Іван ДРАЧ

Він належить до покоління, яке прийнято називати «дітьми війни». Одначе незвичайність його індивідуальності, творчої біографії виникли не так на ґрунті трагічного дитинства, як на невтомності пізнавати світ, на його енциклопедичному , філософському розумі. Його поезію добре знають і люблять в Україні та далеко за її межами.
Перша збірка поезій Івана Драча «Соняшник» побачила світ 1962 року. Потім вийшли «Протуберанці серця», «Балади буднів», «До джерел» і десятки інших, серед них й остання за часом «Сивим конем». Написав ряд літературних сценаріїв, за якими поставлено фільми, драматичні поеми «Дума про вчителя», «Соловейко-сольвейг», «Смерть Шевченка». Дітям присвятив книгу «Лист до калини».
А народився поет-шістдесятник 1936 року (27 листопада виповнилося вісімдесят) в селі Теліжинцях Тетіївського району на Київщині. Лауреат Шевченківської премії.

Василь Латанський
с. Пруди в Криму

Іван ДРАЧ

БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК

В соняшника були руки й ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки вітром,
Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.
І купався коло млина і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататись, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба Вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником. 

ЕТЮД ПРО ХЛІБ

Яйце розіб'є, білком помаже,
На дерев'яну лопату — та в піч,
І тріскотітиме іскрами сажа —
Мініатюрна зоряна ніч.
 
На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум'янілий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розіграється апетит.
 
В підсохлому тісті кленова лопата
Вийме з черені, де пікся в теплі, —
І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.

БАЛАДА РОДУ

В мого роду — сто доріг.
Сто століть у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто вітрів мій вік запріг
Сиву хату розхитати.
Сто скажених сивих бід
Та й сушило ж роду вроду,
Та не висхне зроду рід
Ні в погоду, ні в негоду.
Внучок тупцю тупотить,
Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче.
Сто стежин у світ летить,
Він — сто першеньку протопче.
Роде рідний! Не стилушить
Нашу жилаву породу —
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу… 

САМОТНЯ ЛАСТІВКА

Самотня ластівка на дроті —
Одним одна, самотина.
Всі ластівки давно в польоті, —
Чому ж без вирію вона?

Така вже осінь, що аж голо.
Вже іній сонце розпина.
У вирій лист летить навколо,
Її мина, її мина.

Чи, може, їй крило підбито,
Чи, може, впала їй вина.
Тут розп'ястися з цілим світом —
Така печаль, що аж до дна.

Чи, може, так поля ці любить,
Вже йде морозу сивина.
А хто ж в мороз їх приголубить?
За все покутує вона.

До вирію ще стільки далей,
Вона ж стоїчно не зрина.
До тисячі моїх печалей
Іще одна — і не одна...

ХІБА ЧЕКАТИ ПЛАТИ ЗА ДОБРО?

Хіба чекати плати за добро?
Нехай в руці зламається перо,
Нехай твоя зламається рука,
Що за добро добра собі чека!

Добро твориться просто — ні за так.
Так, як цвіте і опадає мак,
Як хмарка в'ється і сміється пташка,
Як трудиться мурашка-горопашка.

Хай сіє зерна скрізь метка рука,
І в океан добра тече ріка,
І не зросте із нього ковила…
Лиш так змагаймо океани зла…