Московська цариця Катерина II, скасувавши уряд України, знищила останки її волі. Як писав Тарас Шевченко: «доконала вдову-сиротину». Ось так у 1764 р. скінчилося правління українських гетьманів, не стало вільної української держави — Гетьманщини.

Та окремо від Гетьманщини існувала так звана Нова Січ. Її заснували козаки ще у 1734 році, повернувшись на Запоріжжя після знищення у 1709 році царським урядом Старої Січі.

Запорізьке козацьке військо відзначалося особливо високою дисципліною. Воїни у вільний від походів час удосконалювали і гартували свій військовий вишкіл та готували бойове спорядження. Це непокоїло царський уряд, й у 1735 р. на території Нової Січі була збудована невелика фортеця, у якій постійно перебував московський гарнізон. Пізніше царський уряд створив тут укріплену смугу військових поселень.

Облаштувавшись на Запоріжжі, козаки поширили свої володіння. На півночі від Гетьманщини границя йшла по річці Оріль, на сході річка Кальміюс розділяла їх з донськими козаками, на півдні запорізькі землі сягали до Дніпрового лиману, на заході - по ріку Буг. Ці землі звалися «Вольності Запорізького Війська».

Запоріжжя ділилося на 8 паланок (повітів) і 38 куренів. Запорожці, як і колись, жили з ловів, скотарства і трохи з хліборобства. Частина війська перебувала в Січі, інші селилися в степах по зимівниках та хуторах. За курінними реєстрами налічувалось близько 20 тисяч козаків.

Старшина на Січі була така: кошовий отаман, суддя, писар, обозний, осавул, скарбник, хорунжий, бунчужний. Найвища влада на території Запоріжжя була у кошового отамана. Писар керував військовою канцелярією, суддя здійснював правосуддя, а у відсутність кошового отамана виконував його обов'язки. Осавул оберігав булаву, наглядав за складом війська, спорядженням, розподілом грошової плати, харчів тощо.

Нижчу групу старшин становили військові служителі: довбиш, котрий відповідав за військові клейноди, пушкар — завідував артилерією, шафар — відав збором торгового мита. Були канцеляристи і навіть стадники, що наглядали за козацькими стадами і табунами. Був також отаман Січової школи, бо молоді хлопці мусили вчитися.

Паланкова старшина та військові служителі призначалися кошовим отаманом. Курінні отамани обиралися на зборах куренів і мали право у своїх куренях вершити суд.

У цей час на родючі землі Правобережної України знову посунули багаті пани і польські магнати. Зайнявши свої колишні посілості, вони відновили панщину. Для селян настали такі нестерпно важкі часи, які були ще до Богдана Хмельницького. Селяни почали гуртуватися та озброюватися, нерідко звертаючись за поміччю до запорожців. І запорожці ставали провідниками таких озброєних ватаг. Вони нападали на панські двори, а також на орендарів, палили і нищили їх майно, а їх самих убивали або проганяли. Тих людей називали гайдамаками.

Московський уряд спершу спокійно споглядав за виступами гайдамаків, навіть вислав на Правобережжя своїх емісарів, щоб ті бунтували гайдамаків проти шляхти в Україні. Та коли гайдамацький рух набрав сили, москалі не на жарт злякалися, що гайдамаки проженуть польську шляхту, заволодіють Правобережною Україною, а тоді візьмуться за Лівобережну і виженуть їх.

На самі Зелені свята, 4 червня 1775 р. багаточисельне царське військо зненацька оточило Січ і зруйнувало її, а всі скарби вивезли у Московію. Лише образ Матері Божої (Покрови) з Січової церкви та декілька козацьких клейнодів встигли забрати запорожці з собою аж у Туреччину.

Л.Л.