Шаліла буря цілу ніч,
І рано-досвіта з вудками
Ішов рибалка чимскоріш,
Не йшов - летів вперед думками.

Ось і ріка!.. Ще крок, ще мить,
І в воду вудку він закине...
Коли ж це дивиться - лежить
Водяничок, мала дитина.

Це хвиля винесла її
З води, з зеленої колиски,
Поклала ніжно на землі
І залишила тільки бризки.

Лежало довго немовля
І важко дихало з незвички...
Нову колисочку земля
Йому зробила із травички.

Розсунулась заслона хмар -
Брилянти-зорі засвітились,
На зорі ті, на їхній чар
Маленькі очі задивились.

І так хотілося йому
Набрать багато їх, багато,
А потім кидати в пітьму,
Щоб їх ловили мама й тато.

Заплакав хлопчик, хоч без сліз.
Іван на руки взяв дитину,
Узяв малого і відніс
В безпечне місце під калину.

Маля, відчувши враз тепло,
Немов до матері припало,
За шию міцно обняло
І так поволі задрімало.

- "Ти що їси? Ти що гам-гам?
Кушир чи жаб хапаєш в річці?
Як хочеш - хліба й сала дам,
Та страви ці не в вашій звичці.

Я знаю: треба б молочка...
Та де на березі узяти?
Хіба що вдасться на гачка
Корівку водяну піймати".

Водяничок собі дрімав,
Його крізь листя сонце гріло,
Пташиний хор йому співав,
А листя казку шелестіло.

Іван в'язати став вудки,
Сховав приладдя все в торбину,
Зідхнув... (Сумні були думки)
На руки взяв малу дитину.

І знов прокинулось мале,
Либонь від голоду скривилось...
Ідуть. Зозуля десь кує.
Мале здивовано дивилось.
 

ІІ

- "Килино! Швидше йди сюди!
Оглухла, що не чуєш?
Та швидше, швидше бо іди!"
- "Чого ти репетуєш?

Піймав велике щось?
Знов коропа чи щуку?"
- "Ні, краще щось взялось,
Піймалось просто в руку".

- "Ану, Іване, покажи!"
- "Дивись, яка рибина!
Розкутать поможи!.. "
- "Та це ж... та це ж ... дитина!

Де взяв, кажи, її?
Щоб все я зараз знала!"
- "Лежала на землі!
Там, де ловлю, лежала".

- "Та це ж потвора, жабеня!
Поглянь на пальці: як у качки...
Та це ж - о, матінько моя! -
З води щось вишкрябалось рачки."

- "Та це ж малий водяничок!
Хіба відразу не пізнала?"
- "Невже піймався на гачок?"
- "Кажу ж: на березі лежало!"

- "Іди мені і в воду кинь
Цю погань! Нащо ніс додому?
Ти наче змаливсь... Схаменись!
Тобі й не соромно старому?"

- "А я його не віднесу,
Не кину в воду: хлопця шкода!
Чи я шукаю в нім краси,
Та й чи мені потрібна врода?

Мені сподобалось воно,
До серця враз чогось припало -
Здається, знав його давно,
А, може, серце віщувало?"

- "Дурниці! Йди із хати геть,
Щоб я його не чула й духу!
У воду кинь чи в очерет -
Кажу тобі, і ти послухай!"

Багато б ще порад-доган
Давала Йванові Килина,
Та взяв тоді дитину Йван
І швидко вийшов із хатини.
 

ІІІ

Не знав Іван, куди іти
І що з дитиною робити:
Або у річку віднести,
Або на березі лишити.

О ні, того він не зробив!
Дітей не мав, тому, як сина,
Рибалка хлопця полюбив,
Дарма, що він і не людина.

Сходив Іван усе село,
Не обминув, здається, й хати,
Але охочих не було
І на півдня малого взяти.

"Піду, - подумав, - до вдови,
Старенька добра, наче мати .
Вклонюся нижче від трави
І молока вблагаю дати".

Прийшов, почав про се, про те,
Що Бог дощу не посилає...
- "А що це, Йване, несете?" -
Бабуся з усміхом питає.

Іван показує з плачем
І розповів свою пригоду,
Що він, мов пронятий ножем,
Несе мале, щоб кинуть в воду...

- "Лишіть мені! Хоч я стара,
А ще зумію раду дати.
Бажаю хлопцеві добра,
То й стану наче рідна мати.

Мале помалу підросте
І, як не трапиться напасти,
Робитиме то се, то те,
То біля річки гуси пасти.

Я знаю: витерпить мале,
Почнуть над хлопцем насміхатись,
Ще "каченям" прозвуть... Але
Цього не слід йому боятись.

Бува, сміються і з калік,
А часом виросте з каліки
Такий розумний чоловік,
Що стихнуть всякі кпини й сміхи."

- "Отож, здається і мені,
Що з нього вийде щось цікаве...
Не дурно хвилі весняні
Хлоп'ятко винесли на трави."

-"Авжеж, Іване!. Тільки ж цить, -
Бабуся каже, - бач, скривилось:
Глянь, як на тебе задивилось!
Та ще й до тебе простягло
Свої маленькі рученята -
Воно, здається, прийняло
Тебе за маму або тата".

- "Так з Богом! Дякую я вам
За ваше добре серце й душу!
Як Бог поможе, все віддам -
Що б не було, віддати мушу!"

Стара до печі відійшла,
Іван постояв ще хвилину
І з серцем, сповненим тепла,
Пішов, покинувши дитину.

 
IV

Росте маленьке "Жабеня" -
Так хлопці вже його прозвали!
Іван відвідує щодня,
Обидва справжні друзі стали.

Вже квітень, радісний прийшов,
Земля прибралась килимами...
Іван збирається на влов,
Ввесь вечір возиться з вудками.

Ввесь день нав'язує гачки,
Приладдя різне оглядає,
В мішечку з мохом хробачки
Від сонця, спеки в тінь ховає.

Бере з собою й Жабеня
(Само просилося узяти),
Воно слухняне, як ягня,
Не буде вловам заважати.

І рано вранці, за пітьми
Ідуть вони удвох на річку,
Збивають роси чобітьми,
Толочуть нехотя травичку.

Прийшли, ох, захопило дух!
Один до другого моргають,
Беруть вудки свої до рук
І разом мовчки закидають.

Ось десь почувсь пташиний крик -
То темна ніч уже тікає ...
Цей крик збудив співців-музик,
І ранок очі розкриває.

Він спершу глянув на хмарки -
І зайнялись хмарки, палають,
Згоріли в полум'ї зірки,
В блакиті жайворонки грають.

Свій погляд ранок перевів
На луг, туманом сірим вкритий
І скинув луг рядно й зацвів,
Розою всипаний, облитий.

Ячать десь білі лебеді,
Качки знялися з криком, з шумом,
Рибки виплескують, в воді -
Світ будиться із сну-задуми.

Сидять рибалки край ріки,
Ніхто і слова не промовить,
Ось-ось короткий рух руки,
Хтось підсікне і рибку вловить.

І враз хтось буйний очерет
Направо й ліво розгортає,
Пускає бульби наперед
І сам нарешті випливає.

Зелений, в рясці, в куширі,
З волоссям, наче осокою,
З очима, наче ліхтарі,
По самий пояс з бородою -

Поволі вирнув Водяник
І на рибалок пильно глянув.
Іван уже до всього звик,
Та тут і він із ляку зв'янув.

Лише маленьке Жабеня
Спокійно з вудкою сиділо,
Неначе бачило щодня
Водяника, коли вудило.

- "Так ти живий, правнучку мій!
А я кісток твоїх шукаю
На дні ріки, в траві густій,
Сомам і ракам дорікаю.

А ти на березі сидиш -
Та ще й з людиною! - і вудиш.
Ану, вставай та в річку - киш,
І так, здається, битий будеш.

Чому раніше не прийшов,
Як тільки ти навчивсь ходити?
Хіба тебе не звала кров
З ріднею разом в річці жити?"

Дивилось мовчки Жабеня
Чи, може, що сказать, не знало,
Украй схвильоване із пня
Вставало враз і знов сідало.

З нещастя визволив Іван,
Він вже отямився доволі
І, гордо випроставши стан,
Спитав поважно і поволі:

- "А хто ви будете такий?
І чом до хлопця ви пристали?
Дивіться, пане, щоб боки
У вас, бува, не затріщали!"

- "Я ж матері його казав: -
Промимрив Водяник похмуро, -
Привісь колиску до купав,
Щоб не зірвали хвилі в бурю."

Віддай! Дитина не твоя!
Вона в селі у вас загине..."
- "Я не віддам! Сказав же я,
Та і хлоп'я мене не кине!

До кого хочеш ти іти?" -
Спитав Іван у Жабеняти.
Не завагалось простягти
Воно до Йвана рученята.

Розлютувався Водяник,
Аж налилися кров'ю очі...
Щось буркнув він і нагло зник,
Вода по ньому лиш булькоче.
 

V

Повіяв вітер. Хвилі враз
Об берег річки битись стали.
Неждано буря піднялась,
І чорні хмари позвисали.

- "Додому йдем!" - сказав Іван
І наспіх став вудки в'язати. -
- "Це певно мститься дідуган,
Що не хотів тебе віддати.

Усе, здається, узяли?
То поспішаймо - буде злива!"
- "Неначе все,- сказав малий.
За руку Йвана взяв квапливо.

Аж зирк - ворушиться трава,
І мов її тумани вкрили.
Коли як залящить: ква-ква,
І жаби стежку заступили.

Іван на руки хлопця взяв,
Та жаби так скакати стали,
Що понад голову з-між трав,
Немов м'ячі, перелітали.

- "На човен! їдем на той бік!"
Та стільки жаб в човні сиділо
(А човен ще до того й тік),
Що за хвилину вже втопило.

Іван подумав: "Вбрід іти?
Та Водяник пійма за ноги!
В очеретах сидять чорти,
А в них і пазурі і роги ...

Вперед на жаб!" - рішає він,
Знімає швидко капелюха
І ним, мов роблячи уклін,
Лупцює жаби та ропухи.

Укрилась трупами трава...
Зробив Іван з них справжню січку.
Злякались жаби: ква-ква-ква!
І геть шубовснули у річку.

"Тепер тікай, тепер біжи!" -
Подумав і побіг щосили,
Та звідкись виповзли вужі
І знов дорогу заступили.

Тут капелюх вже не поміг,
Вужі накинулись на Йвана,
Пообліплялись коло ніг -
Він бачить - справа тут погана.

Рибалка став. Страшна вага
В колоди обернула ноги.
Він ледве встоїть на ногах,
Втекти тепер немає змоги.
Аж бачить - хмиз сухий лежить,

Гілля сухого добрі купи...
Чом він туди не побіжить?
Та ж заважають ноги-ступи.

Він ледве-ледь туди дійшов
І тільки перевів дихання,
Поліз в кишеню і знайшов,
На щастя, сірничок останній.

Виймає, світить сірника -
І хмиз зайнявся, загорівся.
До вогняного язика
Іван ногами притулився.

- "Ану, язиче, полижи
Як слід мої колоди-ноги!" -
Сказав Іван. Шкварчать вужі,
А інших дим жене з дороги.

Як стало тіло вже вогнем
Пекти Іванові самому,
Іван сказав: - "Тепер ідем!"
І рученята стис малому.

Що сталось потім, розповім,
Бо ось тепер стомивсь неначе...
Іван - стрічавсь я вчора з ним,
Та Жабеняти ще не бачив. (Кінець першої частини)

Пояснення-словничок:
шаліти - лютувати; водяник - фантастичний мешканець вод за народніми віруваннями; з незвички - не бувши призвичаєним; пітьма - темрява, темнота; калина - рід куща, має червоні грона овочів; кушир-водяна рослина; либонь - мабуть, здається, може; оглухнути - репетувати - верещати, галасувати, голосно кричати; змалитись - здитиніти; схаменись - опам'ятайся; догана - докір; пройнятий - тут: проколений; напасть - неприємність, нещастя; кпина - насміх, глузування; влов, влови - ловля риби; возитися з вудками - поратися, заходитися коло вудок; за пітьми - коли панує темрява; толочити - топтати; туман - мряка; ячати - кричати (про лебедів); бульба - тут: пузир, банька на воді; ряска, осока - водяні рослини; вирнути, або виринути (з води); вудити - ловити рибу вудкою; сом - велика риба з вусами; киш - геть; звати - тут: кликати; пень - колода, врізок грубого дерева; тріщати - тріскотіти; попереджати - тут: остерігати; мимрити - говорити невиразно; купава - рослина кульбаба; наспіх - квапливо, поспішаючи; злива - великий, раптовий дощ; лящати - пронизливо верещати, видавати звук високої напруги; вбрід іти - переходити річку в плиткому місці; лупцювати - бити, вдаряти; ропуха - рід великої жаби; січка - дрібно посічена солома ; шубовснути - гульнути в воду; ступа - зроблений з колоди прилад товкти зерно, відділяючи від нього луску; переводити дихання – віддихатися.

Далі