Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Поет. Прозаїк. Актор. Кінорежисер. У всьому неповторний і талановитий, він і для дітей написав розкуті, вільні від штампів, дотепні, мелодійні поезії, які вже давно «прописалися» в читанках, збірниках з позакласного читання. За своєю формою його вірші іноді нагадують народнопісенну творчість. Наповнюючи її фольклорними образами, письменник уміє підмітити все кумедне і смішне й серйозно про це розповісти, захопити дітей красою навколишнього світу. Так, добродушний дядько Грім «любив гриміти», «налив грозою яри», «умив озерам очі» («Грім»). Вплив народної пісенності відчувається у численних новотворах: «везли-везлики», «завовчився», «по чаполоті» (по болоті), «ластовенятко», «шовковенятко», «хмаренятко»…
Чи треба доводити: поезії М. Віграновського розвивають художнє мислення дитини, збуджують у неї потяг до власної творчості. Окрім того, цей майстер слова є автором чудесних оповідань і повістей для школярів: «Гусенятко», «Сіроманець», «Первінка» та інших. Не дивно, що саме за твори для дітей він удостоєний Державної премії імені Т. Г. Шевченка.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ
с. Пруди, Совєтський район, Крим

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

КОЛИСКОВА

Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока!
В теплих снах ідyть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.
Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.
Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина...
Та, як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.
Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона для тебе і для світу...
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту...

* * *

Ластівко біля вікна,
Ластівко нашої хати,
Що тобі, ластонько, дати:
Меду, борщу чи пшона?
Ластонько, літа кінець,
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо, Дніпро, горобець...
Ластонько, де не літайсь —
Мало налітатись вволю:
Ще народись та удайсь
В небо, Вітчизну і волю.
Так воно в світі і є,
Так воно є, щоб літати...
Горечко рідне моє,
Ластівко нашої хати.

* * *

На рябому коні прилетіла весна,
Снігу сорок лопат їй прикидало плечі.
На рябому коні, що везла — не везла,
Але дещо і нам привезла для малечі.
Привезла щавелю для зелених борщів,
В білій хмарі дощу привезла на Великдень.
З нею зайчик приїхав на теплій щоці,
І виглядує зайчик, поки йому видно.
Горобцям привезла по три пуди зерна,
По два пуди зерна їх сусідам — синичкам.
Снігурам по пуду, аби кожен з них знав,
Як в снігах зимувать і як жить на позичках.
Прилетіла весна на рябому коні,
Снігу сорок лопат привезла для годиться.
І мені привезла все, що треба мені,
Але що привезла, не скажу, — таємниця.

* * *

Мизатий хлопчик, як горобчик,
З таким, як сам, до річки йде.
Іде над хлопчиками дощик,
Іде над ними й більш ніде.
А фіолетово, а синьо
При хаті півники цвітуть!
Цвіте над півниками слива,
І абрикоса пахне тут.

* * *

Вві сні наш заєць знову задрімав.
Якби не в сні, то де б йому дрімати?
На теплу землю вухонько поклав
І серце своє заяче під лапи.
Додому ніч собі на небо йшла,
І на зорю дивилася мурашка...
Дрімайлику тим часом зацвіла
Під вусом, під самісіньким, — ромашка!

ГРІМ

Була гроза, і грім гримів,
Він так любив гриміти,
Що аж тремтів, що аж горів
На трави і на квіти.
Грім жив у хмарі, і згори
Він бачив, хто що хоче:
Налив грозою грім яри,
Умив озерам очі.
А потім хмару опустив
На сад наш на щасливий
І натрусив зі сливи слив,
Щоб легше було сливі.
Та тут до грому навздогін
Заговорила груша:
«Трусніть і грушку, дядьку грім,
Бо важко мені дуже…»
І дядько грім сказав собі:
«Потрушу я грушу,
Бо небеса вже голубі
Я покидати мушу».

* * *

Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.
Вона тече в городі в нас під кленом,
І наша хата пахне їй борщем.
Цвіте над нею небо здоровенно
Солодкими хмаринами з дощем.
Ця річечка течедля клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю.
Я річечку оцю в городі в нас під кленом
Як тата й маму і як мед, люблю.