КОЗАК МИХАЙЛО ПЕРЕЙДИРІЧКА

“Усе – тінь минуща, одна річ – живуща.”

Не вдався наш Михайлик на зріст, виріс, як кіт навсидячки. Добре ж йому діставалось від козаків; було, тільки-но його забачать, починають дражнити:
“Що в нашого Михайла
Да сивая шапка,
Ой як вийде на вулицю,
Скакає, як жабка.”
– Хоч маленький, та вдаленький. Хоч мале, та вузлувате. Мале тілом, та велике духом. – відповідав на те Михайлик, анітрішечки не засмутившись. – Ще й я можу такого, чого ви не можете.
Нагородив його Бог рідкісним даром: умів він зоряної ночі через річки-озера по місячній смузі переходити. За що й прозвали його козаки поміж собою – Перейдирічка. І став йому у пригоді той дар, коли потрапив він одного разу в турецьку неволю.
Дуже скоро зрозумів Перейдирічка, що “краще бути молотком, ніж ковадлом”; що воля є воля і що обов’язково треба тікати. Тікати… але як? Попереду море – його за ніч не перебіжиш.
Почав тоді наш Михайлик придивлятися до природи: в яку пору року небо буває ясним, а море тихим. І помітив він, що один раз на рік (на початку зими) на цілий тиждень море тихішає. В такі дні з півдня дує легкий лагідний вітерець, неспроможний підняти велику хвилю.
“Пора, – сказав собі якось Михайлик. – Ночами буду бігти по місячній доріжці, а вдень…” Як же бути світлої днини, коли місцяь розчиняється в блакитній високості? Як бути…
…І придумав наш козак дивну, вельми дивну штуку! З двох дошок змайстрував він собі невеличкого хреста, прив’язав до нього дві мотузки, щоб уночі нести його за плечима; вдень той хрест мав замінити йому пліт, на якому він міг би протриматися на воді до наступної ночі. Який молодець, га?! Прямісінько за Євангелією: “Неси свій хрест і віруй…”
І ось настала довгоочікувана ніч. Присів Михайлик на прибрежний камінь, кинув погляд у далечінь, звернувся до моря з такими словами: “Море, море, будь мені помічником скорим; я місяцем окружуся, зорею підпережусь, кленовим листом постелюся, маковим зерном покочуся”. І місяцю ясному склав він молитву: “Святий Місяцю, славен ти перед Богом, перед миром християнським. Зроби ж так, щоб і я був славен перед Богом, перед миром християнським.” І, вірно, почув Місяць молитву запорожця, ще яскравіше заблищав місячний слід по воді. Тут вже баритися було ніколи. Підвівся втікач і пішов по місячній доріжці…
Що казати – важким, несказано важким був його шлях через море, та тільки досягнув козак протилежного берега, вклався в тижневий строк. А далі… “Гей, гей, суша – не вода, земля-матінка тверда.” А степ козаку – дім рідний. Розумній голові й пропасти гріх.
Ще місяць добирався Михайло до Січі. А коли прийшов, то й закопав він свій хрест на кладовищі зі словами: “Тут, браття, на віки вічні покоїться неволя козака Михайлика.”
З тої пори отримав він від запорожців нове ім’я – Перейдиморе.

А ось тобі ще одне оповідання про втікача-запорожця…

КОЗАК ІГОР ШПІРКА

“Казка – для сміху, а правда – на втіху.”

Був козак Ігор Шпірка в бою нестримний, як вихор, в житті – веселий, як сопілка. А вже розумний, тямущий та кмітливий, …одним словом – “не в тім’я битий”.
Потрапив якось Шпірка в турецький полон. Але змиритися з таким життям не міг, кілька разів пробував тікати, але кожного разу невдало. За таку нескореність зв’язали йому турки руки сирою сирицею, та й поклали його перед праведним сонечком на тюремному даху. Як стало сонечко пригрівати, стала сирая сириця зсихати, став тоді запорожець від болю тяжко зітхати, соколів, вільних птахів, на поміч призивати:
– Ой ви, соколи ясні, брати мої рідні! Візьміть мене, сирую сирицю з рук знімайте, на крильця саджайте, в рідну Україну відношайте.
Почули соколи козацький плач, на темницю сіли-впали, сирую сирицю з білих рук знімали, крильцями до рук торкались, рани кривавії заживляли.
– Ой ви, соколи ясні, вільні птахи! – сказав тоді Шпірка. – Хочу, як ви, по піднебессю літати, горя-туги не знати!
Тут старий сокіл і каже:
– Ех ти, чоловіче ласкавий, в турецькій неволі пробуваєш, а законів козацьких знати не бажаєш!
– Яких таких законів? – питається козак.
– А хіба не чув ти: “козак, як схоче, то й до неба доскоче.”
При цих словах козака ніби світлом осяяло. Кинувся він, не розмірковуючи, з тюремного даху, наче птах ширяючий, опустився на землю, не ушкодивши ні кісток, ні м’язів.
І пішов тоді Ігор тюремним дворищем гуляти, город-Царгород заклинати:“Ой ти, Царигород-город, на серебро-золото багатий, є що в тобі їсти й пити і хороше ходити, та немає чоловікові поради!”
Спохопилися тут турки, хотіли було кинутися на козака – куди там! “Соколи яснії, вільні птахи, спішно козака забирали, на крильця собі саджали, за тихим вітром рушали, під високу висоту залітали, з неволі його виношали, в рідну Україну відбували.”
Летіли вони так швидко, що крім свисту вітру у вухах, не чули нічого. Тільки серце, волелюбне серце запорожця розсівало по всій землі пісню радості:

“Тепер моє гуляннячко, тепер моя воля.
Бо не стоїть за плечима моя лиха доля!..”

От і вилинули соколи з чужої сторони. Сіли-впали у лісі, на великім горісі. І подарували вони Ігорю тканину небачену. Була вона прозора і ніжна, але тверда, як криця.
– Ми даємо тобі крила, – сказали вони, – а вже як тобі літати, подумай сам.
Діло молоде. Став Ігор думати, як же йому в небо піднятися, і придумав! Він зробив із дерева легку споруду у вигляді сокола, сіделко до неї прикріпив і обтягнув усе дивовижною тканиною.
Щоб підняти такого “сокола” у повітря, треба було мати три коня; споруду кріпили на довгих мотузках до сідел двох коней під вершниками, а на третьому коні, що йшов трохи позаду, сидів сокіл-козак. Рухалися так званим трикутником. Коней пускали в галоп (завжди проти вітру), і… як світанкове сонечко вгору йде, так і сокіл-козак піднімався вгору. Варто було притримати коней – і споруда повільно опускалася. Причому, кінь біг під своїм хазяїном і в будь-яку хвилину був готовий підставити йому свою спину. Бог його знає, що за диво! І дійсно: “Козак, як схоче, – то й до неба доскоче.”
Безперчено, такі польоти робилися запорожцями не для забави. На широкому степовому просторі, злетівши у небо, спостерігач чи розвідник міг на значній відстані побачити хмару куряви, яку могла здійняти ворожа кіннота.
Тепер, друже, давай вернемося з тобою до Ігоря Шпірки. Яких тільки подвигів не здійснив він на своєму “соколі”.
Одного разу раптово злетівши угору і загравши у козацьку реву, він змусив до втечі ціле військо кримчаків. Одні тікали від жаху, другі – страшенно кричали, у третіх – підкосилися ноги, і вони качалися по землі, а деякі від переляку лишалися на місці, нерухомо звівши свої очі до неба. Але головним його подвигом було спалення Очакова. Так трапилося, що безуспішними виявилися всі спроби запорожців взяти фортецю приступом, як з суші, так і з боку лиману. Ось тоді-то Шпірка і запропонував свій план. За три години до світанку хлопці підняли його в небо, і він, ніби стріла, пущена з лука, досяг фортеці… Раптом все небо над Очаковом спалахнуло вогнем, і на спляче місто посипалися жарини, наче з печі. Це летіло клоччя овечої шерсті, котре Ігор прихопив у торбині з собою, а досягнувши Очакова, підпалив. Вогняний дощ зробив свою справу – фортеця згоріла. Про це у запорожців збереглася така пісня:

“Ой нате вам, бусурмани,
Три трясці в запасці.
А четверте – з неба лихо,
Щоб сиділи тихо.

Усі турки помарніли,
Бо несмачну кашу їли,
ли кашу переварену,
Їли свиню пересмажену.”

“Дай же, Боже, всьому плем’ю козацькому, на многая літа, до кінця віку!”

Що й казати, багато, багато серед запорожців було знаюк та умільців. Узяти хоча б двох Ружинських: Єстафія та Богдана. Прізвища в них однакові, а от батьки – різні. У різні часи з’явились вони на Січі, а вдачу мали одну. Ні, що не кажи, – світлі голови носили ці козарлюги, скільки корисного внесли вони в нелегке козацьке життя. Отже…

ГЕТЬМАН ЄСТАФІЙ РУЖИНСЬКИЙ

“Було добро та давно, як знову буде, то нас вже не буде.”

Єстафій – людина світлославна. Вже такий богатир виріс, що “батькові штани короткі”. “Мабуть, у мокре літо родився, не інакше.”
Молоді роки Єстафія пройшли на чужині, де він мав успіх у осяганні військової науки. Ця школа не пройшла для нього даремно і принесла йому і всьому Запорозькому Війську багато славних перемог.
Коли його обирали на гетьмана, він сказав: “Я – чоловіколюбивий, тому можу стати хоробрим. Я не смію бути попереду інших, тому можу стати розумним ватажком”. І точно. Не дивлячись на його могутній зріст та неабияку силу, про нього важко було сказати, що це – вояка. Він завжди був спокійний, як старі ворота, котрі іноді скриплять, і все. І повторювати він любив: “Хто мовчить, той двох навчить.“
А повчитися у Єстафія було чому. Адже він, як ніхто, розумів, що козак, не пройшовши військової школи, на полі борні буде менш витривалішим і більш уразливішим для ворога. Дурно губити людей запорожці не дозволяли собі ніколи.
Але головною його заслугою перед Січчю, гучною славою його військових побід виявились – літа?вки. Я навіть досі не второпаю: це скільки ж треба було мати кмітливості, щоб придумати таку грізну зброю!
Які ж вони були, ті літавки? А от як у Псалтирі сказано: “Він зробить огнистими стріли Свої…”, та як в народі кажуть: “курку дід продавав: сама маленька, а яйця – що дині”. На невеликій тринозі кріпилася довга трубка, яка мала шість перетинок і пов’язаних між собою, сім пороховив рурок. Одна рурка вибухує і тим самим штовхає наступну. Падаючи, ратеки стрибали шість разів і стільки ж вибухали. Що й казати – дивна зброя!
Якось донесла розвідка гетьману звістку про те, що з боку Криму прудкою ходою, наближається орда, яку веде хан Мелік-Гірей.
– Це нічого, – спокійно сказав Ружинський, – хто прудко гонить, той голову зломить. Виженемо сірого тура з лугу.
“Гуляй, вітре, по полю, а ми будем з тобою!” Не гаючи часу, Єстафій Ружинський зібрав військо і рушив назустріч орді.
Дві сили зустрілися на річці Донці, поблизу міста Білгорода. До Єстафія, скажу я тобі, козаки, зіткнувшись з татарами, одразу ж чинили напад. Але гетьман, оцінивши обстановку, не став устрявати у бій, а дозволив кримчакам атакувати себе. При цьому він розставив військо в батаву* (*батава – лінія оборони, що складається з трьох шеренг), його тил прикривала річка, тому татарам лишалося атакувати тільки в лоб. І коли вони, за звчиаєм азіатським, зі страшним криком кинулися на козацьке військо, хлопці зустріли їх дужим безупинним вогнем з усіх гармат і рушниць так, що ті були змушені відступити. Але гетьман не дозволив нікому з війська рушати з свого місця, переконуючи ворога, що він тільки в силах вести оборону, а не напад. Татари ще кілька разів ходили в атаку, та (дуже таки міцно оборонялися хлопці) врешті відступили у степ і розмістилися своїм звичним станом.
“Ну що, перев’язали чортового батька!” – реготалися запорожці.
Коли опівночі у ворожому таборі погасили вогнище і татари, не чекаючи нападу, поснули, гетьман, разом з козаками тихо їх оточили. А як татари звичайно тримають коней на пасовищі, а не біля конов’язі, Єстафій вийшов невеличким загоном кінноти з літавками трохи вперед. Йшли тихо-тихо, бо козаки пообмотували коням ноги ганчір’ям. Спішились. Хутко розставили триноги, на яких кріпилися довгі трубки.
Тоді вже Єстафій і каже:
– Ось розкажу я вам, татари, казочку; як із дишла та літавка вийшла.
За наказом гетьмана, один з козаків черкнув кресалом, запалив ґнота і підніс до трубки, …і вмить ракета зі страшним шипінням та свистом зірвалася з триноги й полетіла на татар, тягнучи за собою довгого вогняного хвоста… Вибух!.. Ще! Ще!.. Наче сім хмар вогнем вибухнуло. І ось вже десятки ракет падають на ординський стан, стрибають палахкотливими жабами, запалюючи все на своєму шляху!.. Сполохані коні топтали й калічили своїх вершників і сторожу; горіли шатра, вози, розривалися порохові діжки… Наляканих і збожеволілих татар вже неважко було добити і розметати по степу. Що запорожці й зробили. Так літавки Ружинського допомогли козакам отримати чергову, дуже важливу перемогу над бусурманами.

ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО)

“Велетень у громаді, як правда в пораді.”

Людина гігантського зросту, богатирської сили й хоробрості, Богдан Ружинський увірвався в січове козацьке життя, як вихор, як орел, що несеться на здобич. Його лютий вигляд страшив смільчаків, а могутній голос змушував губити свідомість. Навіть простий ціпок в його руці викликав більше жаху, ніж меч у руках іншого вояка. Не одну шаблю вищербив він об бусурманські голови! Дуже скоро, зваживши сміливість і військовий талан Богдана, козаки України ввірили йому гетьманську булаву, поміж собою називаючи його просто і з любов’ю Богданком. Повір мені, друже, такої поваги удостоювався на Січі не кожний.
Ти спитаєш, як він потрапив на Січ? Дорога сердечних втрат і сліз привела його в Запорозьку вольницю:

“Ой, Богдане, Запорозький гетьмане,
Та чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?
– Ой, як же мені не ходити
Та у чорнім оксамиті,
Гей, що були у мене гості,
Та всі славні запорожці,
Що вони пили та гуляли
Та зо мною совіт мали.
Сини вражі татарюги,
Що одну нічку ночували,
Отця, неньку зневажали;
Другу нічку ночували,
Малих діток вирізали;
Третю нічку ночували,
Миленькою з собою взяли.
Гей, сідлай, хлопче, коня, коня вороного,
Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!”

Року 1575 одинадцятитисячна татарська орда рушила на Україну, плюндруючи й знищуючи все на своєму шляху, нікого не жаліючи і не милуючи. Нападники палили й спустошували міста й села, убивали дітей і старих, а молодих брали в полон. Тоді-то й загинула вся його сім’я, а кохана дружина потрапила в татарський полон. Так, було відчого людині зненавидіти бусурман.
Убрався Богдан у чорний одяг скорботи, узяв меча і попрямував на Низ, щоб відплатити татарам за іхні злодіяння. Не знімав він чорної одежі до кінця своїх днів, і стали вони для всього мусульманського світу жахливим знаменом нещадної помсти.
Пройшовши вогнем і мечем по всьому Криму, гетьман Ружинський з низовими козаками рушив у відкрите море до берегів Малої Азії, де взяв міста Трапезонт і Сіноп, не залишивши від них каменя на камені. В цьому морському поході запорожці вперше використали підводні човни.
Я бачу твої здивовані очі, друже, і це зрозуміло. Але не поспішай. Зараз я розповім тобі, як запорозькі корабельні майстри під началом Богдана Ружинського, на 30-40 років випередивши голандського винахідника Ван Дреббеля, придумали дивовижного човна, на якому можна було долати значні відстані під водою.
Ти, певне, знаєш, що козакам за допомогою очеретини вдавалося знаходитися під водою довгий час? Отож… Ця нехитра штука й підказала Богданові думку про те, як би його так зробити, щоб ціла чайка з козаками могла перебувати під водою потай від людських очей; щоб, як казали запорожці, “ходила вона, як лин по дну”, та щоб “ховалася, як лящ у жабуринні”. І ось що я тобі скажу: якщо вже козак за щось береться… Вийшло в них диво-чудо, яке й описати важко. Та всеж спробую. Але перед цим пісню тобі заспіваю:

“Пустив козак коня в чистеє поле,
А сам скочив в синєє море,
А як скакав, наповідав:
– Ой, щоби в морі води не набрати,
Щоб під водою гарно пробувати,
Буду рибу-кита до себе манити,
Буду в його череві стиха сидіти,
Буду тую люльку смоктати,
Ще й старих пісень споминати,
Аж під самим берегом виходжати.” (Народна пісня)

КОЗАЦЬКИЙ ПІДВОДНИЙ ЧОВЕН

Зовні він був дуже схожий на рибу; був у нього й хвіст, за допомогою якого човен міг змінювати напрям руху, були й крила-плавці, які не дозволяли йому перекинутися. За розмірами він був удвічи менший за чайку; у підводному човні могло поміститися від 30 до 33 чоловік. Велику роль у такому човні відігравав так названий “живіт”. Як риба несе в животі ікру, так і суденце несло у спеціальній шкіряній торбі під днищем пісок чи то гальку. Коли була потреба, “живіт” відчинявся, “ікра”-галька висипалася, і судно спливало на поверхню. На палубі також розкривалися добре припасовані стулки, і з човна виходили на берег козаки-чорноморці; їх ще на Січі називали “морськими людьми”.
Для того, щоб нагнати більше страху на ворога, хлопці одягали особливі сорочки, обшиті безліччю мідних бляшок – ну чим тобі не риб’яча лузга! – і мідні шолома. А ще нашивали на плечі клубки пряжі, кожен завбільшки з людську голову; на клубки надівали також мідні шоломи.
Тільки уяви собі на хвилинку жах тих людей, перед очима котрих виникала раптом з-під води величезна “риба”, з середини якої з диким галасом вибігали триголові “морські чудовиська”. Бачачи таке, навіть найхоробріші воїни втрачали дар мови й навіть божеволіли! Ось і пісня про це є:

“Дівка в морі купалась,
Та й риби злякалась.
То не риба, то не рак, –
Запорозький козак.”

Ти спитаєш мене: яким таким духом дихали козаки під водою? Що слугувало їм в такій “рибі” за жабри? Скажу. Над верхньою частиною човна, як димар над дахом, виводилась труба. Верхній кінець її здіймався над водою. Через трубу й надходило повітря усередину човна. У ній же знаходився “морський батько” – старший на човні; він оглядав обрій і керував човном.
У підводному стані судно йшло на веслах. Причім, отвори для весел затягували шкірою.
Дуже часто, щоб лишитися непоміченими для супротивника, козаки удавалися до інших хитрощів. Скажімо, перевертали догори дном чайки або дуби і, ховаючись під ними, потай підходили до берега. Тому й говорилося:
“Козак у воді – врівень з водою.” Або:
“Козак і в огні не горить, і на воді не тоне, і під водою не гине.” Або:
“Не дивись, вражий турче, на воду, а дивись під воду.”
Переможний похід Богдана Ружинського наполохав Крим і Туреччину. Він засвідчив силу й відвагу козацького війська, його спроможність приборкати будь-якого ворога. Богданко – лицар з лицарів, і пам’ять про нього ніколи не вмре в народі!..

О запорожці, ха?рактерники, степові мудреці! Схиляємо перед вами свої голови. Ще не раз народ складе вам подяку. Горді не від гонору, відважні не від геройства, шляхетні не від пихи – вище за все ставили ви честь і братство. Гуртом ви розкривали будь-які таємниці, ніхто не зміг би збити вас з пантелику, перед вашими зіркими очима танули лицеміри, як сніжки на теплій долоні. Мудрістю своєю ви були подібні до пугачів, мужністю – до орлів. У житті цім знаходили ви щастя, й радість, і торжество. Чи ж не дітям нашої землі переймати й нести всі ваші заповіді й знання, відкидаючи все брехливе й чуже, щоб завжди і скрізь і до віку жила й міцнішала добряча українська вдача!

До змісту Олександр ВИЖЕНКО ЛЕГЕНДИ ТА КАЗКИ ХОРТИЦІ