Усі ми добре знаємо його,
Хоча в лице не бачили ніколи.
Ти впізнаєш товариша свого? —
Проводить часто він тебе до школи.
То приязно обличчя обвіва,
То ніжно так пригладжує волосся.
Якщо сумний — сумні його слова
Й сумне ураз тобі передалося.
— Це ж вітер!
Так, без сумніву, це він,
Ми змалечку звикаємо до нього,
Бо віє він із чотирьох сторін —
Від ранку — і до ранку голубого.
Що вітер вільний, кажуть недарма.
Він, мандрівник, по всій Землі гуляє.
І дружить він з вітрами усіма,
Бо родичів багато вітер має.
А хто вони? Ти знаєш, друже, їх?
А де живуть і як їх називають?
Отож бо маєш! Таємниць своїх
Не всім вітри охоче відкривають.
Чи бачив ти, як дихає земля?
(Рілля парує і встають тумани).
Земля у сні — немовби немовля,
Хоча сама із велетнів, титанів.
Довкола — царство тиші наяву,
Ще ранішня зірниця не заграла.
І раптом — дзінь! — росинка у траву
Спросоння, мабуть, злякано упала.
І вже в траві зчинивсь переполох:
Дзвенять росинки — срібні намистинки.
"Шу-шу", — мов хвиля, і ще "Ах!" та "Ох!"
Побігли від билинки до билинки.
Нехай же тому переляку грець —
Бо сну не дав травинкам додивитись!
Отак ось народився вітерець,
Щоб справжнім вітром потім об'явитись.
Маленьким — вітрик, вітронько він був.
Підріс — вітрець, — казали вже про нього.
Коли ж, як легінь, сили він сягнув,
Назвали легіт вітра молодого.
З усіх найкращий легіт-теплокрил,
Чи тепловій. Усе кругом радіє,
Як на весні від журавлиних крил
Веселим, теплим леготом повіє.
Та є у вітру і лихі брати.
Ось вітровій — гуде, реве і свище.
Пустун-вітрисько скуба — не пройти.
Вітрище і вітрюга, й вітровище!
А вітрюган, цей буйний хуліган,
Гілля ламає й шарпає за поли.
Йому б на волю — в море, за лиман
Чи поганяти перекотиполе.
Та ці вітри людині не страшні —
Їх лет спиняють смуги захисні,
Їх прагнуть вітряків могутні крила,
Їх ловлять моряки в тугі вітрила.
А вихор — середульший вітру брат.
Ось він кружля на вигоні пір'їну,
А розгулявсь — ніхто йому не рад,
Ніякого йому немає впину.
Од вихру у стократ сильніший смерч.
Він з неба раптом падає, як меч,
І крутить все, і все гребе з собою,
І з моря рибу підніма з водою!
Великий вітер звуть іще борвій.
Брат бурі — то шалений буревій.
Але у бурі є ще і сестриця —
Напориста, невтримна вітряниця.
Одвічний ворог лісу — вітролом,
Брат рідний вітролому — бурелом,
Його ще називають вітровал —
Це лютий вітер та ще сніговал!
У полі ні проїхать, ні пройти,
І в лісі, мов на цвинтарі — хрести.
То навхрест сосни і дуби лежать,
Їм вже ніколи із землі не встать!
Хто знає сніжну бурю у степу -
Бурану-сніговію лють сліпу?
Для нас це вороги підступні, злі.
Летять вони з землі і до землі,
А як перелітають океан —
Реве, мов звір неситий, ураган.
Дванадцять балів — грізні це шторми:
Вода скипає піною, шумить.
І хвилі-гори неба дістають, —
Для кораблів тут небезпечна путь!
І ще тайфун — теж вітрові рідня —
На все живе він жаху наганя.
Хоч Тихим називають океан,
Живуть там і тайфун, і ураган,
Тропічні зливи та гучні громи,
Яких не бачим і не чуєм ми.
Вітри хоч різні, але брату — брат:
Мусон — мінливий, а стійкий — пасат.
Є ще висотний вітер і космічний,
Південний, східний, західний, північний...
Що вітер з сходу — на ясну погоду,
А з заходу повіє — на негоду.
Із півдня вітер — сухість і тепло,
А з півночі повіє — холод, зло.
Рідню велику, друже, вітер має,
Та всім вітрам ціну людина знає.
І хоч не всі вітри скорились їй,
Вона сильніша од усіх стихій.
Летить космічне диво-зореліт
І шле Землі свій зоряний привіт,
Попереджає, де шторми гудуть,
А де тайфуни вирушили в путь, —
Щоб у порти вернулись кораблі,
Щоб відвернути лихо від Землі!

Іван СКЛАДАНИЙ