Іван ЛЕВЧЕНКО
ВОЖАК
Казка

І
Який мені дивний приснився був сон,
Немов я потрапив на острів Цейлон.
Я знаю, що в острова інше ім’я.
Боюсь: його точно не вимовлю я.
Здається, Шрі-ЛАнка назвали його.
А чи Шрі-ЛанкА– не допетрав того:
Уже прислухався вві сні – так і так,
А все не зумів розібрати ніяк.
Отож, щоб усім зрозуміло було:
Вві сні я потрапив на острів Цейлон.
І хащами брів навмання там один
Між диких, страшних екзотичних тварин.
Мене не лякали нітрохи вони –
Ні тигри, ні леви, ні дикі слони.
Гігантські папуги кричали з дерев.
Мене не спиняли ні крики, ні рев
І навіть гілок несподіваний хруст
Від лету мисливців на зміїв – мангуст.
Я так поспішав в тому дивному сні,
Немовби вернулися юності дні
Чи крила неначе у мене були,
Яким би позаздрили навіть орли.
На гору високу, на гору круту
Зійшов я і вирішив: житиму тут.
Хатинку собі змайстрував із гілок.
Із неї весь світ мені видно було:
І джунглі довкола й далекі міста.
І навіть людей, що селилися там.
І якось побачив я диво одне,
Що вразило сонного навіть мене.

ІІ
Вовка я незвичного в лісі зустрів:
Ще з роду таких не було між вовків.
Завмер з несподіванки й подиву я,
А вовк в кількох метрах від мене стояв.
Мене він не бачив, хоч, може, й відчув…
Який же розкішний вовчисько той був:
Увесь білий-білий – від носа до лап,
Лиш цяточка чорна на лобі була.
Та очі жовтавим горіли вогнем.
Тягнув, як магніт, вовк до себе мене.
Стояв-дивувавсь я в засаді своїй:
І звідки він взявся – вовчище такий?!
І що то за сила у нього була,
Коли кожна лапа з боксерський кулак.
А зуби-зубища, як пащу відкрив,
Мов бензопили дві на місці зубів.
Він голос подав – аж пройняв мене жах.
У зграї вовків альбінос був вожак.
І миттю на поклик вожацький його
З’явились вовки – кожен з лігва свого.
Усілись навпроти свого вожака.
І голос почувсь альбіноса-вовка:
- Вовки, відчуваю я: бути біді,
Якщо поодинці у лігвах сидіть.
В них запросто вислідить кожного з нас.
І кожному кулю мисливець припас.
Нам треба дістатись по той бік ріки:
Там знайдеться їжа і воля, вовки.
Там гори високі, густі там ліси.
А тут нас чекають непевні часи:
Сьогодні чи завтра прийдуть все одно,
Бо всім наші нори відомі давно.
Не варто випробувать долю, вовки.
Збираймось і вранці – на той бік ріки.
Всі схвально кивали на мову таку:
Вовки довіряли вовку-вожаку.

ІІІ
Ще треті півні не співали з дахів,
Як рушила зграя вовків у похід.
Забрали з собою вовчиць і вовчат.
Вожак тихо мовив тоді: «В добрий час!»
І сам став попереду – зграя за ним.
Той берег ріки за туманом густим.
Видніється щось там – чи ліс, чи гора.
Вожак тихо мовив удруге: «Пора!»
Вовчата уперше у гурті такім –
То бігають весело поміж вовків,
То груди вовчиць задоволено ссуть.
Вожак тихо мовив утретє: «У путь!»
Ватагою мовчки дійшли до ріки.
Спинився вожак – зупинились вовки.
Ріка то спокійна, то хвилю так б’є,
Що бризками навіть до хмар дістає.
І раптом на берег між спінених хвиль
Прибились плоти невідомо звідкіль.
Вовки-відчайдухи – вовчат на плоти
І річку одважились перепливти.
А хвилі змивали у воду вовчат –
Вовки рятували своїх дитинчат:
Хай тільки почне бідолаха тонуть,
В загривок – зубами і в пащах несуть.
Нарешті і берег. Всі цілі й живі.
І зграя з утоми вляглася в траві.
Проснулись наступного ранку вовки
Від гуркоту й реву гірської ріки.
Розбила ріка учорашні плоти –
Тепер ані тріски від них не знайти.
У нори колишні нема вороття.
Куди перебралися, там і життя.

ІV
Від берега шлях – скільки видно землі.
Це землі раджі на імення Лалітх.
Коштовним камінням ця славна земля.
І чайні плантації видно здаля.
Рубіни, сапфіри – багатство раджі.
І чаєм цейлонським він слави зажив.
Та все це багатство тьмяніє всякчас,
Як донька раджі промайне мимо вас…
Чандріка – так звати Лалітха дочку.
Наврядчи знайти де красуню така:
Як сонце на небі – то личко її.
Співає Чандріка – мовчать солов’ї.
Смуглянка весела – улюбленка всіх.
Неначе дзіночок – дівча того сміх.
І хай ще маленька вона на літа,
А вже тільки в небо хіба не зліта.
Усе їй цікаве довкола і скрізь:
А де це татусь так раненько подівсь?
Поїхав, напевне, у справах кудись.
Вже вечір надходить, а він забаривсь…
Казав: покатає її на човні,
Та все – обіцянки-цяцянки одні.
Вона віднесла до човна вже й весло,
А татка додому усе не було.
Дрімала прислуга в тіні залюбки.
Чандріка майнула на берег ріки.
Не може діждатися татка вона.
Взяла й відв’язала Чандріка човна.
Пливе тихо річкою, править веслом.
Аж раптом де взявся справжнісінький шторм.
Потік вирвав з рук у Чандріки весло.
За хвилями човен у даль понесло.
«Рятуйте!» – розносився з човника крик.
Глушив його річки могутній потік.
І випала раптом Чандріка з човна.
І стала тонути у річці вона.
Як тільце кружляло в потоці стрімкім,
Побачила з берега зграя вовків.
Принишкли вовчата – в очах переляк.
І миттю зірвався із місця вожак.
Він кинувся в хвилі, до дівчинки вмить.
Пірнув аж до дна, щоб Чандріку зловить.
Вона ухопилась за шию вовка.
І їх відпустила від себе ріка.
Вовк виніс на берег її ледь живу.
Поклав обережно дівча на траву.
Воно оченята відкрило свої.
І вовк зрозумів: врятував він її.

V
Заблискала зграя очима в пітьму.
І думав вожак, що казати йому.
Бо в племені вовчого доля така,
Що жоден мисливець не спас ще вовка.
І сам же вожак говорив їм не раз,
Що кожному кулю мисливець припас.
Заради розваги полюють на них.
Ще й псами цькують на тих ловах страшних.
Розставлять і пастки, й кругом прапорці:
Куди б не пірнув – ти в мисливця в руці.
І тільки убік хоча б погляд чи крок,
І палець безжально натисне курок.
Ніхто не щадить ні вовків, ні вовчат.
А ти спас сьогодні людське дитинча.
Це зараз веслом воно править човна.
А завтра рушницю зарядить вона.
І на полювання з мисливцем майне.
Тоді і поцілить тебе і мене.
Ти щось, вожакаче, намислив не те.
І вовк мовив слово своє непросте:
- Вовки, жовтоока родино моя,
Як вовк мушу бути безжалісним я.
Такі від природи ми з вами, вовки,
Тавро в нас до смерті одне – хижаки.
І воля нам, воля, вовки, над усе.
І нас, крім удачі, ніщо не спасе.
Та тільки удача примхлива чомусь –
І я аніскільки, вовки, не боюсь
Упасти у ваших дошкульних очах,
Повірте мені, що це шанс – дитинча.
Напевне шукають дитину батьки.
Живу, а чи мертву – це різне, вовки.
Я бачив, як ви рятували вовчат,
І щоб після цього втонуло дівча?
Щоб чути той крик і той бачити жах,
Який би я був після цього вожак?
Вовки, врятував я людське дитинча,
І так наче наше було то вовча.
Якщо ви судити зібрались мене,
То рішення ваше мені не страшне.
Коли я не можу вам буть ватажком,
То іншого ви оберіть вожаком.
Старійшина зграї взяв слово своє:
- Навряд чи хто кращий вожак між нас є.
У тім пересвідчились ми і не раз,
Бо дбав не про себе ти, вовче, – про нас.
Ти, може, й правий, врятувавши дитя.
І кулі людські, може, повз пролетять,
Коли розшукають нас в лісі батьки…
Бо я в милосердя не вірю, вовки.
Але ж не дарма ми здолали ріку?
Довірмося знову, вовки, вожаку.
Всі мовчки кивнули: а може, що й так…
І в зграї зостався незмінний вожак.
VІ
Затемна раджа повернувся у дім
А доньки Чандріки немає у нім.
Куди не звертався і де не шукав –
Немов провалилась крізь землю дочка.
Прислуга на ноги весь дім підняла –
Немає Чандріки, хоч сядь тобі й плач.
Чи слід би який, чи зачіпка яка –
Була і пропала Чандріка-дочка!
Раджа споряджає на пошуки всіх –
Ні з чим повертаються з пошуків тих.
Лалітх вже не знає, кому дорікать –
Немов розчинилась в повітрі дочка.
І горю Лалітха ні краю, ні меж.
На пошук зі слугами рушив він теж.
Звернувся до сонця раджа у сльозах:
- О, сонечко красне в ясних небесах,
Всю землю змогло ти за день обійти,
Моєї Чандріки не бачило ти?
- У мене про доньку питаєш дарма, –
Відмовило сонце, – удень був туман.
Клубочився знизу – ішов від ріки:
Нічого не видно було нівідкіль.
А потім і хмари закрили весь світ.
До місяця з горя звернувся Лалітх:
- Ти, місяцю, землю обходиш за ніч:
Де донька Чандріка – не скажеш мені?
А, може, побачила зірка яка,
Куди заподілась Чандріка-дочка?
Ні місяць нічого не знав, ні зірки.
Згорьований батько звернувсь до ріки:
- Ти, річко, далеко пливеш у світи,
Скажи-но, Чандріки не бачила ти?
А ні, може, хвилі високі твої
Угледіли де ненароком її?
Що знала, сказала Лалітху ріка:
- У лісі густому Чандріку шукай.
Під вечір вона тут пливла у човні,
І ледь не дісталась красуня мені.
Не знаю, що краще: дісталась вовкам…
Промовила й хвилі погнала ріка.

VІІ
Тим часом у лісі, де зграя жила,
Маленька Чандріка до тями пришла.
Довкола поглянула – звірі і ліс.
І стислося серце маленькій до сліз.
Таки і незвично, і лячно таки
Одній серед хижих ікластих вовків.
Заплакати ладне дівчатко було,
Та в мить цю до нього вовча підійшло.
Маленьке, і хвостиком смішно виля:
Погратися дуже хотіло маля.
Погладила дівчинка сіре вовча,
А те язичком і лизнуло дівча,
Та так, що аж лоскітно стало чомусь –
Маленька Чандріка всміхнулась йому.
І вмить потеплішали очі вовків
Від пустощів милих обох малюків.
Та й решта вовчат приєдналась до них.
З тих пір тільки й чути, що дівчинки сміх.
Залізе на дерево миттю вона –
Внизу витанцьовує зграйка смішна.
Дівча ягідок назбирає смачних –
Наїсться саме і припрошує їх.
Ті чавкають смішно – гризуть ягідки:
Солодким смакують, дарма що вовки.
Отак вона вдома вгощала щенят.
На око вовки і собаки – рідня.
Рідня то рідня. Та колишня таки:
Собаки – домашні. І дикі – вовки.
Та що їй, маленькій, гадати про те:
З вовчатами бавиться й спритна росте.
Гасають весь день собі в лісі гуртом.
Втомились – спочили – і знову бігом.
А вечір надійде – всі покотом сплять.
Чандріка – у гурті вовчаток-малят.
І тепло, і м’яко – живі подушки…
Дивились на те й дивувались вовки:
Отак, щоб вовкам від людини тепло,
Ніколи у світі іще не було.
Полює мисливець. Полює хижак.
І що він намислив – їх мудрий вожак?

VІІІ
Минуло дванадцять і днів, і ночей.
Раджа не зімкнув ані разу очей.
Зі слугами йшов між столітніх дерев:
Хай хащі густі, але тільки вперед.
Тринадцятий ранок засяяв з небес.
Заскімлив тривожно попереду пес.
Рвав повід, тягнув за собою мерщій
Туди, де вовки мали прихисток свій.
Вожак настороживсь на хрускіт гілок.
Тривогою миттю вовків пройняло.
Вони заметались. Не зрушивсь вожак.
Рушницею цілився в нього раджа.
Чандріка дрімала цієї пори
Поодаль з вовчатами – біля нори.
І гримнули постріли. Миттю вовки
Урозтіч – у нори, у ліс, до ріки…
І тільки вожак, як підкошений, впав
На місці своєму, де досі стояв.
«Готовий вовчара!» – раджа закричав.
Проснулось від пострілів сонне дівча.
Побачило: кров’ю стікає вожак.
До нього – мерщій. І до неї – раджа.
Дитя заридало: «Як міг ти? Як міг?
Цей вовк врятуватись мені допоміг.
Давно б я у річці лежала на дні.
Він спас мене. Прихисток дав він мені.
Мене обігріли як рідну вовки.
Чому ти, татусю, жорстокий такий?»
Раджа остовпів від почутого, зблід.
Собаку спинив, що узяв вовчий слід,
І слугам сказав повернутись назад.
Дівча до вовка припадало в сльозах.
Із білого-білого тіла вовка
Кривавий потічок додолу стікав.
І стало так тихо у лісі в цю мить.
Здавалось, вожак не убитий, а спить.
І щоб не тривожити вовчого сну,
І вітер притих, наче в листі заснув.
І скрикнуло раптом у тиші дівча:
«Він дихає, тату!» І радість – в очах.
Ручицями ранку вовку затуля
І кличе на поміч Чандріка-маля.

ІХ
В похідній аптечці є ліки й бинти.
Тепер би додому вовка донести.
Без руху вожак на носилках лежить.
І тут, що й казать, дорога кожна мить.
- Рушаймо негайно!– промовив раджа,
Бо важко вже дихав, із хрипом, вожак.
І сонце важке прямувало за пруг.
І квапила дівчинка батька і слуг.
Сама за вовком приглядала своїм.
Аж ось і знайома доріжка і дім.
У ветеринарну лікарню раджа
Негайно за лікарем слуг відряджа,
Аби пояснили все слуги йому,
Яка допомога потрібна й кому.
Нарешті і лікар на виклик прибув.
Він раною дуже здивований був,
Бо куля повз серце вовкові прошла.
Тому і безпечною рана була.
Він вилучив кулю. І рану зашив.
Оклигав вожак. Жовті очі відкрив –
Так наче збудився від довгого сну.
Побачив Чандріку. І мовби всміхнувсь.
Від нього дівчатко тепер ні на крок:
-Ти, вовчику, будеш і жив, і здоров.
Зі мною нікого й нічого не бійсь.
Набратися сили потрібно тобі.
А як наберешся – до лісу іди.
Захочеш – лишайся у нас назавжди.
Довірливо вовк їй у вічі дививсь,
Неначе на мові людській розумівсь.

Х
У лісі густому по той бік ріки
Зійшлись потому докупи вовки.
Вовчиці із ними й вовчата малі.
Потупили очі вовки до землі.
Бо нічого мовить прибулим вовкам:
Вони ніби сироти без вожака.
Старійшина зграї взяв слово своє:
-Вовки, товариство невтішне моє!
Вожак наш загинув, рятуючи нас.
Втікав би, як ми, то й себе б, може, спас,
Та куля дісталась би іншим однак.
Ганьба, щоб за спини ховався вожак.
Вожак – що жертовніш цієї судьби?
Вожак наш гадав, що не буде стрільби,
Коли врятував він від смерті дитя.
Хоч мудрий, людей він не знав до пуття.
Найбільш віроломна на світі таки
Людина і є, щоб ви знали, вовки.
Рушниці й набої пускає у хід
Перш, ніж розібратись у всьому, як слід.
Тоді говорив, повторятиму знов,
Що для милосердя ще час не прийшов.
Не вірю я в нього нітрохи, вовки.
Було так, є й буде навіки віків.
Людина полює. Полюємо ми.
І в мирі не жити вовкам із людьми.
Нового обрати нам слід вожака,
А доти старійшини воля така:
Слідами мисливців ми маєм пройти,
Щоб тіло свого вожака віднайти,
Бо з нього вже чучело встигли зробить,
Не даймо свого вожака так зганьбить.
Забрать треба тіло, зарити в норі.
І геть іти звідси о ранній порі.
Вовки закивали: хоч лячно однак,
Не буде, щоб чучелом став їх вожак.

ХІ
Бредуть битим шляхом вовки уночі.
А світ вже дрімає, бо ліг відпочить.
І навіть собака в раджі у дворі
Спокійно заснув у своїй конурі.
Та тільки вожак в халабуді не спить,
Бо рана його ще і досі болить.
Але відчуває вожак, що зміцнів.
Він думає думу – йому не до снів.
І раптом нечуваний лемент і ґвалт:
Залізли вовки до раджі у підвал,
А звідти в корівник, у стайню, у хлів…
Посипались постріли знов на вовків.
Втекли сіроманці. Той бачачи жах,
Вночі халабуду покинув вожак.
Він відать не відав нічого того,
Що зграя в садибі шукала його.
Але відчував, що то помста така
Лалітху за постріл у їх вожака.
Він повз цілу ніч і доповз до вовків.
Що трапилось з ним, він вовкам розповів.
І очі колола та правда вовкам:
Виходить, мисливець їм спас вожака.
Повірити важко було в це однак,
Але перед ними стояв їх вожак.
І він був живий, хоч і дуже змарнів.
І щось ворухнулось в нутрі у вовків.
Уже не здавався страшним їм раджа.
І стало на хвильку Чандріку їм жаль.
Та вовчі закони непросто змінить,
Як жити з вовками – по-вовчому й вить.
І що тут удієш: природа така –
Своя у людини, своя у вовка.
Напевне, тому і часи не прийшли,
Щоб люди з вовками у мирі жили.
Вожак вранці зграю із лісу повів,
Що далі було, я розгледіть не вспів.

ХІІ
Проснувся і казку мерщій записав.
Звиняйте, якщо відволік вас від справ.
І все ж, хоч помріймо: не зайве б було,
Щоб правило світом Добро, а не Зло.
Здається, і все… Якщо маєте час,
Я ще й півсляслово до казки припас.
Уїдливий критик цю казку знайшов,
І критика казка повергла у шок.
Зокрема, його аргумент був такий:
Нема на Цейлоні ніяких вовків.
А я ж попередив: це – вигадка, сон.
Немає вовків. А хіба є Цейлон?
Ви скажете: був. Так були і вовки –
Прийшли бозна звідки по цей бік ріки.
А потім, згадайте, по той бік пливли,
Дитя врятували і далі пішли.
Казав мій знайомий мандрівник Степан,
Що чув ніби зграя дішла в Індостан.
Щоб там із вовками не сталось біди,
Вожак наказав замітати сліди.
Отож дорікати і справді дарма:
Вовків тих давно на Цейлоні нема.
А втім, хто хотів, той усе зрозумів,
Бо казка, їй-бо, не лише про вовків.

9-14 вересня 2010 року, Фіолент, місто Севастополь