БАЛКА БАБУРКА

Балка Бабурка отримала свою назву від запорозького полковника Івана Бабури. Не тільки відмінним вояком був славний полковник, а ще й неабияким казкарем. На запитання: “Хто ж ви більше: воїн чи казкар?” Бабура відповідав: “Як хочете, так і розумійте. Хоч круть-верть, хоч верть-круть – однаково. Козак – що будяк: і цвіте, і вколоти може”.
Ось яку чудернацьку примовку склав він про себе:

Я – козак Іван Бабура.
В мене добра натура.
Любить Бабура
Вільної години
На травичку сісти
І усій чесній громаді
Казку розповісти.
А знаю казки я
Про долю й недолю,
Про сонце і місяць,
Про вольную волю,
Про Великий Луг,
Про ледарів і хапуг,
Про Дикеє Поле і Чорнеє море,
Про птаха і звіра,
Про лицарів християнської віри,
Про дружбу і зраду,
Про кривду і правду,
Про вовкулак і русалок,
Про чортів і про мавок,
Про скарби і злидні…
Аж три ночі, ще й три дні
Казати казки я вам буду без втоми.
Кладіть їх у торбу
Та й несіть додому.

КАЗКА ІВАНА БАБУРИ ПРО РУСИНА ПОЛОЗА

Чув я цю історію від старих козаків. А чи було це насправді, – Бог тому свідок.
Відомо, що на Здвиження всі гадюки злазяться докупи, до однієї ями, і лижуть там кам’яний стовп, чим і живуть цілу зиму, аж до весни. Тому на Здвиження не можна ходити в ліс, бо провалишся до гадюк у яму.
Одного разу, коли він був ще хлопчиком, пішов Семен Русин у ліс і потрапив таки до них.
Гадюки миттю обліпили хлопця, щоб кусати його. Та тут найстарша як засичить на них, ті – назад; почали лизати камінь, а вона й його підштовхує до стовпа. Полизав і Семен камінь, і раптом почав розуміти по-гадючому. Прожив він з ними в ямі аж до самої весни, бо звідти він ніяк не міг вилізти, надто ж глибока вона була.
Минав час. Семен вже козакував на Січі, призабувши про той випадок. Одного разу повертався він якось зі своїм побратимом з розвідки: той на коні, а Семен – пішки.
Застала їх ніч у степу. Прокидаються вони вранці й бачать: облягла їх навкіл змія – така величезна, як гора. Сидять вони в цьому страшному колі, а як бути, не знають. А змія раптом візьми та й відкинь трошки убік хвоста. “Ну, – каже Семен своєму побратимові, – ти, брате, з конем, то драпай, може втечеш.”
Щойно той виїхав, змія знову замкнула коло. Потім розвернулася вся й ну кланятися й пищати – от-от мало не забалакає та весь час ніби кличе козака за собою. Семен якось уже там подав їй знак, що згоден. Ось змія полізла собі, а він за нею. Прилізла до нори і як запищить! А з нори друга змія, яка удавилася рукою мерця; виє і всіляко намагається вивільнити своє горло. Семен тоді – раз! – і вийняв руку з її горла. Давай вона тоді кланятися йому та дякувати. І подарували йому змії торбинку з пшоном. А пшоно це було не просте, чарівне: з’їсть людина одне зернятко, й перекинеться на полоза; кини в нього жменю того пшона – зараз же скине він зміїну шкіру і знову стане людиною.
Відтоді прозвали його козаки – Полозовичем. Частенько можна було зустріти Семена, що йшов в оточенні змій. А носив Полоз, треба сказати, чорний одяг. Коли він біг степом, здавалось, – чорний птах летить над землею, або чорне колесо котиться по траві…
Якось прочули козаки, що ординці вийшли з Криму, щоб у черговий раз пограбувати Україну. Прийшов Семен до отамана й каже:
– Я перекинуся на полоза і на чолі зміїної зграї прожену татар. А коли після цього я знову з’явлюся перед вами, – киньте у мене жменю пшона, і я знову перекинуся на людину.
З цими словами він дав отаману торбинку з чарівним пшоном, а одне зернятко поклав собі у рот і перекинувся на величезного полоза. Через мить на очах отамана один полоз перетворився на тисячу, і вся зміїна зграя ринула у той бік, звідки наступало татарське військо. Перелякалися вороги до смерті, забачивши гаддя, і розбіглися хто куди.
Тільки-но бусурманин подався геть, перед отаманом знову з’явився полоз. Але сталося непередбачене – торбинки з пшоном ніде не було. Видно, військовий кашовар узяв її бе відома отамана на приготування саламахи.
Як не волав козак про поміч, вже ніхто не міг йому допомогти. Так і лишився він у вигляді полоза і довго ще жив на Січі, допомагаючи скарбничому охороняти Військову Скарбницю.
Багато чому навчилися козаки у Семена Полозовича. А своє вміння наслідувати полозу називали “зміїними вибриками”. Що ж це за вибрики такі були? Вмів козак плазувати, як змій, ніби було в нього багато крихітних ніг. Він усім тілом щильно притулявся до землі і витягувався у довжину, мовби лився по землі. Непомітно наближаючись до озброєного вершника, козак міг, як полоз, підскочивши вгору, перекинутися в повітрі й так ударити його ногою (наче полоз своїм дебелим хвостом!), що той, мов комаха, летів з коня. Не встигав він зрозуміти що й до чого, а козак-полоз вже тут як тут; ще один блискавичний кидок, і ось – обкрутився він навколо ворога, замкнувши його в чіпких обіймах.

МУЗИЧЧИНА БАЛКА

Після люльки найбільше усього запорожці любили музику. Сказано: музика без’язика, а людей збирає. “Козаки гуляють – сили набувають.” Запорожці в годину війни були воїнами, а в мирний час – поетами й музикантами. Завжди було любо козацькій душі і поспівати, і пограти, і потанцювати – що до туги вдаватися! Бувало, зберуться де-небудь, ось як ми зараз в Музиччиній балці, та як загуляють. Так часом було весело, що навіть білі хмарини витанцьовували гопака. Увесь день музики будуть грати, і весь день запорожці будуть танцювати. А як перестане музика, то вони й самі танцюють. А не бажаєш танцювати – будь ласка, – сідай на коня та й ганяй з товаришами наввипередки. А ще любили запорожці понаставляти високих стовпів, понамазувати штани медом, щоб цупко було триматися, та дертися по стовпові вгору. Що за втішний народ – козаки!
Грали вони на тому, що було під рукою: на лірах, на ваганах, на басах, на цимбалах, на сопілках, на скрипках, на козах, на кимвалах, накрах, тулумбасах. Але наймиліше за все була козакові кобза. Жоден інструмент не користувався в козаків такою любов’ю, як кобза і її рідна сестра – бандура. Без сумніву, кобзу придумав сам Бог. Її чаруючі звуки були єдиною втіхою для самотнього запорожця, який часто поневірявся по безлюдних степах і не мав можливості протягом багатьох днів нікому й слова промовити.
А зараз я розповім тобі, друже, як одна з Хортицьких балок отримала назву – МУЗИЧЧИНОЇ.
Над балкою, на тому самому місці, де вона врізається в острів, стояла колись величезна кам’яна брила, і була вона геть чисто повицяткована дірками. Довго зберігав свою таємницю незвичайний камінь, поки одного разу…
Те, що запорожці з’явилися на Хортиці і почали ходити униз Дніпром до Чорного моря, дуже не сподобалось в Порті, і вирішили якось турки несподівано напасти на Січ. Підійшли вони двома галерами до острова і почали висаджуватись на берег. Саме в цій балці, де ми сидимо. А стояв у ту ніч на чатах молодий козак Охрім Музичко.
Чує Охрім плескіт води, бачить з фігури – сірі тіні замаячили… Все зрозумів козак, але… от оказія! Тут би сигнал дати братам, так кресало кудись задівалося. Вдарити б у сполох, так реву* (*рева – козацька трембіта; довга труба, що гучно ревіла; робилася з кори ліщини) ненавмисне зронив. Зліз прожогом з фігури, сховався за камінь, а в голові одна думка: “Як його сповістити Кіш про зухвалий напад бусурман?” І раптом Охрім чхнув… Струмінь повітря попав в одну з дірок, що були в камені, і камінь, ніби прокинувся від довгого сну, – видав шаленої сили звук. Дмухнув тоді Охрім ще раз – гукнув камінь, як труба, гучно й голосно пішла луна по окрузі! В цю ж мить з-за пагорбів злетіла тріскуча блискавка, навпіл розсікла налякане небо і з силою вдарила у кам’яну брилу! Гримнув грім, загуркотіло небо… Всяка суща душа почула те рокотання, навіть ті, що спали, підхопилися, таким вже дужим і раптовим був той удар. Ні, не здалося те запорожцям; загойдалася, здригнулась від гуркоту нічна темрява, і ввесь острів важко, до основ затрясся.
Серед бусурман виникло сум’яття; оглухлі, позатикавши вуха, вигукуючи одне лише слово: “шайтан!шайтан!..”, вони в страсі кинулися до галер і в неймовірній давці товкли одне одному кістки. Тих же, кому все-таки вдавалося піднятися на галеру, чекала ще страшніша участь. Завирував Дніпро, забуяв, плесконув хвилею об прибрежні камені й поглинув турецькі кораблі.
Ось як воно, друже, буває: величезний камінь, котрий віками пролежав на острові, в одну мить розсипався на пісок. Але притому не дав бусурманам випити келих перемоги.
Тої ночі не пошкодував камінь і Охріма; кам’яні скалки викололи йому очі, а страшенний рокіт позбавив його слуху. Але, як кажуть, немає лиха без добра. Став Охрім Музичко – кобзарем. Він не міг співати, але в мелодіях, навіяних голосом каменя, він передавав потаємні звуки природи, хвилюючі, наповнюючі бадьорістю все навкруги. Коли він грав, звірі завмирали у високій траві, не сміючи поворухнутися, дерева переставали шелестіти своїм рясним зеленим листям, навіть птахи замовкали, щоб почути цю прегарну незрівняну мелодію. Вона виривалася прямо з його серця і лилася такими ніжними й красивими звуками, що люди залишали роботу, прислухалися й казали одне одному:
– Ніколи не було й не буде другого такого незвичайного музики – ні в Україні, ні в цілому світі…
На честь Охріма назвали козаки цю балку Музиччиною і приходили сюди кожного разу, щоб погуляти й повеселитися. А коли кобзар помер, на тому місці, де стояв камінь, посадили козаки тополю.
Що ж це за чудо таке – український кобзар! Мандрівний музика і поет, в якому втілилася душа цілого народу, який довіряв своїй кобзі найзаповітніші думки і почуття, збирав і розносив по всій Україні яскраві перекази живої історії вільного степу; чарівною грою, чаруючим голосом, що линув десь аж із самого серця, живописав картини козацьких походів, вдачі і завзяття запорожців; у піснях, написаних не з пером у руці, але вистражданих і зважених потаємним зором споглядача людської долі, відображав він горе і радість, надії і сподівання, всі душевні переживання мужнього братства; переповнений суму, мудрості і покою, увібравши у себе дух цілих століть, ніс він немеркнучий вогонь пісень і дум, втішаючи душі і лікуючи людські серця.

Далі

До змісту Олександр ВИЖЕНКО ЛЕГЕНДИ ТА КАЗКИ ХОРТИЦІ