Гетьмани України

Дем'ян МНОГОГРІШНИЙ

Не було серед козацької старшини не тільки в добрах, а й у родоводах. Хоч непогано воював осавул Демко Многогрішний від самого переможного 1649 рок, та не поважала його старшина. Гнула перед ним кирпу, бо родовід Демка був "мужицький". Вже після Андрусівського миру між Польщею та Московією є відомості, що був Многогрішний чигиринським полковником. На Лівобережжі в цей час відбулись дивні діла - демагог і вірний васал Москви гетьман "Івашка Брюховецький зібрав у Глухові таємну старшинську раду. Бо саме тоді почалось широке народне повстання проти царських воєвод. І Брюховецький із прибічниками злякався, що повстання знищить і їх усіх, як вірних слуг Москви. Тому "Рада" вирішила полишити Москву, вигнати геть воєвод і піти під руку турецького султана. Після цього старшина із своїми загонами приєдналась до повстанців і виганяла тих воєвод, що ще лишились на Лівобережжі. Та минав час у усьому безладді та побоїщах і поступово козаки почали покидати свого лживого гетьмана. Вони знеслися із Петром Дорошенком, правобережним тогочасним гетьманом. Демко Многогрішний, який на той час вже став чернігівським полковником чи не перший перебіг до Петра Дорошенка. За Демко інші полковники потяглися. Козаки з оточення Брюховецького збурились проти свого хазяїна і по-звірячому вбили його. Та й перейшли всі до Петра Дорошенка. Петро Дорошенко дуже вдало воював проти московських військ. Та сталося так, що Дорошенко раптом повернувся на Правобережжя. А наказним своїм гетьманом на Лівобережжі залишив Демка Многогрішного. Та пройшло зовсім небагато часу і Демко Многогрішний зрадив Дорошенка, як перед тим зрадив і Брюховецького. Він покірно пішов на переговори з князем Ромодановським і знов визнав верховенство Москви. Щоб довести свою покору, повідпускав усіх російських воєвод-здирників, яких козаки тримали в полоні. Таким чином наказний гетьман Демко одержав можливість стати справжнім "володарем" Лівобережжя. І Москва йому в цьому радо допомогла. Навколо двору, куди запросив старшину, виставив озброєні загони своїх по хлібників. І полковники "добровільно" погодилися визнати Многогрішного своїм гетьманом. Тут якраз із Москви повернулись старшини, які прохали в усіх вибачення за відступництво Брюховецького. Вони привезли прощенну царську грамоту і дозвіл на вибори нового гетьмана. Навесні 1669 у Глухові генеральна рада оголосила Дем'яна Многогрішного гетьманом. І він, вже як легітимний гетьман, присягнув на вірність московському царю.
Довідавшись про це, Дорошенко відправив військо на Лівобережжя, щоб знов взяти його під свою булаву. Демко послав назустріч свої війська. І вони побили козаків Дорошенка. До самої осені безперервно тривали військові сутички. Аж поки війська Дорошенка не повернись на Правобережжя. Тоді оскаженілий Демко кинувся примучувати ті полки і сотні, що підтримали свого часу Дорошенка. Карателі гетьмана нелюдськи катували й винищували людей, знов підкоряючи собі ці землі. Стероризоване населення було сповнене зненависті до цього пана-гетьмана з мужика-хама. Демко добре це відчував. І боячись повстання і помсти попрохав у Москви дозволу на зміну місця столиці. Москва визначила за нову столицю Батурин.
А для охорони особи гетьмана (і нагляд за ним) цар прислав Многогрішному, як подарунок, полк стрільців. З того часу лівобережних гетьманів охороняли московські стрілці. Але утримувати їх мав сам гетьман../. Коли Многогрішний добувся булави і вкоренився, він почав потихеньку поновлювати стосунки з Дорошенком. Старшина, яка ненавиділа "селюка" зразу донесла Москві. До всього, Демко втратив пильність. Запишався перед старою козацькою старшиною. Зловживав владою, часто і розгульно пиячив, бив старшину, скидав людей з їхніх старих посад і ставив а їхнє місце своїх по хлібників. Певно тоді виникла приказка про гетьманську посаду: "До булави ще треба й голови". Звичайно, за таких обставин на Демка в Москву постійно йшли скарги, доноси і наклепи. А Демко, як дурний, нахвалявся, що він зробить те й те, якщо його не слухатиме Москва. Особливо вголос Демко обурювався переговорами між Варшавою і Москвою про українські справи, на які козаків не допускали. Звичайно, все це зразу же ставало відомо у Москві. І, зрештою, терпець Москви урвався і вона погодилась, що старшина скине ненадійного слугу царя. І от однієї весняної ночі 1672 року старшини (а серед них Самойлович, майбутній гетьман) разом із московськими стрільцями скрутили "мужицького сина". Та й потаємно відвезли в путах до Бєлокамєнної. Там його добре мордували в кремлівських підземеллях. Вимагали щоб він признався у своїх зрадах і підлих помислах. Колишні його приятелі і співучасники всіх зловживань на Лівобережжі поспішили в Москву з доносами і відвертими наклепами на нього. Коли слідство скінчилося, Многогрішного мав судити козацький військовий суд у Батурині. Але старшина, як перед тим самим Демко, боялась можливих зворушень. І тому попрохала царя, щоб суд відбувся в Москві. Спочатку Многогрішного і його брата Василя засудили до страти. Але добрий московський цар помилував нерозумних козаків. Замінив короткий помах сокири ката на довгий шлях в Сибір несходимий. Разом із братом Василем були ще заслані дружина Демка, двоє його синів і дочка, небіж Михайло та ще дві служниці. Демка і всіх його родичів повезли до "столиці" тодішнього Сибіру славного міста Тобольська. У Тобольську Демко не гибів у острозі. Його зразу ж приставили до "діла" - служити вірою і шаблею московську царю Спочатку Демка Многогрішного приписали до козацького стану. А потім, за певні заслуги на службі, підвищили до стану "боярських дітей". Вони разом із сином Петром очолювали каральні походи сибірських козаків проти повсталих бурятів, що ніяк не хотіли коритись "білому царю". Це було в 1688 році. Далі слід Многогрішного і його чоловічих нащадків щезає. А про онуків по жіночій лінії відомості в місцевих актах зустрічаються ще в середині XVIII століття.
І ще одна яскрава деталь з політичного життя Гетьманщини тих часів. Ворог Многогрішного, який приймав найактивнішу участь у змові 1672 року, гетьман Іван Самойлович, був так само скинутий змовою старшини зі свого місця. І засланий Москвою у той же славетний сибірський град Тобольськ. Тільки був Самойлович уже старий і хворий. І помирав у жалюгідному стані і злиднях саме тоді, коли його ворог Демко із сином Петром рубали непокірні бурятські голови.