Еліна ЗАРЖИЦЬКА
Голоси простих речей

Допитлива Стружка

Під верстаком лежала велика кучерява Стружка. Вона бажала про все дізнатися і все зрозуміти.
— Цікаво, для чого мене зробили? — розмірковувала Стружка.
Її сусідки не замислювались над цим, і навряд чи могли б відповісти на таке питання.
Якось уранці Стружка опинилася у мішку, де зустріла багато своїх кучерявих приятельок. Потім мішок викинули на смітник.
Поруч пролітала Пташечка. Вона підхопила нашу знайому Стружку, яка випала із мішка, і полетіла далі. Так наша Стружка стала частиною затишного гніздечка.
Пташка знесла три гарненьких строкатих яєчка. Потім з яєчок з’явились крихітні безпомічні пташенята.
...Минув час, пташенята виросли і відлетіли. Гніздо спорожніло.
— Цікаво, — думала собі допитлива Стружка, — що буде далі?
Гніздо зламали якісь розбишаки, і Стружка впала на землю. Тут її побачив маленький Хлопчик.
— Що я знайшов! — зрадів Хлопчик і швиденько дістав із кишені сірники, які потай від мами взяв на кухні. Він чиркнув сірником і підніс вогника до Стружки.
— Пече! Як пече! — скрикнула Стружка та перетворилась на білий Дим.
— Цікаво... — пробурмотів Дим. Тут налетів Вітерець і поніс Дим прямісінько на небо.
— Як багато нового я пізнаю, — шепотів Дим. Він піднявся так високо, що зіткнувся з Хмарою.
— Вибачте! Я ненавмисне, — ніяково промовив Дим.
— Не вибачу! — гримнула Хмара і почала рости... рости... і заплакала.
Краплі дощу злилися з Димом та впали на Землю. Земля ожила, зазеленіла. Невдовзі на ній виросло дерево. Дерево зрубали, обтесали і принесли до майстерні. За діло взявся Рубанок. Невдовзі під верстаком знову виросла пухнаста жменя кучерявих стружок.
Що з ними трапилось далі? Це вже зовсім інша історія.

Пилинки-пустунки

— Мня-ау! — сказав Кіт, з огидою оглядаючи свої лапки. — Знову митися доведеться — скільки на підлозі пилюки... Чому цього пилу завжди так багато?
— Чим нас більше — тим веселіше жити, — відповіли йому Пилинки.
Вони зіскочили з сонячного Промінчика й затанцювали гопака.
— Який жах! — поскаржився Кактус. — Ці Пилинки такі невгамовні, такі метушливі, що у мене від їх витівок у носі свербить.
— Будемо гратися? — шурхнув Вітерець, зазираючи у кімнату. І, не дочекавшись відповіді, підкинув Пилинки вгору, до стелі.
— Пчхі-і-і! — чхнула Люстра. — Дзинь-дзяк! — затріпотіли, вдаряючи товстобоку Лампочку, дрібненькі кришталики.
— Яка вона гладенька, лискуча! — раділи Пилинки, вкриваючи Лампочку суцільним сірим шаром.
— Відчепіться! — зайшлася криком Лампочка, намагаючись позбутися пройдисвіток, зігнати їх зі своєї, колись прозорої, шкіри.
— Знову цей пил... — зітхнула Мама й дістала Пилосос.
До кімнати увійшов Хлопчик.
— Допоможи мені прибирати, синку, — попрохала Мама. — Інакше я не встигну приготувати обід.
— Ми з Пилососом давні друзі, тому охоче попрацюємо разом, — погодився Хлопчик й увімкнув Пилосос.
Намагаючись перекричати басовите гудіння, Хлопчик заспівав бадьору пісеньку.
— Треба тікати звідси, — вирішив Кіт. — Цей гамір заважає мені відпочивати.
І, помахуючи хвостом, він велично покрокував до кухні, намагаючись опинитися подалі від надокучливого залізного звіра й поближче до улюблених смачних котлет.
Саме у цей час Пилосос вправно тицяв довгий ніс у найдальші закутки.
— Де ви, рідненькі? Куди заховалися? — пахкав він, підстрибуючи спересердя.
Пилинки задоволено реготали й перелітали з місця на місце.
— Знову бешкетувати? — розлютився Пилосос. — Ото я вас... Зупиніться! Від мене вам не втекти! Все одно, спіймаю та з’їм!
— Горлаєш, аж на десятій вулиці чути, — дражнилися Пилинки. — Ми на книжковій шафі. Хіба не бачиш?
— Ні, ми тут! — гаморили з карниза інші.
— На нас подивися! — кричали Пилинки, які мешкали у скляній вазі.
— Стривайте, дурненькі, почекайте на мене! — ревів Пилосос.
— Ти вже прибрав, синку? — поцікавилася Мама, яка вже не тільки приготувала обід, але й розклала посуд.
— Ні-і! Ці Пилинки хитрі, вони від нас ховаються, — в один голос поскаржилися Хлопчик та Пилосос.
— Нічого, — заспокійливо посміхнулася Мама. — От я навчу вас, що робити. Треба спочатку у цьому напрямку, а потім у зворотному — так, так і так! — і Мама швидко повела щіткою спочатку в один бік, а потім в інший. Потім вона взяла спеціальну серветку і протерла нею стіл та шафу.
— Спіймалися, голубоньки, — радів Пилосос, ковтаючи Пилинок, які спохмурніли і більше не хихотіли.
— Ми будемо сумувати у темряві, — схлипували деякі Пилинки, зникаючи у залізному тілі Пилососа.
— До побачення! — бурмотіли інші. — Ми ще зустрінемось з вами, і тоді...
— Мняв! Як охайно стало навкруги! — радів Кіт, вмощуючись на канапі.
— Як легко дихати! І в носі не свербить! — підтримав його Кактус.
— Боротьба була важкою, але ми перемогли! — заплескав у долоні Хлопчик.
— Ходімо обідати, герою. Тільки руки спочатку помий, — нагадала Мама.
Зазирнувши у вікно, нові Пилинки перелякано сахалися. „Чому в кімнаті немає жодної нашої родички? — тривожилися вони. — Щось тут не так. Підемо шукати інший притулок”. І летіли далі, обминаючи чисту кімнату.

Як у Червоного крана голова розболілася

— Плюх! — простогнав Червоний кран. — Як мене болить голівонька... Плюх-плюх!
— Чому болить? — зацікавився його рідний брат — Синій кран. — То, мабуть, ти замість гарячої холодну воду даєш.
— Та ні. Воду я даю ту, що треба. Але мій маленький хазяїн завжди так погано мене закручує. Іноді буває сильно-сильно, аж зуби скреготять, а іноді так, що з носа тече, — поскаржився Червоний. — Ух-плюх-плюх!
— Не скигли. Краще обв’яжи голову хустинкою — це добре допомагає, — порадив йому брат.
— Вже пробував. Аніякого полегшення, — зітхнув Червоний.
— Тоді треба негайно звертатися до Майстра, — повчально задзюркотів Синій. — А поки що терпи!
— Та я вже тер-плюх! — розридався Червоний.
У цей час Матуся суворо наказала Хлопчикові: “Треба негайно вимити руки. Дивись, які вони брудні!”
Хлопчик підійшов до кранів, крутонув Червоний кран і... на його рученята ринув потік гаряченної води.
— Ой, пече! — заквилив Хлопчик. — Мамо, допоможи…
Мати миттю опинилася біля кранів і негайно перекрила паруючий потік. А потім викликала Майстра. Цей поважний чоловік уважно оглянув хворого, глибокодумно почухав потилицю, потім на щось натиснув, щось покрутив, струсив долоні, вгледівся уважно і покликав Хлопчика:
— Хазяїне, підходьте, роботу приймайте.
Хлопчик сторожко наблизився і підставив кінчик пальця під тоненький струмочок.
— Усе гаразд! — радісно вигукнув він.
— Фур-фур! Усе гаразд! — погодився з ним Червоний кран. — Як добре почуватися здоровим!
        
Невдячна Муха

На столі стояла чашка. У чашці холонув чай. А в чаї плавала Муха. Вона з усіх сил дриґала лапками і намагалась розправити мокрі крильцята.
— Неподобство, — буркотіла вона. — Води, хоч і солодкої, занадто багато. Я можу потонути!
— Не хвилюйтесь, — втішила її Чаїнка, яка пропливала поряд. — На дні теж дуже гарно.
— Я боюся! — закричала Муха. — Люди добрі, допоможіть!
У чашку зазирнув маленький Хлопчик.
— Мамо, поглянь, як Муха плаває, — сказав він. — Вона водоплавна?
— Не заважай, синку, мені ніколи, — відповіла Мама.
— Треба допомогти бідоласі, — вирішив Хлопчик і простягнув Мусі ложку. — Почекай, люба, зараз я тебе витру. Ось тільки рушник візьму.
Але витиратися Муха не схотіла.
— Яка нісенітниця! — пирхнула вона, обтрусилась і полетіла.
— Яка невдячна, — здивувався Хлопчик. — Навіть “дякую” не сказала!
А Муха сиділа на Лампі та розмірковувала: “От якби цей хлопець розлив чай по кімнаті... Як би я бенкетувала весь день!”
— Як тобі не соромно! Невдячна! — спалахнула Лампа.
— Ти бач! — пхекнула Муха. — Не подобається — не слухай. А я на вулицю подамся. Там так багато ящиків із сміттям. Ось де я порозкошую...
Тільки-но Муха вилетіла у вікно, як Птах, що саме пролітав повз будинок Хлопчика, роззявив дзьоба і...

Що було далі — Хлопчик не побачив, бо з переляку заплющив очі. А коли розплющив, то ані Птаха, ані Мухи поруч не було.

Дбайлива Доріжка

Хлопчик намагався перелізти через Паркан. Він пітнів, але уперто дерся вгору. Паркан крекотів, хитався й наполегливо пропонував маленькому пустуну пошукати собі іншу справу.
— Все одно піднімуся, все одно перелізу! — торочив Хлопчик й знову та знову намагався підкорити підступну висоту.
Нарешті — яка радість! — Хлопчик опинився на вершечку.
— Яка височінь! — зрадів він.
— Ця вага зайва! — зітхнув Паркан.
— Хоч які, та зміни у житті! Хоча б побачу, що воно у світі робиться, — вирішила Скалка й уп’ялася Хлопчику в палець.
Хлопчик від болю та несподіванки зойкнув, здригнувся, а ноги його втратили підпору.
— Допоможіть! — сердешний відкрив було рота, але галас зійшов на тихенький писк.
Першим очухався Пасок. Він миттєво зачепився за поперечку і Хлопчик зависнув на Паркані догори ногами. Дитина спробувала перекрутитися, але пряжка Паска боляче встромилася у живіт.
Перед очима збентеженого Хлопчика маячила порошна асфальтова Доріжка. Вона хиталася, наче хвилі під час шторму, і щось примовляла.
— Зараз я впаду, і мені буде ДУЖЕ незручно, — зітхав Хлопець.
— Зараз він впаде, і в мене нова дощечка зламається, — сумував Паркан.
— Зараз він впаде і розіб’ється... От якби мені зробитися м’якенькою, немов перина, — мріяла Доріжка.
Невідомо, на скільки б вистачило сил у Паркана, та повз нього йшов Добрий Дядечко. Він зняв Хлопчика з Паркану. Паркан з полегшенням зітхнув. Доріжка радісно схлипнула. А Хлопчик подякував Дядечкові й застрибав на одній ніжці.
— Го-го! А Доріжка, мабуть, під сонцем розтанула! — хихотів він. — Тепер на ній залишиться відбиток моєї ноги...
— Запам’ятай цей випадок. І більше так не роби, — порадила Доріжка і затужавіла.
— Навіщо неприємне пам’ятати? — здивувався Хлопчик. — Навпаки, його треба терміново забути.
Але кожного разу, побачивши застиглий відбиток своєї ноги, Хлопчик не дерся на паркан, а проходив у хвіртку.

Мрії Маленької Ложечки

Маленька Ложечка загубилася. Вона лежала у нутрощах старого Черевика, на товстій Устілці й час від часу шепотіла розтріпаному Шнурку:
— Ось побачиш, мене невдовзі знайдуть.
— Не сміши, кумасю, — відповідав їй похмурий Шнурок. — Ніхто й не помітив, що ти зникла. І шукати тебе ніхто не збирається. Як кожного з нас, до речі.
— Як добре було колись, — пустився у згадки старий Черевик. — Пам’ятаю, коли я — такий блискучий! — кожного дня гуляв вулицями, мене поважали усі камінці. Го-го! А як рішуче я керував футбольним М’ячем?!
— Здається, — не вмовчала Устілка, — ти тілько-но й робив, що шастав по калюжах й наскрізь промокав. Тому я, нещасна, постійно страждала нежитю.
— Набридло! — не витримала Ложечка. — Навіщо сперечатися? Загалом, жити треба так, щоб кожна хвилина була цікавою й пізнавальною. Ось, як у мене була. Наприклад, три тижні тому, ми з Хлопчиком зарили на дворі лимонні та помаранчеві кісточки. А потім позаглядали в усі склянки з варенням. На минулому ж тижні ми проводили хімічний експеримент — насипали порошок для прання у молоко й розводили кока-колою...
Ложечка так поринула у спогади, що й не помітила, як і Черевик, й Устілка поснули.

— Моя улюблена кавова Ложечка зникла, — пробурмотіла Мати, перебираючи у буфеті столові набори.
— Синку, — звернулася вона до Хлопчика, — ти не бачив Маленької Ложечки?
— Ти кажеш, Ложечки? — перепитав Хлопчик і зашарівся.
— Так, де моя улюблена Маленька Ложечка? — насупила брови Мати.
— Розумієш, я ще вчора хотів тобі сказати... — почав Хлопчик нерішуче. — Так от, я хотів тобі сказати, що вона... тая Ложечка... вона десь сховалася. І я не можу її знайти.
Мати зітхнула.
— Що ж, будемо шукати її удвох.
— Сюди! Я тут, тут! — вигукнула Ложечка, почувши знайомі голоси.
— Не здіймай тарарам! — зупинив її Шнурок. — Від того лементу, що ти наробила, мене вузлом зав’язало.
— Що, я комусь потрібен? — очунявся і старий Черевик.
— Нікому ми, довговікі, не потрібні, — відрубала Устілка, — і не сподівайся.
— Та ось вона, — зрадів Хлопчик і дістав Ложечку з Черевика.
— Що вона там робила? — поцікавилась Мати.
Хлопчик замислився.
— Згадав! — радо вигукнув він. — Я хотів бути моряком. Наче Черевик — мій корабель, і він починає тонути. А Ложечка допомагає йому вичерпувати воду з трюму.
— Фантазер... — зронила Мати і сварити Хлопчика не стала.
— Так, я дуже потрібна, — задзвеніла Ложечка.
— Яка радість! Про мене пам’ятають, — скрипнув Черевик.
— Можна, я теж буду гратися? І стану тросом? — улесливо звернувся до Хлопчика Шнурок.
— І коли ми будемо гратися? — закричали вони разом.
— Ми будемо гратися завтра, — підморгнув їм Хлопчик. — Коли Мама на роботу піде. У ванні так добре плавати.
Мати підняла Черевик і почала його роздивлятися.
— Ти диви! Треба віддати ці черевики у ремонт. Тоді їх можна буде одягати у негоду.
— Ми ще покозакуємо! — звеселився Черевик.
— Хто ж буде кораблем? — засмутилася Ложечка.
— Нічого не вдієш, доведеться зробити паперовий кораблик, — заспокоїв її Хлопчик.
Мати віднесла Ложечку до буфету. Засинаючи, Ложечка почула, як Хлопчик шепоче:
— До зустрічі, Маленька Ложечко!