Василь ЛАТАНСЬКИЙ

Скрутно було у важкі повоєнні роки — не мав малий Василько у що взутися. Батько купив старенькі чобітки для трьох — для нього і двох менших сестричок, аби взимку по черзі ходили в школу. Тільки-но танув сніг — і хлопчина гаса з однолітками на вигоні або на берегах тихоплинної річки Тікич, бігав і зігрівався. А влітку пас чужі корови, бо своєї не було, заробляв на зошити і сяку-таку одежину. Село Луківка на Черкащині, де народився у хліборобській сім'ї 1938 року, в долині над Тікичем, багате на луки (звідси і назва села), тож є де розгулятися і пастушкам, і худобі. Тоді вже збагнув: зігріта власними босими ногами рідна земля — найтепліша у світі!
Почав віршувати і друкуватися з шостого класу в піонерських часописах. Пише і для дітей, і для дорослих, не цурається публіцистики, літературної критики, перекладає з російської. Автор трьох поетичних книжок: «Ужинок», «Які очі — такий світ», «Де взялась Ведмідь-гора?». Закінчивши Львівський університет, приїхав у Крим, де трудиться учителем-україністом, директором школи, завідувачем райвно.
Відомий критик Михайло Наєнко так висловився про творчість В. Латанського: «Є в його поезії, окрім щирості й задушевності, й ще одна прикметна риса, яка дається далеко не кожному поету. Маю на увазі внутрішньо прихований, але повсякчас присутній ліричний усміх». І далі: «...І виходить у нього те, що називають нікому незрозумілим, але таким щемливим словом — Поезія».

ЗНАЄШ ТИ?..

Знаєш ти, що таке Україна?
Україна — це гай солов'їний,
Це твоя у садочку хата,
На пісні і казки багата.
Україна — це тато й ненька,
Це — безсмертне слово Шевченка,
Це — божественна рідна мова,
Сонцесяйна і веселкова.
Україна — це волі голос,
Синє небо і спілий колос.

КОЛИСКОВА ДЛЯ СИНА

Сяє в небі зоря.
Сплять ліси і моря.
Сплять гаї та долини широкі.
Люлі, диво моє!
Спи, дитятко моє,
Золотинко моя синьоока!
Сірі зайчики сплять,
І сади, і поля,
Над Дніпром і тополі, і кручі.
Наші сплять ясени.
Хай прийде в твої сни
Рідний край, Україна співуча.
Я, матуся твоя,
Узяла в солов'я
Нашу мову ясну, веселкову.
Ти її не втрачай,
Полюби і плекай!
Не забудь, як оцю колискову!

ПІСНІ ЛЕЛЕЧІ

Біля нашого двору,
Як тепло на порі,
На отім осокорі
Чути клекіт вгорі.
Аж до самої ночі
У хатинці-гнізді
Добрі птахи клекочуть:
«Завітайте в наш дім.
Ми літали далеко,
А пісні в нас — такі...».
Лелечиха й лелека
Славлять землю батьків.
Будуть в них лелечата
І веселі, й смішні.
Прилетять клекотати
В отчий край навесні.

ЗАПИТАЛИ ЯКОСЬ ГУСКУ...

Запитали якось гуску:
— Ти хотіла б на Тунгуску?
— Ох, не хочу, — каже гуска, —
Бо далеко та Тунгуска!
Хай Салгір мене купає
І на хвилях колихає...

ГРИБНІ ДОЩІ

Дарує осінь радощі:
Прийшли дощі! Прийшли дощі!
В сади, на поле, на кущі
Ідуть дощі, ідуть дощі!
І обложні, і обливні,
І найстрашніші — заливні.
А нам припали до душі
Грибні дощі, грибні дощі!
Вони не стукають в шибки,
Селом не ходять навпрошки,
Крадуться, сіються аж он,
Шепочуть щось своє про сон,
Без мила миють нам чуби
І — глянь! — народжують гриби.

ЯКІ ОЧІ — ТАКИЙ СВІТ

Розмурликався наш кіт:
— Щось мені немилий світ!
Не таке, як треба, літо,
Половіє не так жито,
Стали миші не такі —
Поробилися прудкі.
І ти, кицю, не така —
Не танцюєш гопака!
Каже киця ув одвіт:
— Які очі — такий світ!

КОНІ

У Василька на балконі
Цілу ніч пасуться коні.
Ходять-бродять в табуні
І гніді, і вороні.
Із дзвінкими копитами,
З кучерявими хвостами.
Бродять, ніби на лугах,
На шовкових поводах.
Ніби в діда у селі —
Гриви вниз аж до землі.
Ось Василько доганя
Вороного гриваня!
Доганяє з усіх сил!
І... проснувся наш Василь.

ЛЕЧУ!

Як зрозуміти це мені,
Я, справді, й сам не знаю?
Коли засну, то цілу ніч —
Не вірите? — літаю.
Лечу по хаті, ой лечу,
Аж пересохло в роті.
Вже налітався досхочу,
Не хочу буть в польоті!
А що як в небо залечу
І не вернусь до мами?
Бо знов лечу, лечу, лечу,
Об стелю б'юсь руками...
Як зрозуміти ці дива?
Кому про них сказати?
А чи доводилося вам
Отак у сні літати?

ДИВО СИМПАТИЧНЕ

Мати сина допіка,
Доріка малому:
— Знову з лісу їжака
Ти приніс додому!
Ну навіщо він тобі,
Чудо кострубате?!
Назбирай в лісі грибів
Законсервувати!
А хлопчина вгору ніс
Задирає звично:
— Подивися, я ж приніс
Диво симпатичне!

НЕ ЖУРИСЬ!

В Їжакевича на дачі
Їжачок-синочок плаче:
— Скоро січень, а там — лютий,
А я досі ще не взутий…
— Не журися, — каже тато, —
Ми всю зиму будем спати!

ГАМІРНЯ

На подвір'ї в нас щодня
Отака ось гамірня:
Куд-ку-дак! Куві-Куві!
Хрю-хрю-хрю! — оце в хліві.
Му-му-му! — луна з обори.
Кря! Га-га! — біля комори.
Гав-гав-гав! — на ланцюгу.
Кіт-муркіт — мяу-мяу!
Отака у нас щодня
На подвір'ї гамірня.
Без тієї гамірні
Сумно жить було б мені!

ПЕРЕСТАРАЛИСЬ…

На білім світі недотеп доволі.
Вони і в нашім класі, звісно, є.
Послав директор Владика і Толю
Пофарбувати вікна у фойє.
Радіють хлопці.
Їм давно кортіло
Себе у справжнім ділі показать,
І показали. Нам незрозуміло:
Нащо було шибки всі фарбувать?

ЧИЇ ПОМИЛКИ?

— Як сталося, Богдане, —
Мені щось невтямки:
І в тебе, і в Оксани
Ті ж самі помилки?
— Чи ж дивуватись варто:
Ну хто про це не зна?
Виною, звісно, парта:
Вона ж на двох одна!

«ТРІЄЧНИК»
(для дорослих теж)

Ще за царя,
прадавнього Гороха,
Він жив та був,
і не змінивсь нітрохи:
Сьогодні — в школі,
завтра — на престолі,
Лиш інколи —
на тракторі у полі.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель, письменник
с. Пруди в Криму

До змісту ВІРШІ НАШОГО ДИТИНСТВА