Дмитро ПАВЛИЧКО

Щаслива художня доля судилася цьому талановитому поетові (народився 1929 року), 85-річчя від дня народження якого минуло у нинішньому вересні. На його чудових віршах виросло не одне покоління і малих, і дорослих читачів. Мабуть, кожен із нас береже в серці дзвінкі, сонячні рядки про його рідні Карпати, вкриті буковими і смерековими лісами гори. То була його найперша любов — любов до рідного краю, до мовчазного селянина-гуцула, який століттями гнув спину на ситих, багатих. Він, власне, і з’явився у цей білий світ у бідній гуцульській родині в селі Стопчатові на Івано-Франківщині.
Дітям дошкільного і молодшого шкільного віку давно вже полюбилися Павличкові вірші з книжок «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі», «Обруч», а старшим школярам — поезії про кохання зі збірки «Таємниця твого обличчя», пісня «Два кольори», кінофільми «Сон» та «Захар Беркут» за сценаріями поета. А кого з дітей різного віку не зачарує його поема-казка «Золоторогий олень», створена в дусі поширених у Карпатах сюжетних пісень-розповідей з коломийковим розміром?

Василь ЛАТАНСЬКИЙ, вчитель-україніст
с. Пруди, Совєтський р-н, АР Крим

Дмитро ПАВЛИЧКО

ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ

Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:
— Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?
Сонце посміхнулося здаля:
 — Правда, все я бачу з висоти,
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!
Виростай, дитино, й пам’ятай:
Батьківщина — то найкращий край!

 

ОБРУЧ

Біжить хлопчик, білий чубчик, мов курча;
Підганяє паличкою обруча.
За ним сонце, наче мати, — навздогін;
Щоб не впав, бува, та не побився він!
По долині, по стежині, біля круч
Біжить сонце, білий чубчик та обруч!
І нема, немає в світі далини,
Де спинилися б невтомні бігуни.
Ах, обруч! Куди, куди він так жене
По стежині через поле весняне?
Я питаюсь, бо ж то я — оте хлоп’я,
А те сонце — то матусенька моя.

 

СМЕРІЧКА

Стоїть смерічка на горі
У сонці, наче в янтарі.
І ми до неї в гості йдем
Вона росте, і ми ростем.
Стоїть смерічка на горі
В снігу, неначе в кептарі.
І ми до неї в гості йдем
Вона росте, і ми ростем.

 

НІЧНИЙ ГІСТЬ

Хтось постукав уночі.
Швидко я знайшла ключі,
Відчинила, і до хати
Зайченя зайшло вухате.
Стало в кутику сумне,
Каже: «Заночуй мене!
Бо надворі завірюха
І мороз хапа за вуха!»
Батьків я взяла кожух,
Вкрила зайця з ніг до вух
І гадала, що гульвісу
Вранці одведу до лісу.
Встала рано, та дарма —
Зайченяти вже нема!
Чи запізно я збудилась,
Чи зайча мені приснилось?

 

ЗАЄЦЬ

Заєць має двоє вух:
Як одним він рухає,
Другим слухає вітрець,
Що за полем дмухає.
Одним вухом чує спів
Миші під копицею,
Другим чує, як іде
Дядечко з рушницею.
Так пасеться він собі
Врунами зеленими,
Так працює цілий день
Вухами-антенами.
А коли настане ніч,
Спатоньки вкладається,
Одне вухо стеле він,
Другим накривається.

 

БАРАН

Став баран серед дороги
І підняв бундючно роги.
Я кажу: «Привіт, баране!» —
А він бух мене рогами.
Ти до нього — чемно, мило,
Та дурило — то дурило.
Був і буде некультурним —
Краще не вітаться з дурнем!

 

ШКОЛА

Наче вулик, наша школа.
Вся вона гуде, як рій.
І здається, що довкола
розквітають квіти мрій.
Бігають, сміються діти,
та — лиш дзвоник
 задзвенить —
стане тихо, ніби в квіти
поховались бджоли вмить.

 

РІДНА МОВА

Спитай себе, дитино, хто ти є,
І в серці обізветься рідна мова;
І в голосі яснім ім’я твоє
Просяє, наче зірка світанкова.
З родинного гнізда, немов пташа,
Ти полетиш, де світу далечизна,
Та в рідній мові буде вся душа
І вся твоя дорога, вся Вітчизна.
У просторах, яким немає меж,
Не згубишся, як на вітрах полова.
Моря перелетиш і не впадеш,
Допоки буде в серці рідна мова.