Валентин БИЧКО

Ріс на околиці Харкова — Журавлівці допитливий хлопчина Валя. Серед однолітків вирізнявся любов’ю до природи, начитаністю. Дуже любив мову, літературу, історію. До школи пішов пізно й одразу в четвертий клас. 1920 року батькові, харківському робітникові, дали наділ землі в селі Манжосівка на Чернігівщині, куди переїхала вся сім’я. То був важкий час на селі. Малому Валентинові довелося і молотити ціпом, і косити траву, і ходити за плугом…
Сім’я знову повертається до Харкова, і тут хлопець учиться в трудовій школі, згодом закінчує місцевий інститут народної освіти. Після закінчення навчання вчителює, трудиться в дитячих газетах і журналах України. Від 1932 року, коли вийшла перша поетична збірка Валентина Бичка для дітей, він видав понад п’ятдесят книжок для малих читачів. Найкращі його твори зібрані у книгах: «Вогнище» (1959), «Літа дзвінкоголосі» (1960), «То не маки цвітуть» (1962). Лауреат премії Лесі Українки.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
вчитель української мови та літератури, письменник
с. Пруди Совєтського району в Криму

Валентин БИЧКО

ЇДЕ БРАТ МІЙ В АРМІЮ

Віти в сивім інеї звисли над вікном,
Кінь стоїть під хатою, креше копитом.
Їде брат мій в армію посеред зими.
— Братику мій, братику, ти й мене візьми!
Каже брат: — Не вмістимось на однім коні,
— Ти цього, мій братику, не кажи мені…
— Сяду біля гриви я, ти сідай в сідло,
— Вилетим — незчуємось — в поле за село.
Каже брат: — Та й шабля в мене лиш одна…
— То нічого, братику! Бо на те ж війна…
— Доведеться битися вже ж не одному.
— Я в бою у ворога шаблю одніму.
Каже брат: — До армії ти, звичайно, гож!
Ну, а дома з матір’ю залишиться хто ж?
Батько на роботі, ніколи йому,
Та чи можна ж матінку кидати саму?
Що ж робити? Згоден я. Правду каже він.
Я ж тепер усе-таки самий старший син.
Хай молодші братики трохи підростуть,
Отоді я й вирушу в бойовую путь.

 

ПІВНИКИ

Навіщо посварилися,
Не знаю я того,
А тільки стрілись півники:
— Ти чого?
Круг шиї пір’я дибиться,
Стирчить сюди-туди,
Дзьобами в землю
вткнулися:
— Ось тільки підійди…
А гребені у півників
Розжеврілись, мов жар,
Стоять і не ворушаться:
— Ану вдар!
Обоє враз підскочили,
Аж курява знялась.
І знов стоять надиблені:
— Зась!
Тут з вулиці почулося —
Кричала тітка: — Киш! —
Розбіглися два півники:
— Гляди ж!
Розбіглися два півники
Курчатам всім на сміх…
Як схожі й ми буваємо
На півників отих.

 

Я ХОЧ НЕВЕЛИЧКА

Я хоч невеличка, —
Менша ж від мене
Навіть травичка
У саду зеленім.
Я хоч невеличка, —
Там під горою
Квітка ромашка
Рівна зі мною.
Я хоч невеличка, —
На пеньочок стану,
Зайчик-стрибайчик —
І той не дістане.
Я хоч невеличка.
А як підскочу, —
Вишеньку вирву,
Яку я захочу.
Я хоч невеличка,
А робить умію, —
Посуд помию,
Платтячко зшию.
Я хоч невеличка, —
Великою стану.
На самольоті
Неба дістану.

До змісту ВІРШІ НАШОГО ДИТИНСТВА