Настя МЕЛЬНИЧЕНКО
Зимівля

Ну і холод!.. Листя позгрібала, яблуні утеплила, льох накрила, дах полагодила, сіно на горище скинула. О, небо сіріє. Скоро сніг йтиме. Перший. Той год теж так ото йшов, десь о цій порі. Люблю золоті та білі барви докупи – гарно, наче весілля. Осінь виходить заміж за зиму, вбирається у білі шати, та й після ночі 31 листопада лягає спати на дев’ять місяців, аж поки не народиться на світ айстрами та яблуками.
Бабця обережно прочинила двері сіней, вийшла на веранду, відчувши легкий дотик Мурчика до ноги (ластився, хотів снідати, атож!), звідтіль – на вулицю. Подвір’я геть занесло листям (згрібай чи не згрібай – однаково!), спориш блимав жовтуватим і готувався до зими, тин геть зовсім розвалило – не було його вважай. На призьбі тулилася майже гола нявка, куталася у стару ряднину, блимала очицями.
— Та вже, та вже, йди собі. Зима! – бабця вдавано зло махнула на нявку рукою. – Дурна дівка, що їй втокмачиш? Ручки схрестить на грудях, мішковиною кишки прикриє, закохано так дивиться, казок просить. А замерзне ж, дурна! Як її ото спати вкладеш? Йди, йди!.. Не казатиму нічого. Холодно, гля! І ластівки порозліталися. А самим горобцям розказувати не буду – ті такий галас здіймають, що й себе не чую!
Нявка бреде до лісу, якусь мить майорить біле тіло поміж брунату дерев, потім розчиняється ранковим туманом.
Бабця ще не вбралася до роботи. Старий кожух (метелики казали, що то дідів, хоча діда ніхто й не пам’ятав), старі чоботі, рясна спідниця та ряднина замість фартуха, підперезана на поясі линвою.
Бабця відкриває хвіртку і довго дивиться у ліс. Тину нема – є лише хвіртка. Нагадує, певно, про дні, коли можна було чекати і сподіватися, що хтось прийде.
Потім, перевалюючись, бреде до курника, випускає курей – ціпу-ціпу-ціпу-ціпу! – кидає їм пшениці та якусь мить посміхається галасунам. Йде в хату – час працювати.
Дуже-дуже давно так повелося (бабця сказала б: «Як ще дерева говорили…»), що вбиратися до щоденної роботи – наче священнодійство. Бабця розплітає коси, ретельно розчісує їх зубастим гребенем, збирає на потилиці у хвоста, потім – у охайну “дульку”, прищипуючи волосинку до волосинки довгими шпильками. Вбирається у червону спідницю, зверху прикладає плахту, підперезується крайкою. Великий светр із м’яким ворсом лагідно обіймає їй шию і цілує щоки, ніби добрий онук. А пухнасті домашні капці ховають маленькі ніжки у своєму затишному нутрі.
Бабунине волосся – біле, мов квіт жасмину. На столі лежать окуляри у сріблястій оправі, поруч зі столом – плетене крісло та старий плед. Бабця крекче і сідає до столу, чіпляє на носа окуляри та бере ручку із золотим пером. Дивиться у вікно. Надворі падав сніг.
«Надворі падав сніг…», — лягли на папір слова. Так починалася перша у цьому році зимова казка. «Тихо хрустіли дерева, розглядаючи білі сни. Тихо хрустіла вода, пережовуючи крихітні крижинки свого тіла. Тихо хрустіли чиїсь кроки у самотньому та сонному лісі…»
Стук-стук. Ні, не почулося. Знову нявка! Чи якась кицька приблукала. Треба відчинити, хай погріються.
Бабця знову йде до кухні, потім у сіни, потім через веранду – зирк за двері! А там стоїть дівчинка. Маненька, років із вісім. І холодно їй так, на плечах – якась непомірно велика одежина, і капці великі, неначе з маминої шафи. Так її і трусить.
Бабця сплеснула у долоні – «Ой, леле!»
І вже за мить затягнула дівчинку у хату, причинила двері, повела її у кімнату, поближче до грубки.
— Хто ти така? Звідки ти тут? Що робиш у лісі?
— Ой, бабуню, пустіть перезимувати!..
Бабця забідкалася біля мисок та горняток, наклала ще теплої картоплі із засмажкою та налила молока.
Дівчинка утерла носа рукавом:
— Я йшла до вас і йшла, заморилася.. Вас же шукала, бабуню, саме вас.
Бабця припрошувала до їжі, посміхалася.
— А нащо тобі я? – Нарешті всілася і поклала руки на коліна, розправила спідницю, схилила голову на бік.
Дівчинка, здавалося, повністю захопилася пережовуванням окрайця хліба з домашнім маслом, відсьорбувала молоко та смакувала картоплю. Бабця дивилася на неї якийсь час, всміхалася про себе. Зрештою сказала:
— Ти, я бачу, пройшла довгий шлях. Не лише вперед, але й назад.
Дівчинка відірвалася від їжі, глянула на свою руку, що охайно тримала ложку.
— Це тому, що я не сьорбаю?
— І ложку не тримаєш у кулачку! — Аж притупнула здогадлива бабця.
Дівчинка відсунула миску, потовкла пальчиком крихти хліба на дощатому засаленому столі, пойорзала на стільці і звела до бабці очі.
— Ви ж-бо про все здогадаєтеся!.. Але очі у мене…
— Дитячі, та не зовсім. — Лукаво підморгнула бабця і присунула до дівчинка варені яйця у розписаному полумиску.
Дівчинка зітхнула і відкинулася на спинку стільця. Роззирнулася. Крісло, стіл, розмальована квітами та оленями грубка. На стінах – рушники, на підпірках сушиться зіллячко. Фотографій не було.
— Ну, то розповідай, коли вже прийшла. Як хочеш казок, то повідай і свою сумну казку.
Якусь хвильку щось ніби стримувало дівчинку, вона дивилася то вбік, то на стіл, а часом і зовсім погляд звертався у якісь потаємні глибини. Зрештою, подолавши зрадливий клубочок у горлі, дівчинка почала:
— Знаєте… У мене чоловік. І нема діток. Не те що, знаєте, не хочу їх мати.. Святе діло!.. Просто не хочу від нього діток мати. Живу з ним який рік і розумію, що не моя це людина. Ранесенько встану, думаю: Господи! Он вже листячко пожовтіло, он вже сонячні зайчики закуйовдилися разом із вітром та листям! Вибігаю надвір, часом бува, розкидаю руки, і давай танцювати! Коли бачу – а чоловік із вікна дивиться. Тоді заклякну посеред двору: чого це доросла тітка посеред листя скаче? – Дівчинка випростала руки перед собою – на великому пальчику блиснула золота обручка. Занадто велика для пальчика, ось-ось спаде. – Воно ж, здавалося б, роззирнешся – то світ собі як світ: синє небо, жовте сонце. Дні та ночі, люди, робота, магазини, сезонні знижки – все, як має бути. А насправді ж світ потрісканий, і крізь ті щілинки блима до тебе щось таке таємниче та казкове, що коли пізніше пригадуєш випадкові чудернацькі видіння, то думаєш – примарилось. Всяко у мене бувало. Колись і з зірками балакала, і блискавки вирощувала. Але то коли мала була. А потім враз виросла, і мені сказали, що “так не буває”. Казали мені, що веду себе по-дурному, що соромно мене і у гості взяти, і на гулянку… А от недавно їхала у метро з роботи, вся стиснена з усіх боків, ноги повіддавлювали, руки повикручували. Сиджу, а на гадку думка спала – раніше, коли була малою, то любила такі товкучки – з них виходили чудові ігри. Наприклад – наче нас везуть у заслання! Або наче довгими тунелями біжать зчеплені докупи карети запряжені диковинними звірами, аби вперше вивезти нас, покараних, до сонця – а для нас то був страх та й годі! А зараз, з роками, все змінилося. Година-“пік” – це лише година-“пік”, а дивакуватий дядько у капелюсі ніякий не відьмак, а всього лише бомж. І коли такі думки навалюються усі водночас – страшно робиться. Ото їду, і думаю собі: матінко! Що я тут роблю? Хто я така? Їду, зла, як чорт, ненавиджу цю тітку, що своїми пишними персами мені дихання перекрила, і цього дядька, що своєю валізою віддавив мені боки, щиро ненавиджу, хоч і невинні наче ті бідолашні люди! Аж розплакалася. Вийшла, сіла навпочіпки, коли бачу – папірець лежить. Я у дитинстві ой як любила папірцями бавитися. Беру його до рук, зараз, думаю, летить папірець у небезпечну мандрівку, повз дерева та паркани, і різні дива з ним стаються. А у голові: «Він же брудний, там різні болячки!». А ще: «Ото, певно, людям на потіху – тітка із папірцем по вулиці гасає!». І тоді зрозуміла я, що вороття мені нема…
Дівчинка встала, пройшлася кімнатою, провела рукою по вибіленій стіні, лишивши на пальцях її легкий білий поцілунок.
— А що ж було далі? – лагідно запитала бабця.
Дівчинка повернулася до столу, плутаючись у занадто великій сукні та гупаючи своїми черевиками. Сіла на стільчика, скинула туфлі, підтягнула коліна до підборіддя і сумно глянула на бабцю.
— Засумувала я. Вже майже до свого дому підійшла, коли бачу – сидить дідок. Маленький-маленький, і білий-білий…
— …як лунь, — засміялася бабця.
— Не знаю, що це, — відмахнулася дівчинка, — Але бородища у нього аж по землі волочиться, а патли такі, що усього накрили! Стоїть, наче біла копичка, тільки ніс і стирчить. І очиці блимають. І каже він мені: «А-а-а-а, знаю твоє горе-біду. Поможу тобі, бо на тебе зачекалися вже. Усі ліжечка зайняті, а твоє – порожнє». Я нічого не зрозуміла, питаю: «Яке ліжечко?» А він мені: «Те, у якому сняться кольорові сни». Я хотіла щось сказати, і тут раптом згадую: ой, матінко, це ж і справді мені кольорові сни вже давно не сняться! Та і взагалі нічого не сниться, зазвичай прокидаюся вранці, а у голові якісь неясні уривки…То я й питаю (а самій трохи лячно на таку чудасію дивитися): «Скажіть, а нащо мені бачити кольорові сни?». А він так лукаво всміхається, хитає головою і бурчить. Потім простягає мені кленовий листочок, а у листочку – дірочка. На, каже, дивися крізь цю дірочку. Це мій подарунок тобі! Я поки листочок брала, коли дивлюся – а дідуся вже нема. Зайшла я в під’їзд, піднялася на свій третій поверх… Заходжу в квартиру – і все кручу у руках той листочок. Зрештою не витримала – і подивилася у дірочку!..
— І що ж ти побачила?! – зацікавлено вигукнула бабця, почухуючи Мурчика за вушком (він давно вже слухав історію).
— А нічого! Уявляєте? Нічогісінько! Стою із тим листочком, роздивляюся на всі боки. Аж раптом бачу – наше з чоловіком ліжко. Тільки я не ліжко бачу, а бачу Підліжку.
— А, знаю-знаю!.. – сміється бабця, — Це таке місце, де можна знайти все-все, навіть те, що зникло ще того-року-на-Різдво. З усіма загубленими шкарпетками та ручками і зошитами.
— Точно! – дівчинка сплеснула у долоні, — Я туди хутчіш полізла, думаю, яка гарна схованка, тут же у жмурки гратися просто чудово! Навіть покривало підлогу торкає. З Підліжки глянула на шафу – велику, розсувну. І так мені стало сумно, я ж бо зовсім забула про…
— Про кого ж ти забула?
— Та я навіть не знала, як нашого домового звати. Певно він або пішов від нас ще давно, або став геть злим. То я хутчіш побігла на кухню, відкрила коробку цукерок (чоловік тримав для гостей), та полізла у шафу. Розклала ті цукерки, кажу: «Не ображайся, пробач, що ми забули про тебе. Будуть тобі тепер цукерки і увага. Тільки не ображайся…». Задзвонив телефон, я побігла відповідати, а коли повернулася – цукерки таки понадкушував! Видно, злий-презлий, але ми скоро помиримося…
Бабця встала, налила Мурчику молочка, підійшла до груби, відкрила заслінку. Вправно перевернула вугілля кочергою, лопатою досипала ще.
— А шафа – то взагалі просто рай був! Витягла я чоловікові речі, і увібралася у гангстера. Потім вимкнула світло, сіла у крісло, і стала його ждати. Але знудилася скоро, думаю – ні, він не злякається. Тоді взяла ще одне крісло, повернула його спинкою до входу, напхала у піджак лахміття та всадила у крісло. У піджак вставила плечки, а на гачечок приробила голову у капелюсі (насправді то була не голова, а вузол з рушника). Як глянути зі входу – наче ще один дядько у кріслі сидить і у вікно дивиться. Якщо темно, звісно. Отак ми вдвох його і чекали, аби налякати. Тільки зниділася я. А потім я глянула на дорогу крізь листочок – аж усе сіре, тільки якийсь дивний шлях сріблом переливається. Ну, думаю, це не просто так. Хутенько стала та пішла цією дорогою..
— День йшла, два, три… І навіть не втомлювалася. І чим далі йшла – тим меншою робилася. І пити не хотілося наче, і їсти. Дивилася крізь листочок, бачу – вода цілюща. Дивлюся знову – яблуня із райськими срібними яблучками. І звірі зі мною говорили, і птахи. На холоди скаржилися і шлях вказували. А потім враз подумала, що давно не спала, і лягла спати. Вранці прокидаюся – біля мене олень із смарагдовими копитами. Питає людським голосом: “Ти до бабці йдеш зимових казок перед кольоровим сном слухати?” “Не знаю, кажу, напевне”, — і сама собі дивуюся, бо ніхто не казав мені, куди сріблястий шлях веде, а я звідкись знаю, що до бабуні-казкарки та кольорових снів. А олень мені – ну то сядеш на мене верхи, я тебе трохи підвезу. Однак треба провину згладити. Я питаю: яку провину? А він каже: а я такий голодний був, що твій чарівний листочок з’їв! Я аж підскочила! А потім думаю: стривай, а чого ж я з ним говорю, коли він мій листочок з’їв? Чудасія, та і тільки! Сіла оленю на спину, а він мене сюди привіз. Йди, каже, просися у бабці зимувати... Отак я до вас і прийшла.
Бабця скинула Мурчика з колін, підійшла до столу, одягнула окуляри і уважно глянула поверх них на дівчинку:
— Ну гаразд, ти тут, у моїй хатинці. Але навіщо ти прийшла? – запитала бабця.
— Перезимувати… — спантеличено сказала дівчинка, витягнувши пальця з носа.
— А нащо тобі тут зимувати?
Дівчинка ну зовсім здивувалася, потім засоромилась:
— Не знаю…
— Але ж ти стільки йшла і йшла, то невже за весь цей шлях не придумала?
— Не знаю… Знала тільки, що треба йти!
— Ти ж мала своє життя, могла б там розібратися, дати собі раду, знайти собі пару…
Дівчинка раптом почервоніла і грайливо відвернула голівку.
— Щоб потім дражнилися?
— Дражнилися? – перепитав Мурчик, — От божевільня, піду горобців ганяти, ніц у них не второпаєш.
— Не будуть дражнитися, — засміялася бабця. – А зимувати можеш. Звісно, можеш. Підеш спатки?
— А казочку? – Очиці дівчинки блиснули, вона аж підскочила на стільці. – У бабусі-казкарки мають бути най-най-най-найкращі казки!
— Гаразд, гаразд…
Бабця поманила дівчинку рукою, провела у дальню кімнату, відгороджену від світлиці великим килимом. Там кручені східці бігли на горище. Бабця узяла гасову лампу, повільно, смакуючи скрип сходинок, піднялася нагору, а за нею крутилася і товклася на місці від нетерплячки дівчинка. А на горищі, у приємному світлі ламп, стояли ліжечка, і у них солодко спали маленькі дітки. І лише одне ліжечко стояло вільне. Туди лягла дівчинка, скинувши вбрання і одягнувши довгу сорочку із мереживною оторочкою.
Бабця підтикала її картатим пледом, поправила подушку. Сяйво лампи гралося у рум’янці, дівчинка посміхалася, від чого на щічках з’явилися ямочки.
Бабуся сіла на краєчок ліжка, взяла зі столика важку книжку у грубому шкіряному переплеті, розкрила по середині і почала читати:
— Надворі падав сніг… Тихо хрустіли дерева, розглядаючи білі сни. Тихо хрустіла вода, пережовуючи крихітні крижинки свого тіла. Тихо хрустіли чиїсь кроки у самотньому та сонному лісі… Це була маленька дівчинка, яка так хотіла навчитися знову бачити кольорові сни…

Мурчик стрибнув на призьбу і відсмикнув лапку від холодного снігу.
— Ти давай по справі, — пробурчав старий Сова, відірвавшись від маленької записної книжки.
— Гаразд, гаразд, — прошипів Мурчик, — Вписуй ще дванадцять банок варення: шість кизилового і шість малинового.
— А полуничного?
— І полуничного. Три банки.
— Три банки. Записав! – сова перечитав ще раз записане і глянув на Мурчика.
— Пиши: пиріжків із капустою – три корзинки. Меду – п’ять банок…І привези хутчіш, аби діткам зима стала справжньою!
— А що, — Сова примружився, — Бабуся доукомплектувалася? План по поверненню в дитинство на цю зиму виконано?
— Так, муррр, доукомплектувалася! Снять сни дітки, любо глянути. Сама б бабця ліпше б поспала, а то весь вік когось рятує, допомагає, пише свої казки, плете свої шкарпетки діткам на подарунки, — Мурчик настовбурчив шерсть. – Аж не віриться, що це ті дітки, що тітками та дядьками бігали, метушилися, заробляли гроші, кляли одне одного, видирали з горла останній шматок, зневажали слабких!.. А подивишся – сплять, мов янголятка, такі милі сонечка..
Сова склав книжку під крило, а писачок – за вушко. Приготувався летіти, обернувся до Мурчика:
— Вони і там, у Великому Світі були хорошими, дітками-янголятками. Просто уяви собі, як це, напевно, важко – не вірити в казки. І не бачити довгих, зимових, кольорових снів!..

© Настя Мельниченко

Джерело