Петро ОСАДЧУК

Вперше Петро Осадчук (1937-2014) глянув на цей кольоровий світ у селянській сім'ї села Острівці на Івано-Франківщині. З важкого повоєнного дитинства запам'яталося, як з однолітками блукав у лісі, де не тільки слухав пташиний щебет, а й шукав грибів і диких ягід, як ходив з матір'ю в поле, прилучаючись до хліборобської праці. А вечорами при гасовому каганці зачитувався книжками.
Інтерес до поезії зродила в нього шкільна самодіяльність, у якій брав участь як читець-декламатор вже з другого класу. Учнівські концерти в березневі Шевченківські дні, сповнені хвилюючих віршів великого Тараса, чи не перші зронили в юну душу відчуття поетичного слова. Після закінчення Одеського університету почав трудове життя учителем-україністом у сільській школі. Згодом працював у райгазеті, в комсомольських і партійних органах, в апараті Спілки письменників України.
Видав понад десять збірок поезій, серед яких «Ясний світ» (1972) та «Все співає і росте» (1979), адресовані дітям. Багата на барви і звуки, тонка, вирізьблена образність його майстерних віршів.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ
с. Пруди, Совєтський р-н, Крим

Петро ОСАДЧУК

ВСЕ СПІВАЄ І РОСТЕ

Щойно дощ пролопотів
По дахах, стежках і листі.
В дзьобках мокрих горобців
Крапелинки золотисті.
Звичайнісінька сосна,
Що у річку задивилась,
Забриніла, як струна,
Й сонячно зазолотилась.
Хата, сад і сірий кіт —
Все в перлинах-переливах.
Світ убрався в златоцвіт,
Як пройшла весняна злива.
Все співає і росте,
Як промчала громовиця.
Лугом сонце золоте
В кожній квіточці іскриться.

БІЛИЙ І СОЛОДКИЙ СВІТ

Біла гречка зацвіла
Біля нашого села.
Білий лебідь сів на став —
Білим світ сьогодні став.
Пахне медом у садку,
Молоком — у кухлику.
— Бо довкола, — каже дід, —
Білий і солодкий світ.

СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК

Зайчику-стрибайчику,
Чом я не збагну,
Як ти, побігайчику,
Виліз на стіну?
Як це ти, маленький,
Подолавши страх,
Крізь вікно швиденько
Вискочив на дах?
Ген сміється в небі
Сонце золоте,
В нього, як і в тебе,
Усмішка цвіте.
Зайчику-промінчику,
Чом ти враз ущух —
Затремтіли кінчики
Золотистих вух?..
Ген повзе огрядна
Хмара-бегемот —
Взяти сонце ладна
В ненаситний рот.
Зайчику-гуляйчику,
Не тремти дарма!
Йди мені під маєчку —
Хмари там нема.

СТЕЖКА

Біг я стежкою до хати —
Дощ хапав мене за п'яти.
Біг я стежкою щодуху —
Дощ кричав мені над вухом:
«Я заллю тебе водою,
Як зрівняюся з тобою,
Під ногами в тебе, хлопче,
Скоро річка захлюпоче!»
Але стежка — молодчина! —
Прудко бігати навчила:
Я домчав-таки до хати —
Дощ не зміг мене піймати.
Тому він зі злості в шибку
Барабанить швидко-швидко.
Тому він в супрязі з вітром
Нагинав додолу віти.
Але згодом до кімнати
Сонце глянуло крилате,
І побачив я, що злива
Стежку геть усю залила,
І вона тремтить, неначе
Під водою тихо плаче...
Жаль, що я не зміг сховати
Свою стежечку до хати.