Оксана РАДУШИНСЬКА
Юстина, що вміла літати

Для дошкільнят

Юстина — зовсім малесенька дівчинка. Вона ще навіть не вміє до пуття розмовляти, але вже замислюється про все-все на світі. А світ — такий звичайний для дорослої людини — насправді сповнений пригод і казок для малечі, яка тільки починає його пізнавати. Дівчинка радісно відкриває для себе його красу і запрошує маленьких читачів здійснити ці відкриття разом.

Юстина і кульбаба

Юстині хотілося літати. Вона уміла літати. Правда, лише вві сні. Але Юстина навіть не сумнівалася, що літати наяву — так само легко, зовсім не страшно і по-справжньому весело.
Але літати в оселі — не чемно. Для цього вигадали подвір’я.
Юстина вийшла за двері і опинилася посеред величезного двору, вкритого білими кулями.
«Ой, звідки тут взялося стільки куль? Хто їх приніс?» — подумала Юстина.
Подумала, бо гарно розмовляти вона ще не навчилася. А ось думати у неї виходило значно краще. Вона думала, майже, як доросла. Принаймні, Юстині так здавалося. Вона так думала.
Ще вчора подвір’я було жовтим-жовтим від квіток. Куль… куль… ба… Кульбаби!
«Он звідки ці кулі! — здогадалася дівчинка. — Від назви — кульбаби!»
Жовті квітки за одну ніч перетворилися на великі, білі, ніби плетені, кулі.
«А вони не луснуть?» — засумнівалася Юстина. — «Не колотимуть? Не вжалять?»
Ніхто їй не відповів. Може тому, що ніхто не почув її міркувань?
Так можна стояти на порозі і думати, скільки заманеться. А відповіді не буде! То що ж робити?
Дівчинка рушила прямісінько поміж дивовижні кулі-кульбаби.
Насправді вони були м’якими, пухнастими і дуже лоскітливими! Юстина засміялася. А потім у неї залоскотало в носі і вона пчихнула!
Зненацька величезна куля-кульбаба здригнулася від того чихання і почала повільно-повільно підніматися вгору.
«Вона летить!» — здогадалася Юстина.
Вмостилася всередині білої кулі і опинилася, ніби сповитою у пелюшки.
Тут було затишно, цікаво і правдиво, наче уві сні. Чи в казці.
Куля спочатку рухалася вгору повільно-повільно. Так повільно, що Юстина навіть почала від нетерплячки підстрибувати, аби пришвидшити лет.
Ось-ось буде зовсім, як уві сні!..
Аж зненацька кулю-кульбабу з маленькою дівчинкою всередині угледів розбишакуватий хлопчисько-вітрисько. Він марудився біля гойдалки, бо не знав, чим себе забавити.
— Овва! А куди це ти намірилася летіти? — умить підстрибнув до кулі з дівчинкою.
«Просто летіти! Як уві сні», — безхитро подумала Юстина.
Але хлопчисько-вітрисько не почув її думок. Він вирішив, що дівчинка навмисне йому не відповідає.
— Мовчиш? — набундючився він. — Чи подумки береш мене на кпини? Ну, тримайся!
І як дмухне!!!
Куля так розгойдалася! Так сіпнулася! Так рвонула вгору, аж усе пішло коловоротом!
Юстина ледве-ледве не випала з кулі. Напевно таки б випала, якби її не втримали тугі плетені пелюстки кулі-кульбаби.
— Ой! — зойкнула дівчинка.
Ойойкати вона вміла вголос.
Цей зойк неабияк підстьобнув хлопчиська-вітриська.
— Ага! Знатимеш, як зі мною не розмовляти! — зловтішно порадів він.
Кулю-кульбабу підхопив потік рвучкого вітру. І підняв високо-високо! Аж під крону яблуньки-трирічки.
За найнижчу гілку цієї яблуньки вона зачепилася та й нерухомо повисла. Ані руш! Тільки ниточки-пелюстки почали розхитуватися й обсипатися — ще трішки і плетена куля перетвориться на дірявий кошик!
А з дірявого кошика все випадає, все губиться!.. Раптом і Юстина випаде і загубиться?!
Зробилося так лячно! Так лячно — і не переказати словами! Хоч замружуйся і плач!
Аж раптом дівчинку легко підхопили мамині руки.
— Яка ти у мене вередлива, Юстинко! — пригорнула до себе доцю. — Хіба можна так високо літати?
«Я більше не буду, мамусю». — подумала щаслива Юстина.
І мама її почула.

Юстина і каша

Юстині хотілося літати. Але вона більше не літала наяву, адже пообіцяла мамі цього не робити. Тепер тільки уві сні. Дівчинка легко-прелегко вилітала через вікно і мандрувала собі понад землею, куди тільки заманеться!
На ранок Юстина знову поверталася до ліжечка під ковдру.
— Моя маленька вереда знову літала усю ніч? — посміхаючись, запитувала мама, коли цілувала її вранці у личко.
— Так! — не приховувала Юстина.
Вона розуміла, що завжди потрібно говорити правду. І — що потрібно говорити. Вголос. Юстина потроху навчалася розмовляти.
— Компот.
— Мо..ко… Мо-ло-ко.
— День.
— Кассса.
Ось із кашею в Юстини не склалося — ні вимовити це слово, ні з’їсти її на сніданок. І не тому, що каша не смакувала, а тому, що гримасувала з Юстини.
Ледве мама відверталася від столу, з кашею у тарілці починала відбуватися цілковита дивина. Вона мружилася до Юстини смішними кривляками. Дівчинка починала сміятися і більше не їла кашу. А наступного разу каша була не в гуморі, тому супилася, мов набундючена хмара.
— Фу-у-у-у-х! Фу-у-у-у-х!
Ніби здійнялася хуртовина! І Юстина — ні сіло ні впало — з голови до ніг забруднена мливом з тарілки.
— Справжня нечепура! — зітхала мама, перевдягаючи доцю. — Слід бути охайнішою. Ти ж — панночка. — повчала вона.
«То не я, мамусю. То… кассса». — думала Юстина.
— Не фантазуй! — відказувала мама. — І розмовляй вголос.
— Галазд. — погоджувалася Юстина.
Наступного ранку каша вже чекала на Юстину.
— Ходи сюди! — майже наказала їй каша.
«Куди?» — подумки здивувалася Юстина. — «У тарілку?»
— Ото нерозумна дитина! — запінилася каша. — Хто ж заходить у тарілку? Кажу тобі: сюди!
Юстина не зовсім зрозуміла, куди сюди. Але цікавість взяла гору. Та й не чемно відмовлятися від запрошення давньої знайомої пані каші. Пішла.
Там, де каша назвала «сюди», було зовсім не як на кухні у будинку. Височезні гори печива опускалися підніжжям до озер з полуничного і яблучного повидла. Неподалік жебоніло джерело пряженого молока.
Юстині не хотілося молока, тому вона помандрувала стежкою, висипаною кришталиками цукру.
За печивною горою зав’юнилася широка дорога. Нею безупинно їздили іграшкові вантажівки, повні якихось зерен. Над головою час від часу пролітали літачки. А згори невпинно трусило чимось білим в дрібним.
«Що це сиплеться?» — не зрозуміла дівчинка.
— Манна крупа. — відказав хтось голосом каші.
«Чому вона сиплеться?» — Юстина відкрила долоньку і в жменю потрапило кілька сухих крупинок.
— Бо порвався міх із крупою. — терпляче пояснила каша. — Стара господиня, яка варить усі каші на всьому світі, необережно потягнула той міх. От він і репнув. Зрозуміла?
Юстина кивнула головою.
Каша продовжила розповідь:
— Тепер усі кинулися збирати крупу і звести-знести її до каструлі.
«А навіщо?» — допитувалася Юстина.
— Щоб зварити кашу. Аби усі діти у всьому світі мали що їсти на сніданок.
«Хіба не моя мамуся варить кашу?» — замислилася дівчинка.
— Ну взагалі-то… так. — розгубився голос. — Але й… ні. Словом, це довга історія. Підростеш — зрозумієш.
— Гаразд. — погодилася Юстина.
— Хочеш полетіти оцим іграшковим літаком до великої каструлі і подивитися як вариться каша? — великодушно запропонував голос.
«Полетіти?» — аж стріпнулася радісна Юстина. — «Так! Ой, тобто, ні. Я ж пообіцяла мамусі, що більше не літатиму.» — пригадала вона.
— Ну, як знаєш. Тоді — їж кашу!
...
— Юстино, годі мріяти! Їж кашу. — обізвався до дівчинки голос мами.
Це не голос. Це — мама! Вона підсіла до столу, за яким Юстина вже мало не півгодини колупала ложкою в тарілці з кашею.
— Ще навіть не починала їсти? — дивувалася мама. — Поки літаєш у своїх мріях — надворі пішов сніг.
За вікном справді трусило чимось білим-білим, густим-густим.
«Це не сніг, а крупа з порваного міха!» — впізнала Юстина і засміялася. — Каша! — гарненько вимовила вголос.

Юстина і Бандит

«Дитино! Припини за мною бігати! І годі смикати мене за хвоста!» — величезний котяра чорно-білої масті багатозначно глипнув на Юстину.
Дівчинка на той погрозливий позирк зайшлася щасливим сміхом.
Їй подобалося дражнити котяру-здорованя. Він скидався на велику м’яку іграшку, але при цьому умів ходити, нявкати і розмовляти. Щоправда, розмовляв Бандит (так звали кота) з Юстиною неохоче. До слова, з іншими членами родини він взагалі спілкувався, лише нявкаючи. А до дівчинки обзивався, щоб осадити її чи присоромити. Ото, коли Юстині вдавалася допекти кота до живого, тоді й починалося їхнє перемовляння — нечутне для сторонніх. Окрім Бандита, тільки мама розуміла, про що Юстина думає. Та навіть мама не могла відповісти їй подумки, як робив це котяра.
«Ну чого ти за мною ув’язалася?» — перегородив їй дорогу хвостатий здоровань.
«А куди ти намірився іти?» — весело поцікавилася дівчинка.
«Тобі туди не можна!» — споважнів Бандит.
«Чому?»
«Бо ти — ще мала», — терпляче пояснив кіт.
«Ти менший за мене зростом. Отже, ти — малий!» — знайшлася Юстина і тріумфально почимчикувала повз кота. — «То ходімо вже, куди мав! Я буду поруч з тобою, малюче!» — покликала його.
«Це я — малий?» — отетерів Бандит. — «Дитино! Ти бодай знаєш, скільки мені років? Вісім!!! Ти розумієш, що таке: вісім років?»
«Ні», — чесно зізналася Юстина.
«То й не займай мене! Підростеш — мандруватимеш, куди заманеться. А доти — зась!» — Бандит прослизнув повз Юстину.
Кіт поважно вийшов за двері.
Юстина вперто потупцювала услід за ним.
За порогом дівчинку атакувала величезна настирлива оса.
— Ой! — замружилася Юстина! — Відцепися від мене!
Проте оса не зважила на прохання. Вона так загрозливо дзуміла навколо Юстининої голови, ніби над самим вухом гуркотів літак.
Дівчинка зіщулилася від страху!
Та раптово літак заглушив мотори. Тобто оса перестала дзуміти. Тобто, зробилося тихо.
Юстина розплющила очі. Поруч сидів Бандит і неквапливо жував упійману осу.
«Вона ж не смачна!» — скривилася Юстина.
«Багато ти тямиш у смаколиках…» — зверхньо хмикнув котяра, хрумкаючи крильцями.
«Ти повернувся по мене?» — Юстина навіть не сумнівалася, що було саме так.
«Як не повернутися, коли так верещала, аж у вухах позакладало?!» — домашній хижак дожував здобич. — «Ходімо. Зі мною тебе ніхто не скривдить. Тримайся за хвоста!»
Юстина вхопилася обома руками за хвіст Бандита.
Разом кудись помандрували.
Юстині було байдуже, куди. Адже всяка подорож — цікава. А Бандит напевне знав, куди йому треба йти.
Висока трава поглинула мандрівців одразу за рогом дому.
Хтось лупатий вирячився на Юстину з трави. Такий смішний і ні на що не схожий, що Юстина від здивування спинилася. А потім радісно захлопала в долоні!
«Ти чого не тримаєшся за хвоста?» — озирнувся котяра.
«Поглянь!» — Юстина вказала на дивовижу в траві. — «Це хто?»
«Жаба». — пересмикнув вусами кіт.
«Жаба?» — допиталася Юстина. — «А вона звідки?»
«З болота», — терпляче пояснив Бандит.
Жаба дивилася на Юстину так само зацікавлено, як і дівчинка на неї. Але, схоже, ропусі швидко набридла така марудна забавка. Або вона кудись квапилася у своїх жаб’ячих справах.
— Ква! Ква! Скре-ке-ке! — скреготнула лупата і у кілька стрибків зникла в отаві.
Мандрівники й собі рушили далі.
Юстині хотілося побачити ще когось такого, кого вона ніколи не бачила. Проте зустрічалися лише коники-стрибунці і метелики. Одні тріскотіли свої мелодії, а другі тріпотіли кольоровими крильцями. І всі, наче змовилися, — утікали від Юстини і її провідника.
Врешті Юстина втомилася від мандрівки. Присіла у високій-превисокій траві. Кіт Бандит і собі присів поруч.
«А нам ще довго подорожувати?» — поцікавилася дівчинка в кота.
«Довгенько…» — відказав він. — «Адже ми тільки-тільки вирушили в подорож. Маємо спершу піти на третю вулицю. Потім зустрітися з котом із сусідського обійстя — обговорити з ним плани по полюванню на мишей. А потім у мене ще справи з вуличним псякою. Особисті справи…», — детально розповів Бандит.
«Хочу додому!» — Юстині здалося, що вона вже давним-давно в дорозі.
Вже втомилися ніжки. Вже хочеться їстоньки і питоньки. Вже скучила за мамою.
І так їй зробилося сумно, хоч — у сльози!
Юстина й заплакала.
Чомусь їй більше не хотілося мандрувати, а хотілося додому — до мами і тата. Без них так погано!
— Он де ти, мандрівнице!
Дужі руки підхопили Юстину, наче пір’їнку, і легко підняли з трави високо-високо, майже під саме небо!
Це — татові руки! Це він відшукав Юстину!
Дівчинка ураз перестала плакати. Чи треба продовжувати рюмсати, коли більше немає для того жодної причини? Краще сміятися!
Вона й розсміялася.
А Бандит потерся татові в ногу і обоє багатозначно про щось переморгнулися.

Юстина і зірочка

Ця зірочка така ж капосна, як і Юстина. Коли вже дівчинка намислить собі щось зробити — обов’язково утне задумане. Або, коли не захоче коритися, — ой, як важко примусити її бути слухняною! Ото й зірочка поводиться свавільно і бешкетно — точнісінько, як дівчинка.
«Прокидайся!» — умостилася на подушці і давай шепотіти просто на вушко Юстині.
«Як ти потрапляєш до моєї кімнати?» — вкотре здивувалася малеча, потираючи оченята.
Їй так солодко спалося у своєму ліжечку і зовсім-зовсім не хотілося прокидатися. Але зірочка настирливо куйовдила Юстині волоссячко над скронею, дмухала у личко, смикала ковдру і безкінечно тараторила. Як тут не прокинутися?
«Через кватирку», — сяяла зірочка промінцями чи то від радості, чи просто так. — «Хіба тобі не цікаво — навіщо?»
«Навіщо?» — сонно перепитувала Юстина.
«Щоб показати тобі дивовижу!» — зірочка від нетерплячки аж захлопала промінцями — блакитно-сріблясте сяйво розбризкалося навсібіч.
«Дивовижу? Показуй!» — сну, наче й не було.
«Давай руку, і полетіли!» — жваво скомандувала зірочка.
«Ні, я не можу летіти…» — розчарувалася Юстина. — «Матуся попросила, аби я не літала, бо це — небезпечно. Тобто, це зовсім безпечно… Але матуся вважає, що небезпечно. Отак. А давай, ми не полетимо, а підемо до твоєї дивовижі?» — пояснила вона складну домашню обстановку, але одразу ж запропонувала рішення проблеми.
На що зірочка відповіла, що зазвичай їй доводиться літати. Ну хіба хтось бачив зірки, котрі ходили б небом туди-сюди? Звісно, ні. Вони або просто висять там і виблискують, або літають. Не так літають, як птахи, а по-інакшому. Але ж на те вони і зірки, щоб не бути схожими з птахами.
Врешті Юстина і зірочка домовилися, що дівчинка йтиме, а зірочка летітиме поруч неї. А, щоб зірочка за звичкою не злетіла занадто високо в небо, Юстина прив’язала до одного з її промінців свою блакитну стрічку.
Так і рушили — Юстина пішки, а зірочка на прив’язі, ніби повітряна кулька.
Юстина чекала, що дивовижі розпочнуться згодом, але вони почали траплятися майже одразу.
— Віддай мені свою кульку-зірочку! — ні сіло ні впало, до дівчинки просто з неба спурхнула… миша.
Справжня миша, тільки з великими вухами, а ще — крилата — кажан.
— Не віддавай, Юстино! — попросила зірочка. — Він занесе мене на горище і не відпустить на небо.
— Навіщо тобі на небо? — здивувався кажан.
— Бо там моя домівка. — пояснила зірочка.
— Буде домівка на горищі. Там, як і в нічному небі, постійно темно. Ти світитимеш і вдень, і вночі. — вирішив кажан.
— Але вдень я хочу спати. — запротестувала зірочка.
— Ну гаразд. — погодився кажан. — Тоді світитимеш лише вночі. Але — на горищі! І тільки нам, кажанам!
— Так не можна! — обізвалася Юстина. — Зірочка має світити усім-усім. І світити зі своєї домівки — з неба.
— Уууу… — похнюпився кажан. — Нам теж хочеться милуватися цією зірочкою. Ми ніколи її не бачимо. Вдень і кажани, і зірочка сплять. А вночі ми літаємо туди-сюди у своїх справах. Зірочка тим часом ховається за обрієм. Але ж це — не справедливо, що ми ніколи не бачимо найкращу у світі зірочку. Уууу… Уууу…
— Не сплаведливо. — замислено погодилася Юстина.
І тоді зірочка знайшла рішення.
— На горищі, де живуть кажани, є вікно у піддашші. Воно дивиться прямісінько на небо. Тільки багато років тому його затягнули мішковиною і відтоді не відшторювали. Ви стягніть з вікна ганчір’я, а я обіцяю щоночі зазирати до нього і вітатися з вами. — отак гарно вигадала зірочка!
Кажан ураз перестав хнюпитися. Швидко полетів до своїх родичів, аби переповісти їм радісну новину.
А Юстина зненацька зогляділася, що вона вже не стежкою крокує, а сяючою місячною доріжкою.
— Я лечу? — водночас здивувалася і стішилася вона.
— Не зовсім. — лукаво підморгнула до неї зірочка. — Адже ти стоїш ніжками на доріжці.
— А доріжка піднімається в небо. — продовжила Юстина.
— На те вона й місячна доріжка, щоб пнутися в небо. — усміхнулася зірочка.
— І ми підемо доріжкою аж до місяця? — не йняла віри Юстина.
— Іншим разом. — зупинила її зірочка. — На сьогодні — годі дивовиж!
— Отака твоя дивовижа! — здогадалася Юстина.
— Ні. — заперечила їй зірочка. — Дивовижа у тім, що ти почала розмовляти.
— Ой! — спохватилася Юстина. — Справді!
Вона й не зогляділася, коли почала вимовляти вголос ті слова, які думала. Тепер Юстину розумітиме не лише мама і кіт Бандит, а геть усі! Щоправда, не всі слова їй даються легко. Але хіба Юстина з ними не впорається? Впорається! Заввиграшки!
— Що ми далі будемо робити? — вголос поцікавилася дівчинка у зірочки.
— Я — повертаюся на небо. Тримай стрічку. — зірочка зняла з промінця петельку блакитної стрічки. — А ти — повертайся до ліжечка і додивляйся свій сон.
Юстина замислилася, чи варто розповідати матусі про дивовижну пригоду.
— Але ж матуся знає, що ти літаєш уві сні, — нагадала їй зірочка.
— Знає. — погодилася дівчинка.
— То й не потрібно нічого від неї приховувати. — порадила зірочка, і далі напоумила: — Ніколи не варто обманювати матусю. Запам’ятай це.
Юстина погодилася із зірочкою і одразу вирішила, що вранці неодмінно розповість матусі, що вона… не літаючи, літала. Авжеж, розповість! Тепер Юстина уміє чудово розмовляти!