Олександр ВИЖЕНКО
“КІНЬ ВОРОНИЙ І ЯСНАЯ ЗБРОЯ...”

ЗАЧИН

Вербовеє колесо
На гостинці стояло,
Дивне диво казало.
Я вам скажу дивніше,
Котре мені миліше.
Оповім я вам, друзі цікаві,
Наших пращурів звичаї славні.
Розкажу всім кмітливим, дотепним
Про достойників - лицарів степу.
Самобутня козацькая вдача -
Дух і тіло підсилює вдячним.
Тож почну я доречне казання,
Вам на почуд і ладне зростання.

“КІНЬ ВОРОНИЙ...”

Під зеленим дубом стоїть кінь кований,
Сидить на нім, сидить хлопець мальований
(Народна пісня)

Влучно сказано: “Козак без коня, що стрілець без зброї”, “Без коня козак кругом сирота”.
Не було в запорожців нічого дорожчого, ніж коні. Кінь допомагав підкорити степовий простір, поєднати житло з житлом, брата з братом… Ех, друже! Що за щастя, коли летиш ти на пречудовому скакуні! Під кінськими копитами простилається срібноросий степ… над твоєю головою синіє небо… Ото щастя!
Козак настільки зріднився з конем, що міг передавати йому свої бажання й думки легким дотиком руки, ласкою, стиха мовленим словом.

Сидить козак на конику
Да й в кобзоньку грає,
Сам собі приспіває:
“Ой ти коню ж мій, коню,
Та ти, коню вороненький,
Товаришу вірненький!
Порадь мене, коню,
Де ми будем ніч ночувати,
Де ми будем ніч ночувати,
Хто нам буде постіль слати?”
“Переночуєм нічку
В вишневому садочку,
Переночуєм другу
У темному лугу,
Переночуєм третю
В чистім степу, край дороги…”
(Народна пісня)

Кінь завжди був гарним помічником на полюванні, вірним товаришем у бою. Він і з біди визволить, і з кривавої битви виведе, і до студеного ручаю приведе. Підтвердженням того існує багато народних пісень козацької доби.

Із боків та сторожають,
А з переду зустрічають,
А іззаду погоня біжить.”
- Не журися, коню вороненький,
Ми від погоні втечемо,
А сторожу та обминемо,
А з устрічею та поб’ємося,
Ой низом, кониченьку, низом!
“Закидана доріженька хмизом.”
- А ти в мене, кінь вороненький,
Перескочиш той хмиз та дрібненький...

Козаки так зріднилися з конем, що вважали його рідним братом. “Шабля й люлька – вся родина, сивий коник – то мій брат”, “У козака життя з коня починається і конем завершується” – так казали запорожці. Ще й так: “Козаку кінь себе дорожче”, або: “Кінь козакові крила”, або: “Я під Богом, а кінь підо мною. Бог люб’язний до мене, а я до коня”, або: “Не кінь везе, Бог несе”.
Козацький кінь - мудрець, він за двадцять діб біду чує. І про це йдеться в козацькій пісні:

Чому коник під сідлом
Б’є тривожно копитом?
Чомусь мій кінь вороненький
Не пив із криниці,
Чомусь брязнула на кілочку
Шабля край полиці.
Кінь та шабля – моя віра,
Розгадав я їх вістину…

А прикмети були такі. Кінь вояка обнюхує – угиблому бути. Спіткнувся коник – чекай біди. “Ой Бог знає, Бог відає, чи назад вернуся, чого мій кінь вороний в воротях спіткнувся.” Коні іржуть – на добро. Кобила фуркає у дорозі – чекай на радісну зустріч. Кобила хропе, трясе головою і підкидає її догори, – буде кепська погода.
Козаки вішали на січові ворота оберег - череп кінської голови. А от підкову все-таки прибивають на порозі, внутрішнім вигином до куріня, - щоб усе входило до помешкання з добром. Знайдена на дорозі підкова - добрий знак, треба її берегти на щастя.

***

Ой, коню, мій коню,
Де ж ті літа, де ж той час,
Як ми слави добували
І як всюди знали нас?

Кінь у всі часи коштував дуже дорого. Щоб коня на славу козацьку купити, треба було віддати “чотири воли чумацькії, три польові, ще й п’ятдесят золотих приплатити.” Тому-то не кожен козак міг дозволити собі мати вітроногого друга. Про таких казали: “Не козакувати Миколі, бо не буде у нього коня ніколи”. Але бідний козак-сірома мав на те свою відповідь: “Грошима коня не візьмеш, тільки вдачею”, і йшов здобувати собі коня у чесному бою.
Ще й так скажу: купити - одна річ, а продати? Ніколи не стане справжній козак продавати свого ступака-рятівника! Ніколи!

Пане Василю, славний козаче...
По двору ходить, коника водить,
Коника водить, з конем говорить:
– Ой коню, мій коню, да продам я тебе,
Да продам я тебе да далеко й од себе,
За сто червінців, за двісті срібних.
– Пане Василю, не продавай мене.
Спогадай-но теє, як ми воювали,
Та здумай свою давню пригоду,
Як нас татари на Дунай послали,
Та були ж такі що й потопали.
Перед нами списи землю порили,
Сіялись стріли, як дрібен дощик.
А я як скочив, Дунай перескочив,
І не вмочив тобі да ні сіделечка,
Ані сіделечка, да ні стременечка,
Та ні шаблі конця, ні тебе молодця,
Ні поли жупану, ні чобіт-сап’яна.

Втратити коня означало для козака втратити своє власне життя:

Ой, крикнула лебеденька на синім морі,
Ой пасли, пасли козаки в чистім степу коні.
Ой, крикнула та лебедочка, море перепливши,
Заплакали козаченьки, коні погубивши.

А коли приходилось козакові помирати, то мусив він найперше передати свого друга в надійні і добрі руки, поділити свій спадок:

Ой поможи, милий Боже, неділі діждати,
Ой буду я помаленьку громаду збирати.
Кому коня вороного, кому що д’казати:
гетьманові коня дати, полковнику - зброю,
а дівчині - сто червінців, що плаче за мною...

Можна навести багато пісень про козаків і про коня, котрий першим сповіщає матір про її сирітство, ставши біля воріт з порожнім сідлом...

ЯК ЗАПОРОЖЦІ ДОГЛЯДАЛИ КОНЕЙ

Козаченько коло коня в’ється

Поблизу урочища Сагайдачного, у розкішному дубовому лісі, запорожці тримали кінські заводи, де вони розводили чудової породи степових скакунів. Козаки чудово зналися на конях. Ті тварини були не худі й не товсті, а так – у самий раз, – з широкими і міцними грудьми, з тонкими і довгими ногами, з маленькими круглими копитами, легкі і скорі на бігу.

Ой коню, коню наш сивий,
Ой чи чуєшся ти на силу?

Найкращі коні в запорожців звалися огирями. Це слово містить у собі значення витривалого, сильного і швидкого жеребця. Так, так, запорозький кінь став символом швидкості й витривалості, і тому не дивно, що він отримав назву “вітроногий”. Навіть сизокрилому орлику нічого з ним змагатися. Є про це старовинна українська пісня:

Закладався сизокрилий орел
З гнідим конем:
“Ой ти, коню, рідний брате,
Єсть у полі криниченька,
Там холодна водиченька;
Ой хто вперед долетить,
Ой хто вперед добіжить,
Той тому ніжок утне.”
Орел каже, що вилетю,
А кінь каже, що вибіжу.
Орел летить над лугами,
А кінь біжить все кряжами;
Орел летить дібровою,
А кінь біжить дорогою;
Орел летить – перо дзвенить,
А кінь біжить – трава шумить;
Орел летить – приморився,
А кінь добіг та й напився,
Та й напився-покотився.
Засмутився сизокрилий орел.
Та до коня долітає,
Братом його називає:
“Ой ти, коню, рідний брате,
Горе ж, брате, без крилечок,
А як тобі без ніжечок;
Даруй мене крилечками,
Щоб не ходить ніжечками.”
“Ну, – каже кінь, – коли не справився,
оставайся моїм меншим братом.”

Збереглися розповіді старих запорожців: якщо кінь стомлювався на бігу, то варто було торкнути його за лівим вухом, і тоді він знову летів, мов легкий птах.

Скальковський у своїй Історії пише:

“Запорозькі коні славилися по всій Східній і навіть Західній Європі, тому попит на них був дуже великий: поляки, росіяни, кримчаки, турки - всі однаково прагнули придбати хорошого коня із запорозьких степів. ...цісаревичу Павлу Петровичу, великому любителеві коней, жодні коні не подобалися так, як запорозькі. Самі запорожці високо цінували своїх коней і на знак особливої своєї уваги часом посилали в подарунок кращих коней гетьманам і панам в Україну й Польщу, вельможам і царям у Москву й Петербург. Живучи іноді тривалий час у Петербурзі й клопочучи про різні військові справи в столиці, й довго не помічаючи результатів своїх зусиль, запорозькі депутати писали часом у Січ кошовому й старшині: “Найпокірніше просимо вашу вельможність і військову старшину прислати панові Н. пару цугових або одного верхового огиря, ану ж вони й нашу справу до сенату швидше довезуть”.

***

Доглядали за кіньми, як за малими дітьми. Кожного дня їм давали ячмінь і овес, поїли водою, до блиску вичісували шерсть. Ось і сам кінь у одній з козацьких пісень просить, звертаючись до свого хазяїна:

Дай же мені сіна по самі коліна,
Дай же мені вівса аж по самі перса,
Дай же мені води аж по самі очі,
Та сідай на мене хотьби серед ночі.

А чулий господар йому й відповідає:

Ох, не журися, мій любий конику,
Бо твоя гривонька шовком плетена,
Бо твоя ноженька золотом кована,
Будемо їхати буковим мостом,
І полем-кремінням, і бором-корінням.

Гарно, ой гарно каже прислів’я: “Від хазяйського ока і кінь добрішає”. А доброму жеребцеві лише нагайку покажи, і занесе він тебе куди твоїй душі завгодно. Тільки довірся чотириногому братові.

Є у степу доріг много:
Куда хочу, туда скачу.
Хоч ік лісу, хоч ік бісу,
Хоч у поле, хоч у море.

В січових школах, де дітей змалку виховували в лицарському дусі, їх обов’язково призвичаювали до “кінського обороту”, вчили, як на коні “реп’яшком сидіти”.
Вдень і вночі січові діти доглядали за кіньми. Так, так, про коней все знали хлопці як по-писаному. І як вичесати скребцем лошака, і скільки вівса давати... І, головне, роботу цю вони виконували старанно, з душею.
Легко засвоювали юнаки народну мудрість:

“Гладь коня вівсом, а не батогом”.
“На соломі кінь моторним не буде”.
“Сип коневі лантушком, не ходитимеш пішком”.
“Козак голодний, а кінь його ситий”.
“Любиш поганяти – люби й коня годувати”.
“Шануй коня дома, то пошанує він тебе в дорозі”.

Легко давалися січовим дітям й уроки вдатних конятників. Встигали хлопці побувати й на коні й під конем, не одне садно за час вчення заробляли, не один синець зносили, тільки ніщо вже не могло відвернути їх од любові до цих дивовижних, красивих тварин. Полетить хлопча, скажімо, з коня, та ж миттю підхопиться, пообтрушується й скаже: “З гарного коня не шкода й впасти”. Вчителеві радість: “Хоч з коня й упав, та гідності не втеряв”. Хвисне парубочка балабан, боляче хвисне, – тут учитель і втішить учня: “На вдачу козак на коня сідає, на вдачу козака і кінь б’є”. Що тут скажеш: тпру-у тобі й чмок!

Кожноъ ночі виїжджали хлопці на Луг випасати коней. Їхали хвацько, з бадьорою піснею:

Тільки в небі місяць засяє,
Шлях Чумацький вийдуть
Зорі прокладать,
Ми сідлаєм коників,
Вороненьких коників,
Щоб у Базавлуці
Вихрем політать!

Гей, коню мій
Вірненький,
Степом лети,
Вітри обганяй!
В славнім краю
Козацькім
Долю мою,
Світлу Долю
Відшукай!

Ніч казкова швидко минає.
Із Дніпра-Славути ранок воду п’є.
Росяними травами
Путь до Січі правимо,
З-за туману яснеє сонечко встає!..

А вранці хлопці гнали табун до річки. Там вони коней викупували і вчили добре плавати. Як перепливають було через увесь Дніпро, то тільки й видно голови парубоцькі та кінські.

ДАРУВАННЯ КОНЕМ

Нерідко у день посвяти молодих джур в козаки хтось із заможних запорожців виявляв свою щедрість і дарував новообраному козакові коня у повній збруї.

Будь, козаче, ласкав,
Та дамо тобі застав,
Дамо тобі коня вороного,
Дамо тобі меча золотого,
Дамо тобі ще й сіделечко.

Вдячний парубок підносив доброчинникові “повную чашу”, зроблену з червоного буряка. Статечний козак випивав міцну рідину, наливав своєї горілки, повертав дивну посудину парубкові зі словами:

Не пий, синку, першої чарки,
Вилий, синку, коневі на гриву,
Щоб була грива та кучерява,
Щоб була доля ласкава.

Той так і робив: підходив до дарованого коня, змочував горілкою долоню, лагідно гладив чотирионого товариша.

ЯК ЗАПОРОЖЦІ ОБ’ЇЖДЖАЛИ КОНЕЙ

Сонце сходить, грає –
Івась коня сідлає,
В стремена ступає,
В сідельце сідає…

Для кожного учня січової школи наставав такий день, коли він мав вибрати собі коня і об’їздити його. Треба сказати, дуже небезпечна ця справа. Зумієш об’їздити – нічого вже тобі не страшно. А не зумієш – можеш і з життям розпрощатися.
Розповім я тоді зараз, друже, як присмиряв свого першого коня юний Петро Сагайдачний.

“...Ось одділився з вихора грив і дрижачих спин караковий кінь. Жеребець-красень – гордо піднята голова, хропе, очі іскряться гнівом, землю копитом риє!
Узявши батіг із залізними зубцями, Петрик сміливо кинувся йому навперейми. Вони зупинились один перед одним – кінь, дикий і жорстокий, і худорлявий юнак, що довірився стихії двобою.
Якийсь час стояли вони так, допитливо дивлячись один на одного. Раптом каракарець кинувся на Петрика, намагаючись затоптати його своїми могутніми копитами, та тільки встиг юнак стрибнути й скочити на коня. От спритність так спритність!..
Кінь піднявся дибки, потім понісся продолинком, силкуючись скинути вершника. А Петрик його батогом що є сили – раз!… і вдруге!… і втретє!.. Каракарець знову підскочив, знову шалено рвонувся вперед. А Петрик йому гострими носаками в боки! Гич! гич!.. Кінь під ним захитався, ніздрі роздулись йому, як ріжок. І тут він раптом я-як гримнеться горілиць! Лукава тварина намагалася розчавити сміливця. А Петрик і цього разу був напоготові – зістрибнув, міцно тримаючись за гриву. Жеребець важко дихав. Від його шалу не зосталося й сліду. Він став смирніший за теля. Конашевич зняв шапку й старанно витер з коня піт.
Ти, друже, може спитаєш: чому саме шапкою, а не жмутом трави, скажімо? Тут вступав у силу давній козацький звичай: “Коли козак коня приймає, шапку перед ним знімає”.
Кінь звівся на ноги й покірно поклав голову на плече переможця. Петрик ласкаво обійняв свого скакуна за шию й підвів до вчителя Василя Будьмо. Сивоголовий конятник не міг приховати своєї радости.
– Кінь – твій! – сказав він. – Віднині у вас одна душа й одне серце. Я дарую тобі свою срібну кульбаку й вуздечку. Запрягай скакуна на славу Низового Товариства й на загибель нашим ворогам. Йбо, вірно казали наші батьки: “Як сів на коня, то й доля твоя”.

СУХОПУТНІ ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦІВ

Ой поїхав з України
Козак молоденький:
Горіхове сіделечко,
Ще й кінь вороненький.

Вельми славними були в запорожців сухопутні походи. Орали козаченьки землю не плугом, а кінськими копитами, сіяли стрілами та кулями летючими, поливали не дощиком, а кров’ю гарячою, а часом – і гіркою сльозою.
Козацьке військо в поході звалося кошем, а ділилося воно на полки. Кожний полк був під орудою полковника. У полковника в підпорядкуванні були: два осаули, обозний, що завідував полковими гарматами, сотники, сурмачі і прапороносці. Звичайно полк складався з 500 людей і ділився на п’ять сотень по сто людей із сотником на чолі. Сотня ділилася на 10 чет по десять людей, з десятником. Були також при сотнях сотенні осаули.
“Не бійся дороги, аби коні були здорові” – вчить козацька мудрість. Полк у більшості випадків був кінний, часто теж мішаний.
Нерідко коня одягали в чандар – кінські лати, до стремен привішували бушмет* (*бушмет –тат.– ремінні мочки з чахолком для упору п’ятками списа чи штандарта). Кожний вершник возив із собою сали** (**сали – зв’язані рядком очеретяні пуки), на яких, переправляючись плавом з конем, клали сідло та поклажу.
“Неси мене, коню, – заграй під сідлом!” – співається в одній з пісень. На марші кіннотники їхали один за одним, кінь за конем, щоб по слідах неможливо було прочитати чисельність ватаги. А ще козаки трималися осторонь пагорбів, пересуваючись здебільшого долинами, щоб узгір’я захищали їх від небажаного погляду.
Якщо вночі випадало зупинятись на стоянку поблизу татарських кочовиськ, “аби не втрапити до дідька в зуби”, козак тримав при собі осідланого коня. Знову ж таки, молодому козакові школа: “Не тоді коня сідлати, коли на нього сідати”. І про це є козацька пісня:

Під тими яворами
Стоять коні прибрані –
По колінця залізця,
По боченьки ремінця...

Щоб кінь випадково не заіржав і не видав місця козацької стоянки, йому зав’язували рота хусткою.

“КОЗАКУ КІНЬ СЕБЕ ДОРОЖЧЕ”

Бувало, їдуть степом запорожці, день їдуть, другий їдуть, їдуть третій - вже й з рахунку днів збилися. Коні потомлені, самі друженьки поморились, а степ усе простягається перед ними; куди не глянь - ні деревця, ні травинки, тільки сонце пекуче, червоне, сіє нестерпну жароту. Всі болітця, всі озерця попересихали. Немає чим ні коня напоїти, ні самому пересохлі губи скропити - хоч лягай та помирай.
Їдеш тим степом, їдеш, ніби змертвілим морем, ніде не стрінеш ні людини, ні тварини, ні пташки в небі.
Поки є харч, ще й нічого. А як провізія закінчиться... Кілька діб без підживи так зморюють, такого страху завдають - невже від голоду доведеться конати?!..
Хтось у гірку часину, бувало, й скаже:
- Хлопці, киньмо жереб, кому свого коня віддавати - станемо конину їсти.
- Оце тобі степ та воля - кониною вдовольнятися, - скаже тоді отаман. - Ніколи цього не було й не буде, щоб козак свого коника під ніж пускав. Краще самому вмерти...
Так терпляче й долають степовий простір, поки не натраплять на якусь річечку.

ХОТИНСЬКА БИТВА

...Протягом усієї сорокаденної Хотинської битви, у години затишшя, між войовничими сторонами відбувалися ґерці: з обох боків виїжджали на поле молодці – схрестити зброю, показати своє завзяття, помірятися силою. В таких поєдинках особиста хоробрість виявлялася яскравіше, ніж тоді, коли козаки йшли на бій дружною лавою. Козаки поважали двобій, де спір вівся не на життя, а на смерть, де ти мав або перемогти, або загинути, де міг повною мірою проявити свою передбачливість, витривалість та вміння відбити несподіваний удар. Перемога на ґерцях додавала відваги героям, а в рядах ворогів сіяла розгубленість і відчай. Тому-то й казали: “Хто б’ється, часом теж служить мирові”.
Перед ґерцем отаман звертався до ратників:
– Козаки-молодці! Котрий між вами козак обернеться, щоб на доброго коня сідати, щоб із турками та з татарами на розпутті погуляти, слави козацької спробувати?!
Бажаючих було достатньо. Щоб підбадьорити сміливців, бувалі козаки відпускали ущипливі гостроти:

“Завзятий наш Марко, як перець, поки не вийде на ґерць!”
“Скучив, мабуть, за смертю, як кіт за віником!”
“Хто йде у бій стрибаючи, часто вертається додому кульгаючи!”
“Не поспішай, Марко, – чорт і так на заваді стане!”

Йдучи на двобій, кожен козак:

Шлик із себе скидав,
Хрест на себе складав,
Отцеву й матчину молитву споминав,
І з усяким козаком сердечне прощеніє мав.

І над кожним читали характерники чарівні слова замовляння:

“Їхав святий Петро на білім коні, кінь біжить, як камінь січе; да буде проклята кров, котра потече!”

Розкажу тобі, друже, про один ґерць Хотина.

ҐЕРЦЬ МИХАЙЛА ДОРОШЕНКА

Неси мене, коню, степами-гаями,
Розбий мою тугу в бою з ворогами!
Народна пісня

Відважний полковник поскакав до турецького табору, перекинув кілька ворожих наметів, потім став до бою з цілим загоном кримчаків, та в запалі боротьби не помітив, як потрапив у оточення, і тут… під Михайлом вбили його коня. Та з Дорошенком були його лук і стріли, і він не підпускав до себе нікого з татар. Він був високого зросту й дуже хоробрий. Коли татари почали обстрілювати його з луків, Михайло спокійно витягав стріли, що ранили його, ламав і відкидав убік. Ті стріли, котрі пролітали повз нього, він піднімав із землі і з усмішкою пропонував татарам продовжувати обстріл. Після цього хоробрий полковник скочив на коня одного з убитих ним бусурманів. Його спробували вибити з сідла… Кінь звалився під ним, але він вивернувся… “Еге-гей! Зачекай, татарине, дай шаблю вихопить!” Рубонув ще одного бусурманина шаблею, скочив на другого коня, вирвався з оточення й поскакав до козацького табору.

“ЯКІРЦІ”

Проти татарської кінноти, запорожці розкидали по степу так звані “якірці” (їх ще називали рогульками або залізним часником). Вони були з чотирма ріжками: як ти його не поклади - один ріжок все-одно стирчить угору. Наступивши на “якірець”, татарський кінь ранив собі копито і ставав негодящим для бою. Тому й казали козаки: “Де ступнеш, там і нас знайдеш”.

ЗАПОРОЗЬКІ ЗАБАВИ НА КОНЯХ

Ступай, коню вороненький, різвою ступою...

“Любо було глянути, як понаїдуть запорожці в Сагайдачне! Народ усе широкоплечий, вусатий, бравий… Коні у всіх, мов змії. Кінь до коня, а лицар до лицаря. Дорогою їдуть – як мак цвіте: і синіє, і зеленіє, і червоніє. Жупани, пояси, шапки, сап’янці на них дорогі. При боці у кожного шабля, за поясом пістолі. Попереду ватажок, а за ним джура, кобзар, козаки... А на конях як їздили! Оце, було, пригнуться і летять, як мухи. Було, їдуть тихо, потім галь-паль* (* галь-паль – поспіхом), а далі як залопотять! Пішла курява степом…”, - згадує давнину бувалий дід-запорожець.
І справді, вміли козаки воювати, вміли вони й на привіллі погуляти, на конях погарцювати.

- Грай, сивий коню, підо мною,
Сам Господь Біг надо мною...

Спочатку пускали коней дрібним циганським перебоєм, а потім ставили їх дибки, та так стрімко, що складалося враження, ніби обидва вони, і вершник і кінь, от-от перекинуться на спину, одначе ні – виверталися козаченьки і знову бігли по колу.
Ось один козак, щось вигукуючи і сміючись, грається зі списом, на бігу перекидаючи його з руки в руку.
Ось другий: крутить перед собою шаблею так швидко, що за рухом блискучого леза неможливо побачити його обличчя.
А ось бідовий вусань з усієї сили підкидає свою шапку вгору і, не стримуючи норовистого бігу коня, підхоплює її біля самісінької землі... і знову підкидає просто неба…
“Шики-брики! Шики-брики!..” Чи багато козакові треба, щоб розвеселитися! Радіють, ніби їм двері на небо відчинились!
А вправні жартуни вже за нову гру беруться.

Під ним коник виграває,
Як сокіл літає...

З протилежних боків зближуються стрімко два вершники. Перший кидає у другого списа, а той миттєво ховається під черевом ступака. Тільки-но спис пролетить зі свистом над конем, - зирк! – а меткий вершник ізнов у сідлі.
Козаки залюбки змагалися на арканах: хто кого з сідла стягне, той і переміг.
Урешті, хтось із запорожців робив дуже кумедний вибрик: сідав на коня обличчям до хвоста і так скакав по колу, весело регочучи, розмахуючи руками і ногами. Це було страшенно кумедно.
Завершувався з’їзд веселим завзятим співом:

- Ступай, ступай, кониченьку, широко,
Ще ж додому далеко;
Ступай, ступай, кониченьку, дрібненько,
Вже до дому близенько...

***

ДЕНЬ СВЯТОГО ЮРІЯ
6 травня (за старим календарем 23 квітня)

У цей день Св. Юрій відмикає небо і випускає росу. На Юр’єву росу весна сходить на землю, від чого все навкруги одягається в нове зелене вбрання, а сама роса має цілющу силу. До схід сонця, збирають росу, і хворі промивають нею очі, діди мочать голову, щоб не боліла, а діти качаються по росяній траві, щоб зробитися дужими і здоровими, не боятися ніяких хвороб.
Існує вірування, що коні перебувають під заступництвом святого великомученика Георгія Побідоносця, який захищає їх од вовчого нападу. 23 квітня підстригають лошатам гриви й хвости і випускають їх на пасовисько до сходу сонця, на “юр’єву росу”.
У день Св. Юрія парубки та молоді козаки виїжджали верхи на конях у степ, вірячи в те, що разом із ними їздить і сам Юрій – об’їжджає богатирського коня. З цим в’яжеться народна приказка: “Юрій навчить, як коня любить”. У кожному табуні завжди знайдеться такий кінь, що, як ти його не пильнуй, а він все-одно втече. Та вже через добу-дві або сам прибіжить, або козаки десь у степу спіймають. Тому й кажуть: “Це він бігав до святого Юрія в науку”.

А тепер, друже, я розкажу тобі про Святого Юрія, який переміг у собі всі спокуси й загинув смертю мученика 303 року в Нікомедії, не бажаючи відректися од Христа. Я розповім тобі про великого мисливця і воїна, який став символом честі і помічником усіх лицарів християнства.

РОЗПОВІДЬ ПРО СВЯТОГО ЮРІЯ

Юрій народився в багатій знатній сім’ї. Із самого дитинства ігри з однолітками мало цікавили його. Він волів наодинці, ховаючись від сторонніх очей, вдосконалюватися у стрільбі з лука, у володінні мечем і списом.
З дня на день він робився сильнішим і спритнішим, добре тримався в сідлі, і коли йому виповнилося десять років, батько вперше взяв його на полювання.
У шалі погоні за диким оленем ніхто не помітив, як маленький Юр впав з коня і вмить загубився в зеленій гущавині лісу. Хлопчик дуже забив плече, вивихнув ногу і в такому стані був змушений на цілу ніч лишитися в лісі один.
Вночі до всіх його бід додалася ще одна, найстрашніша: на нього напав величезний ведмідь. Із останніх сил гострим списом відбивався Юрко од ведмедячих пазурів, здавалося, вже ніхто не міг йому допомогти. Аж тут… з хащів, наче сіра блискавка, з палаючими, мов вуглики, очима, виплигнув вовк. Він стрибнув ззаду на шию ведмедя, уп’явся в неї іклами і повис на звірові. Ведмідь облишив хлопчика і зайнявся новим, непередбаченим суперником. Та на поміч вовку прийшли його лісові брати. Почалася боротьба. Вовки вгризалися у ведмедя, вириваючи цілими жмутами ведмеже хутро, а осатанілий звір, ревучи від болю й розмахуючи кігтистими лапищами, несамовито намагався покінчити зі своїми ворогами.
Весь цей час Юрко, наче обсаджений янголами-хоронителями, споглядав за шаленою боротьбою й, улучивши мить, коли ведмідь став дибки, чимдуж увігнав вістря свого списа в його серце. Пролунало жахливе ревіння, після чого лісовий велет гепнувся на землю й випустив дух.
З тих пір Юрій побратався зі своїми рятівниками і часто ходив до лісу, щоб побачитися з вовками. Він навчився їхній мові й міг розмовляти з ними. Коли ж виряджався на полювання, вовки широкими стрибками невідступно йшли збоку.
Дружба Юрія з вовками не лякала людей. Жоден стадник, жоден чабан не міг пожалітися на те, що вовки поцупили в когось овечку чи роздерли чиюсь корову. Так, вовки перестали чіпати свійських тварин, а вже людей тим паче. І за це прозвали їх никомедійці Юрієвими собаками, а самого Юрія – вовчим пастирем. А ще казали люди: “Що у вовка в зубах, те Юрій дав”.
Так він ріс, поки не перетворився на хороброго вояка з чистою душею і мужнім серцем, відважний і дужий, не відаючи страху, злоби і лжі.
Саме в той час з’явився в тих краях лютий змій. Змій-Палисвіт зробив так, що сталась велика посуха, від чого не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть чисто вода. Люди без води почали хворіти та мерти.
Одної ночі з’явився Юрієві Божий янгол і так сказав:
– Встань, Юрію, вберися у білий одяг, візьми свого бойового списа і йди за мною.
Ангел вивів його за межі міста.
– Господь призвав тебе, – сказав небесний посланець, – стятися зі змієм і повернути людям воду.
– Чи в моїх це силах? – спитав Юрій.
– Перемогти його може тільки той, у чиєму серці – справжня відвага і справжня любов до людей. Ти – Божий обранець, Небо на твоєму боці. Дивись! – янгол підняв свою руку вгору.
Білий кінь із срібною гривою й хвостом, під срібним сідлом і в срібній збруї опустився у вигляді хмари з горньої височини на землю.
Перед тим як віддалитися, янгол сказав:
– Цей кінь може бігати так швидко, що ніхто не помітить, чи в повітря він злетів, чи під землею зник. Він допоможе тобі у двобої зі Змієм.
Юрій подякував янголу за небесний дар, одним стрибком скочив на коня, перехрестився й відважно рушив у путь.
Його небесний кінь з невтомним серцем летів, як вихор. Аж тут назустріч йому вийшло ціле військо чортів; це Змій вислав їх уперед, щоб вони зітнулися з Юрієм.
– Вертай додому поки не пізно! – заволали чорти, вважаючи, що Юрій злякається й поверне коня.
Але він сказав:
– Не за тим я прийшов сюди, щоб показати вам свою спину. Я йду битися зі Змієм не без Божого благословення. Я мудрий і відважний. На моєму боці доброта і правда, і ніхто не зупинить мене. Давайте поборемося – і побачимо, хто переможе!
Почалася несамовита бійка. Він хапав чортів своїми дужими руками й розкидав по драговинах, по піщаних пустелях, а його вірний кінь трощив копитами їхні голови.
– Не будете більше ніколи докучати людям, – вигукнув Юрій, завдаючи їм удар за ударом, – а поодинці ви не страшні гарячим і сміливим серцям! Живіть так в самотині і мерзоті, нехай цвіль та мох покриють ваші тіла, як повалені й гнилі стовбури старих дерев!
Перелякані біси не витримали такого натиску і ну утікати! Біжать до лісу, а самі не знають, що не знайдуть вони там порятунку для себе.
Варто було Юрієві кинути глухий войовничий вовчий заклик, як миттю зграєю вискочили з лісу його вірні чотириногі друзі й кинулись на охоплених жахом чортів. Мало хто з них втік тоді від гострих вовчих зубів.
З тих пір вовк став найлютішим ворогом чорта. Бо й досі кажуть: якби чортів не вбивав грім і не пожирали вовки, тоді їх розплодилося б стільки, що й світу Божого було б не видно.
Подякував Юр своїм друзям за поміч і знову вирушив у дорогу.
Під’їхав він якось до одного колодязя, саме з тих, що Змій зачарував, подивився униз, бачить – роїться гадюче кубло, роззявили роти, на нього дивляться, а в очах все більше не злоба, – печаль.
“Як же мені колодязь від гаддя визволити?” – замислився Юрій.
Коли зирк – мандрівник іде. Пізнав він у ньому янгола Божого, а той і каже:
– Йшли люди до колодязя, щоб води напитися, а вражий Змій перетворив їх на гадів і в колодязь повкидав.
– Як я можу допомогти цим нещасним? – запитав Юрій.
І янгол його навчив:
– Опусти, – сказав, – свого списа на дно колодязя. Змії по ратищу полізуть угору, а ти, дивись, ґав не лови: тільки гадина з’явиться, – ти в неї жменю землі кинь та й накажи: “Не будь зміїною – стань людиною!”
Сказав так янгол і зник.
Усім, хто сидів у колодязі, повернув Юрій людську подобу. Знову наповнився колодязь водою. Та якою! Чарівною!!
Почали люди від радости пити ту воду й вмиватися нею, і чинилося з ними диво – вони молодшали. Хто був старим – ставав молодим, хто був парубком – перетворювався на дитину.
І потяглися до того колодязя люди, а Юрій далі поїхав. Бо чекала на нього головна січа, зі Змієм.
Кінь Юрія біг, не знаючи втоми, отримуючи насолоду він бігу свого, поки, нарешті, не прибули вони до межі рідної землі, до великого озера, де й жив Змій.
Криконув злотворитель:
– Хто йде назустріч смерті?!
– Гур, гур, іде Юр! – загуркотіло небо.
– Кажи, Юре, бажаєш ти миру чи війни? Якщо бажаєш миру – зійди з дороги по своїй волі; якщо бажаєш війни – зійдеш з дороги по моїй волі!
– Миру між нами бути не може! – вигукнув Юрій, перехрестився і відважно поскакав назустріч чудиську.
Злотямущий звірюка тричі змахнув своїм хвостом – і стала між ними кам’яна гора.
Відпустив тоді Юрій повід свого коня. І шугнув кінь у небо, піднявся, як біла хмарина, і перескочив гору. А коли опускався, то й прибив срібними копитами до землі зміїв хвіст. Забився злісливий від нестерпного болю, повернув було голову, щоб одним разом перекусити і вершника, і коня, та не встиг. Гострий спис безстрашного лицаря пройшов йому крізь зловісну смердючу пащу, несучи страховиську смерть!
Коли Юрій повернувся додому, то й почав навчати людей, щоб уславили вони Бога, розповідав їм про нову християнську віру. Послухалися люди його мудрих слів і прийняли хрещення. А коли Юрій помер, його нарекли святим.

ХАРАКТЕРНИКИ

Особливо зналися на конях запорозькі характерники.
Ось що повідує про них запорозький дід:
“...а то ще посідають на коней та й поїдуть, а потім раптом зникнуть. І всі чують, як вони розмовляють, як і коні у них хропуть, а їх не бачать. А потім раптом знову з’являться.
Оце як схочеться їм спочити серед степу, то вони поставлять коней хвіст до хвоста, повстромляють ратища і давай у карти грати. Де й візьмуться ляські драгуни – та до них: “Рембай главу!”* (* Рембай главу – польськ. – рубай голову) Добіжать до запорожців та й обминуть: їм покажеться дубовий байрак.
Було й так: забіжать запорожці у татарську землю, поприпинають коней на прикорні, повтикають ратища на могилі та й сплять. Діжде ночі орда і ну підкрадатися до них. Підійде до могили, а перед нею де й візьметься густий лісище. Вони – до лісу, а потім – ік бісу! Отак запорожці одводили очі”.

ВЧИТЕЛЬ ВАСИЛЬ БУДЬМО

Без сумніву, найкращим знавцем коней та найвправнішим об’їзним серед козаків був Василь Будьмо. Середнього зросту, кремезний, меткий, як дзиґа, він сидів на коні так цепко, наче реп’ях, міг на повному скаку вшилити нитку в голку. Василь усім серцем кохався на добрих конях і славився на всіх Запорозьких землях як “кінський цар”. Він справді вмів причарувати коней, і ті слухалися його, наче діти, й виконували під ним найдивовижніші штуки. Про це дуже хороше сказано у нас в народі: “Стрільба та боротьба – вчення, а кінське сидіння – кому Бог дасть”.
Був Василь Будьмо таким характерником, якого ще земля не носила. Як книгу, вмів він читати людей, їхні думки, діяння… Знав він також про всі народи, котрі в давню-давнину кочували диким степовим простором, знав про все, що віщує запорожцям доля… Знав він степ, як ніхто до нього не знав. Спитає про що билинку лугову – вона йому про все і розповість. Тому-то і йшли до нього люди зі всіх кінців землі: хто з бідою, хто з недугою, хто за порадою, хто за правдою… Як дбайливий батько своїх дітей, приймав Василь усіх своїх прихожан. Вислухає було чоловіка, а потім і скаже: “Зроби те-то й те-то, і все в тебе піде на лад”. І що? Все за його словами виходило.
А вже що за чарівник був Василь! Міг він, скажімо, за одну мить цілий табун коней перетворити на грудки землі. А потім взяти лозину і, б’ючи грудочки, примовляти: “Станьте кобилицями, як і були!” І – ось тобі! – знову цілий табун пасеться на галявині. Що вже… сам, бувало, нап’ється джерельної води, – й миттєво перекинеться на прекрасного каурого коня. А там… пішов степом грати, наче ясний сокіл попіднебессю. Робив він так не задля забавки: то табун коней у татар виведе, а то й на прю з бусурманином стане. Зачують, бувало, татарські вершники тупіт степового скакуна, кинуться алалайкаючи навперейми, заарканять його й приведуть у свій стан. Дикий і злий кінь-чаклун ірже, хропе, іскри з очей сипле, з ніздрів полум’я вихоплюється… Тут обов’язково знаходився який-небудь сміливець, котрий брався об’їздити жеребця. Каурка, звичайно, дасть йому себе осідлати, і як тільки той опиниться в сідлі, здригнеться золотогривий, виб’є ногами величезну яму, скине вершника, вдарить копитом… Бо кінь копитом здачі дає. А потім як вишкірить зуби, як заірже – наче грім прокотився, та на татар… ті врозтіч… а він через них так і перелетить, наче птах! Кинуться бусурмани навздогін – куди! куди! На цей раз козацького коника їм не впіймати. Летить кінь-чаклун скоріше вогню в сухому степу! Летить, а куряви не здіймає, травинки не колихне, сліду не лишає! Дивний кінь!
Сам Будьмо мав пречудової вроди, білого, як лебідь, коня, якого він пестив і котрий розумів кожний його жест, шепіт і навіть погляд. Той кінь впізнавав свого господаря з оклику і прибігав на його посвист із далеких степових місць. Крикне, бувало, Василь коневі “повзи”, то він простягне передні ноги вперед, а задні назад, і повзе, а як почує що хазяїн уже на спині, то підхопиться й гайне; а як сидить запорожець на коні, то керує ним ногами: куди хоче, туди й поверне.
Не раз рятував він життя своєму брату-запорожцю. І славився він по всьому Дикому Полю. Сила в нього була надзвичайна, шия могутня, груди рівні степовому кургану, грива подібна до м’якого льону, вуха мовби ріжки місяця-молодика. Білосніжний хвіст його сягав п’яти футів довжини. Фирконе, бувало, над вівсом, і здається, наче вихор піднявся над землею. Копита його несли загибель ворогам, громоподібне іржання кидало в тремтіння! Йшов він насупроти зброї без жахання і не вертався з-перед меча й списа. Він із шаленістю та лютістю землю ковтав, при кожному разі кричав: “І-га!” і винюхував здалеку бій, грім гетьманів та крик. Звали красеня – Перун.
Сказано: “Який кінь, такий і їздець”, “На коня дивляться, як він доглянутий, а на господаря – як він убраний”. Любо було подивитися, коли виїжджали вони із стайні. Василь весь у білому, і кінь білий, – точнісінько обидва виліплені з снігу. Кульбака була срібна; пряжки, заклепки та бляхи були геть усі із срібла й блищали вони сліпучо. І стремено було срібне. І вуздечка блищала, як срібна.

ЯК ПЕРУН ПОРЯТУВ ЖИТТЯ
СВОЄМУ ХАЗЯЇНОВІ ВАСИЛЕВІ БУДЬМО

“Одного разу Перун врятував мене від смерті.
Виїхали ми невеличкою ватагою на розвідку. Раптом хтось і каже: “Вертаймося до зимівника, братове. Чує моє серце, що скоро розпочнеться хурделиця.”
І точно. Бачу я – небо враз почорніло, ісхопився жахливий гураґан.
Повернули ми назад. Швидкі наші коні, а вітер швидший. І така раптом холоднеча настала – ніякого спасу! Хто ногу відморозив, хто руку, хто ніс… хуга забивала дих… кілька хлопців звалилися в рівчак… “Ну, – думаю, – тут і мені кінець настав.” А воно – ні! Раптом мій Перун і каже мені: “Це не хуга, Василю. Це чорт летить. Перехрестися поки не пізно і кинь в нього ножа!”
Зробив я, як навчив мене Перун, і що ж? Усе раптом стихло, смерчу як не було.
Приїхали ми на зимівник, заходжу до хати, чую – щось на печі стогне. Придивився – за комином чортяка сидить, а між ребер у нього ніж стирчить. “Ну, – думаю, – на одного біса поменшало.” Перехрестився, а чорт у димар і тільки загуло...
Якби не мій Перун, не знаю, хто б тоді цю історію розповів”.

СОТНИК ХАРКО

Був Харко чоловіком запорозького покоління, розумний ратоборець, мав тверду руку і твердий погляд. І був у нього золотогнідий кінь, котрий добре знав козацький норов. Звали коня Гнідко.
Одного разу Харка оточили ляхи; ховаючись на ходу за свого коня, йому вдалося випрутитись і гайнути у відкритий степ. Швидше за кулю летів Гнідко, все більше й більше відривався він від переслідувачів. Ляхи як зрозуміли, що їм не наздогнати козака, роз’їхались широким півколом, підпалили траву і торопко повернули до міста.
Вогняні язи?ки з жадобою жерли траву й кущі; ще трішки – і степ перетворився на величезне море суцільного вогню. У чорному диму, що здіймався до неба, задихалися птахи; не в силах більше летіти, вони падали прямо у вогонь.
Зрозумів досвідчений сотник, що йому не врятуватися утеком, що для спасіння свого життя і життя вірного коня необхідно було щось терміново вчинити. І ось що зробив Харко. Він зістрибнув на землю, до кожної стріли, що були у нього в сагайдаку, прив’язав жмут сухої трави, викресав вогню і, підпалюючи по черзі, почав пускати перед себе стріли. І ось уже степ запалав перед ним. Харко опинився між двох вогнів; один вогонь наздоганяв його, а другий, від віяння вітру, швидко рухався уперед. В цьому й полягав порятунок козака. Він скочив на Гнідка і пішов гатала? по випаленій землі услід вогняній хвилі. А той вогонь, що ніс йому погибель, мав згаснути, не зходячи ні трави, ні кущів для свого просування.
Довго, ох як довго полювали ляхи на відважного сотника, поки одного разу не спромоглися заманити його у пастку і полонити. Але й тоді не змогли б вони стратити козака, якби не здогадалися прикути Гнідка за чотири ноги у стайні. Лицарський кінь порозбивав би стіни темниці, а таки визволив би свого товариша, не дав би йому пропасти. А так… як учув Гнідко Харкову кров, заіржав громозвучно, але несила йому була порвати залізні ланцюги.
А ляхи як зачали рубати Харка, то рубали його цілих три дні, а все ніяк не порубають; вже потім якось здогадались, що козака треба рубати його власною шаблею. А у того була шабля лицарська, чарівна, вона Харка й перемогла.

СЕМЕН ПАЛІЙ

Численні походи на татар і турів принесли фастівському полковнику величезну славу. Після Сагайдачного і Сірка нікого так не боялися вороги, як Семена Палія.
Одного разу Палій розігнав ціле військо бусурманів і полонив не кого-небудь, а самого хана Османа Гірея.

Ой в неділеньку рано-пораненьку, як стало світати,
стала орда, все чорная, з-під моря вставати…

Ізлякалися хлопці, бачучи таке незліченне військо, а Палій їм і каже:
– Гей ви, палії, козаки молодії! З вами я, а ви зо мною, у них сила, у нас – лад, нагодуємо музаверів полин-травою!
Після чого послав свого джуру просити Османа Гірея, щоб він дві доби почекав з війною.
Хан погодився. А Палій сів на коня і давай об’їжджати ночами ханове військо. Як об’їхав навколо, так і засмутив тую рать. А Осман і гадки про це не мав, бенкетує з мурзами та беями своїми і чекає на завершення двох діб.
Скінчився термін перемирення. Вирішив Осман вихилити останню чашу вина, щоб потім розпочати військові дії. А Семен Палій ухопив з плеча булдимку, приклався, випалив… Та якраз у чашу хану так і влучив. Куля тільки –джжж! А чарка так і випала з рук.
– Ох, мені лихо! – каже хан. – Хто б то воно такий? Так може стріляти тільки Семен Палій. Слуги мої вірнії, подивіться, чи стоїть на Могилі що-небудь.
Слуги одноголосно:
– Стоїть.
– А яке воно?
– Стоїть, ніби спис.
– А яка на ньому амуніція? Чи, бува, не біла?
– Біла!
– А на амуніції що? Бува не хрест?
– Хрест!
– Це Палій! Таки перехитрив мене характерник. Він як перехрестить, то й гаплик; а як об’їде кругом війська, то його й змішає.
І точно: зліпилися ординці в одну величезну купу й давай годувати одне одного стусанами.
Тут Палій як криконе своїм гучним голосом:

Ой ви, хлопці, ви, добрії молодці,
Ви беріте ручниці в руки.
Бийте, братця, не робійте –
Неприятеля не жалійте!

І палії не схибили…

…швиденько й умились,
На коліна й преклонились,
Та Богу помолились,
Та за войну вхопились!

За полоненого Османа узяли палії стільки золота, скільки важив сам хан, а його військових сподвижників, родовитих калгієв, обміняли на своїх земляків, що тяжко страждали у турецькій неволі.
***
...Одного разу, коли Палій з десятьма товаришами повертався з полювання, кінний загін польських гусарів почав їх переслідувати.
– Що будемо робити? – запитали козаки Палія. –Доженуть іродові ляхи, голови познімають.
А Семен їм і каже:
– Для мене ляські грози, як літні морози. – І далі: – Друженьки вірнії, з коней вставайте, за шиї їх обіймайте, не ворушіться. А я буду сидіти верхи. Я відведу очі ляхам.
Повставали хлопці з коней, за шиї їх пообнімали, а Палій сидить верхи. Коли це добігають ляхи. Дивляться – аж перед них наче якийсь кущ.
– Що це стоїть? – питають.
– Так це кущ терну, а на ньому сорока чи ґава… Наче ґава…
Подивились, потупцювалися та й поїхали далі.

КОЗАК ГРИЦЬКО УЛЮЛЮ*
(*Улюля – сова)

Такий чоловік, як Грицько Улюля, гідний славної пам’яти, бо був він, як і батьки, й діди наші, пройнятий любов’ю до рідного Краю, вдячний і благородний по натурі, обдарований великою стійкістю. Він був одним з тих, хто в житті своїм цінував над усе три речі: міцну шаблю, вірну дружбу і славную волю. І не боявся Улюля ні в полі ловця, ні в лісі стрільця. Одного тільки боявся – нечесної смерті. Спитаєте: що це за нечесна смерть така? Скажу… За козацьким звичаєм, смерть на ліжку вважали ганьбою. Навіть Божою карою за гріхи. Тому-то й називалася вона “нечесною”, і саме через це в бойовищі запорожець не уникав смерті, а сміливо, відкрито йшов їй назустріч. Чи ж могло бути інакше? Кожний, хто проходив запорозьку школу, швидко загартовував свій дух, переймав козацьку хватку.
“Гриць наш молодий, та як криця твердий”, – казали про нього козаки. Хто б не глянув на нього, сказав би – безкебетний бельбас, а от знутра… як у тій помовці: “зверху дурень, а на споді розумний”.
Будь-хто здивувався б: як таке може бути? Будь-хто, тільки не запорожець. Бо знана козакам важлива військова мудрість: “хто кмітливий, той щасливий”, “хто хитріший – той переможе скоріше”. А ще казали козаки: “Щоб прогнати тисячу ворон, достатньо й грудки землі. Щоб розігнати орду зайців, достатньо одного лиса”.
Грицуньо… хитрющий був козак, загартований в усякій нужді і біді. Гострий був і на вигадки, любив жарти і сміх, любив і добре погуляти, весело жив на світі, з посмішкою й смерть свою зустрів…
Везунчиком був Гришуня, де він – там і перемога. Тільки скажи: “Улюля!..”, – і ворога вже без вогню пече.
Але не завжди воно так легко ведеться, як здається.
Почали якось турки думати та гадати, як ізловити Улюлю, і таки одного разу спіймали бувальця. Вивели вони його в чисте поле. Тут їхній предводитель баша Брехша і каже Грицькові:
– Що побачиш, Улюле, – усе буде твоє!
А Гриць йому й відповідає:
– Ой бачу я, бачу турецьку границю, ох бачу я, бачу я свою шибеницю!
– От і чудово, – сказав, потираючи від задоволення долоня об долоню, баша Брехша. А далі й питає: – Сам полізеш у зашморг, чи допомогти?
– Звісне діло – сам, – бадьоро відповів Гриць. – Я воїн, я вмію не тільки вбивати на війні, але й вмерти, – сказав так і попрямував твердою ходою до шибениці та ще й веселенько наспівуючи:

“Шкубер, вубер, вошкубору,
Мені, баша, що вниз, що вгору!”

Просунув козак голову в петлю, зіскочив з підставочки, і… репнула враз мотузка, як є – обірвалася.
Розбурений, баша Брехша затупотів ногами.
– Як могло трапитися, – дивується, – щоб така товста мотузка, котра може витримати тура, обірвалася під вагою невеличкого чоловіка?
А Грицько й каже:
– Давні пригоди боронять мене від шкоди, ось що!
– Тоді ми відрубаємо тобі голову! – скрикнув бусурманин.
– І це нічого, – посміхнувся Улюля. – Хитю-митю-питю-лаха, мені, баша, що кіл, що плаха!
Ступив сміливо до дерев’яної колоди, поклав чубату голову під ятаган ката… Тільки-но блиснуло на сонці холодне лезо, як раптом десь осторонь почулося кінське іржання. І побачили тут яничари, що біля плахи, стоїть на колінах не козак, а сам баша Брехша! А де ж Улюля? Напосівши вороного коня, летить, наче весняний вітер, углиб степу…
Якийсь час турки не могли прийти до тями, намагаючись зрозуміти: “Яка-така сила в один мент ізняла з коня башу і поклала на місце покарання?”, а ще: “Чиїми невидимими руками було піднято звідти козака й посажено на коня?” Гей! Тут хоч сто років маракуй, а все без відповіді. Бо як не розгадати нікому хитрости козацької.
Цей випадок ще дужче розлютив турків, і вирішили вони будь-що звести зі світу Грицька. Щоб спіймати запорожця, у степ вийшла ціла тьма* (*тьма – тисяча) яничарів. Ох-хо! Що ж воно таке – удача? Сьогодні вона з тобою, а завтра… Словом, вистежили вони Улюлю, почали переслідувати… Прудконогий козацький коник, але швидкі коні і в бусурманів. Після тривалої погоні їм вдалося загнати Грицька на височенний стрімчак, який закінчувався ще більшим проваллям. Зрозумів тут Улюля, що цього разу не втекти йому від погоні, і щоб не датися в руки ворогів, прив’язав до кульбаки свого вірного коня списа, обійняв за шию і поцілував дорогого товариша, останній разечок посміхнувся до ясного сонечка і став на краю бескида.
Аж ось і турки. Кинув хтось із них аркан, щоб спіймати вороного ступака. Куди там! Нахилив той голову, – зі свистом пронісся аркан. Розігнався тут кінь, простромив груди свого хазяїна гострим списом, і полетіли нерозлучники в глибоке провалля…

Ой задзвонили всі дзвони на Миколи,
Слухай, матінко,
Чи не по козакові.
– Ой ти, Грицю, Грицю,
Запорозький козаче,
Гей, за тобою, Грицю,
Вся Вкраїна плаче.

Така вже вона - запорозька натура. Ні літа її не вивітрюють, ні недоля, ніщо… Нехай же Великий Дух буде так само добрий до всіх, хто вважає себе нащадком козаків, як був Він добрим до козака Грицька Улюлі!

БРАТКО

Якось козацький дозорець натрапив у степу на великий загін татар. Що робити? Тікати. Бусурмани кинулися уздогін.
Коли дозорець порівнявся з степовою могилою, під ним було вбито коня. Пропав козак, як є пропав. Аж – ні. Дивиться дозорець – на могилі козак-характерник сидить; спокійний, очі змружив, спозираючи власне серце.
Козацький ярига повітрицею злетів на могилу, давай казати:
“Друже, брате, не спи, не сиди! Татарва несеться, зле нам прийдеться. Давай або рятуватися, або з життям прощатися.”
Запорозький галдовник розплющив очі, подивився на переляканого хлопця як люблячий батько на сина, і в цю саму мить з-під його руки випурхнув сокіл, зробив коло вкруг дозорця, піднявся високо над могилою і запарував невеличким хрестом.
“Не бійся, друже, брате, – сказав химородник, – я тебе порятую.”
“Спасибі, брате.”
“Я тебе порятую, але вже ніколи не стану чоловіком. Ходімо.”
Вони кулемесом скотилися з кургана і опинилися біля вбитого коня.
Запорожець провів долонею по змертвілому тілу тварини, поцілував у морду і щось прошепотів, а потім підвівся, розкінув хрестом руки, найшов очима у небесній високості сокола і скомандував: “Руш!” Так, так, він сказав “руш”, це явственно почув дозорець. Сокіл, склавши крила, каменем полетів униз; вже біля самої землі той птах став крізьким, невидимим.. потім щось гупнуло, бризками фонтану розлетілося яскраве сяйво і... характерник бездиханний упав на землю, але раптом ожив кінь!
Козацький дозорець якусь мить стояв здерев’янілий від подиву, потім сказав лише: “Праведний Боже! Спаси і сохрани мене, грішного!”, скочив на коня і понісся степовим предозвіллям, рятуючись від погоні.
З тих пір він не розлучався зі своїм конем ні вдень ні вночі. Адже в тварині пробувала душа його рятівника-побратима. І ставився він до свого коня як до рідного брата, і звав він його – Братко.

РІЧКА КОНКА

Одна з річок Запорозьких вольностей названа на честь прекрасної тварини - коня - Кінською.
Саме тут збереглася легенда про козака-характерника, який, тримаючи на руках дитину, загадав коневі вибити золотим копитом джерело із сухої землі. І це сталося.
***

О характерники, степові мудреці! Схиляю перед вами свого посивілого чуба. Ще не раз народ складе вам подяку. Горді не від гонору, відважні не від геройства, шляхетні не від пихи – вище за все ставили ви честь і братство. Гуртом ви розкривали будь-які таємниці, ніхто не зміг би збити вас з пантелику, перед вашими зіркими очима танули лицеміри, як сніжки на теплій долоні. Мудрістю своєю ви були подібні до пугачів, мужністю – до орлів. У житті цім знаходили ви щастя, й радість, і торжество. Чи ж не дітям нашої землі переймати й нести всі ваші заповіді й знання, відкидаючи все брехливе й чуже, щоб завжди і скрізь і до віку жила й міцнішала добряча українська вдача!

Вивів козак коня,
Надів збрую із цвяхами,
Із цвяхами, із бляхами,
Покрив сідло попоною,
Китайкою червоною.
Узяв пістоль з рушницею,
Ще й шабельку старенькую,
Гостренькую...

Завдяки вмінню використовувати місцеві прикриття, міцно оборонятися і злагоджено швидко атакувати українська піхота була визнана найкращою в тогочасних європейських арміях. Козаки виявилися також дуже добрими стрільцями.

Стріляю мітко, заряджаю швидко

Найкращою зброєю у козацькому війську була рушниця, що називалася також самопалом, яничаркою, фузією.

Ударив з громкої рушниці,
Ударив з громкого пістоля.

Поряд з рушницею козаки використовували пістолі. Їх зазвичай носили за поясом. Порох і кулі запорожці носили в ладівницях – шкіряних торбинках, або чересах-патронташах.
У ХVII і ХVIII століттях в Україні найбільш поширеною була рушниця-мушкет.

Ішов козак в Україну,
Мушкет за плечима...

Мушкет був калібру 20 мм і 1,6 м завдовжки, був великий і важкий, тому при стрілянні спирали його на так звану форкету - залізний дрючок, вгорі роздвоєний. Куля летіла на 250 м.
У тодішніх часах стріляли так, що наперед вистрілював останній ряд вояків, а передні ряди присідали, далі стріляв передостанній ряд, і так по черзі до перших рядів.
Крім вогнепальної зброї, вживало козацьке військо шаблі, що часто мали оздоблені ручки і піхви (від слова “пхати”).

У списа - ратище розкисло;
Стріла, хоча й мала, але відлетіла;
Тільки шабелька при боці - заступниця мила.

Особливо цінувалася у запорожців булатка - шабля з булатним лезом. Булат – азіатська надзвичайно міцна сталь. У казках це прізвище богатирів. “Булат ріже і залізо і кисіль”, “Шовк не рветься, булат не гнеться, червоне золото не ржавіє”.
Козацька шабля не надто довга, лезо злегка кривувате. Шаблю запорожці з любов’ю називали і “шаблею-сестрицею”, і “ненькою рідненькою”, і “панночкою молоденькою”. Як у пісні:

Ой панночко наша шаблюка!
З басурманом зустрівалась,
Не раз, не два цілувалась.

“Рушниця - хитра зброя, - казали козаки, - бо куля може здаля поцілити вояка. А от шабля - чесна; лише ближній бій покаже, хто має право називатися гідним лицарської чести й відваги. Щоденно впрвляючись у фехтуванні, козак доводив своє мистецтво орудувати шаблею до досконалости. Козак міг шермецувати одразу двома шаблями абож шаблею й кинджалом.
Кінний козак мав довгий спис, а також аркан. Грізною зброєю в руках козаків був спис, або ратище (від слова “рать”). “Козак без ратища, як дівка без намиста” - каже давнє прислів’я.
Списи робилися з тонкого легкого дерева, розписували їх червоною та чорною фарбами за принципом спіралі. Деякі списи робилися з вістрями на обох кінцях, щоб ними можна було класти ворогів і сюди і туди.
Під час атаки, коли вороги, відстрелюючись з рушниць та пістолів, не мали можливості швидко їх перезаряджати, козаки завжди протинали їх списами, супроти яких шаблями й кинджалами оборонятися майже неможливо.
Дехто озброювався келепом; на довгого держака набивали молот, у якому з одного боку була п’ятка, а з другого – зуб у долоню завдовжки. Келепами запорожці розбивали панцирі своїх ворогів.
Додатковою зброєю були ще кинжали і луки.

Вивела коня ще й осідлала,
Винесла шабельку, препоясала.
Винесла лучок, стрілочок пучок.

За звичай піхота була озброєна мушкетами і шаблями, а кіннота - пістолями, списами і шаблями.
Кожен козак, окрім зброї, мав також сокиру, заступ, косу, шнури і все знаряддя, потрібне до будування валів та здобування твердинь.
Усі походи в чужі краї супроводжували військові обози. На возах перевозили гармати, намети, спорядження й припаси. З похідних возів, у випадку ворожого нападу, можна було швидко зробити оборонний табір. Вози ставляли колом, один до одного, і засипали землею. Тому-то й казали: “Хто часто в дорозі, був під возом і на возі”.
Козацькі гармати мали різні форми і розміри. У похід брали невеличкі мідяні гармати, так звані фальконети. Гармати везли на возах, запряжених у 2-8 коней. У випадках облоги вживали короткі “мортири”, їх ще називали ступами. При гарматі була також спеціальна обслуга - пушкарі, теслі, ковалі та ін. Пушкарі керували гарматним вогнем, направляли гармати, а також виробляли кулі і порох. Найславетнішим козацьким пушкарем був Северин Наливайко.

ВІЙСЬКОВА НАУКА

Ти ж думаєш, моя мати,
Що в козаках добре жити.
Тяжко, важко мені молодому
Гостру шабельку носити.

Видатні воїни навчали дітей стріляти з лука, шармувати на мечах і шаблях, поводитися з кіньми, легко зносити всякі труднощі, голод, працю, не боятися ворога і в небезпеці виявляти мужність. Словом, навчали їх запорозькі знаюки всьому тому, що потрібно козаку на війні. Але не одразу приходила майстерність, не одразу відкривалися цікавим парубійкам секрети військового мистецтва.

ЯК РОБИЛИСЯ ЛУКИ

Робили луки з прута різних порід дерев: тису, ясена, в’яза, клена, берези, ліщини. Іх обшивали мокрою вовчою шкурою; усохла – вона стискала прути, немов у залізних піхвах. Були луки, що робилися з оленячих рогів.
Тятива робилася з кінського волосся, волових жил, кишок диких кіз. Така тятива була міцною й при натягуванні ніби дзвеніла.
Стріла складається з наконечника, прута й оперення.
Наконечники робили з кременя, риб’ячих кісток, заліза, міді й дуже твердого дерева.
Гостряки мають різні форми. Є стріла, вістря якої схоже на складені в молитві руки. Є стріла, в котрої гостряк скидається на півмісяць; ця стріла разила обома гостряками. А ще були стріли з наконечниками у вигляді тризубця. Таку стрілу неможливо вивільнити, не поширивши рани; цьому заважають шпичаки.
Для корпусу стріли використовували легку деревину або очерет.
Оперення приклеювали або вживали іншого способу; воно робилося з пір’я або легкого дерева.
Стріли використовувались як пробивний засіб. Були також запальні та отруйні стріли. В останніх наконечник змащували отрутою (розчином білини, дурману, болиголову). При цьому навіть легко поранений ворог неминуче гинув.
Сагайдаки* (* сагайдак або саадак – тат. – колчан для стріл) робили з шкури, з дерева або з кори, нерідко вбирали сріблом, золотом, камінням, інколи обшивали оксамитом; накривали сагайдак червоною тримкою тканиною, щоб не повипадали стріли. Наповнювали колчани стрілами загостренням угору, число їх було від п’ятдесяти до двохсот.
Стріла, випущена з середнього (дволіктьового) лука, долала відстань одного, а то й двох перельотів* (* перельот – 100 метрів).
Натягували лук при стрільбі у різний спосіб: ступнею й коліном чи трьома пальцями правої руки. Ліва завжди лежить на рукояті. Лук тримають горизонтально, сагайдачник стоїть прямо або на одному коліні. Стріли виймають з-за пояса або із сагайдака, що за спиною, чи то встромляють у землю на початку січі перед собою.
Інколи для обстрілу неприятеля козаки використовували казаргу** (** казарга – тат. – рід лука, лучка зі здвоєною тятивою для стрільби глиняними кулями).

ЗАПОРОЗЬКА КОРАБЕЛЬНЯ

Ти дитина, Івасю, молода…
Ні на полі, ні на морі не бувало,
Смерті біля себе не видало,
Як звичаї козацькі пізнаєш –
Краще тоді погуляєш.
Дума про Коновченка

На правому березі Дніпра проти північно-західної частини Великої Хортиці на Малашівських острівцях за часів козацтва було закладено корабельню, тут була запорозька гавань. Протока, яка відділяє Малу Хортицю від правого берега Дніпра, була дуже зручна для влаштування пристані. Вона виконувала роль бухти. Запорожці звали її “тиховод”, сюди вони заводили свої кораблі й човни.
***
Трохи розповім тобі, друже, про те, з чого і як робилися однаково пристосовані до плавання річкою й морем, швидкі, як думка, легкі й невловимі, як блискавка, й жахливі, як грім небесний, запорозькі човни: дуби й чайки.

ДУБ

“Ой пустились наші запорожці через море дубом”, – співається в козацькій пісні. Так воно не раз і бувало.
Усе починалося з того, що добра ватага лагодників, скажімо, душ десять-п’ятнадцять, рушала в ліс на пошуки підходящого дуба. Деревина дуба міцна, стійка проти гниття, у воді вона не гине, а навпаки – стає ще міцнішою. І хоча дубових лісів в Запорогах багато, а бувало, цілісінький день проблукаєш, поки знайдеш годяще дерево; таке, щоб у три-чотири обхвати, та рівне, та не гниле, не сучкувате. Гарний дуб – гарний і човен.
Першим ділом зрубаний дуб ошкурювали – знімали з нього скребками кору. Потім обтесували деревину зверху і з боків. А вже після – виробляли дуб ізсередини. Для цього розводили велике багаття. Коли вогонь розгорявся, лопатою набирали жарини й клали їх на колоду зверху. Вуглини горять, вітерець їх роздмухує. Від жарких вуглин починала диміти сама колода. Вуглі прогорять, – і в колоді лишиться вигоріла ямка. За сим клали нових жарин, й знову диміла колода. Так потроху випалювали внутрішність дуба. Потім лишалося вузенькими сокирами підтесати чорне обвуглене нутро – і дуб готовий. Став весла, закликай на поміч Чудотворця Миколу і пливи собі хоч у Крим, хоч у Анатолію, а хоч і до самого Люципера на день народження!

ЧАЙКА

Козакові люба душа-чайка, мов бабі піч. Адже на воді човен так само потрібен, як у степу кінь.
На побудову чайки витрачалося два тижні, і працювали над нею 50-60 чоловік.

Там плавало суденечко –
Дубове відерце, липове денце.

Основою чайки було дно, видовбане з вербової чи липової колоди. До неї з обох боків знизу вгору прибивали дубові дошки. Дошки нашивали доти, доки човен не набував необхідної довжини, ширини й висоти. Звичайно чайка мала довжину 50-70 футів* (* фут – 32, 484 см), ширину 18-20. Осадка не перебільшувала 12 футів, борти здіймалися над водою не більше як на 8 футів.
Після цього збудований човен осмолювали і прилаштовували до нього два керма чи загребні весла, одне на кормі, друге на носі, що дозволяло козакам не губити часу на розворотах.
Чайка не мала палуби. Корма і ніс у неї були гострі. Перетнувши чайку дошками й лавами, ставили щоглу й кріпили вітрило. При необхідності щоглу й вітрило знімали в одну мить. Та наймиліше козакам було йти веслами. Вітрило, бач, здаля можна вгледіти, а без нього які очі зможуть побачити низьку, “приклеєну” до води чайку...
Весел у човна було 12. У таку красуню сідало від 50 до 70 вояків, і по бортах містилося чотири-шість невеличких гармат-фальконетів.
Останнє, що лишалося зробити, - це прикріпити один до одного по всій довжині човна з обох боків товсті, як діжі, очеретяні снопи. Прив’язували їх ликом з липи або дикої вишні. Це “очеретяне коло” допомагало чайці триматися на поверхні води навіть за шторму. А в особливих випадках, скажімо, вночі, тихо й м’яко пристати до борту ворожого корабля.

***

Перед самим походом човни вантажили ядрами для фальконетів, порохом. У носовій частині клався якір-котвиця.
Кожен козак брав із собою одну шаблю, дві пищалі, чотири пістолі (два з них він тримав за поясом, ще два у шкіряних кабурах* (*кабура – від татарського слова “кубур” – шкіряний чохол), причеплених зовні до шароварів; шість фунтів пороху і необхідну кількість куль.
Рушниці, пістолі й шаблі запорожці особливо любили й завжди утримували їх у великий чистоті, оздоблювали дорогою оправою та прикрасами, золотом і сріблом. На зброю запорожці витрачали все своє багатство: той не козак, коли в нього погана зброя. Тільки перед походами вони змащували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й “не грало враже око на ясній зброї”.

КОМПАС

Скільки на небі зірок! І всі вони були вірними помічниками у поході. Де б не застала козака ніч: чи то в степу, чи в лісі, чи на морі, – він, прочитавши по зорях, міг одразу дізнати де південь, а де північ. Козацький звіздар не гірше од вавилонського, халдійського чи то єгипетського планетників знав небо. Він знав на небі і Чепігу, і Квочку, і Пасіку, і Віз, і Мамаєву Дорогу, і Утяче Гніздо, і Зінське Щеня, і Волосожари, і Плуг, і Петрів Хрест... “Небо, земля – сторона моя”, – любили казати запорожці. Якщо ж погода видавалася похмурою і небо застилали хмари, тоді приходив на поміч запорозький компас. Робився він дуже просто: в кухоль з водою кидали маленький шматочок старого сала, в один з боків якого була увіткнута звичайнісінька голка. Кінець голки завжди показував на північ. Штука нехитра, а в далекій дорозі річ не остання.

КОЗАЦЬКА ПІДВОДНА МІНА

Козаки застосовували навіть підводне мінування! Бачу, бачу, друже, твоє здивування. Ось я тобі зараз поясню, як це робилося.
У найглибшому місці річки топилася величезна залізна куля з двома вухами. До тих вух добрячими вузлами кріпилися дві міцні і довгі мотузки. Одну мотузку прив’язували до деревини з одного боку річки, а другу протягували до другої деревини на іншому боці. Ту мотузку пропускали крізь рогатину між стовбуром і дебелою гіллякою високо над землею (дерево мало бути дуже високим), після чого до неї прив’язували величезного каменя у сітці, а сітку підв’язували до гілляки. Варто було ворожому судну порівнятися з підводною міною, як одразу ж перерубувалася мотузка, що тримала сітку з каменем; камінь, падаючи згори додолу, тягнув за собою мотузку, яка кріпилася до вуха залізної кулі; куля, движима тягою каменя, піднімалася вгору і таранила днище судна. Ач, як воно! Лише один козак, одно?раз рубонувши шаблею, міг потопити цілий корабель. Ще й напучувати насмішкувато ворогів: “Підіймайте, свині, хвости, бо глибоко водою брести!”

ПОСВЯТА ВИПУСКНИКІВ СІЧОВОЇ ШКОЛИ В КОЗАКИ

Недарма кажуть: хто прожив на Запорожжі рік, той вже до смерті буде запорожець.
У січових школах навчання тривало кілька років. Тих юнаків, хто вдало склав іспити по всіх дисциплінах: різним наукам, язикам, музиці, військовому мистецтву - торжествено посвячували в козаки.
Посвята в козаки відбувалася восени, за місяць до Покрови. Цей день був загальносічовим святом з веселими розвагами. А починалася врочиста церемонія так...
На майдані січової школи, по колу, вишикувались учні, козацькі знаюки - січові вчителі, тут був присутній і отаман січової школи, а ще козацька старшина, бувалі, випробувані в боях, запорожці.
Під бій литавр, на майдан виносили знамено січової школи.
Хлопчики-хористи врочисто зачинали співати:

До нас, панове-молодці, до нас,
Бо у нас тепер гаразд, -
У нас Пан-Бог перебуває,
Посвяту в козаки зачинає.

Після співу, один з вчителів звертався до гостей.

ВЧИТЕЛЬ. Пане отамане, шановна старшино, усе січове товариство!
ОТАМАН. А ми раді слухати.
ВЧИТЕЛЬ. Благослови, Боже, гідним соколам у коло стати, звання козацьке дістати!
ОТАМАН. Бог, благослови.
СТАРШИНА. Бог, благослови.
УСЕ ТОВАРИСТВО. Бог, благослови.

Потому, у коло входили випускники. Всі вони були по пояс оголені й босі, в одних лише шароварах. У кожного на голові було покладено трохи землі з дерном. Земля на голові молодика символізувала перебування посвятника в порубіжному стані: між світлом і темрявою, життям і смертю. За прислів’ям: “Хто умер, той у ямі, а хто живий, той із нами.”
Коли вони зупинялись, хтось із навчителів зачинав говорити:

Дивіться, друзі-браття, який гаразд.
Які паруб’ята у нас.
Вони на землі, вони й під землею,
Не зрікаються хлопці долі своєї.
Вони ж бо є роду козацького,
Сини вони племені хвацького.

Під веселу музику, перед ними ставили довгі лави, застеляли їх кожухами вовоною догори, запрошували сідати. Починалися пострижини і перше голення.
Пострижини - важливе й урочисте дійство. Перші пострижини дитини відбуваються в мальстві. Пострижини на Січі символізували введення хлопця в родове коло козацького братства.
Кожному кандидату в козаки стригли голову, залишаючи на тім’ї невеличку чуприну, яка з часом мала перетворитися на довжелезного “оселедця”. “Оселедець” - прикмета справжнього запорожця, що вже був у походах. Молоді козаки, що ще не “нюхали пороху”, не мали права носити “оселедця”. Той, хто заводив чуприну, отримував дозвіл приймати участь у всіх військових компаніях Війська.
Стриг кандидата в козаки “пострижний батько” - випробуваний в боях запорожець. Після цього він уже вважався опікуном над “пострижним сином”. Він же давав хлопцеві нове козацьке ім’я.
Під час пострижин хористи співали ось такої:

Літай, чайко, над водою,
Як минулі літа мої.
Полишу на тім’ї чуб,
Щоби вирости, як дуб.

Або такої:

Дід Панас Бога хвалив,
Іванка голив.
Один чуб зоставив,
Козакові на славу.

Зробивши козацьку зачіску, “пострижний батько” починав голити школяра. Перше голення - дія теж дуже важлива і символічна. Вона означає перехід від юнацтва до стану дорослого чоловіка. При першому голенні брили тільки бороду, а вуса, як ознака козацької гідности, залишалися.
Коли закінчувалося це дійство, випускники по одному підходили до великої діжі з водою, занурювали голову і знаходилися у такому стані поки вистачить повітря в легенях. Під схвальні вигуки товариства, їм давали втертися лопушинням.
Лунала пісня:

А взяли козаки джуру,
Взяли його вмили,
Шаблею підголили,
Граблями розчесали,
В козацькім званні привітали.

Хлопці тричі вклонялися всім присутнім, частували своїх “пострижних батьків” горілкою. Ті у свою чергу казали: “П’ємо, щоб Бог послав усе добре нашим козакам”.
Потому, вершився символічний обряд похорон. Юнаки спалювали на вогні “пострижне волосся”, що слугувало проявом цілковитої самопожертви. Адже спалення волосся - данина потойбічносу світу.
Тут брав слово отаман.

ОТАМАН. Ми допомогли цим соколятам пройти крізь воду й вогонь. Мідні труби вони мають пройти самі.

Молодики відповідали: “Пройдемо і будемо, слави козацької роздобудемо!”

Церемонія була зворушлива. Свята старовина!

Одначе, посвята тривала. Наймолодші школярі підносили кожному випускникові козацьку одежу: сорочку, чоботи, смушеву шапку. При цьому співали такої:

“Де ж ваші сорочки,
З шовкового клубочка,
З Києва привезені,
Шовком мережені,
Золотом гаптовані,
Чуйним хлопцям даровані?”

- Ось наші сорочки!

“Де ж ваші чоботи,
Шевської роботи,
З Києва привезені,
Дратовами мережені,
Ще й сріблом гаптовані,
Орликам подаровані?”

- Ось наші чоботи!

“Де ж ваші шапки,
З чудової смушки,
З Решетилівки привезені,
Суконцем підшиті
Шликом увінчані,
Козацькому роду призначені?”

- Ось наші шапки!

Хлопці одягали сорочки та взували чоботи.
Хтось із вчителів знову звертався до отамана.

ВЧИТЕЛЬ.
Отамане-батьку, глядіть нам порядку.
Час-пора чуби шапкою покривати,
Нових козаченьків привітати.

Отаман покривав голову молодикові шапкою, тричі з кожним цілувався, кажучи:

Шапці своїй накажи:
Держись близько голови,
Чубчика держись,
Та нікому не хились.

Козаки наслідували стародавній предківський звичай, що ходити з непокритою головою можна лише на похоронах та біля церкви. В хаті ж навпаки, переступаючи поріг, треба скинути шапку.

Затим, отаман звертався до вчителів.

ОТАМАН. Десь тут наших хлопців вчителі. Дайте ж нам, друженьки, чути, як має бути.
ВЧИТЕЛІ. Буде так, як Бог дасть, та як отаман накаже.
ОТАМАН. Молодців-новаків ушануйте, шабельками обдаруйте.

Так починався обряд дарування шаблею. Кожен молодик отримував з рук свого вчителя шаблю. Ось як це виглядало.
Вчитель тричі бив оголеною шаблею по плечах учня, кажучи:

Досить тобі, Йване, школярську юху наминати.
Будеш тепер з нами брат за брата пробувати,
Щоб отцовську славу не втеряти.
Навколішки ж перед шаблею лицарською схились
І встань товаришем козацьким.

Учень ставав навколішки, цілував холодне лезо, підіймався і брав зброю з рук учителя.
Після того, як у останнього з посвятників опиниться в руках шабля (саме з цього моменту новаки ставали справжніми вояками), хтось із присутніх вигукував:

Ну ж бо, виведіть у коло,
Козаченьків молодих,
Нехай орлята наші
Перед нами пляшуть!

Винуватці свята зачинали жвавого “козачка”. Хористи їм підспівували:

Гей, козаче уродливий,
Молоденький та й жартівливий,
Усоньки чорнявії,
Зубоньки перловії,
Чубчик твій круглесенький,
Та й жупан синесенький,
Червоная шапочка,
Тая огулярочка,
Сап’янові чобітці
Та й шабелька при боці.

Відтанцювавши “козачка”, розбадьорені молодці скидали з лав на землю кожухи і починали на тих одежинах гопкати та підстрибувати. Кругом, як подобає, скакали, іграли, кричали, танцювали... Це вони робили на знак того, що ніколи не зрадять товариству і Матінці-Січі.
Так вони танцювали, аж поки чуби не змокріють.

Нерідко у день посвяти хтось із заможних запорожців, виявляв свою щедрість і дарував новообраному козакові коня у повній збруї.

- Будь, козаче, ласкав,
Та дамо тобі застав,
Дамо тобі коня вороного,
Дамо тобі меча золотого,
Дамо тобі ще й сіделечко.

Вдячний парубок підносив доброчинникові “повную чашу”, зроблену з червоного буряка. Статечний козак випивав міцну рідину, наливав своєї горілки, повертав дивну посудину парубкові зі словами:

- Не пий, синку, першої чарки,
Вилий, синку, коневі на гриву,
Щоб була грива та кучерява,
Щоб була доля ласкава.

Той так і робив: підходив до дарованого коня, змочував горілкою долоню, лагідно гладив чотириногого товариша.

Завершувалася посвята останнім напучуванням вчителів.
У такий момент усіма достойниками підкреслювалася значимість події.
Довбиш бив у литаври, даючи знати що настав час всім гуртом йти до церкви, де відбувалося врочисте Богослужіння.
А далі... на кожного новообраного козака чекав вступ до окремого куреня.
Молодий козак входив у призначений курінь, скидав шапку, вклонявся курінному отаману і всім присутнім курінчикам, а потім казав:

Бачу: втоптана дорога
Од стола до порога.
Слава Богу, слава Богу,
А хто в цьому курені,
Старому й малому,
Ще й трохи мені.

Розпочинався невеличкий діалог між новаком і курінним отаманом.

КУРІННИЙ. Хто ти є?
НОВАК. Я роду не злодійського, я роду козацького.
КУРІННИЙ. Чий ти є?
НОВАК. Карпів син.
КУРІННИЙ. Ото, кажуть, хороші люде і з діда і з прадіда. Що ж, добре. (І далі) Прийшов ти до нас охотою чи неволею?
НОВАК. Свою на плечах голову маю, сам собі й долю вибираю.
КУРІННИЙ. Заповідь “не вбий” переступав?
НОВАК. Такого гріха не маю.
КУРІННИЙ. А якщо прийдеться, переступиш?
НОВАК. Як на ворога піду, то й свою голову понесу.
КУРІННИЙ. Присягнеш служити мені вірою й правдою? Не пошкодуєш живота свого за отамана й товаришів?
НОВАК. Присягаю вірою й правдою служити товариству, і коли треба буде віддам життя за батька свого і брата свого.
КУРІННИЙ. Молись на всі чотири сторони. (Новак молився). Щука-риба в морі, перець у коморі, пістоль за плечима, чи терплячий ти мужчина?
НОВАК. Господь вчить терпіти, з Ним хороше жити.

Хтось із козаків настромлював на кінчик шаблі червону перчину і подавав новоприбулому зі словами: “Терпи, козак, горе, будеш пити мед”. Той брав рукою перчину, клав до рота і починав жувати. При цьому він ніяким чином не мав виказати, що йому у роті пече.

КУРІННИЙ (зраділо). Дивіться, браття, козака вогонь пече, а сльоза і не тече. Виходить, терплячий. Таких нам треба. Тож, хлопці, хороше Карповича приймайте, медом і вином частуйте, щастя і здоров’я даруйте. (І знову до новака):

Сідай з нами за столами,
За солодкими медами,
За пшеничними калачами.
Будем їсти,
Козацькую саламаху,
Козацькую затераху.
Будем пити оковиту!

Всі сідали за довгий святковий стіл.

КУРІННИЙ
(вже за столом).

В нас тобі хороше буде.
В нас вітер сам хату мете,
В нас сонечко хліб пече,
Сама вода в горщики ллється,
Бо в нас так ведеться.

НОВАК. Слава Богу!
КУРІННИЙ. Слава Богу!
КУРІНЧИКИ. Слава Богу!

Відходячи до сну, курінний отаман показував новакові місце його спочиву і так казав: “Птахом ти через юнацтво перелетів, а через життя підеш лицарем. Даємо тобі три аршини завдовжки та два аршини завширшки: ось тобі домовина, а як помреш, то зробимо ще коротшу”.

Для новака розпочиналося справжнє козацьке життя.

ЯК ЗАПОРОЖЦІ ОТАМАНА СОБІ ВИБИРАЛИ

Ой зацвіла Січ козацька
Різними цвітами,
Хоть цвітами не цвітами,
Усе козаками.

Під Новий Рік, який бучно відмічався запорожцями з 31 грудня на перше січня, кожний козак намагався прибути на Січ, щоб бути присутнім як на виборах нової козацької старшини, так і на всіх новорічних святах.
У такі дні Січ скоріше нагадувала барвистий ярмарок, ніж військову столицю. Тьма тьмуща козаків, да всі ж повбирані так, що й не розказати! Кармазин коло кармазина, срібло коло срібла, золото коло золота.
Рада збиралася на голос січових литавр на майдані. Довбиш, за наказом кошового, брав у своїм курені палички, ставив у центрі майдану котли і бив по них однораз мілким дробом. То було гасло військовому осавулу, який брав клейноди – військову корогву та бунчук і встановляв біля довбиша. Тоді довбиш вдаряв по котлах два рази. На це гасло, з веселим сміхом і гомоном, збігалися всі козаки. Ті, кому не вистачало місця на майдані, вилазили на дахи, дзвіницю та інші будівлі. Натовп змовкав тільки тоді, як осавул піднімав угору свій пернач. Після того (кожний зі знаком своєї влади) на майдан виходила військова старшина: кошовий отаман ніс булаву, суддя – велику печатку, писар – перо і срібний каламар. За ними йшли отамани всіх куренів. Старшина зупинялася під бунчуком, знімала шапки і вклонялася товариству на всі боки. Їм у відповідь знімали шапки і всі присутні січовики. Такий звичай у запорожців був здавна.
Довбиш бив у котли три рази. То був знак до початку дійства. Починав його кошовий отаман такими словами: “Пани молодці! Сьогодні в нас Новий рік; чи не будете сього року, за старими вашими звичаями, інших нових старшин вибирати, а старих скидати?” Якщо запорожці були задоволені своєю старшиною, то всі в один голос вигукували: “У вас голови світлі, серця справедливі! Просимо вас до військової ласки ще на рік, та й на довгий вік!” Якщо ж козаки були невдоволені старшиною, кричали обурено кошовому: “Як висмикують волосину з тіста, так само геть тебе із сили й влади! Покинь, негідний сину, своє кошев’я!” або: “Уже наїлися військового хліба, сякі-такі діти, кидайте своє панство!”
Якщо отаман не міг відстояти себе, то клав на землю свою булаву і шапку (так він робив на знак того, що отаманська влада повинна коритися перед Військом аж до землі), дякував за довіру, якою козацтво вшанувало його раніше, одягав шапку і виходив з кола. За прислів’ям: “Хай так буде, як скажуть люде”, – чинила й інша старшина.
А далі починались справжні запорозькі вибори. Із козацьких лав вигукували імена кандидатів. Обирався той, на чийому боці була більшість голосів. За давнім звичаєм козаки проявляли свою згоду так, що кидали вгору шапки.
Обравши старшину, козаки розпочинали вибори кошового.
– Старого Глечика! – чулося в одному гурті.
– Гордія Гречку! – ревів інший. – Гордій козак добрий!
– До біса Гречку! У нього не голова, а два вуха і шапка зверху! Бажаємо Глечика!
– У вашого Глечика в голові розуму багато, та ключ від нього загубив! Гречку!
– Гречку! Нехай Гречка панує!
– Гречці булаву!
Від реву сотень козачих горлянок здригався майдан. Інколи подібна “виборча дискусія” двох партій переходила в справжню бійку.
Перемагав, звісно, один з претендентів, скажімо, Гречка. Увійшовши до кола, він скидав шапку, кланявся на всі чотири сторони, після чого казав:
– Вельможна громадо! Загартовані в битвах брати! Козаки довголітні! На всяке врем’я, на всякий час поклоняюсь до землі з благим словом. Дякую, брати, за вашу ласку, от тільки кращі від мене отамани є!
Треба сказати, що ті, кого обирали, за звичаєм, мали обов’язок двічі відмовлятися від уряду й тільки аж після третього запрошення прийняти вибір.
– Гідний! Будь таки нашим батьком! (При цьому ставляли перед ним усі клейноди: бунчук, булаву, пернач, литаври, печатку).
– Не доріс я ще до булави, – викрикував кандидат, коли галас потроху вщухав.
Відібравши чергову відмову, товариство вдавалося до погроз:
– Бери, сякий-такий сину, булаву, а то відкудовчимо киями або втопимо в Дніпрі!
Тільки тоді вибраний кошовий кланявся товариству на всі боки й дякував за вибір.
– Так тому й бути, я приймаю військові клейноди: на те Божа воля. Гніву в серці не майте, як буде за що, поважайте, лихим словом не поминайте.
– Слава Гречці! Слава! – вибухало разом усе козаче військо.
– Слава! – летіли в повітря шапки.
Із гурту лунали полум’яні вигуки:
– Живи сто років, ворогам на зло, а нам на радість!
– Будь чистішим од золота і молока!
– Щоб ти мав всілякі гаразди, а ми із тобою!
Хтось із уславлених козаків вручав новообраному отаманові три речі як нагадування про його обов’язки. Першою до рук отамана переходила, оздоблена коштовним камінням, булава – символ влади. Вручення січової реліквії козак супроводжував такими словами: «Передаємо тобі цю зброю давніших гетьманів тутешніх, які щасливо провадили нами на добру славу. Пануй же й ти на славу козацьку, а ми, як вдячні діти, будемо виконувати всі твої накази, чи в Чорному морі, чи в чистому полі». Потім, йому підносили невеличку шкіряну торбинку з грудочкою землі; це робилася на знак того, щоб отаман пам’ятав про святість своєї Батьківщини. Третя річ, яку отримував кошовий отаман, була цеглина, звичайнісінька цеглина з саману, яку використовують при будівництві хати, щоб захистити родину, яка в тій хаті мешкає. Так і отаман повинен був захищати своїх “діток” і підтримувати Кіш в належному стані.
І знову хмара шапок летіла в повітря, знову шквал голосів здіймався у натовпі:
– На Могилу нового батька! На Могилу кошового!
– На козацький престол нового кошового! Хай високо сидить над нами!
– Вози давайте! Землю на Могилу копайте!
Враз на майдані з’являлось кілька возів, їх ставили по два у ряд, перекидали догори колесами.
– Хай так догори ногами Орду ставить!
– І Туреччину!
– І ляхів!
– І москалів догори пузом!
Тут тобі козаки, повиймавши з піхов шаблі, починали копати ними землю, де хто стояв. Земельку набирали в шапки, в приполи, несли і кидали її на вози, мовби засипаючи у ямі мерця.
– Вище, вище насипайте, хлопці! – казали козаки. – Хай буде висока Могила, щоб з вітром говорила!
– Сипте, сипте, панове, козацьку славу! Хай зростає козацька слава!
Аж ось Могила готова. Висока Могила.
– Час, панове, новому кошовому на престолі сісти, – казав писар, кланяючись старшині.
– Ідіть, батьку, закон брати, над всією Січчю панувати! – зверталась старшина до отамана.
Новообраний кошовий підіймався на Могилу. Високо стоїть він. Далеко звідти видно нового кошового!
– Панове отаманство! Ви старшини, ви козацтво! – з такими словами звертався він до Війська, тримаючи в руці булаву. – Усім чутно мене?!
– Чуємо, батьку! – гриміло у натовпі.
– Я до громади йду по Божому сліду. Як радуються мисливці лисицям та куницям, щоб вам так радуватись моїми ділами. Як радується весь мир хрещений по дар Божий ідучи, щоб так радувалось мною все товариство Низове!
– Здоров був, новий батьку! – гукали з усіх боків. – Дай тобі, Боже, лебединий вік та журавлиний крик!
– За отаманом – добрим паном і громада кріпка!
– Щоб тебе так було видно, як тепер, коли з ворогами будемо битися!
– Дай тобі, Боже, щоб ти тихенько говорив, а громада тебе слухала!
– Вір нам, отамане, на козацьке щире слово, ми не зрадили ще на світі нікого!
Церемонія виборів кошового закінчувалася тим, що кожний козак, кому хотілося, підходив до обраного отамана і, за віковічним звичаєм, мазав йому голову грязюкою і сажею та сипав за комір по жмені землі, приказуючи:
– Будь чесним, як земля, а дужим, як вода!
– Як тепер тебе, пане отамане, обліпили брудом, так у всілякому негаразді обліплять тебе козаки, як бджоли матку!
– Мажемо тебе тванню, щоб не гордував над нашим братом - козаком і завжди пам’ятав: ми обрали тебе своїм ватагом, ми і влади позбавляти будемо!
Нарешті кошовий, весь у пилюзі й грязюці, під бадьорі вигуки своїх “діток” прямував до свого помешкання. Через кілька хвилин він виходив звідти геть чисто переодягнутий, вмитий і з булавою в руці. З цієї появи кожнісіньке його слово ставало для Війська законом.
***
Гей, слава козацька не вмре, не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж лицарями,
Поміж добрими молодцями!

ПРО КОНЕЙ
(Словник)

- Гей, є в мене три коники в стайні:
Єден коник, як ворон чорненький,
Другий коник, як голуб сивенький,
Третій коник, як лебідь біленький...

(м. - масть)

А
Алюр – фр. - означає кінський хід або біг, дрібний перебій; запорожці казали: “Бігти на коні”.
Аргамак – гінкий і дорогий азійський кінь.
Аркан – тат. – шерстяна, волосяна мотузка з кінських грив і хвостів; вона міцна, пружна; мотузка з петлею для ловлі коней, для добичі на полюванні, а інколи й для того, щоб захопити в полон супротивника.

Б
Балабан – тат. – жеребець.
Батувати коней - в’язати по кілька, врізнотик.
Бахмат – тат. - військовий кінь.
Бігою – риссю. Кінь біжить бігою.
Бізун - нагай.
Біла м.
Білогривець – кінь з білою гривою.
Борідка – щітка у коня на нозі.
Брикун – моторний кінь.
Буланий м. – жовто-пісочний колір усього тулуба і голови; грива, хвіст і нижня частина ніг чорні.
Буланорябий м.
Бурий м. - червонувато-коричневий, навис темний.
Бурорябий м.
Бурочалий м. - бурий з сивиною чи то з сивою гривою.

В
Вережий - кінь, що хвицається.
Верхівець - вершник.
Вивадити – випрягти.
Вивіжкати коня - привчити до віжок.
Винохід - іноходець.
Вір – жеребець.
Ворик – жеребчик.
Вороний м.
Воронько - кличка вороного коня.

Г
Гайта! вигук. При керуванні конем: праворуч.
Ганаши - нижня щелепа в коня.
Гармасар – жеребець.
Гарцювати – демонструвати свою вправність вершника.
Гача – лоша.
Гачур – жеребець.
Гачура - трилітня кобила, що не мала лошати.
Гетта! – крик на коней: праворуч.
Гливий м. – сіро-жовтий, чорно-жовтий.
Гнати гатала, гаталати - пустити коня в галоп (“гоном гнати”).
Гнідан –гнідий кінь.
Гнідий м. – рудий, бурий, а навис чорний.
Готьта! – крик на коней: праворуч.
Гочати – іржати.
Громак – хвацький кінь.
Грунця - тиха кінська рись, між ходою і повною риссю.
Ґерувати і ґирувати - правити возом, кіньми.

Д
Дериш – чалий кінь.
Дихи мн. - кінські ніздрі.
Довгогривець – кінь з довгою гривою.
Допасти коня – скочити на коня.
Драгуля - кобила; “Гарна драгуля біжить як куля”.
Дриндати (про коней) – бігти риссю.
Дриндом – риссю. “Дриндом іде кінь”.

З
Забасувати –про коней: почати бити ногами, ставати дибки.
Забатувати – зв’язати коня ремінцями.
Згацькати – заморити коня.
Затрюхати – побігти мілкою риссю.
Закопотіти – про коней: побігти з швидким тупотінням.
Золотогніда м.

І
Ігреній м. - рудий із світлуватим нависом; “Під ним кінь ігрень”.
Ізабеловий м. - світловолосий, жовтувато-білий.

К
Кантар – вуздечка.
Канчук - ремінний батіг, козацька нагайка.
Капестра – вуздечка.
Караковий м. – темногнідий, майже вороний, з підпалинами, жовтизною на морді і в паху.
Каракула - караковий кінь. Вороний в каракулах, у чорних маслянистих яблуках.
Карбач – батіг.
Кар’єр – найпрудкіший кінський біг.
Карий – вороний.
Каурий м. – стан рудуватий, світлобурий, жовтавий; хвіст і грива такі самі або світліші. Каурка – кінь-чаклун.
Клус - рись; коні біжать клуса (клусом).
Клусувати – гнати коня риссю; “Клусує коня”.
Комонний – кінний; комонне військо.
Комонник – вершник.
Комонно - кінно.
Комонь – кінь.
Кульбака – черкаське оріхове сідло.
Кульбачити - сідлати.

Л
Лисанка - кобила з білою залисиною.
Лисина - біла відмітина на лобі.
Лоша, лошатко, лошиня - жеребеня.
Лошак - дво-трилітнє жеребеня.
Лошатна - прикм. - кобила, що має лоша.
Лошиця, лошичка - кобилиця.
Ляглива - брикуча.

М
Малахай - батіг.
Мачкувати – про коней: іти мілким кроком.
Машталір - конятник.
Мурий – темносірий
Муштай - волохатий кінь.

Н
Навзаводи - мчати на всі лопатки.
Навис - хвіст і грива.
Надержувати – правити конем.
Нестися навзаводь – над всі сили.

О
Огир - жеребець.
Оглав - вуздечка.
Окаїстий – про коней: з білими плямами навколо очей.
Оконити - дати коня.
Опівзати – сіссти верхи на коня.
Охляп - їхати верхи без сідла.
Охочекомонний – кавалерист.

П
Переступ - хода, кінська побіжка між кроком та іноходдю.
Перечілок - частина вуздечки: поперечна смуга на лобі.
Підласий - білобрюхий, сам чорний, а живіт або груди білі.
Підсікатися – збити копито.
Підторкувати – підганяти коня.
Підтюпцем – риссю.
Пиряти – їхати прутко гонячи коней.
Побасувати - пробігти галопом.
Половий м. - світлорудий.
Поняйлочка – гілляка для підгонки коней.
Попеластий – м.
Потебня – шкіряні лопаті по боках козацького сідла.
Потюпати – побігти риссю.
Прокік – галоп.

Р
Рожевий м. - червоно-сірий.
Румак - бойовий кінь.

С
Саганистий - кінь на високих ногах.
Сиваш - сивий кінь.
Сивий м. - вороний із сивиною, навис сивий або й світліший.
Скочки піти - пустити коня в галоп.
Слань - найшвидша кінська побіжка.
Стати гопки – підняти коня на диби, поставити “свічкою”.
Ступак - кінь.
Ступеник - слід.
Сурна - межиочі і лоб коня.

Т
Таркач м. - кінь білий з чорними або рудими плямами.
Тарниця - дерев’яне сідло.
Тарпан – дикий кінь.
Трензель – вуздечка.

У
Угінчливий - прудкий.
Ускоки - навскач.
Ускочку - галопом.
Устяж - цугом.
Ухоркати - уморити коня.
Ухналь - цвях, яким прибивають підкову;

“Мій коник кований
Золотими підковками,
А срібними ухналями.”

Ф
Фарфуровий м. - сірий в мишастих плямах; рябий по сірій шерсті.

Х
Хандра - норовлива кобила.

Ч
Чалий м. - мішаної шерсті, особл. білої і рудої, сірої з іншим домішком.
Чалко, Чалуха - кличка чалого коня.