,
Знайдеш ти стареньку.
Дунеш навіть слабо —
І нема кульбаби.
Біла кульбабуся...
Нарік повернуся
От сюди, де сива
Сивину струсила.
Де впадуть сивинки,
Виростуть травинки
Квіточки-внучатка,
Жовті кульдівчатка.

Ранок

Сходить взимку сонце
Й до ріки ступає,
В синій ополонці
Промені купає.
Промінців із річки
У відрі до хати
Принесла Марічка
Для малого брата.
Лесик до сестрички
Вискочив на ґанок —
Принесла Марічка
У відерці ранок.

Травичка-кукурічка

З вікна на двір удосвіта
Поглянуло курча.
А півники дорослі там
До сонечка кричать.
Схвильоване побаченим,
Курчатко — у вікно.
До сонця по-дитячому
Цвірінькнуло воно.
Цвірінькнуло і плюснуло
На росяний чебрець.
На тім'ячку щось луснуло,
— Ой, мабуть, гребінець!..
Курчатко крильцем голову
Почухало: дарма.
В маленького ще голо там,
Ні зубчика нема.
Та вже свербить на тім'ячку —
Від гребінця-таки...
— Я скоро стану півником,
Ой когути-дядьки!
Травичку-кукурічку я
Для голосу знайду.
Іду шукать за річкою —
І півником прийду.

Подорож по золоті краплини

Летить бджола,
Дзижчить бджола
І пісеньку видзвонює:
— Жу-жу, діла!
Дзень-дзень, діла!
Є дивний край — Півонія!
А ще є жовто-білий край —
Ромашкія, Ромашкія.
З дороги, жук! Не заважай!
Геть, мухи із комашками!
Лечу в країну запашну
І опускаюсь в глиб її,
В таку зелену глибину
Омріяної Липії.
Зелений світ, квітучий світ...
По крапельці цвітіння я
Беру на пам'ять про політ
В Трояндії, Жасминії.
З багатством золотих краплин
Додому радо лину я.
Мене стрічає рідний дзвін
Духмяної Бджолинії.

Слонятко, в якого була коротка пам'ять
(Уривок із казки)

Це Слонятко мало довгий ніс і коротку пам'ять. Довгий ніс називався хоботом, а коротка пам'ять — хитрістю. Носа Слоняткові вистачало, щоб діставати безліч смачних листочків з дерев.
Пам'яті йому не вистачало, щоб принести додому зі школи одну-єдину новину.
І, незважаючи на те, що новина ця повторювалася щодня, Слонятко забувало її відразу ж, як виходило з класу.
— Сподіваюся, цього разу ти не забудеш сказати татові, що знову маєш двійку,— сердито клацав дзьобом учитель Марабу.
— Не забуду,— зітхало Слонятко.
Найсвіжішу двійку Слонятко отримало з арифметики.
А було це так.
Учитель Марабу перевернув класну дошку, і учні побачили написані на ній приклади:

10 бананів + 10 бананів = 20 бананів + 20 бананів = 30 бананів + 30 бананів =

Учитель Марабу, прискіпливо оглядаючи клас, повільно вимовив початок фрази:
— До дошки піде...
Тут він побачив, що Слонятко навіть не думає про арифметику, воно простягло під партами хобот і намагається поцупити в когось сніданок.
— ... піде Слонятко!
Кінець фрази учитель вигукнув так швидко, неначе вистрілив цими словами з рушниці.
— Га? Що? — розгублено закліпало очима Слонятко.
— До дошки! Склади й напиши відповідь!
Слонятко взяло хоботом крейду і стало біля дошки. Звичайно, воно затулило собою не тільки її, але мало не всю стіну. Кілька хвилин щось
писало, тоді відійшло вбік.
І клас вибухнув од реготу. Та й як було не сміятися, коли Слонятко так несподівано розв'язало приклади.
10 бананів + 10 бананів = сніданок
20 бананів + 20 бананів = обід
30 бананів + 30 бананів = вечеря
Ось за це Слонятко й мало найсвіжішу двійку.