Борис ГРІНЧЕНКО

В роки вчителювання Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910) пильно вивчав життя дітей, тому в його поезіях, оповіданнях таке багате, своєрідне світобачення школярів, їхня допитливість, прагнення до освіти, сердечне співчуття до знедолених. А думка про те, «що воля — найбільше добро на світі», художньо осмислюється на досить поширеному, «кочівному» сюжеті в дитячій літературі про пташку в клітці («На волю!»). Його поезія «Ластівка» колись була, чи не в кожній читанці. Про любов до рідної землі писали і пишуть чимало письменників, одначе Б. Грінченку вдалося в ніжно-ліричному ключі найсильніше передати оте священне почуття любові до батьківського краю.
Як учитель, діяч народної освіти, писав підручники, педагогічні розвідки, видав цілу серію недорогих книжечок для народу: пізнавальні твори, популярні життєписи класиків української літератури. Упорядкував і видав «Словарь української мови» в чотирьох томах (1907-1909), що став настільною книгою для багатьох поколінь філологів.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
 учитель-україніст, письменник
с. Пруди, Совєтський р-н в Криму

Борис ГРІНЧЕНКО

ЛАСТІВКА

Ти знов защебетала
У мене під вікном,
Із вирію вернувшись,
Клопочешся з гніздом.
А там же вічне літо
Цвіте як божий рай, —
Чого ж вернулась знову
Ти в мій журливий край?
— Хоч літо там і сяє,
Любіше тут мені:
Така квітчасто-пишна
Вкраїна по весні.
Така квітчасто-люба,
Що й в тім краю-раю
Все бачу я хатинку,
Де се гніздечко в’ю.

 

НА ВОЛЮ!

Похнюпилась сумно у клітці пташина,
До клітки припала дівчатко-дитина.
«Чого ти, пташино, такая сумна?
Дивися: надворі весела весна;
І небо сіяє, і ліс зеленіє,
Лука, квітоньками убрана, леліє,
І співом пташиним дзвенить увесь гай, —
Радій же, пташинко, весні і співай!»
І пташка неначе слова зрозуміла:
Ураз розгорнула маленькії крила
І битись об клітку грудьми почала,
І рвалась туди, де весна зацвіла.
І билась так довго, так тяжко об грати,
Що стала дитину журба обнімати
І клітку вона одчинила тісну:
«Лети, і на волі вітай ти весну!».
І пташка зника серед лук і гаїв
І голосно чуть її радісний спів:
Співає вона з-під ясної блакиті,
Що воля — найбільше добро на цім світі.

* * *

Мамо люба, глянь, як сяють
Ясно зорі золоті!
Кажуть люди: то не зорі —
Сяють душі то святі.
Кажуть: хто у нас на світі
Вік свій праведно прожив,
Хто умів людей любити,
Зла ніколи не робив, —
Бог того післав на небо
Ясно зіркою сіять…
Правда, мамо, — то все душі,
А не зорі там горять?
Так навчи ж мене, голубко,
Щоб і я так прожила:
Щоб добро робити вміла
І робить не вміла зла!

 

МАТИ І ДОЧКА

— Ти бачиш на шляху старого?
Піди скоресенько до його!
Він горя зазнає й біди,
— Його до нас ти приведи,
Нехай до нашої йде хати
І попоїсти, й спочивати.
— Так мати доньку науча.
Побігло любеє дівча
Й вернулось зараз без нікого.
— Матусенько, нема нічого!
Він лиха зовсім не терпить,
Не плаче він, а так сидить;
А як мені буває лихо,
То я уже й не всиджу тихо:
Все плачу, плачу — так, аж страх!.. —
Устала мати, і на шлях
Сама пішла вона й до хати
Старого зараз увела,
Йому обідати дала
І положила спочивати.
Тоді і каже до дочки:
— Ти, доню, бачила, які
Сумні у нього очі дуже,
І як рука йому не служе.
І зморшки на старім чолі,
І стан схилився до землі,
Бо сила кинула старого,
Його біду і видко з того,
Коли не плаче хто, мовчить,
То через те не менше терпить.
Навчайся ж пізнавати горе:
Не кожен про свій біль говоре.

 

ШВИДКА РОБОТА
Байка

Сім суток по воду ходив до ставу Рак.
На восьмий день так-сяк
Її він доволік до хати,
Ще трохи відпочив, та й ну перетягати
Через поріг...
 Клешнею зачепивсь,
А кухлик нахиливсь,
І розлилась вода, — пропали всі клопоти!..
«Нема добра із скорої роботи! —
Говорить, сапаючи, Рак, —
Було б не поспішаться так...»