ВОЛЬНОМУ – ВОЛЯ, СПАСЕННОМУ – РАЙ

БІЛА ЗАЗДРІСТЬ І ЧОРНА ЗАЗДРІСТЬ
Казки

КАЗКА ПРО ПАПЕРОВЕ КОРОЛІВСТВО

Було колись на світі Паперове королівство. І над усе люди цінували в цій країні папір. У них і будинки, і меблі, і посуд, і одяг були паперові. Розмовляли вони, затуляючи рот папером. І висловлювали тільки те, що наперед занотовано на папері.
Всі вони були грамотними. І старе й мале щодня повинні були писати лозунги одного і того ж змісту: «Хай живе найясніший король Паперового королівства Курдур Перший!» та «Як хороше нам жити у Паперовій країні!»
У цьому королівстві люди довіряли лише паперам, ніхто не дивився в очі іншим, а тільки на посвідку чи будь-який документ. І одружувалися не просто юнак з дівчиною, а скарбничий білет шукав собі рівноцінного за вартістю, і власники таких білетів розписувалися, щоб множитись.
Найстрашніше було те, що ці люди не мали вогню. Вони мерзли у своїх паперових будиночках І ніколи не могли зігрітися досхочу. Вони мерзли од холоду і скніли од вічного страху.
Побачив це добрий Прометей. Сміливець викрав олімпійський вогонь і поніс людям. Не оминув герой і Паперове королівство.
— Я подарую вам вогонь, — завітав він до першого-ліпшого будиночка.
— Навіщо? — злякався господар. — Не потрібно нам вогню!
Прометей здивувався, зайшов до іншої оселі. Але і там йому показали на двері.
Зовсім розгубився Прометей: «Як так? Ризикуючи життям, я викрав у Богів вогонь, щоб врятувати людей від холоду, а вони мене проганяють!»
Тоді відчайдушний Прометей вибіг на площу міста і закричав:
— Люди, прийміть вогонь!
До нього кинулося кілька стражників.
— Геть, поганцю! Ти хочеш спалити наше Паперове королівство!
— Ні, — сказав Прометей. — Я приніс вогонь, щоб зігріти ваші холодні душі.
— Не треба! Забирай свій вогонь і йди від нас! — строго наказав начальник королівської варти.
І тоді Прометей зрозумів, що у цих людей душі теж паперові.

КОЛИ РОЗМОВЛЯЮТЬ ІЗ ЗОРЯМИ

Жорстокий тиран, меч якого не просихав від людської крові, страждав безсонням. По ночах його часто мучили всілякі страхіття, тому він часто виходив у сад і там одиноко блукав до світанку. Та одного разу вельможний зустрів чоловіка, який дивився на зоряне небо і беззвучно ворушив губами.
— Ти з розуму зійшов, чоловіче! Невже не бачиш, що перед тобою стоїть син Неба? — гнівно мовив тиран.
— Вибач, найсвітліший, але я в цей час розмовляв із самим Небом, — смиренно відповів чоловік.
— Ти звіздар? — запитав володар.
— Так, я розмовляю із зорями.
— Тоді склади мені гороскоп. Узнай, які подвиги і перемоги мене чекають попереду! — наказав зухвалий тиран.
— Зорі мені розповідають про діла небесні: де яка зірка народилася, яка згасла, яка впала додолу. А я їм — про діла земні, — пояснив звіздар.
— Значить, ти можеш донести до вічних зір мої славетні подвиги і обезсмертити ім'я моє?
— Я все їм розповідаю.
— Добре. Ти віднині будеш першим звіздарем у імперії! — розпорядився володар.
Невдовзі тиран розпочав нову загарбницьку війну. Тільки цього разу потерпів поразку. Згадав про звіздаря.
— Відріжте йому язика! — наказав тиран. — Я не хочу, щоб звіздар посоромив мене перед Вічними Зорями і Небом.
Наказ було виконано без зволікань. Та звіздар кожної ночі все одно виходив у сад або в чисте поле і розмовляв із зорями. Адже не обов'язково потрібен язик, щоб вести таку розмову — бо із зорями спілкується Душа.

ЛЮДСЬКА ДОЛЯ

Коли Бог виліпив першого чоловіка і вдихнув у нього життя, запитав тоді:
— Подивись довкола себе. Ось камінь стоїть. Непорушно застиг. Пройдуть віки, а він таким же й залишиться. Вічним. А ото, поглянь, жито тягнеться колосочками до сонечка. Відцвіте, обсиплеться і засохне. Короткий вік у жита. Але прийде наступна весна — і піднімуться із землі молоденькі вруна. З року в рік жито вмирає і народжується, дає життя новому. Зміною поколінь воно зберігається на віки вічні. Отож, вибирай, яку долю хочеш: каменя чи жита?
Замислився чоловік. Доторкнувся рукою до каменя — відчув холод, неприємно стало на душі. Якось не по собі. Тоді взяв у долоні колосочки жита — і ніжне тепло пішло по його тілу. Душа заспівала. І вже не зміг відірватися від цього дару божого.
— Ось моя доля, — показав чоловік на жито, — краще мені жити і вмирати, відтворюватися у своїх нащадках, ніж застигнути непорушним каменем навіки.

«ЗДОРОВИЙ» ХАРЧ

Прийшов найматися парубок до пана на роботу. Ноги босі, під подертою сорочкою на тілі всі ребра можна порахувати.
— Візьміть, — просить бідолаха.
— Ну, добре, — дав згоду пан, — будеш мені вівці пасти. А плата така: у кінці року скільки овець перекинеш через огорожу моєї садиби — всі твої.
Глянув хлопчина — високий паркан, але що мав робити — жити треба із чогось.
Кожного дня від сутінків до сутінків пас наймит отару. На харчування пан не скупився: хліб, пампушки, та й курочка в неділю, а на свята ще й чарочка. Рік промайнув швидко, підійшов час розрахунку.
— Що ж, — посміхнувся пан, — бери вівцю, яка на тебе дивиться, тільки ж гляди — не надірвись.
Хлопчина і так і сяк брався — але де там вівцю і підкинути!
З нічим і пішов від пана.
Іде шляхом, плаче. Назустріч йому старший чоловік тягне вола з соломою, сам замість коняки впрягся. Поділився з ним невдаха горем:
— Жодної вівці не зміг перекинути.
— А що ти їв протягом року?
— Білий хліб, пампушки, курятинку, і пивом частував пан, не скупився.
— О, брате, від такого харчу сили не будеш мати, їси делікатеси — то й сам делікатний робишся. Чорний хліб, сало, бринза, цибуля, часник, редька — ось наша селянська їжа, від неї наш рід такий міцний.
Повернувся хлопець знову до пана служити на тих же умовах. Від панського харчу відмовився, а їв, що йому селянин порадив.
За рік наймита не впізнати — мов дуб. Вхопив найбільшу вівцю — і через паркан. Другу, третю...
— Може, для піднесення духу кварту горілки вип'єш? — вибігла з хати занепокоєна господиня.
— Е, ні, — розгадав лукавство наймит. — Якщо пити, то лише чисту джерельну воду: і сам робишся чистий та здоровий як вода.

СВЯТИЙ І НЕЧИСТИЙ

Скільки пісень виспівав наш народ про те, як ненька сина виряджала у далеку дорогу, про карооку дівчину, що, з милим прощаючись, заплакала, коли батько, криючи сльозу поблагословив свою дитину. Але нікому й на думку не спадало зупинити ще безвусого юнака.
На Запорозьку Січ зібрався Панько Довбиш. Бо хто він був у селі — горобець безперий! А тепер — козак! На сірому коні, у синьому жупані, шапка-бирка, збоку шабля — всі дівчата заглядаються. Такий уже порядок був на вольній Україні: жодна з них не вийшла б заміж за того, хто не козакував.
Шлях юнака пролягав через Київ. Пішов Панько Довбиш у Лавру поклонитися Богородиці, заступниці Війська Запорозького. А колись у церквах при виході малювали ще й сатану в пеклі — для остраху. Отож, Панько Довбиш, як велів закон, святому поставив | свічку, а на нечистого плюнув. Тільки не минулося? це козакові безслідно, триклятий чорт у сні приліз і шепоче, душу купує:
— Не поспішай на Січ, ще набідуєшся за свій вік. Чому б тобі не влаштуватися найманцем-козаком при Київському магістраті? Тут воно і в теплі, і в безпеці...
— Не слухай ради нечистого, — втрутився святий, — ступай по тій дорозі, на яку тебе батько благословив.
Замислився вранці Панько Довбиш, почухав потилицю: «А чим я у Києві не козак? Ось уже й осінь придибала, а за нею назирці зима шкандибає. Холодно. Морози тиснуть. Таки в Києві перезимую, а там Бог дасть — буде видно».
Навесні київський сотник Іван Мотивило несподівано доручив молодому та видному з себе козакові хоругву тримати.
— Ось я уже і хорунжий, — задоволено читав молитву у Лаврі Панько Довбиш, а коли закінчив — поставив святому свічку. При виході на нечистого плюнув.
— Дивись, хлопче, не прогайнуй своє щастя, — нашіптував уві сні необразливий диявол, — сотник на тебе око кинув, щоб ти сватав його доньку. Не пошкодує старий червінців.
Та святий також не вступався:
— Опам'ятайся, козаче! Невже ти забув про Запорозьку Січ, про кохану, що залишилася у селі й виглядає тебе?
І знову зажурився молодий козак, сон нагнав йому пекучий спогад. Зайшов тоді Панько Довбиш у корчму розвіятися. Випив кварту горілки, закусив шинкою, ковбасою — і минулося. Повеселішав козак, наступного дня заслав сватів до сотникової доньки.
Справили весілля. І вже Панько — зять самого київського сотника! Дарма, що служать вони польському королю, а не власному народові. За гроші служить Панько Довбиш, хату поставив, тепер у пана бавиться. А прийде свята неділенька — до церкви шнуркують Довбиші всією родиною. Водить Панько свого малолітнього синочка за руку і показує:
— Ото Бозя, ото святий — постав свічечку йому. А ото — нечистий, плюнь на нього. Пф-фу!

ГНИЛИЙ ПЛІД

На все місто красуня Роксана, дочка багатого крамаря, була горда з себе, вередлива. Скільки парубків до неї сватів засилали, вона всім відмовляла, наче виглядала принца.
Старий крамар, поважний чоловік, дуже любив свою доньку-красуню і не раз говорив:
— Вибирай, доню, сама, тобі жити. Як постелиш, так і виспишся.
Надумав женихатися до дівчини син бондаря Роман. Подивилася на бондарчука гордовита Роксана — хлопець сподобався їй. Але виду не подала..
— Добре, Романе, вийду я за тебе заміж, але доведи спершу свою любов.
— Ти миліша мені од власного життя! — загорілися очі в закоханого юнака. — Кажи: все зроблю!
— У префекта нашого міста є великий сад, де росте заморська яблуня. Мабуть, чудодійну силу мають її плоди. Ось ти і зірви мені золотисте яблуко, що достигло на самому вершечку. Зваж на те, що господар пильнує за своєю чудо-яблунькою.
Роман квапився виконувати бажання нареченої, але тільки перемайнув через паркан, а там — пси. Пошматували одяг на хлопцеві — ледве врятувався. Соромно було на очі дівчини показатись, але Роман не втрачав надій. Вирішив хитрістю свого добитися. Ходив уночі годувати псів, аж поки ті звикли до нього.
Яблуко так високо висіло, що годі було дістати. Тільки руку простягнув, як тріснула під ногами гілка — хлопець звалився з дерева. Після цього випадку тиждень відлежав, та думка про Роксану не покидала, ятрила душу.
На третій раз щастя було на його боці. Вранці велике золотисте яблуко Роман підніс своїй нареченій.
Роксана жадібно вкусила довгожданий плід — і тут же скривилася, сплюнула.
— Гниле всередині! Кисле! — зарепетувала вона. — Навіщо мені приніс таке?
— Ти ж сама його вибрала! — виправдовувався юнак.
— Не хочу ані тебе, ані твого яблука! — показала йому на двері розгнівана вередунка.
— А я і сам піду тепер, бо переконаний, що ти, як і цей плід: здалеку на верхівці дерева він здається таким гарним, соковитим, чудодійним, а вкусиш — сама кислота та гниль, — сказав Роман, син бондаря. І з тих пір навіть не дивився у бік красуні Роксани.

БІЛА ЗАЗДРІСТЬ І ЧОРНА ЗАЗДРІСТЬ

Тинялися світами дві чаклунки — Біла Заздрість і Чорна Заздрість. Нишком залазили людям в душі, щоб помірятися силами: чия візьме?
Якось застала темна ніч обох мандрівниць біля невеличкого хутора, де проживав сіромаха Іван Бомко. Хата у господаря трималася на чесному слові, по вікна вгрузла в землю, а на даху трава виросла.
— Здоров був, Іване! — завітала першою Біла Заздрість. — Даси притулок у своїй хаті?
— А чом би й ні? — добродушно відповів господар. — Хліба і так нема, я сплю на печі, хіба долівку займай, не шкода.
Тільки задрімав чоловік, а Біла Заздрість йому в душу:
— Глянь довкола себе, як люди живуть. Трудяться від зорі до зорі, але ж і мають хати біленькі, на столах свіжий хліб. Ось бери приклад із сусіда свого Панаса-мірошника. Чим ти гірший за нього? Чи руки не такі? Чи Бог розуму не вділив?
Прокинувся вранці Іван Бомко, висунув свого носа надвір — холодно. Позіхнув солодко — та й знову на піч. Побачила Біла Заздрість, нічого тут робити, подалася геть, навіть не прощаючись.
За нею увійшла до хати Чорна Заздрість. Іван Бомко не відмовив і цій мандрівниці.
— Хіба справедливо, що хтось наминає галушки із салом, а для тебе і житній хліб — свято? — шептала Іванові вночі Чорна Заздрість. — Бог усіх людей зробив рівними! Мірошник Панас насміхається з тебе, лайдаком називає, а ти пусти йому червоного півня у двір — залишиться голий-босий.
Цілий день мучила Івана Бомка Чорна Заздрість. І лиш тоді заспокоївся господар-лайдак, коли запалала садиба мірошника. Нищівний вогонь зрівняв їх — обидва стали бідними.
А невтомні чаклунки Біла Заздрість і Чорна Заздрість мандрували далі по землі. Де пройде Біла Заздрість — розквітають сади, колосяться пшениці поля, виростають міста, розвиваються наука, культура, мистецтво. Чорна Заздрість сіє ворожнечу, залишає після себе сльози, згарища, злиденні поселення ницих духом людей.

КОЗАЦЬКИЙ РІД

Багато цікавого міг би нам розповісти сивий Дніпро, свідок нашої історії. Тече Славута, як і тисячі років тому. Носив він кров ворожу, і від крові синів своїх праведних багрянів.
Перегородили шлях могутній ріці дев'ять порогів, намагаючись стримати священні води. Та не підкоряється перешкодам Славута, реве, стогне, високо підіймає сріблясті вали, викручує поміж скель бездонні вири.
Найбільший і найстрашніший серед усіх порогів — Ненаситець. Біля нього запорозькі козаки і влаштували випробування для новобранців. Сідали молоді на колоду, щоб пірнути у водограй. Хто не втримається, трохи схибить — втопиться, така воля Божа. «Інакше не можна, — казали старі отамани, — боягузам не місце на Січі!»
Молодий козак Кіндрат Книш аж очі заплющив од страху, але втримався на колоді, пройшов випробування.
— Негоже запорожцям від смерті очі ховати, — помітив це курінний отаман батько Вернидуб, — бо нема такої нечистої сили, щоб зламала волю нашого брата. Ненаситець — свята купіль для запорожця, від семи диявольських слуг рятує козацьку душу.
— Від яких саме? — запитався Кіндрат Книш.
Батько отаман не квапився з відповіддю. Подивився довкола, чи готове товариство його слухати, і почав неголосно, раз у раз попихкуючи люлькою.

— Було це давно, коли ще дід мій без штанців ходив, а може, і раніше. Спокусив якось Диявол Бога зіграти з ним у карти. Дивина, але всяке діється, людоньки, і на грішному світі, й на небесах.
— За що граємо, Боже? — запитався Диявол і запропонував: — Давай так: я переможу — віддаєш мені у володіння якусь територію, а коли твоя візьме — то я вступлюсь назавжди, де ти вкажеш.
Погодилися. Грали-грали, і пошився наш Бог у дурні. Подивився Чорт на світи — найкраща Україну. «Давай Україну», — каже.
Що вдіяти Богові — мусив, бо слово дав. Ось так і програв нас Господь Дияволові. А той свиснув своїм вірним слугам і наказав: «Господарюйте!». Були то Страх, Брехня, Зрада, Холуйство, Заздрість, Підлість, Лінь.
Чортові слуги своє діло робили: сусід почав заздрити сусідові і кожен радів із невдач ближнього. Син брехав батькові у живі очі. Легкою здобиччю став увесь український народ для ворогів, бо у кожному військовому загоні обов'язково знаходився зрадник, котрий був готовий за гріш і батька з матір'ю продати. Доблесть поступилася місцем Страхові, гнули спину колишні хоробрі русичі перед ворожими зайдами, покриваючи ганьбою честь своїх предків. Та, що там честь! Мови рідної, походження, роду свого засоромилися, зраджуючи віру батьків. Схопився за голову Господь Бог:
— Що я накоїв! Скільки люду занапастив! Зібрав він тоді дванадцять апостолів і просить поради.
— Нічого не вдієте, Учителю, коли Дияволу програли, — взяв слово Святий Петро. — Тільки здається мені, що Нечистий по-шахрайському з вами вчинив. Але тепер уже пізно... Я думаю, знайдеться і на чортових слуг сила у цього народу. Чув я, гуляє степами широкими по Україні козак Байда Вишневецький, з ним ні слугам Диявола, ні самому Дияволові не справитися, бо навіть Смерть боїться його. А ще підбирає Байда Вишневецький собі побратимів по; духу і вірі.
Підніми, Боже, із дна Дніпра-Славути острів Хортицю, щоб міг Байда зі своїм товариством Січ заснувати. Тільки перед островом постав пороги, біля яких вода ревіла б, розбиваючись об гостре каміння. Не кожен відважиться прийняти таку купіль, але хто пропливе на колоді через пороги, той тверду волю буде мати, того уже жоден Диявольський слуга не пройме.
Піниться, аж закипає Дніпро перед порогами — так і душа козацька прагне на волю вирватися.
Скликав Байда Вишневецький українське лицарство під свої хоругви і прогнав клятих ворогів з рідної землі. Не підступитися Чортовим слугам до запорожців. Свята правда, непорушна дружба і відвага керують ними.
Бачить Диявол, що втратив такі багаті землі, то й біжить до Бога скаржитися:
— Обдурив ти мене, святоша, слово честі порушив! Звідки цей Байда узявся зі своїми кошами запорозькими? Це ти для них зробив Січ?
— До чого тут Байда Вишневецький? Я тобі дав землі — володій ними, — вдавав Бог, що нічого не розуміє.
— Доки живий цей гетьман Запорозької Січі, нема мені що робити на Україні. Клич Костомаху Смерть, якщо ти господар свого слова. Адже програвся у карти!
Вимушений був Бог і таку поступку зробити Дияволові.
Отримавши дозвіл Пречистого, перегородила Смерть дорогу козакові:
— Віддай душу! Уже два віки собі нажив. Не відступлюся я від тебе на цей раз, сам Господь послав.
— Ех, — зітхнув старий Байда, — не себе шкода — я уже в літах, за неньку-батьківщину душа болить. Як би знову не запанували сім Чортових слуг... Прощавайте, браття! — вклонився низько гетьман своїм побратимам. — Не губіть честь нашу, бережіть пам'ять, бо жодній Брехні не поховати правду про Січ.
Насипали запорожці на Дніпровській кручі Байді Вишневецькому високу могилу, а душа батька отамана і далі по Україні гуляє, безсмертна вона, піснею з уст кобзарів народжується. Послухаєш — у самого душа горить, і втікають пріч слуги Диявола: Страх, Брехня, Зрада. Холуйство, Заздрість, Підлість, Лінь.

...Вдарив бубон на вечерю. Запорожці поспіхом хрестилися — і кожен до свого казана. Лише Кіндрат Книш не рушив з місця, замислився, важко позираючи на Ненаситець.
— Не журись, козаче, — поклав руку йому на плече отаман Вернидуб. — Нелегка дісталася нам доля. Та не ми її вибирали, вона вибрала нас. Скільки покручів з людей наших поробили Чортові слуги, свої гірш ворога стали. І могилу Байди Вишневецького розорали. А славу, а пісню? Її за гріш не продаси і в кайдани не закуєш! Вона і в огні не горить і у воді не тоне.
Козацькому роду нема переводу!

ШЛЯХ ДО ІСТИНИ

На Київський стіл сів новий князь і, щоб укріпити свою владу, вирішив усілякими способами спекатися воєвод і радників князя-попередника. Для цього він наказав один із київських мурів пофарбувати у білий колір. Зібрав колишніх воєвод і каже:
— Я вважаю, що ця стіна чорна. Хто переконає мене, що вона насправді біла — залишиться на своєму посту. А ні — в темницю!
Що воєводи не говорили — князь вперто стояв на своєму. Ну, і як доведеш? Отож, позбавили усіх волі.
Заплакала-затужила Зореслава, донька старого воєводи, за своїм батьком. Була вона чи не єдиною грамотною дівчиною на увесь древній Київ, але не могла зарадити горю, довести те, що само по собі очевидне.
Завітав у цю скрутну годину до помешкання Зореслави мандрівний гусляр, яких досить тоді по Русі ходило, але від журливої пісні дівчина ще дужче заплакала.
— Дідусю-гусляре, — припадала вона біля гостя, — ви по світах мандруєте, багато людей бачите... Як можна переконати князя, що біле є біле, коли він уперто твердить, що воно є чорне?
Лагідно провів гусляр по дівочих косах.
— І десять розумних дурня не переконають. Коли не можеш довести свою правду, то спершу не заперечуй все, що каже тобі супротивник, особливо якщо він князь. Переконай, що воно наче й так, але трішечки не так. А потім оте «трішечки» поширюй. Крапля по краплі — і вода камінь сточить.
Стала перед князем київським дівчина Зореслава:
— Якщо я переконаю вас у тім, в чому батько не зміг переконати, звільните його?
— Звичайно, — посміхнувся лукаво князь. — І не лише звільню, а й поверну все, чим володів.
— Тоді, — продовжувала Зореслава, — попрошу вас перед світанком прийти до пофарбованого муру.
Князь виконав прохання дівчини, таки встав серед ночі — бо ж і йому кортіло дізнатися, як же дівчина його зуміє перехитрити.
— Погасіть смолоскими, — звернулася Зореслава до княжої прислуги.
Князь подав знак — і біля них зімкнулися нічні сутінки.
— Гляньте, — показала дівчина на мур, — хіба він не чорний, хіба наш князь помилився?
— Чорний, чорний, — стверджували слуги.
І князь кивнув, що згодний.
— Дивіться, дивіться! Зі сходу світлішає, чи не так? Адже встає Ярило-сонце!
— Ну, світлішає, — погодився князь.
— Тепер стіна не може бути такою чорною, як вночі, адже від перших промінчиків сонця вона посіріла.
— Посіріла, — мусив погодитися князь і цього разу.
— Чули, чули? Князь не заперечує того, що мур сірий! — переможно глянула Зореслава на оточуючих.
— Ти ще не переконала мене! — занепокоївся київський князь.
— Але ж мур таки сірий, а не чорний! — твердила своє Зореслава.
— Як же він може бути сірим, коли його фарбували у білий колір?! — здивувався князь і лише тоді прикусив губу, коли побачив глузливі посмішки на обличчях своїх воїнів.
— Твоя взяла, дівчино, — опустив він голову. — Я здобув Київ хоробрістю і силою, а ти полонила городян своїм розумом. Бути і далі воєводою твоєму батькові!

ДОЛЯ ЗРАДНИКА

На довгому торговому шляху «Із варягів у греки» розташувалися перші невеличкі поселення слов'ян-русичів. Мирні хлібороби жили понад Дніпром-Славутою, та бувало, що в кольчугах жито сіяли — від ворогів спокою не мали. Племена кочівників-хозар зненацька нападали на руські городища і залишали після себе лише згарища. Біда вчила наших прані щурів згуртовуватися, бо тільки так можна було дати відсіч ворогові. Однак кожен рід мав свою гордість, брат братові не хотів поступитися, визнати зверхність над собою. А коли і доходило до згоди, то залишалися ще тліти давні суперечки, і варто було дмухнути, щоб спалахнула чергова міжусобиця.
Люто заздрив невдаха Сак своєму братові князеві Колоту. По праву старшого він повинен був зайняти це місце, але у бою виявився боягузом, і рада старійшин віддала перевагу Колотові. Тепер замість поваги Саку доводилося зносити образи і насмішки. Він став сторонитися громади і залишився цілком одиноким.
Сам, наче вовк, він виходив у поле на полювання, і скоїлася біда: потрапив у руки хозарських розвідників. Заарканили кочівники мисливця І потягли до кибитки свого кагана.
Ватажок хозар запитав русича через свого товмача:
— Хто ти?
— Я син князя, який не став князем, — сумно відповів полонений.
Хан вишкірив зуби:
— Ти будеш князем росів, якщо допоможеш нам — відкриєш ворота у ваше городище. А щоб скріпити нашу дружбу, я віддам тобі свою дочку.
— Я не можу зрадити свій рід! — відповів йому Сак.
— Тоді я звелю прив'язати тебе до коней і розірвати на шматки, — продовжував сушити зуби на вітрі каган, і важко було зрозуміти, коли він сміється, а коли гнівається.
Стерпло серце у Сака.
— Я згоден, — опустив він голову.
Як домовилися, вночі Сак відпер тихенько ворота, і поки в городищі вдарили на сполох, хозари уже грабували оселі.
Сак гордо гарцював на білому коні, подарованому з ханської ласки. Вороги ґвалтували дівчат, убивали чоловіків. Ніяковів син князя перед односельцями за зраду, але його самолюбство тішило те, що він залишився живим і стояв по праву руку від могутнього кагана.
До ранку кривавий бенкет завершився, хозари лічили здобич.
— О великий володарю, не забувай нашого бога задобрити щедрою жертвою, щоб щастило нам і далі в поході, — нагадав каганові поплічник, кривоногий Мунохай.
— Приведіть їхнього князя Колота, — подав знак каган.
— Їхній князь загинув у бою, — доповіли йому воїни.
— Наш бог вимагає княжої крові, — повернув голову хозарський ватажок до обдарованого його милістю Сака.
Воїни-хозари вмить зв'язали нового князя і підготували жертовний вогонь.
— О великий кагане, ти обіцяв мені владу, обіцяв свою доньку віддати! — пручався Сак.
Спокійно подивився на нього хозарський каган і в лукавій посмішці вишкірив великі жовті зуби.

КРАПЛЯ ПО КРАПЛІ

В одному королівстві у той же день і час загинув при воєнній сутичці король і народився його спадкоємець королевич Лазар. За долю хлопчика дуже хвилювалася мати, убита горем після трагічної загибелі чоловіка, тому брат короля і опікун королевича привів до палацу ворожбита Сильвестра.
— Яку життєву дорогу пророкуєш синові короля? — обступила чаклуна палацова знать.
Той говорив тихим, але впевненим голосом:
— Спадкоємець короля буде дуже сильним, хоробрим і розумним, але коли сповниться йому вісімнадцять років, він раптово помре в судомах на очах у королівської знаті. Така воля Божа, таке нещастя.
— Ти брешеш, старий негіднику! — вихопив із піхов меч опікун королевича і розрубав ворожбитові голову навпіл.
Королева відразу в сльози, заголосила. Сумні часи настали у країні. Щороку у день народження Лазаря всі молилися по церквах за здравіє і лічили, скільки часу залишається йому жити.
Хлопцеві сповнилося сімнадцять — пішов останній рік.
— Надокучило мені з вами передчасну тризну справляти, хоронити себе заживо. Хочу поїхати в ліс на полювання! — закомандував Лазар.
Дядько-опікун не відмовив йому: чи ж дивна ця забаганка у молодому віці? І вихором помчав королевич за лісовим красенем-оленем. Але хитрий трапився йому звір — заманив у лісові хащі і зник. Мисливець розгубився — і охоронців поблизу нема, і місце незнайоме. Сів та й зажурився. Коли чує — щось ніби хруснуло позаду, наче хтось наближається покрадьки. Аж з'явилася перед ним дівчина у чудернацькому зеленому вбранні.
— Хто ти? — здивовано мовив вражений королевич.
— Хіба я не схожа на Мавку? — запитально відповіла дівчина і так ніжно посміхнулася, що королевичу зробилося приємно, трепетно забилося йому серце.
— Де я? — опанував він себе.
— У Чорному лісі. Але не бійся, я виведу тебе. Тут неподалік є хатинка мого батька, ворожбита Сильвестра.
— Того, що пророкував мені швидку смерть? — побілів з лиця хлопець. — Але стривай, його ж убив мій дядько-опікун.
Настала черга дівчини дивуватися:
— Цього не може бути! Мій батько нічого ніколи не пророкує, він чесно лікує людей від усяких недуг, а за те, що знається на травах і розмовляє з птахами та звіриною, його прозвали ворожбитом, чаклуном, — впевнено сказала Мавка і запропонувала: — Підемо зі мною, і ти сам в усьому переконаєшся.
Хатина ворожбита Сильвестра була обвішана пучечками різноманітних трав, на поличках стояли пляшечки з настоями.
— Чув я про твоє горе, юначе, — посадив до столу королевича Лазаря господар хатинки. — Моїм іменем скористався якийсь шарлатан. А мій знайомий олень, який знає людську мову і про те також чув, мабуть, немарно привів тебе сюди, до моєї хижі.
— Значить, мені нічого не загрожує у день вісімнадцятиріччя? — зрадів королевич.
— Ні! Той, хто привів до тебе пророка смерті, той і заподіє тобі її у призначений час.
— Ворожбита привів мій дядько-опікун. Невже, він?
— Всяке може бути, — спокійно розмірковував старий Сильвестр.
— Та спробую зарадити твоїй біді, адже я лікар. Ось отрута, яку у мене не раз просять люди з твого палацу, просили і нещодавно — буцім-то для знищення мишей... Мабуть, при слушній нагоді тобі піднесуть чашу з саме такою отрутою. І ні на кого не впаде підозра, адже всі знають про те, що так тобі начебто на роду було написано, тоді вже ніщо не врятує тебе.
— Порадь же, що мені чинити, мудрий чоловіче? — стурбовано запитав королевич.
— Птиці примушують своїх дітей літати проти вітру, щоб потім вони могли долати величезні відстані на південь. Візьми пляшечку з цією отрутою — вона ж тобі й допоможе. Прийми одну краплю сьогодні, завтра — дві. позавтра — три. Почавши з мізерної долі, твій організм навчиться чинити опір отруті, як крила змужнілої птиці, що розтинають вітер, пробиваючи собі дорогу.
Обережно прийняв королевич із рук ворожбита пляшечку з отрутою. Краплю по краплі приймав він, як радив Сильвестр. І ось настав день вісімнадцятиліття, коронування молодого володаря.
— Віват королю Лазареві! — кричали палацова знать. Люду набилося у палац хтозна-скільки: всім кортіло побачити навіч, чи справдиться те, що передрікалось.
З повною чашею поперед усіх став колишній опікун.
— Прийми. Лазарю, у свою честь!
Молодий король завагався трохи, але переміг у собі страх і поволі почав ковтати напій.
— Чудове вино приготував мені дядько! Дякую, — повернув він назад недопиту чашу.
Колишній опікун дивився і очам не вірив — король живий, неушкоджений, радіє і веселиться, ніби нічого й не мало статись. «Мабуть, це не отрута?» — схилився він над чашею і спробував вино на смак. Раптом під склепінням великого залу пролунав передсмертний зойк.
— Доля, яку пророкував мені цей злочинець, спіткала його самого! — проголосив усім присутнім король Лазар.
А наступного дня поїхав молодий володар у лісові хащі Чорного лісу до ворожбита-лікаря Сильвестра, подякував йому за порятунок і попрохав оддати за нього дочку Мавку, яку щиро покохав.
Невдовзі відгуляли весілля і зажили щасливо.

ЧОМУ ЦИГАНИ КОЧУЮТЬ?

Один чоловік все життя прагнув розв'язати дивне як для нього, селянина, питання: чому цигани мандрують по світу? Міркував собі: «Люди як люди, а не всидять на місці. Взяти мене, наприклад, то я вріс, мов дуб столітній, корінням у свій грунт. Маю сім'ю і господарство. Земля — мати моя, годувальниця».
— Чоловіче, — сварилася з ним дружина, — та чи тобі гризоти нема більше? Цигани в голові! Запрягай коней — і гайда до роботи, бо сонце на місці не стоїть...
Вийшов господар на подвір'я, а тут як на те — цигани. Справжні. Табором ідуть. «На ловця і звір біжить», — зрадів чоловік і запросив одного до хати. Налив йому чарку, а далі каже:
— Чуєш, цигане, поясни мені: чого ви блукаєте світами, не нагрієте місця собі?
Циган відповідь давати не квапився. Налив собі ще одну чарку, закусив добре і аж тоді почав:
— Це на наш народ таке закляття накладено з часів першого цигана Ілонта...
— Ну, ну, — підганяв його чоловік, жадібно схоплюючи кожне слово в передчутті розгадки.
— Гарний, сильний був наш пращур. А які пісні він співав! Всю душу перевертав ними, поціляючи у саме серце. Причарував циган Ілонт своїм голосом доньку всемогутнього мага-чорнокнижника карооку ворожку Пері.
«Не рівня ти нам!» — відмовив йому маг-чорнокнижник.
«Тоді я викраду її!» — вирішив Ілонт. Але юнак був такий бідний, що спершу довелося потайки вивести з конюшні мага найпрудкішого скакуна.
І подалася ворожка Пері з ним світ за очі. Не зміг батько завернути доньку. Тоді вдався до чаклунства і наклав заклинання не тільки на Ілонта з Пері, а й на всіх їхніх нащадків, щоб довіку кочували світами, місця собі не знаходили. Ось із того часу й несемо свій хрест, — закінчив циган історію-легенду про свій народ, вицідив рештки горілки. — Від матері Пері наші жінки перейняли ворожіння, а від батька Ілонта — сміливість, ну, і конокрадство у нас родове. І пісні — за традицією...
Господар подякував циганові за цікаву розповідь, дав на дорогу хліба, ще раз про себе повторив почуте, щоб добре запам'ятати, і, не кваплячись, пішов до стайні. Глип — а коней нема.
— Обікрали, обікрали! — галасував він, бігаючи селом.
Та циганів — і сліду не зосталось. Кидався чоловік, мов риба в сітях, але бачить, що нічого не вдіє, то й махнув рукою.
«Пропало добро. Зате задовольнив нарешті свою цікавість, зрозумів, чому цигани кочують. А істина, кажуть, дорого коштує», — втішив себе селянин і найнявся до пана відробляти украдені коні.

ЗЛА ПОДРУГА ЛІНЬ

Лише працею може здобути людина справжнє щастя. Лінь згубна для кожного.
Мар'янка — єдина доця у батьків. Змалечку її пестили, від усякої роботи оберігали. А дівчинка сприймала турботу батьків як належне. Та й зробилася такою неохайною та лінивою, що навіть сорочку носила, аж поки та з білої не робилася чорною. Потім нечупара вивертала її спідньою стороною наверх і далі носила.
Завітала якось до дівчинки її хрещена мати. А була вона чарівницею. Батьки поскаржилися, що лінивою росте у них доця Мар'янка.
— Добре, — сказала хрещена мати, — залишу я тобі, дитино, у подарунок твою подругу Лінь.
Вона витягнула із торби ляльку, дмухнула на неї — і та враз ожила. Спершу сподобалася Мар'яні невеличка дівчинка. Але з кожним днем жива забавка підростала і робилася страшною нахабою: з'їдала за Мар'янку сніданок, обід, вечерю, смикала дівчинку за волосся, передражнювала.
— Іди геть! — кричала Мар'янка.— Не хочу тебе бачити! Забирайся з моєї кімнатні
— Я твоя Лінь, — відповідала лялька. — Куди мені йти? Буду тут, доки не зведу тебе із білого світу!
Злякалася Мар'янка, побігла до хрещеної мами.
— А ти подумай, як можна прогнати Лінь, — тільки й відповіла жінка.
Вдома Мар'янку знову зустріла страшна потвора Лінь. Вона стояла посеред засміченої кімнати. Мар'янка взяла віник і підмела підлогу. Лінь відступила вбік і аж зігнулася, засумувавши.
Коли вранці батьки пішли у поле, Мар'янка заходилася поратись біля печі, зварила борщ, кашу. А коли глянула на Лінь — побачила, що та зробилася такою маленькою, як мізинець. Зраділа дівчинка — понесла батькам обід у поле. А до вечора Лінь і зовсім зникла.
— Дивись, Мар'янко, — наказувала їй потім хрещена мати, — щоб зла подруга Лінь знову у тебе не завелася.

НАЙГІРШЕ ЗЛО

Зібралися сили зла на шабаш, щоб один за одним звітувати Сатані, які лиха заподіяно людям. Сатана мав вислухати кожного і визначити найзліснішого серед чортів.
— Я розпалив між двома народами-сусідами ворожнечу, — розповідав старий чорт Ретрольд, — і тепер рікою ллється кров невинних.
— Теж мені нещастя сотворив! — реготала відьма Гара. — Я ось хворобу наслала на людей, помирають сотнями, та ніхто не знає, від чого.
За нею виступали інші. Кожен розповідав про свої злодіяння, доводив, що саме він вигадав найстрашнішу муку для людей.
Серед збору нечистих був несміливий чорт Антипко, який стояв осторонь і не встрявав у суперечки. Сатана уважно стежив за розмовою, мовчки кивав головою на знак того, що задоволений відповідями, а потім сказав, що про справжнє зло він іще не почув.
Нарешті дійшла черга до Антипка.
— Я навчив маленьких дітей говорити неправду у тій країні, де проживав.
— Як? — не повірив Сатана. — Маленьких дітей?
— Так, саме маленьких дітей, — повторив Антипко.
Радісно заусміхався головний Чортище:
— Зло перемогло у цій країні повністю!
Героєм шабашу назвали Антипка, і сам Сатана дозволив йому сидіти біля трону.

ПИРІЙ І ЖИТО

Жив-був на світі Хлібороб. Тяжкою працею здобував собі хліб насущний. На руках — криваві мозолі, а в засіках зерна ледь-ледь вистачає від урожаю до урожаю. Засіє лан Житом густо-рясно, а вродить ріденько-дрібненько. Хтозна-звідки береться клятий Пирій — і, проростаючи поміж колосками Жита, глушить їх.
Як не боровся Хлібороб із капосним бур'яном — все марна робота.. Бачить, що нічого не може вдіяти — упав навколішки і просить слізно Пирія, щоб той відступився.
— Це я заважаю рости Житові? — відізвався Пирій. — То Жито не дає мені рости! Думаєш, добре мені з ним на одній нивці тіснитися? Розділи нас! Дай кожному окреме місце, і я покину твоє Жито.
Так і зробив Хлібороб: частину поля засіяв Житом, а другу мусив оддати на господарювання Пирію. Тільки дивина: не хоче сходити Пирій на пустищі, не подобається йому там.
— Чого ж ти не проростаєш? — питає у нього Хлібороб. — Дав же я тобі волю! Жито он як славно заврунилося!
— А навіщо мені твоя воля? — аж труситься Пирій. — Не можу я без компанії. Ну, що самому? Хіба це життя? Нема над ким поглумитися, нема з кого поглузувати, соки землі відібрати, нема кого потіснити, перехитрити... Хоч висихай з нудьги.
І справді: не виріс на відведеному йому місці Пирій. Зате на другий рік він рясно витягувався між колосками Жита і пашів од задоволення.

КВІТКА БУДЯКА

На королівському балі вибирали першу красуню. Стояли рядочком, мов молоденькі берізки, донечки багатих магнатів, на кожній — сукня, обшита золотом-сріблом, кожна чимось виділялася: у тої стан гнучкий, в іншої очі ніжноголубі, мов польові волошки, а в цієї личко — хоч воду з нього пий. А як чарівно вони посміхалися! Важко було визначити, котра ж найкраща.
Радилися довго королівські, сановники і оголосили, що вибір впав на молоду королівну. Не треба було надто роздивлятися, щоб зрозуміти: принцеса в усьому поступалася панночкам, вона не вдалася ані поставою, ані вродою. Сановники обрали саме її, щоб прислужитися королю.
Під гарячі оплески і улесливі посмішки вийшла дочка короля на середину залу.
— А зараз, — промовила вона до гостей, — хто подарує мені найгарнішу квітку, того я запрошу до танцю.
Молоді кавалери відразу відправили своїх слуг до садівників міста, а принцеса Аліна чекала на букети, сидячи в розкішному кріслі.
Першим з'явився молодий граф Тадеуш Мазурик. До ніг королівської доньки лягли пахучі білі троянди з крапельками роси на пелюстках. Син графа Гїотоцького поклав дивовижні оксамитові гладіолуси. А далі з'явилися чарівні жоржини, тендітні лілії...
Перед принцесою виросли гори квітів, а вона все крутила носом:
— Не те, не захоплює!
І тут один небагатий шляхтич Зенон Косинський кинув на ту гору живого різнобарв'я кілька квіток будяка. Королівський зал враз загудів від обурення, кілька молодиків схопило за руки зухвальця, щоб покарати. Однак принцеса їх зупинила.
— Як зрозуміти твій вчинок? — гнівно запитала молодого шляхтича дочка короля.
— Принцесо, квітка будяка — теж квітка, і я гадав, що вона вам сподобається, — спокійно відповів Зенон Косинський.
— Невже ти міг сподіватися, безумний, що серед такої кількості розкішних квітів я виберу твою — дику, колючу, бридку? — допитувалася принцеса Аліна.
— Знаєте, — мовив юнак, — коли я був малий, мати розповідала мені казку...
Зібралися на галявину різні квіти й ну сперечатися, яка серед них найгарніша. Конвалія каже: «Я! Подивіться, понюхайте мої ніжні дзвіночки!» — «Що там дзвіночки! — чмихнула Ромашка. — Гляньте на мою корону!» — «У тебе біла, однотонна, — вступила в суперечку Волошка, — а моя голуба з рожевим відтінком, оксамитна». Лише квітка Будяка стояла осторонь і мовчала. Трапилось так, що на галявині з'явилася Корова. «Добродійко, — звернулись до неї квіти, — розсуди нас: хто тут найкращий?» Корова підійшла до Конвалії, повернула язиком — і проковтнула. Потім Ромашку, Волошку... Дійшла черга аж до Будяка. Сунула Корова язик — покололася. Залишила квітку у спокої.
Коли Корова зникла, Будяк розправив листя, глянув довкола — нікого. «Я, — заявив він гордо, — маю найкращу квітку, коли вона надійно захищена колючою короною».
Молодий шляхтич закінчив розповідь і додав:
— Принцесо, вашу красу також захищає королівська корона. Тому саме вас вибрали першою красунею балу.
Дочка короля посміхнулася:
— Юначе, мені найбільше до вподоби саме твоя квітка!
Принцеса Аліна встала з крісла і підійшла до Зенона Косинського, щоб надати йому високу честь — запросити до танцю.

До змісту ВОЛЬНОМУ – ВОЛЯ, СПАСЕННОМУ – РАЙ