Микола Яненко — відомий в Україні письменник, автор книжок для дітей — «Подарунок гарпунера», «Діти з океанського берега», «Дорога до північних оленів», «Слідами уссурійського тигра», «Спасибі вам, дельфіни», «Цвітуть в океані квіти», «Хай буде шторм».
Микола Михайлович Яненко народився в м. Попільні Житомирської області 1941 року. Закінчивши середню школу й Одеське морехідне училище рибної промисловості, працював на Далекому Сході, побував на просторах Арктики. Його життєвий досвід та незабутні враження лягли в основу оповідань, в яких він знайомить читача з цікавими людьми, рослинним і тваринним світом.
Микола Яненко — лауреат премії імені Лесі Українки та премії імені Миколи Трублаїні.
Пропонуємо увазі читача сповнені цікавих пригод його оповідання про море.

Микола ЯНЕНКО
Спасибі вам, дельфіни!

Наш траулер підходив до Сангарської протоки. Рибалки пильно вдивлялися в море. Воно було рівне, наче випрасуване.
Звідусіль на палубі було чути голоси:
— Щось не видно їх...
— Заждіть, ще прилинуть. Не раз уже вони вели судна цією протокою.
— Радисте, вмикай магнітофон! Дельфіни люблять музику.
Морський простір заполонила музика. Настрій у всіх був бадьорий. Усмішки ясніють на обличчях. Після довгих важких мандрів рибалки повертаються до своїх домівок, де їх чекають з нетерпінням. Ще лишилося пройти Сангарською протокою, а там уже недалеко й до рідного берега.
Сангарська протока... По обидва боки горбасті береги Японії, а під водою причаїлися підступні скелі. Скрізь чатує небезпека. Капітан пильно слідкує за приладами, що вимальовують морське дно, сам прокладає курс.
— Ідуть... Ідуть просто на нас! — радісний вигук почувся крізь мелодію пісні.
Розтинаючи водяне дзеркало, два дельфіни мчали нам назустріч. Потім зупинилися і стали вистрибувати з води. А перед носом судна розвернулися й повели нас в протоку.
І що за диво?! Пливли дельфіни саме тим глибоководним курсом, який був визначений капітаном і для траулера. Вони, певно, прагнули допомогти нам вдало пройти складну частину шляху, манячи за собою. Таку вже вони мають гарну вдачу.
...Минав час, а дельфіни все пливли й пливли попереду, граючись у пронизаній сонцем воді. Іноді дельфіни то виринали на поверхню моря, то знову поринали у глибину. Але й звідти миготіли
білими животами, ніби промовляли: «Ми з вами, ми тут». А вирвавшись уперед, вони зупинялися і чекали на судно.
Півдня супроводжували нас дельфіни Сангарською протокою. І коли небезпечний шлях був уже за кормою, вони кругом обійшли судно і повернули назад. Рибалки проводжали їх вдячними вигуками:
— Спасибі вам, дельфіни!
— До зустрічі, дельфіни!

Сонячної ночі

Ця пригода сталася однієї літньої ночі в Північному морі. Але це була ніч не така, як у нас, на Україні. В ті далекі холодні краї вже прийшов довгожданий полярний день, і сонце цілодобово висіло над обрієм. Щоправда, вночі воно палахкотить лише на північній частині неба.
До нового місця промислу наш морозильно-риболовний траулер плив серед безлічі крижин, великих і малих, що лавинами йшли з Арктики й розтавали в теплих водах могутньої морської течії Гольфстріму. Траплялися на шляху шпилясті льодові брили. Зіткнення з ними дуже небезпечні. Капітан і на хвилину не полишав штурманської рубки.
Раптом по судновій трансляції донісся його хриплуватий від безсоння і втоми голос:
— До уваги членів екіпажу...
Слід сказати, що на цивільних суднах трансляцією вночі користуються лише у виключних випадках, адже вся команда, крім вахти, відпочиває.
Що сталося?
Сон миттю зник у всіх.
Капітан після коротенької паузи оповістив:
— По курсу траулера — кити. Охочі побачити їх можуть піднятися до лівого борту верхньої палуби.
Моряків наче повимітало з кают. Одягалися вони вже на ходу.
Дві чорні спини китів лежали попереду нерухомими острівцями. До них було метрів п'ятдесят. Щосекунди ця відстань скорочувалась, проте володарі океанських просторів не збиралися давати дорогу, і траулер змінив курс. Коли ми порівнялися з китами, спина одного з них щезла під водою. Раптом, ніби ракета з підводного човна, велетенський кит злетів угору. На якусь мить застиг у повітрі, ледь відкрив пащу і незлобиво фиркнув. Потім напрочуд легко розвернув у повітрі своє стотонне тіло і головою пірнув у воду. І найцікавіше те, що занурювався він сповільнено, м'яко. А на місці падіння гіганта лише злегка коливалися хвильки.
Моряки ще не встигли отямитись, як за хвилину кит знову зринув у повітря, дивуючи людей своєю спритністю і силою. Спина другого кита весь час була на поверхні, а з голови зрідка вилітали водограї води.
Напружену тишу на траулері порушив старий рибалка.
— Скільки років рибалю, бувало, стрічався і з китами, а таке диво бачу вперше.
Ніхто не заперечив. Всі були приголомшені таким видовищем.
Наш траулер ішов своїм курсом. Віддаль між нами і китами збільшувалась.
А над морем ще довго було видно тіло морського велетня.


Несподіваний гість

Наше судно переходило на нове місце промислу. Рибалки після напруженої праці виспались і вийшли на палубу дихнути свіжого повітря. Легенький південний вітерець вже осилив холодне дихання Аляски. Гори враз посіріли, і лише з глибоких ущелин білими жилами самотньо виглядав сніг.
Море дрімало. Я стояв біля борту і дивився в морську далечінь. І тут мій погляд привернув до себе темний силует — ніби людина у водолазному костюмі стояла по груди у воді.
— Людина за бортом! — гукнув я. Рибалки підхопилися: — Де?!.. Де?!..
Із штурманської рубки ніхто не виглянув, і я прожогом метнувся туди.
— Людина за бортом! — випалив одним духом.
— Ліво на борт! — скомандував помічник капітана.
Судно розвернулося.
Притихле море сріблилося аж до обрію. Ми зробили одне коло, друге, третє. Незвичайний силует наче розтанув у воді.
Рибалки кепкували з мене. І самого вже брали сумніви — незвична була ота поза для людини, що тоне в морі. Руками вона не подавала жодних знаків, але ж і не могла висунутися до пояса з води...
Аж ось і відгадка з'явилася.
Судно вже зупинилося. Тиша була навкруги. Не чути навіть розмов. За довгі місяці промислу про все перебалакано. Ми саме лагодили сіті на палубі. І тут за бортом щось хлюпнуло. Рибалка, що стояв край палуби, озирнувся на той сплеск і весело посміхнувся до мене:
— Чи не цього страждальця ти часом збирався рятувати?
Всі підбігли до борту, біля якого я побачив знайомий силует.
Як же я міг сплутати оце морське чудовисько із людиною?
— Знайомтесь, — сказав хтось, — морський лев.
Коли ж лев розкрив свою величезну пащу із довгими рядами гостряків-іклів ще й гучно заричав, всім стало не до сміху. Рибалки кинули йому велику рибину. Звір, пожадливо клацнувши щелепами, ковтнув її і зник.
Відтоді не раз доводилося нам стрічатися з морськими левами, чи, як їх іще називають, сивучами. Цілими косяками спливали вони, коли ми підіймали сіті. Рибалки, було, посміюються:
— Зараз добрий улов буде, недарма ж тут стільки сивучів шастає.
Як тільки виринули на поверхню моря сіті з рибою, леви миттю накидалися на поживу, відгризаючи риб'ячі голови, що стирчали із мережі. Зголоднілі, вони часом і сіті рвали, добираючись до риби. Понаїдаються — і гайда до берега. Там їхні лежбища.
Не раз ми бачили морських левів на берегах Камчатки, Чукотки, Аляски, на островах Тихого океану. У кожному стаді є свій ватаг, якого всі слухаються. Сивучі мають звичку видиратися на високу скелю і звідти шубовснути у воду. Дихають вони, як їхні родичі тюлені, легенями.
Та справжнє знайомство із сивучами було тоді, коли один із них, полюючи за рибою, опинився спершу в сітях, а звідти — й на палубі. Це була подія. Усі рибалки, вільні від вахти, прийшли подивитися на несподіваного гостя.
Шкіра в нього була руда, наче вигорілий від сонця степ. Замість ніг — плавці, схожі на ласти, а над великою пащею — дуже довгі й рідкі вуса.
Зразу сивуч нишком лежав на палубі, а потім ураз скоцюрбився і дужим ривком поставив свою п'ятсоткілограмову тушу на задні плавці. А коли гучним голосом зарикав і почав переставляти ноги-ласти, всіх як вітром здуло з палуби.
Велет кинувся чомусь до матроса-камбузника1, який лагодився якраз варити обід і тримав у руках великого палтуса. З переляку матрос випустив рибину з рук і кинувся тікати.
Несподіваний гість зігнувся, схопив рибину зубами, озирнувся і, перевалившись через борт, зник у морі.

1 Камбуз — кухня. Камбузник — матрос, що допомагає кухареві.

"Веселочка"

"Весела Абетка" - складова великого сайту "Українське життя в Севастополі".
Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.