Микола ЯНЕНКО
Спасибі вам, дельфіни!

Наш траулер підходив до Сангарської протоки. Рибалки пильно вдивлялися в море. Воно було рівне, наче випрасуване.
Звідусіль на палубі було чути голоси:
— Щось не видно їх...
— Заждіть, ще прилинуть. Не раз уже вони вели судна цією протокою.
— Радисте, вмикай магнітофон! Дельфіни люблять музику.
Морський простір заполонила музика. Настрій у всіх був бадьорий. Усмішки ясніють на обличчях. Після довгих важких мандрів рибалки повертаються до своїх домівок, де їх чекають з нетерпінням. Ще лишилося пройти Сангарською протокою, а там уже недалеко й до рідного берега.
Сангарська протока... По обидва боки горбасті береги Японії, а під водою причаїлися підступні скелі. Скрізь чатує небезпека. Капітан пильно слідкує за приладами, що вимальовують морське дно, сам прокладає курс.
— Ідуть... Ідуть просто на нас! — радісний вигук почувся крізь мелодію пісні.
Розтинаючи водяне дзеркало, два дельфіни мчали нам назустріч. Потім зупинилися і стали вистрибувати з води. А перед носом судна розвернулися й повели нас в протоку.
І що за диво?! Пливли дельфіни саме тим глибоководним курсом, який був визначений капітаном і для траулера. Вони, певно, прагнули допомогти нам вдало пройти складну частину шляху, манячи за собою. Таку вже вони мають гарну вдачу.
...Минав час, а дельфіни все пливли й пливли попереду, граючись у пронизаній сонцем воді. Іноді дельфіни то виринали на поверхню моря, то знову поринали у глибину. Але й звідти миготіли
білими животами, ніби промовляли: «Ми з вами, ми тут». А вирвавшись уперед, вони зупинялися і чекали на судно.
Півдня супроводжували нас дельфіни Сангарською протокою. І коли небезпечний шлях був уже за кормою, вони кругом обійшли судно і повернули назад. Рибалки проводжали їх вдячними вигуками:
— Спасибі вам, дельфіни!
— До зустрічі, дельфіни!

Сонячної ночі

Ця пригода сталася однієї літньої ночі в Північному морі. Але це була ніч не така, як у нас, на Україні. В ті далекі холодні краї вже прийшов довгожданий полярний день, і сонце цілодобово висіло над обрієм. Щоправда, вночі воно палахкотить лише на північній частині неба.
До нового місця промислу наш морозильно-риболовний траулер плив серед безлічі крижин, великих і малих, що лавинами йшли з Арктики й розтавали в теплих водах могутньої морської течії Гольфстріму. Траплялися на шляху шпилясті льодові брили. Зіткнення з ними дуже небезпечні. Капітан і на хвилину не полишав штурманської рубки.
Раптом по судновій трансляції донісся його хриплуватий від безсоння і втоми голос:
— До уваги членів екіпажу...
Слід сказати, що на цивільних суднах трансляцією вночі користуються лише у виключних випадках, адже вся команда, крім вахти, відпочиває.
Що сталося?
Сон миттю зник у всіх.
Капітан після коротенької паузи оповістив:
— По курсу траулера — кити. Охочі побачити їх можуть піднятися до лівого борту верхньої палуби.
Моряків наче повимітало з кают. Одягалися вони вже на ходу.
Дві чорні спини китів лежали попереду нерухомими острівцями. До них було метрів п'ятдесят. Щосекунди ця відстань скорочувалась, проте володарі океанських просторів не збиралися давати дорогу, і траулер змінив курс. Коли ми порівнялися з китами, спина одного з них щезла під водою. Раптом, ніби ракета з підводного човна, велетенський кит злетів угору. На якусь мить застиг у повітрі, ледь відкрив пащу і незлобиво фиркнув. Потім напрочуд легко розвернув у повітрі своє стотонне тіло і головою пірнув у воду. І найцікавіше те, що занурювався він сповільнено, м'яко. А на місці падіння гіганта лише злегка коливалися хвильки.
Моряки ще не встигли отямитись, як за хвилину кит знову зринув у повітря, дивуючи людей своєю спритністю і силою. Спина другого кита весь час була на поверхні, а з голови зрідка вилітали водограї води.
Напружену тишу на траулері порушив старий рибалка.
— Скільки років рибалю, бувало, стрічався і з китами, а таке диво бачу вперше.
Ніхто не заперечив. Всі були приголомшені таким видовищем.
Наш траулер ішов своїм курсом. Віддаль між нами і китами збільшувалась.
А над морем ще довго було видно тіло морського велетня.

Несподіваний гість

Наше судно переходило на нове місце промислу. Рибалки після напруженої праці виспались і вийшли на палубу дихнути свіжого повітря. Легенький південний вітерець вже осилив холодне дихання Аляски. Гори враз посіріли, і лише з глибоких ущелин білими жилами самотньо виглядав сніг.
Море дрімало. Я стояв біля борту і дивився в морську далечінь. І тут мій погляд привернув до себе темний силует — ніби людина у водолазному костюмі стояла по груди у воді.
— Людина за бортом! — гукнув я. Рибалки підхопилися: — Де?!.. Де?!..
Із штурманської рубки ніхто не виглянув, і я прожогом метнувся туди.
— Людина за бортом! — випалив одним духом.
— Ліво на борт! — скомандував помічник капітана.
Судно розвернулося.
Притихле море сріблилося аж до обрію. Ми зробили одне коло, друге, третє. Незвичайний силует наче розтанув у воді.
Рибалки кепкували з мене. І самого вже брали сумніви — незвична була ота поза для людини, що тоне в морі. Руками вона не подавала жодних знаків, але ж і не могла висунутися до пояса з води...
Аж ось і відгадка з'явилася.
Судно вже зупинилося. Тиша була навкруги. Не чути навіть розмов. За довгі місяці промислу про все перебалакано. Ми саме лагодили сіті на палубі. І тут за бортом щось хлюпнуло. Рибалка, що стояв край палуби, озирнувся на той сплеск і весело посміхнувся до мене:
— Чи не цього страждальця ти часом збирався рятувати?
Всі підбігли до борту, біля якого я побачив знайомий силует.
Як же я міг сплутати оце морське чудовисько із людиною?
— Знайомтесь, — сказав хтось, — морський лев.
Коли ж лев розкрив свою величезну пащу із довгими рядами гостряків-іклів ще й гучно заричав, всім стало не до сміху. Рибалки кинули йому велику рибину. Звір, пожадливо клацнувши щелепами, ковтнув її і зник.
Відтоді не раз доводилося нам стрічатися з морськими левами, чи, як їх іще називають, сивучами. Цілими косяками спливали вони, коли ми підіймали сіті. Рибалки, було, посміюються:
— Зараз добрий улов буде, недарма ж тут стільки сивучів шастає.
Як тільки виринули на поверхню моря сіті з рибою, леви миттю накидалися на поживу, відгризаючи риб'ячі голови, що стирчали із мережі. Зголоднілі, вони часом і сіті рвали, добираючись до риби. Понаїдаються — і гайда до берега. Там їхні лежбища.
Не раз ми бачили морських левів на берегах Камчатки, Чукотки, Аляски, на островах Тихого океану. У кожному стаді є свій ватаг, якого всі слухаються. Сивучі мають звичку видиратися на високу скелю і звідти шубовснути у воду. Дихають вони, як їхні родичі тюлені, легенями.
Та справжнє знайомство із сивучами було тоді, коли один із них, полюючи за рибою, опинився спершу в сітях, а звідти — й на палубі. Це була подія. Усі рибалки, вільні від вахти, прийшли подивитися на несподіваного гостя.
Шкіра в нього була руда, наче вигорілий від сонця степ. Замість ніг — плавці, схожі на ласти, а над великою пащею — дуже довгі й рідкі вуса.
Зразу сивуч нишком лежав на палубі, а потім ураз скоцюрбився і дужим ривком поставив свою п'ятсоткілограмову тушу на задні плавці. А коли гучним голосом зарикав і почав переставляти ноги-ласти, всіх як вітром здуло з палуби.
Велет кинувся чомусь до матроса-камбузника1, який лагодився якраз варити обід і тримав у руках великого палтуса. З переляку матрос випустив рибину з рук і кинувся тікати.
Несподіваний гість зігнувся, схопив рибину зубами, озирнувся і, перевалившись через борт, зник у морі.

1 Камбуз — кухня. Камбузник — матрос, що допомагає кухареві.

"Веселочка"