Віктор ЗУБАР
ЛЕГЕНДА ПРО ДЕРЕВА
Легенда, балади, казка

Видавництво Валерія Куфльовського.
Впорядкування Валерія Куфльовського.
Художній редактор Валентин Качуровський.
Технічний редактор Оксана Мишко.

ГОРОДОК
БЕДРИХІВ КРАЙ
2007

КРИЛА УКРАЇНИ

Синьо-жовтий прапор
Процвіта над нами,
Наче синє небо
В полі над житами.

Синьо-жовтий прапор
В сонячнім промінні —
Символ щастя-долі,
Крила України.

З волі запорожців
Стяг наш народився,
З духу України
В небесах розвився!

Ми не хочем лити
Крапелини крові,
Постає Вкраїна
З доброти, любові.

Постає Вкраїна
З щирості й сумління,
Шлях їй осінило
Боже Провидіння.
Синьо-жовтий прапор
Процвіта над нами,
Наче синє небо
В полі над житами.

ШЛЯХ

Їхала Вкраїна
По старій дорозі
На скрипучім возі,
На чумацькім возі.
Мала Україна
У життя основі
Свій залізний корінь —
Серп, косу та шворінь,
Ще й велике діло —
Кремінь та кресало:
Іскорки летіли,
Темряву писали...
А степи довкола
У тумані спали,
А життя волами
Сірими ступало...

Ой чи знала ненька,
Що в її глибинах
Схована могутня
Сонячна лавина?
Що не вбога кобза,
Не вітри-буруни —
У степах заграють
Блискавичні струни!
Чи на гадці мала
Наша рідна матір,
Що підніме домну,
Як вулканний кратер!
Що розпалить домну,
А не піч горбату,
Зварить сталь могутню,
Сталь свою багату!
Що усім на подив
Зрине на орбіту —
Не по сіль, а зорі
Для нового світу!

В МОЇМ КРАЮ

В моїм краю ростуть дуби, ялини
Вітають горді небеса чолом,
Ромашки стелять білі скатертини
На лузі, на леваді під селом...
Купають в нас дітей в дубовім листі,
Леліють в м'яті й ромашці малят,
І виростають легіні плечисті
З раменами крутими, як гілля.

І виростають в нас гінкі дівчата,
Багаті на сердечність і красу,
Вони ранкове сонце, наче свято,
У яре поле на руках несуть...

Дзвенить вода цілющістю живиці,
Пахтить корінням чорногірських трав,
Хто в себе рідний дух землі ввібрав,
Віддасть себе Вітчизні яснолицій.

НА ЗУСТРІЧ З ДУБАМИ

1.
Іду у ліс не по малини,
Не по ожини і гриби,
Іду до сивої ялини,
До вас, задумані дуби!

Вслухаюсь в загадкову мову.
У ритм дерев, у листя шум.
Вбирай же в себе, моє слово,
Природний зміст зелених дум!

2.
Ростуть дуби, зачеплюючи тучі,
Що глухо нависають з вишини...
Хоч блискавки виткі, різкі, разючі
Шмагають листя — гомонять вони.

Дуби радіють літу — віттям мають.
Дуби радіють бурі — ждуть боїв!..
В кипінні гроз, під вибухи громів,
Вони, напевне, дужими й зростають.

ЛЕГЕНДА ПРО ДЕРЕВА

Там на горі розкрилось місто,
Будівлі сірі, кам'яні, високі
Стояли, мов сухотники худющі...
Кістляве місто дихало у небо
Отруйним чадом — пролітали птиці
І падали додолу, непритомні...
З високих труб курилися дими
Кудлаті, мов собаки. Лабіринтом
Глибоких вулиць сновигали люди
І спрагло дихали, побляклими вустами
Ловили вбоге на озон повітря...

Ніде у тому місті не росли
Ні трави, ні косиці, ні дерева,
Лиш від карнизу одного віконця
Берізка тонко віта зеленіла.
Довкола міста вигорілий степ
Лежав горілиць, затаївши подих.
Та іноді пливли на дні блакиті
Хмарини ялові, пусті. Вуглиста каня
Просила марно свіжої краплини...

Там кілька років дівчина хворіла:
Так тихо мерхне вереснева днина —
Прозорі очі наливались млою,
А тіло затерпало, наче камінь...
Юнак, що вірно дівчину любив,
Стояв напружений, німий, немов струна,
Яка — ще мить — і трісне, і урветься,
І зойкне болісно!.. Одначе не заплакав,
Лише тужливо глянув на кохану
І прочинив вікно. Тонка берізка,
Яка росла на кам'янім карнизі,
Гілками потяглася до кімнати,
До хворої зеленими листками
Залебеділа ніжно, як дитина.
Один листок вологий відірвався,
Упав на груди дівчини прив'ялі,
І диво сталось — затремтіли вії,
Обличчя прояснилося, як небо,
По довгій і нудній сльоті!
Одначе вона в пробудженні такому пробула
Недовго, кілька хвиль, і знов пірнула
В глуху дрімоту, мертве забуття...

Та віра у життя, у порятунок
У хлопця народилася! Догадка
Його осяяла, як блискавка хмарину!
Тоді юнак гукнув у світ широкий, шумливо люди хлинули. Машини
З гримучими моторами у грудях,
Не знаючи утоми працювали,
І виривали із землі каміння —
Велике, кострубате, мертвотіле,
Аж гнулося залізо, сталь бриніла.
Машини й люди розправляли землю,
В пухку ріллю, провіяну повітрям,
Вгортали зерна наливні, ядерні.
І виросли дерева незвичайні.
Здоровані! На буйнім верховітті
Гойдалось сонце. У колисці лісу
Хмарини ніжились. Росли, повніли, зріли,
Єднаючись над містом. Вдарив грім!

І полетіли перші повні краплі
На спраглі площі, на дахи іржаві.
З гармидером, з утіхою та сміхом
Промоклий вітер відчинив вікно,
В кімнату влив бадьорого повітря,
Обдавши юнку. Животворні краплі
Упали їй на вії, темні очі —
І дівчина прозріла! Стрепенулась!
З душливої постелі піднялась,
Прозорою рукою повела
По тихому чолі — і усміхнулась!..

Гроза стихала. Колосилось сонце
В останніх краплях. У вікно відкрите
Лилася повінь синього озону,
Який перецвітав палким рум'янцем
На щоках юнки. Увійшов наш легінь,
Промоклий, наче хлющ. Він біг
Із лісу буйнолистого по травах,
Під проливним дощем тропічно-теплим,
Надіючись на вибороне щастя.
І от кохана дівчина вітає
Його рукою, повною життя.

Та це не все. Здоровані-дерева
Пустили дужі корені під містом,
Піднявши вгору пагони тужаві,
Крізь мури, крізь підлоги та бетони
В будинки пробивалися відважно
І з поверху на поверх проникали,
З кімнати у кімнату проростали
І піднімались гордо над дахами.
Круте галуззя просувало руки
На двір крізь вікна. Місто оживало
У брунькоцвітті, зовучи до себе
Гарячих бджіл і пав, і солов'їв...

БАЛАДА ПРО БЕРЕЗУ

1. Ой, віяв вітер —
Ламались віти,
В чужинську землю
Закинув зерня...

Зійшла береза
Серед пустелі,
Немов на лузі —
На гострій скелі,

Десь на край світа
Від свого роду,
Не гляне в воду
На білу вроду...
Стоїть на скелі
Серед пустелі
В журбі німіє,
Від спеки мліє...

Ой, віє вітер,
Чужий, пекучий,
Тонкій березі
Ламає ручки...
Зібрав все злото
З глибин пустелі,
Багряний килим
Під ноги стеле!
Парчеві шати
Зв’ялили душу...
О, як їй душно!
О, як їй скрушно!
Слова облесні
Чужак шепоче,
Вона і слухать
Його не хоче!
Тоді з образи
Надувсь зухвалець,
Вогнем пустелі
Березу палить.
Незнав спокусник
У хіті ницій,
Що чар кохання
У таємниці...
Не знав поганець,
Що справжні чари,
Де п’ють медівку
З одної чари...
Серед пустелі
Береза в ранах
Гіллям шмагає
Лице тирана,
Душею чиста,
З тираном бється,
До рідного краю
Всім серцем рветься...

2. Прикривши чубом перенісся,
Задумався старезний ліс...
Біжить берізка на узлісся,
Мов балерина з-за куліс.

На галяві, немов на сцені,
Танцює, гнеться і співа,
У плавній грації, натхненні
Усе на світі забува...

БАЛАДА ПРО ГРУШУ

Чистими полями
Доріженька грала,
Там старенька груша
До села ступала.
Раптом налетіли
Тучі-громовиці,
Білий цвіт палили
Сині блискавиці.

Насміхався з груші
Грім недобрим сміхом,
Вітер пелюстками
Кидав, неначе снігом...

Одпливла за обрій
Темрява з вогнями,
Похилилась груша
Чорними гілками.

Тільки ж дармувати
Груша не хотіла —
Знову у галуззі
Забуяла сила!

Забриніли соком
Веселкові дуги,
Гей, у полі груша
Зацвіла удруге!
...Чистими полями
Доріженька грає,
Там старенька груша,
До села ступає.

У руці мозільній —
На галуззі-гіллі —
Писані промінням
Сріберні таріллі.

Сріберні таріллі
З жовтими плодами,
Соковиті груші
Капають медами.

Линуть дикі гуси
В синій високості...
Ой, прийшла бабуся
До дітей у гості!

***
Листя із груші летить і летить,
Червоне, як жар...
Один листок піднявся до хмар,
А другий упав на будяк —
Кричить...
Болісно як!
Гарбуз жовтіє на городі,
Неначе сонце сходить,
У тихім сні
Шумить шумелиння шершаве
Сухо-сухо:
Ш...ш...ш...
Як шкода останніх сонячних днів!
Глухо.
А ось кукурудза-бабуся
У жовтім кожусі
Розказує казку,
Кому?
Гарбузикам, що вилізли на пліт,
Я згадую далеку-леку ласку
З дитячих літ,
Шум...
Сум...

ЧЕРВЛЕНЕ ЛИСТЯ

1.
У селі під ясенами,
В затінку густої крони,
Вже земля, мов сірий камінь,
Звільна терпне і холоне.
Вже із пралісу старого,
Де зійшлись дуби, ялиці,
віє подихом вологим,
Мов із темної криниці.
Вже помітиш ненароком,
Ідучи в духмянім лузі,
Лист червоний, наче рану,
На притомленім галуззі...

2.
Міднокутий листок
Відірвавсь від гулля,
Покотив за село
У сонливі поля.

До затерплих грудок
Дотикається він,
Та не болісний крик —
Розсипається дзвін.

Він з тугої землі,
Мов з корявих долонь,
Піднімається вверх
І горить, як вогонь...

3.
Черлене листя, листя мосянжове
Дуби тримають цупко у руках.
А в бурім лузі вітер сивобровий
Калину запечалину роздяг...
Хоч перший сніг, як болі муки лине,
І кущ тремтить на вітрі, як вівця...
Проте червоні кетяги калини
На холоді палають, як серця!

ПЕРШИЙ ЛІД

В сніговій хустині
Хилиться верба,
Їде на санчатах
Хлопчик із горба.
Крізь тонкі лозини,
Гострі ситняки
Їде на санчатах
Хлопчик до ріки.
А верба із страхом
Дивиться услід:
Ще ж ніхто не їхав
Через перший лід!

ЗИМОВІ МІНІАТЮРИ

1.
Ого,
Якого снігу
Нападало за ніч!
Який пухкий, перлистий,
Чистий!
Ще вчора на подвір’я
З дерев летіло листя, як сузір’я
А нині, глянь, на кожній гілці —
По білці!
Із радістю дзвінкою
Ступаю за поріг.
Напахчений свіжінню голубою,
Я від порога відкидаю сніг,
Щоб стежка із села
Людей до мене кликала, вела,
Бо ж говорив сусід Матфей,
Що стежка,
Як мережка,
вінчає добрістю людей.
2.
Лютневий вітер з баламутним шалом
Розхитував дерева у гаю,
І, скрикнувши, стара верба упала,
В снігах поклавши голову свою.
...Гойдаються на пагілках синиці,
Тремтить, щебече листя на осиці.
А що верба?
Колода без коріння —
Пустила вгору молоде пагіння.

НАПРОВЕСНІ

1.
Мов обвал, шумливо,
Сніг упав із даху,
Яснозоре сонце
Сушить мокру бляху.

На краю стодоли
Краплі гостродзьобі
Дзвінко вибивають
Камінь крутолобий.

В лузі, де пташина
Плаче, ще голодна,
Підмочили води
Снігові полотна.

2.
Стояли довго на морозі
Берези білі, ніжнотілі.
Ріка у кризі задубілій
Душилася в німій знемозі...

Одначе сонце весною не
Махнуло теплою рукою —
І попливли льоди рікою —
Як саркофаги — царські труни.

І усміхнулись древні гори,
Мов не терзали їх морози,
І на березах білокорих
Солодкі виступали сльози...

САДІВНИК

Як весна запахне
Проліском, травою
І земля набухне
Брунькою тугою,
Дід виходить з хати
До дерев у гості,
Облітає зором,
Наче бджілка, брості.
По небесній книзі
Ві чита погоду,
Вчиться у природи —
Науча природу.
Вагітніють думи
Змістом насінини,
В таємницях цвіту —
Суть землі, суть світу.

Тим-то дід щасливий,
Що повірив щиро,
Наче в дощ травневий,
Наче в день вишневий,
Що мозіль на пальці
Має більше честі,
Ніж дорогоцінний
Срібно-золотий перстень.
Дід підводить крони
І леліє парість,
В квіття-рясноцвіття
Заховалась старість.
Сад єднає діда
Рвійними вершками
З сонцем-небесами,
З вічністю-віками...

ВЕДМЕДИК

Ой, скресла крига, співають птиці,
З-під снігу зелен барвінок в'ється,
Рудий ведмедик виліз з барлоги
Тай ледь волочить безсилі ноги.

Аж йому бджілка дзижчить під носом
Так пахне цвітом бай медоносом.
Біжить ведмедик тай за бджолою,
А бджілка лине вже над рікою.

Спіткнувсь ведмедик бай об колоду
Тай впав по шию в холодну воду,
В воді скупався, води напився,
Набрався сили, поволочився...
А йому бджілка знову над носом
Співає й пахне бай медоносом.
Ведмедик каже: "Ой бджілко, бджілко:
Будь мені жінков! Будь мені жінков!"

ПРОЛІСОК

В коряві двері лісові скрипучі
Постукав пролісок малий, як гном.
— Заходь, заходь! — і дуб кивнув верхом.
Як не боїшся приморозків злючих.
І от він, босий серед клаптів снігу
На ніжці з гордістю стоїть,
І від його лункого весно-сміху
В барлозі прокидається ведмідь...

ВЕСНЯНКА

Вже сніги розтали почорніли ріллі,
Лиш латки зостались у яругах білі,
Нахилилась низько у садку дівчина
Та й проворно миче сірі бадилини:
"Що то? — хоче знати, —
Сходить рута м'ята,
Наче показались зубчики малята".

Біля тину баба — діточкам на диво,
Рве без рукавиці кропиву жаливу.
Хай пече безжально, хай рука палає.
Здоровіша буде — добре баба знає,
Лиш було б у неї кропиви багато,
Свіжої поживи ждуть малі качата.

У садку гіллястім дід Матфей ступає,
Яблуневі крони мудро обрізає,
Збіглися до діда радісні онуки,
Зносять хмиз на купу дружньо
без принуки.
У вогні згорає сірий лист торішній,
Від роботи квітнуть онучата втішні.
— Що тріщить так, діду? —
Враз онук питає.
— Гусінь! — жартівливо дід відповідає.

Ой там за рікою, де ріка дугою,
Вуркітливий трактор блиснув бороною,
Чеше він зелену молоду пшеницю:
Хай вона розпустить на ланах косицю!..

ЖИТТЄДАЙНЕ ЗЕЛО

На горі ростуть билини,
П'ють проміння золоте,
П'ють могуття Верховини,
Що з ядра землі іде.

Не боюся я ходити
По крутій стіні скали,
Там зриватиму я квіти,
Що на камені зросли.

Надвечір'ям мрійно-тихим
Повернувся до села
На плечі із повним міхом
Життєдайного зела.

Приведуть батьки до мене
На прийом слабке дитя,
Дай йому настій зелений,
Що пробуджує життя.

Увіллється в його груди
Сила сонця, сила гір,
Ще з того хлопчини буде
Міцнотілий богатир!

МЕДУНИЦЯ

А я медяниця —
Зелена спідниця,
Два листки, два листки —
Взяла руки у боки.
Я найстарша у роду,
Першою зійшла в саду.
Гей, сестриці-витівниці,
Веселухи-витівниці,
Вибігайте з-за кущів
Та не бійтесь блискавиці,
Ані грому, ні дощів!
Граймося ягілки,
До пісень охота є,
Хай вишнева гілка,
Мов сопілка, приграє!
Вмиті-краплями-сонцями,
Молоді і чисті,
Зеленими сап'янцями
Тупнемо по листі,
По торішнім листі!

КОТЯ

Мені звеліли бабця:
— Втопити в ріці котя!..
Я втішився, підскочив,
Звичайно як дитя.

Пливло щасливе сонце
Простором голубим,
Я біг з горба до річки
З котям іще сліпим...

З широкої долини
Повіяв свіжий дух,
Лизнув, немов корова,
Мою щоку лопух.

Гойдаючись на хвилі
Лінивої ріки,
Пливли пушинки жовті
І білі пелюстки...

З натугою від себе
Я відірвав котя —
Вчепилося за сорочку,
Неначе за життя.
Нарешті його кинув

На широчінь ріки —
Розбіглися пушинки
І білі пелюстки...

Однак не потопає,
Нявчить, пливе котя,
Не хоче помирати,
А жити — як і я.

То вирине, то зникне,
Під хвилею воно,
В свої обійми тягне
Його похмуре дно.

А що ж мені робити?
Облився я слізьми...
Відваживсь — і на плесо
Враз кинувся грудьми.

У тьм'яному потоці
Ледь не втопився я,
Проте від злої смерті
Все ж врятував котя.

ПЕРЕПЕЛИЦЯ

Похльоскуючи жваво батіжком,
Біг пастушок зеленим бережком.
З-під ніг майнула враз перепелиця
І зовсім недалеко сіла птиця.

Побіг до неї з радістю хлопчина.
Ще крок, ще мить — і у руці пташина!
Та ба він не зумів її спіймати:

Рятуючи дітей, пташина мати,
Манила хлопця далі від гніздечка,
Тоді: фур-фур! — аж засміялась гречка!..

ЛОШАЧОК

В траві біліли роси, як квасолі,
Дрімала тишина землі й небес,
Аж раптом пирхнув трактор
В синім полі,
Як вороний, буває, на овес.

А лошачок, що коло річки пасся,
Почувши пирхання, від пащі відірвався,
В тугих губах з травою,
Кивнувши головою:
— Добридень, вуйку! — щиро привітався.

НА РІЦІ

Гомону, гомону вранці
Там на лужку-бережку:
Діти міцні, як спартанці,
Скачуть з верби у ріку.

Сонце жарке розімліле,
Кинувши в річку свій бриль,
Теж набирається сили,
Плаває радо між хвиль.

ПРИГОДА В ЛУЗІ

Блукаючи лугами
У хвилях сухостою,
Зловили ми стріпату
Пташину в комишах,
І хвацько бігав син мій
З піднятою рукою,
І тішився невинно
Наляканим пташам.

Та, наситившись грою,
Задумався хлопчина,
Я теж потайки думав,
Як вийти нам з біди...
Боліючи за долю
Маленької пташини:
— Пустім її до мами! —
Синок мій розсудив.
Ось він махнув рукою,
Пустив пташа на волю!
Цвірінькнувши, сховалось!
Воно в рудий сінець.
І ми були щасливі,
Що у пташиній долі
По нашій добрій волі
Щасливий склавсь кінець.

ПАСТУШОК

Добре, дуже добре
Бути пастушком,
Хльостати хоробро
Довгим батіжком!
Дим, немов, куделя.
В'ється вдалині,
Пастушки веселі
Ходять по стерні.
Кидають в кострище
Бур'яни й стерню,
У повітря прище
Іскра із вогню.
Потім бараболі
Їстимуть сипкі,
Хоч вони й без солі,
Та смачні які!..

РІДНІ ПОЛЯ

Ось поля, долини,
Ось зелені схили,
Де в літа дитячі
Набиравсь я сили.

Де ловив устами
Вітерці блакитні,
Де кувало сонце
Груди мої мідні.

Тут мені співали
Золоті билини
Старовинні думи
Рідної Вкраїни.
Розпростерши руки,
Мов лелека крила,
Я тебе обняти
Хочу, земле мила!..

КОЛОСОК ПШЕНИЧНИЙ
(Казка)

Два брати орали
Давні перелоги:
Старший був багатий,
А молодший – вбогий.
Ввчері стріляло
Іскрами багаття,
У широкім полі
Спочивали браття.
Бідний натомився
Та й заснув глибоко,
А багач дивився
Загребущим оком.
Темносинє небо
Капнуло зорею...
Вбив багач брата
Й приорав ріллею.
Там, де кров багряна
Оросила гони,
Виросла пшениця
З колосом червоним.
А на тій пшениці
Не бліді росиці –
Сяяли горіли
Золоті зірниці!..
Як багач побачив
Колоски червоні,
Тяжко зажурився.
Побіліли скроні.
В чепурній світлиці,
Мовчазний від мусу,
Ненаситний дука
Думав довгу думу.
Та й пішов нарешті
З хитрістю лисиці
Він до братової,
Бідної вдовиці:

– Ой, братово-вдово,
Слухай моє слово!
Всю твою пражину
Туча столочила –
Наливне колосся
До зернини збила.
Вижни мою ниву,
Де вродило зерно
Золоте, ядерне,
Та й живи щасливо!
А на друге літо —
Бог тобі поможе —
Ти мені повернеш
Зерно чисте й гоже.
Тільки все зробити
Мусиш до світанку –
Щоб нового хліба
Напекла до ранку!
Викотився місяць
Круглий, як точило,
Там серпа тупого
Удова гострила.
Ой, шуміла нива
Болісно, невтішно,
Та вдова не чула,
Жала й жала спішно.
Потім молотила,
Так махала ціпом,
Аж спадали зорі
Яблуневим цвітом.
Із глухої пущі,
Темної діброви
Вітерець повіяв,
Одібрав полову.
На зорі зчорнила,
Тісто замісила –
Багачеву волю
Удова чинила.
От росте угору
Те кроваве тісто,
У діжі дубовій
Стало йому тісно.
А ще перший промінь
Не проник в оселю –
Піднялося тісто
Високо під стелю!
Дивиться вдовиця:
То не тісто сходить –
Міцнодужий легінь
Із діжі виходить.
Ось він із хатини
Вийшов на подвір’я,
Взяв у руки косу,
Та легка, як пір’я:
— Дайте мені, мамо,
Щонайважчу косу,
Покладу високі,
Як стіжки покоси!
— Ой, мій синку пишний,
Колосе пшеничний,
Пущі, ниви й луки —
Все прибрали дуки.
Що косити будеш,
Мій хороший сину?
Маємо у полі
Лиш одну пражину
Та й ту нещасну,
Туча столочила,
Наливне колосся
До зернини збила.
— Не журіться, ненько,
Бачу, світ просторий —
Половіють ниви,
Зеленіють гори.
Ясно усміхнувся
Та й пішов із дому,
Тай знайшов залізо
На горбі крутому.
Викував за жниву
Він косу могучу,
Наче Прут, широку,
Наче Прут, блискучу!
Вийшов із косою
В поле за горою
Тай кладе покоси,
Аж сміються роси!..
А багач підходить
Тай кричить, злостивий:
“Геть іди, опришку,
Із моєї ниви!”
Колосок Пшеничний
Замахнув косою —
Розпрощавсь навіки
Дука з головою...
Колосок Пшеничний
Косить буйні трави,
Жито величаве
Та ячмінь смаглявий,
Та овес русявий.
У роботі щирій
Розправляє груди,
А за ним пшеницю
Дружно в’яжуть люди.
Мов зірки рясніють
Копи серед поля...
Бідній удовиці
Усміхнулась доля!

ПРО АВТОРА

Віктор Володимирович Зубар (15.8.1923 – 1995) народився у селі Пільний Олексинець Городоцького району Хмельницької області.
Він був учасником Другої Світової війни.
1947 року закінчив фельдшерсько-акушерську школу у Івано-Франківську. Працював у селах Західної України, а з 1956 року постійно проживав у с.Витилівка Чернівецької області.
Перші віршовані спроби автора опубліковані в обласній газеті “Червоний кордон” у 1937 році. Віктор Зубар є автором збірок “Пагіння” (1959), “Вітрова донька” (драма-феєрія, 1964), “Синьогори” (1967), “Живокість-зілля” (драматична легенда, 1969), “Гірський потік” (1978), “Листям і росою” (1983), “До батька Тараса” (1993), “Пролісок” (1996, Бедрихів Край).
Книжка “Легенда про дерева” є збіркою віршів для дітей, написаних у різні періоди творчості.