Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
ЗАЙЧИК, ЩО ВВАЖАВ СЕБЕ СМІЛИВЦЕМ

Казка

У густому-густому лісі, в норі під старезним дубом жила дружна заяча сім'я.
Заячі тато й мама часто відлучалися з нори. Вирушали в далекі мандри аж за ліс. Там було поле, а на ньому росли капуста, морква, буряки - всі заячі ласощі.
Малі зайчата мали суворий наказ гуляти тільки біля дуба і не відбігати від нього нікуди. Їм сказали, що в лісі повно хижаків. Упіймає хтось із них дурненьке зайчатко - і з'їсть.
Шестеро зайченят були дуже слухняними. Вони повторювали одне одному батьків-материн наказ і бігали тільки довкруж дуба.
А сьоме зайча - вродиться ж таке! - зовсім не знало послуху.
Гайнуть тато й мама з нори, і воно вистрибом за ними.
Наздогнати не наздожене. Тільки миготіння лап побачить і помахи хвостів.
Сяде на задні лапки і журно скаже:
- О, знову наче вітер поніс їх! А куди ж подітися мені?!
Виповзуть з нори шестеро слухняних зайчат - і до нього:
Ти знову хочеш утекти з дому? Хочеш, щоб тебе вовк з'їв?
- А я вовка не боюся! - хвалиться перед ними.
- Тебе лисиця впіймає...
- Я й лисиці не боюся!
Вони докірливо похитують вухами, а він усе вихваляється перед ними:
- Я нікого-нікого і нічого-нічого не боюся! Я - не простий заєць, я - хоробрий заєць!
І вистрибом у кущі.

- Гасає по галяві, нюхає квіти, ласує полином, п'є воду з лісового струмка. Та ще й приказує при тому: "От добре, що я такий сміливець! Може, я - найбільший сміливець на весь наш ліс!.."

Кілька днів так весело думав зайчик.

Аж якось він прибіг на сонячну галявину і загубив назавжди ту думку. Може, її потім підібрав хтось із лісових мешканців.

Зайчик нюхав квіти, хрумав полинові стебла, а потім грів проти сонця допитливого носика. І раптом якраз навпроти нього щось загупотіло, затупотіло, зашелестіло. А потім голосно чхнуло. Аж луна по всій галявині пішла й між дерев далеко полетіла.
- Я бо...- сказав зайчик, але чогось заїкнувся і не скінчив.

Вушка йому несподівано затремтіли, як лист під дощем. А всередині стало так холодно, начебто там мороз ударив.
І тут зайчик зрозумів, що він не сміливий одчайдух, а звичайнісінький страхопуд.

- Ой! - жалібно стогонув він і хотів утікати, але лапки його не послухалися. Вони мовби вросли у землю і пустили коріння.
"Що буде?! Що буде?!" - застрибала, як білка на дереві, перелякана думка в його маленькій голівці.
А на нього вже мовчки сунули дві жахливі істоти. У них - чорні носи і чорні очі над носами світять. А на спинах у всі боки грізно стримлять колючки.
"Оце вони і є, хижаки, - гірко подумало зайча. - Заколють мене і з'їдять... Пропав, ой, пропав-пропав..."
Та хижаки не поспішали колоти його і їсти. Вони довго дивилися на нього й мовчали. Потім більше страховисько стало нюхати зайчика.
Зайча втислося в траву і чуло, як бухкає в землю його маленьке перестрашене серце. Мабуть, на весь ліс чути те бухкання.

- Пахне заячим молоком,- несподівано сказало колюче страховисько біля нього.
- Ага, - тремтячим голосом відповіло йому сіровухе,- бо я зайчик... Маленький, смирний зайчик.
- Сам бачу, що зайчик,- суворо відповів йому колючкатий.
- А ви... хижаки?

Вони переглянулися і засміялись.

- Тобі пощастило! Ми не хижаки, а їжаки. Ми нікого не чіпаємо,- сказали вони. І зайчик зрозумів, що вони даремно здалися йому страшними. От тільки голки...
- А навіщо вам голки! - запитав уже зовсім сміливо.
- Щоб захищатися від хижаків.

І тоді зайча розповіло своїм знайомцям, як воно їх спочатку злякалося Змовчало тільки про те, що вважало себе найбільшим сміливцем у лісі.

Їжаки допровадили його додому. Бо хоч у нього уже хвіст і не тремтів і ноги знову стали слухняними, однак він перелякано здригався на кожен шерех листя.

Удома він нічого не сказав про свою пригоду. Але й не хвалився, як було раніше, що він нібито найсміливіший сміливець. Ліг, натомлений, у норі і заснув.
І приснилося йому, що в нього на спині повиростало повнісінько гострих колючок. І тепер, подумав він уві сні, можна не боятися жодного хижака. Тепер можна бути справжнім сміливцем...
Зайчик радісно прокинувся й одразу ж мацнув себе лапкою за спину. Ніяких колючок там не було. Йому стало прикро-прикро, і він заплакав. А як усі сльози в нього скінчилися, розповів усе мамі й татові.

- Зате в нас найпрудкіші ноги на весь ліс,- заспокоїли вони його.- Ні в кого немає таких ніг!

І він зрозумів: кожному звірові дано щось таке, чого немає в інших. І з гордістю став роздивлятися свої довгі ноги.

...Якщо вам пощастить десь побачити гарного прудкого зайця із кумедно задертим хвостом - знайте: то може бути й він.

Той зайчик, що колись вважав себе найсміливішим із усіх. Він уже давно виріс і став зовсім дорослим.

І втік з цієї казки, щоб побачити все на світі.