Олександр ОЛЕСЬ

Пригадую, як давним-давно, в ранні повоєнні роки, вчила мене, другокласника, наша матуся декламувати вірш «Ялинка» («Раз я взувся в чобітки…»). Вчила з пам’яті, бо не вистачало тоді ні читанок, ні зошитів, а писали ми соком бузини на цупкому обгортковому папері. Звідки мати завчила цього вірша? Казала, що дід по матері оповів — от і «врізався» в пам’ять. Він (вірш «Ялинка») та інші твори «опального» О. Олеся (справжнє ім’я-прізвище Олександр Кандиба, роки життя 1878-1944) ще довго ніде не публікувались в Україні, оскільки їхній автор 1919 року емігрував за кордон (в Австрію, згодом в Чехословаччину, де і знайшов вічний спочинок), і за любов до неї, України, вважався «ворогом народу».
Твори О. Олеся для дітей, зокрема в жанрі пейзажної лірики і віршованої казки, — мудрі, веселі й сумні, перейняті світлою ностальгією за нашим далеким дитинством і дитинством — часто також уже далеким — наших дітей. Автор оповідає то з теплою іронією, ніжною усмішкою, то стурбовано, ба навіть тривожно. Живий струмінь пісенності надає їм чарівної милозвучності. Поет також переклав українською мовою «Пісню про Гаяйвату», казки Гауфа.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель
с. Пруди, Крим

Олександр ОЛЕСЬ

ЯЛИНКА

Раз я взувся в чобітки,
Одягнувся в кожушинку,
Сам запрігся в саночки
І поїхав по ялинку.
Ледве я зрубати встиг,
Ледве став ялинку брати,
А на мене зайчик — плиг!
Став ялинку віднімати.
Я — сюди, а він — туди...
«Не віддам, — кричить, — нізащо!
Ти ялинку посади,
А тоді рубай, ледащо!
Не пущу, і не проси!
І цяцьками можна гратись:
Порубаєте ліси —
Ніде буде і сховатись.
А у лісі скрізь вовки,
І ведмеді, і лисиці,
І ворони, і граки,
І розбійниці-синиці».
Страшно стало... «Ой, пусти!
Не держи мене за поли!
Бідний зайчику, прости, —
Я не буду більш ніколи!»
Низько, низько я зігнувсь,
І ще нижче скинув шапку...
Зайчик весело всміхнувсь
І подав сіреньку лапку.

 

ВЕСНЯНКА

А вже красне сонечко
Припекло, припекло,
Яснощире золото
Розлило, розлило.
На вулиці струмені
Воркотять, воркотять,
Журавлі курликають
Та летять, та летять.
Засиніли проліски
У ліску, у ліску...
Швидко буде земленька
Вся в вінку, вся в вінку.
Ой сонечку-батечку,
Догоди, догоди!
А ти, земле-матінко,
Уроди, уроди!

 

ВСЕ НАВКОЛО ЗЕЛЕНІЄ...

Все навколо зеленіє,
Річка ллється і шумить.
Тихо, тихо вітер віє
І з травою гомонить.
Як тут всидіти у хаті,
Коли все живе, цвіте,
Скрізь дзвенять
пташки крилаті,
Сяє сонце золоте?..
«Швидше, мамо, —
 черевички!
Глянь, як весело в саду!
Ти не бійся — до кринички
Я і сам не підійду».

 

КАПУСТОНЬКА

Покинута, занедбана, на лугу
Зеленіє капустонька у снігу,
А до неї стежечку не одну
Протоптали ніженьки по лану.
Догадайтесь, дітоньки, ви самі,
Хто ці робить стежечки узимі.
Я вам в цьому віршику не скажу,
Бо сам ще раз подивитись побіжу.

 

НАД КОЛИСКОЮ

Спи, мій малесенький, спи, мій синок.
Я розкажу тобі безліч казок.
Пощо ж ти віченьки знову розкрив?!
Спи, моя пташко, то вітер завив.
Стогне і виє уже він давно,
Б’ється і стука у наше вікно...
Геть, розбишако, в далекі степи!..
Спи, моя ластівко, солодко спи.
Ось уже й вітер зовсім занімів...
Мабуть, заснуть під намет полетів...
Холодно зараз в лісах і лугах,
Все потонуло в глибоких снігах.
Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять.
Затишок хочуть собі відшукать.
Ось вони вгледіли,кущик стоїть,—
Годі! Давно вже лисичка там спить.
Кинулись знову кудись на грядки, —
Ой, там ночують сьогодні вовки.
Краще ви в поле біжіть за лісок...
Знайдете там ви соломки стіжок, —
Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,
Щоб не знайшли вас голодні вовки...
Спи ж, мій малесенький, годі гулять...
Зайчики білі давно уже сплять.