КАЗКА ПРО ТЕ, ЯК СОКІЛ ЗАГУБИВ НЕБО

Чого тільки в світі не буває! Було й таке. Жив на Січі дід Шовкун. Відмінним, треба сказати, був він мисливцем. Тільки на полювання він ходив не як усі, з рушницею чи луком, а брав з собою сокола. Соколині лови – рідкісне, яскраве видовище. А навчали їх так. Спочатку зав’язують соколу очі, не дають пити і їсти, тримають у темряві, і все це для того, щоб помучити його. А потім, коли йому відкриють очі, то потроху дають м’яса, щоб він не боявся людей. Потім прив’язують його довгою мотузкою і пускають на півня чи курку, на ґаву чи на горобця, які теж прив’язані мотузкою і у них підрізані крила. Зголоднілий сокіл з великим бажанням кидається на цю пташку, але тут хазяїн віднімає його здобич.
Коли сокола зовсім привчать, то знімають з нього мотузку і пускають на птаха чи то на невеличкого степового звіра, і таким чином з його допомогою полюють. Інколи сокіл залітав так далеко, що зовсім зникав з очей. Але, не дивлячись ні на що, сокіл завжди повертається до свого господаря і нікуди не летить.
Та одного разу, на полюванні, трапилося неймовірне: сокіл полетів за перепілкою і… не повернувся, щез. Загорював дід Шовкун, трохи не плаче від досади. І вирішив він, щоб не сталося, відшукати вірного товариша.
Довго шукав його, де тільки не побував – усе марно. Але одного разу трапилося йому проїжджати повз одне село. А в тому селі та проходив ярмарок. Причепився до нього один чоловік:
– Гей, славний козаче, не пожалій копійку, купи в мене півня-золоті шпори.
– Не треба мені, – відмахнувся дід.
– Ти тільки поглянь на нього. Звір, а не птиця! Лицар, а не півень!
– Зроби милість, відчепися. Я іншого птаха шукаю.
– Так би одразу й сказав, – не відступав той. – Ходімо зі мною. У нашого пана яка тільки птиця не живе. Є птахи наші, є заморські… А на тому тижні залетіла на його подвір’я дуже красива птиця. Він з нею і так, і сяк, а та, дурепа, ніякої їжі не приймає, води не п’є. Мабуть, тужить за кимось.
Став Шовкун докладніше розпитувати чоловіка й здогадався, що то і є його сокіл.
Прийшли до пана.
– До вас сокіл залітав?
– Залітав.
– Де ж ви його тримаєте?
– Де мені його тримати, звісне діло – в курнику.
– Так він, мубуть, усіх курей перебив?
– Навіщо так кажеш? Цей сокіл на рідкість сумирний.
Прийшли до курника.
Бачить Шовкун і справді – його сокіл. Тільки в якому вигляді!.. Насилу впізнав він свого красеня.
– Скажіть мені, навіщо ви йому дзьоб відрізали?
– Як це навіщо?! – здивувався пан. – Він не хотів клювати зерна, я й подумав: це від того, що дзьоб у нього дуже кривий. Ось і підрівняв.
– А навіщо ви йому кігті обрізали?
– Так він усе рвався, все бився, бідолашний, на місці не сидів. Я й подумав: дуже вже довгі та здорові кігті він відростив – вони йому ходити заважають. Ось і підстриг. А заодно й крильця підрізав.
Забрав Шовкун сокола, привіз на Січ, зібрав хлоп’ят і так сказав:
– Судилося вам, синочки, бути соколятами, то ж стороніться курей. Тому що курці безпечніше серед соколів, ніж соколу в курнику: там вам дадуть зерна, але відрубають дзьоб, підстрежуть кігті і підріжуть крила.

Твоє знання козацького життя, друже, схоже на “оселедець”: росте непомітно, але швидко. А зараз, саме так гадається мені, час розповісти тобі про січових джур.

СІЧОВІ ДЖУРИ

Хто завів цей звичай серед запорожців ніхто не знає, але те, що був він одним із найгарніших і наймудріших звичаїв, – це точно. При кожному статечному козакові, я вже не кажу про військову старшину, були в услугуванні, в кого один, а в кого й більше, хлопчаки-недолітки. Раніше їх називали джурами (чурами), а пізніше – молодиками. Джура доглядав коня названого батька-запорожця, чистив його зброю і навіть гострив шаблю.
Частими були в козаків військові походи. “Куди козака доля не закине, все буде козак”. Так за козаком невідступно прямував його джура. Що й казати, хлопці бачили світи. Трапиться бойовище – чура буде поруч із своїм старшим товаришем: рушницю порохом наб’є, до люльки вогню викрише, води принесе, а то й сам ворога з лука поцілить. Щоб не трапилося, – розділить з ним його перемогу чи поразку.
Пригоди та небезпека підстерігали молодиків на кожному кроці, й через те, досягши парубочих літ, вони набували собі великих здібностей й ставали найзавзятішими козаками. Одна із народних дум свідчить, як Іван Луговський у Хмельницького “...дванадцять літ за джуру пробував, всі козацькі звичаї познав”.
Тебе, певне, цікавить, як же козаки вибирали собі джур? А ось як. Подивиться козак на хлопчину своїм всевидючим оком, наче душу проглядаючи наскрізь, а потім, коли зрозуміє, що цей маленький зірвиголова підходить йому, покличе його до себе і мовить чинно:
– Беру тебе до себе джурою. Чи підеш до мене?
Саме в цей момент дуже важливо для хлопця було не виказати своєї радості.
– Піду, батьку.
– Смерті не побоїшся?
– Не побоюся, батьку.
– На лестощі не піддашся?
– Не піддамся, батьку.
– Вірю тобі, як рідному синові. Дивись же, вірно служи справі всього товариства.
Видирай зерно сили Божої. Справжній козак той, у кого душа світла, серце чисте, хто любить людей і правду.
Після такої промови козак підносив до обличчя навообраного джури лезо шаблі, той торкався язиком холодної сталі, а потім казав:
– Все зроблю в ім’я правди й щастя України. Слово моє таке ж тверде, як цей клинок.
І пісня у джур була своя:

Хай ця пісня святкова лунає.
Всі ми джури з козацького краю.
Запорожжя – священна державо,
Наша гордість і прадідів слава.
Козачата, козачата,
Всі, як є, співай завзято!
Запорожців юна зміна,
Діти славної Вкраїни.
Січову ми закінчили школу,
Щоби стати в козацькеє коло,
Боронити свою Батьківщину
Від ворожих набігів руйнівних.

Милуємося в тобі і схиляємо голову перед Тобою, Республіко Свободи – вольнице козацька! Движима єдиним поривом лицарської душі й жагою захистити Україну від ворогів-супостатів, ти не забувала піклуватися і про її дітей, про її майбутнє. Чуйним і мудрим був той знаюка козацький, отаман січової школи, який сказав одного разу і на всі часи, для всіх поколінь:
КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ!
Воістину так. Нема, і не буде.

Місце, де ми зараз з тобою сидимо, друже, в сиву давнину називалося ПРОТОЛЧЕ. Десь тут буяв і ріс славнозвісний тисячолітній Хортицький дуб. Височезний, з могутньою кроною й міцним корінням, стояв він на великій галявині, недалеко від берега Славути, суворий і мовчазний.
Дуба, подібного цьому, у піднебессі неможливо було відшукати! Велетень із велетнів, богатир із богатирів, випоєний джерелами священного острова й, велично піднімаючись над іншими деревами, був він справжнім батьком лісів. Дивуючись і вслухаючись, оточували вони велетня, наче діти казкаря діда.
Дуб-велет той був двічі священним деревом. Свідок язицьких обрядів древніх русів, що захищав своїм гіллям від сонця київських князів Олега і Святослава, а пізніше – чубатих січовиків, які збирались біля “святого дуба” на козацькі ради.

КАЗКА ПРО ЖИТТЯ ХОРТИЦЬКОГО ДУБА

На далекому небесному острові Вирії, на білому камені, на Алатирі стоїть Величне Древо Миру – Дуб-Стародуб. Його чарівний плід – молодильне яблуко принесла одного разу на землю Хортиця Жар-птиця.
З цього молодильного яблука з’явився на білий світ пагінок дуба. Цілу сотню років він ріс, набираючись сил, поки нарешті не перетворився на добряче красиве дерево.
Його коріння все глибше й глибше йшло в землю, а саме воно тяглося угору, розкидаючи в різні боки зміцнілі гілки.
Дуб встояв проти жахливих вітрів, часом лютих, як смерть, засухи, злив і снігових буревіїв. Здавалося, всі стихії намагалися згубити його, вирвати з корінням, зламати. Але не дивлячись ні на що, він все ріс і ріс, сповнюючись сили й добра, стаючи твердішим за камінь.
Минав час. Небесні птахи почали вити свої гнізда в його зеленій кроні, а степові звірі брели під його тінисте шатро, щоб відпочити й набратися сили перед новою дорогою. Влітку вони ховалися тут від спеки, а взимку – від снігової хуги.
Дуб все старішав і старішав, все збільшувався й збільшувався його стовбур. Ясним літнім ранком ласкаве сонечко освітлювало товсту, порізану глибокими зморшками кору, й зігрівало дерево живлющим теплом. Коли ранковий вітерець набігав і починав бавитися серед його зелених кучерявих гілок, здавалося, що вони шепотіли тиху пісню вдячності ясноликому Сонцю.
Одного разу прийшли сюди люди, які називали себе сонцепоклонниками, волхвами. Адже Сонце не тільки дарує життя, але й допомагає боротися за життя. Воно розтоплює товщу снігів, від його теплих променів зростають трави і квіти, вкриваючи степи запашними різнобарвними килимами.
То були мудрі люди. Вони прислуховувалися до голосів неба, а землю називали Матір’ю, уславлюючи її красу і щедрість.
З тих пір людина кріпко пов’язала свою долю з долею зеленого велетня.

А зараз я розповім тобі давню-давню історію, свідком якої був Хортицький дуб.

Далі

До змісту Олександр ВИЖЕНКО ЛЕГЕНДИ ТА КАЗКИ ХОРТИЦІ