Оскар ВАЙЛЬД
          ВЕЛЕТЕНЬ-СЕБЕЛЮБЕЦЬ  
        
Щодня, повертаючись із школи, діти за звичкою забігали в садок до Велетня 
          погратися. Це був великий і гарний садок із м'якою зеленою травою, де, 
          немов зірочки, красувалися гарненькі квіти. В садку росло дванадцять 
          персикових дерев, які навесні зацвітали ніжним перлисто-рожевим цвітом, 
          а восени рясно родили стиглі жовтогарячі плоди. На деревах сиділи пташки 
          і так гарно виспівували, що діти не раз кидали свої розваги, щоб послухати 
          того співу.
          — Як нам гарно й весело тут! — раділи діти.
          Та от одного дня повернувся Велетень. Він перевідував свого приятеля 
          — корнуельського Велетня-людожера і пробув у нього сім років. Бувши 
          не дуже балакучий, за ці сім років він устиг поговорити про все, про 
          що йому хотілося поговорити, і тоді вирішив повернутися до свого замку, 
          а повернувшись, побачив дітей, що бавилися в його садку.
          — Ви що тут робите? — гримнув він страшним голосом, і діти порозбігалися.
          — Мій садок — це мій власний садок,— мовив Велетень,— і всяк це повинен 
          розуміти, і я нікому, крім самого себе, не дозволю гратися в ньому.
          І він звів високий мур навколо садка і почепив вивіску:
        ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО. ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПОКАРАНО
        Великим себелюбцем був цей Велетень.
          Бідним дітям тепер ніде було гратися. Вони спробували піти на шлях, 
          але там було багато пороху та гострого каміння, і їм не сподобалося 
          там. Не раз вони, бувало, никали після школи навколо високого муру і 
          згадували чудовий сад, що тепер був захований від їхніх очей.
          — Як гарно й весело було нам у садку! — казали вони.
          А потім настала Весна, і скрізь цвіли садки, лунали пташині пісні. Тільки 
          в садку Велетня-себелюбця досі була Зима. Пташки не залітали в цей садок, 
          бо в ньому не було дітей, і дерева зовсім забули, що треба цвісти. Якось 
          одна гарнесенька квіточка виткнула була свою голівку з-під трави, але 
          побачила вивіску на мурі, і стало їй так шкода бідних дітей, що вона 
          знову сховалася в землю і заснула. Тільки Сніг і Мороз раділи.
          — Весна забула за цей садок, — казали вони, — і ми пануватимемо тут 
          цілий рік!
          Сніг накинув на траву свій широкий білий саван, а Мороз посріблив усі 
          дерева. Потім Сніг із Морозом запросили до себе в гості Північний Вітер, 
          і той негайно прилетів. Він увесь був у хутрі й цілісінький день гасав 
          по садку та гоготів у димарях.
          — Яке це чудове місце! — сказав Північний Вітер.— Нам треба ще запросити 
          в гості Град.
          І тоді налетів Град. Щодня він по три години торохтів по дахах замку, 
          доки перетрощив майже всю черепицю, а тоді щодуху ганяв по садку. Він 
          був із голови до ніг у сірій одежі, і подих його був крижаний.
          — Не розумію, чому це так забарилася Весна,— чудувався Велетень-себелюбець, 
          сидячи біля вікна й позираючи на свій замерзлий білий садок. — Сподіваюсь, 
          погода невдовзі переміниться.
          Але Весна так і не прийшла в його садок, не прийшло й Літо. Осінь подарувала 
          золоті плоди кожному садкові; тільки садкові Велетня не дала нічого.
          — Він тільки себе й любить, — сказала Осінь.
          І в садку Велетня весь час була Зима, і лише Північний Вітер та Град, 
          Мороз і Сніг танцювали поміж деревами.
          Але якось Велетень прокинувся у своєму ліжку і почув ніжну музику. Та 
          музика видалась йому такою солодкою, що він уже був подумав, чи не королівські 
          музиканти йдуть повз його замок. Насправді то була одна-однісінька коноплянка, 
          яка защебетала за його вікном, але він так давно вже не чув пташиного 
          співу в своєму садку, що це щебетання здалося йому найпрекраснішою музикою 
          в світі. І зразу Град перестав витанцьовувати, стукочучи об дах, і Північний 
          Вітер припинив своє завивання, а в прочинене вікно долинули чарівні 
          пахощі.
          — Мабуть, це Весна завітала нарешті, — радісно мовив Велетень, схопився 
          з ліжка і виглянув у вікно.
          Що ж він побачив? Перед його очима постала дивна картина: діти позалазили 
          до садка через отвір у мурі і тепер сиділи на деревах. Куди не гляне 
          Велетень, на кожному дереві сидить дитина. І дерева так зраділи поверненню 
          дітей, що враз укрилися цвітом, і стояли, легесенько похитуючи своїми 
          вітами над їхніми голівками. А довкола пурхали, радісно щебетали пташки, 
          квіти повитикали свої голівки з трави й усміхалися. Видовище було просто 
          зворушливе, і тільки в одному кутку садка ще була Зима. Це був найдальший 
          куточок, і там стояв зовсім малий хлопчик. Він був такий малий, що не 
          діставав до гілля і не міг вилізти на дерево. І він ходив навколо дерева 
          й гірко плакав. А бідне дерево стояло геть усе біле від снігу и морозу, 
          і над ним вихорився та завивав Північний Вітер.
          — Вилазь на мене, хлопчику! — просило дерево й нагинало якомога нижче 
          своє гілля, та хлопчик не міг доп'ястися до нього —такий був малий.
          І серце Велетня розтало. — Який же я був себелюбець! — промовив він. 
          — Тепер я знаю, чому Весна не хотіла приходити в мій садок. Піду підсаджу 
          того хлопчика на дерево і зруйную мур, і мій садок на віки вічні стане 
          місцем розваг для дітей! — Він і справді вже вельми жалкував, що колись 
          був прогнав дітей із садка.
          І тоді він навшпиньках спустився по сходах, тихесенько відчинив двері 
          замку і вийшов у садок. Та коли діти побачили його, вони так злякалися, 
          що повтікали з саду, і туди знов вернулася Зима. Тільки найменший не 
          встиг утекти; через ті сльози він навіть не завважив Велетня. А той 
          тихесенько підкрався ззаду, обережно взяв його на руки й підсадив на 
          дерево.
          І тієї ж миті дерево зацвіло і до нього злетілися пташки й весело защебетали, 
          а хлопчик обняв Велетня за шию і поцілував. Тоді всі діти, побачивши, 
          що Велетень перестав бути злим, знову прибігли в садок, а з ними повернулась 
          і Весна.
          — Віднині це ваш садок, діти! — проголосив Велетень, узяв величезну 
          сокиру й розвалив мур.
          Опівдні люди йшли на базар і бачили Велетня, що бавився з дітьми у найгарнішому 
          на світі садку.
          Цілісінький день розважалися діти в садку, а надвечір вони підійшли 
          до Велетня, щоб попрощатися з ним.
          — А де ж найменшенький? — запитав він.— Той, якого я підсадив на дерево.
          Велетень найдужче полюбив малюка, бо той поцілував його.
          — Не знаємо, — відповіли діти, — Він кудись пішов.
          — Перекажіть йому неодмінно, щоб він прийшов сюди завтра,— сказав Велетень. 
          Але діти відповіли, що не знають, де він мешкає, і що досі навіть не 
          бачили його ні разу, і тоді Велетень дуже засмутився.
          Щодня після уроків діти приходили погратися з Велетнем, але той малий 
          хлопчик, якого так полюбив Велетень, більше не приходив. Велетень був 
          тепер дуже добрий до всіх дітей, проте він сумував за своїм першим маленьким 
          другом і часто згадував про нього.
          — Як мені хочеться побачити його! — часто зітхав був Велетень.
          Минали роки. Велетень постарів і став немічний. Він уже нездужав гратися 
          з дітьми в садку і тільки сидів у величезному своєму кріслі, дивився 
          на дітей, на їхні розваги та милувався своїм садком.
          — У мене багато гарних квітів,— казав він,— але нема на світі кращих 
          квітів, ніж діти.
          Одного зимового ранку Велетень одягаючись глянув у
          вікно. Тепер він не відчував ненависті до Зими, бо знав, що Весна просто 
          заснула, а квіти спочивають.
          Та раптом він почав терти очі і все дивився й дивився у вікно, ніби 
          побачив там якесь диво. А перед ним було й справді предивне видовище. 
          У найвіддаленішому кутку садка стояло дерево, все обліплене ніжним білим 
          цвітом. Гілки його були золоті, і на них висіли срібні плоди, а під 
          деревом стояв той самий маленький хлопчик, що так припав був Велетню 
          до душі.
          На радощах Велетень збіг униз сходами і кинувся в садок. Він хутко пішов 
          навпростець по траві до хлопчика. Та коли він підійшов зовсім близько, 
          обличчя його побуряковіло від гніву і він запитав:
          — Хто посмів так зранити тебе?
          На долонях дитини і на її ногах він побачив рани.
          — Хто посмів так зранити тебе? — вигукнув Велетень. — Скажи мені, і 
          я візьму свій великий меч і зарубаю кривдника.
          — Не треба нікого рубати, — сказав хлопчик. — Адже це рани Любові.
          — Скажи, хто ти? — промовив Велетень, і дивний благоговійний страх охопив 
          його, і він упав перед хлопчиком навколішки.
          А дитина усміхнулася Велетневі й сказала:
          — Колись ти дозволив мені погратися в твоєму садку, а сьогодні ти підеш 
          зі мною до мого саду, ім'я якому — Рай.
          І другого дня, коли діти прибігли в садок, вони знайшли Велетня мертвого: 
          він лежав під деревом, що було вкрите білим цвітом.
        Переклад з англійської Ілька КОРУНЦЯ
        
        Оскар Вайльд (1854 — 1900) — 
          видатний англійський письменник, за походженням ірландець. Поет, драматург, 
          у світовій літературі він уславився романом «Портрет Доріана Грея», 
          комедіями «Ідеальний чоловік», «Як важливо бути серйозним», а також 
          збірниками казок «Щасливий принц» та «Гранатовий домочок».
          Казки О. Вайльда («Щасливий принц», «Соловей і троянда», «День народження 
          інфанти», «Хлопчик-зірка», «Велетень-себелюбець» та ін.) написані простою, 
          народною мовою. В цих невеликих за обсягом творах автор ставить перед 
          дитячим читачем серйозні моральні проблеми, питання життя і смерті, 
          добра і зла, виходячи в цьому з гуманістичного розуміння людської природи, 
          моралі. Своєю поетичністю, мальовничим описом зовнішньої обстановки, 
          метафоричністю образів кращі з казок O. Вайльда нагадують казки данського 
          класика Г.-К. Андерсена і стали хрестоматійними.
        "Веселочка", всеукраїнський журнал для дітей.