У списку гетьманів, складеному Михайлом Грушевським і найбільш вживаному, налічується майже 70 імен. Але портретів тих гетьманів лишилось значно менше. А серед тих, портретів, визнаних за вірогідні та відповідні історичним персонам це менше. Проте, не можна сказати що портретів козацької старшини від початку було мало. Навіть в часи повного упадку українських земель в складі сусідніх держав! Парадні портрети "парсуни" зберігались в багатьох панських маєтках. Бо маєтками володіли нащадки козацької старшини. Особлива велика кількість таких приватних збірок була на Лівобережжі, колишній Гетьманщині. Зображення гетьманів і козацької старшини, як високого фахового рівня, так і руки парадних майстрів "наївного" стилю були на стінах знаменитих, пишних храмів та сільських церковок. Звісно, було намальовано козацьких вождів у монастирях, колишніх притулках воїнської старості. Так, у знищеному під час окупації диверсантами-чекістами Успенському соборі Києво-Печерської Лаври було зображення дванадцяти гетьманів. А серед них і портрет Богдана Хмельницького на повен зріст. І портрет Мазепи був. Найщедрішого мецената, якому тут же виголошували щорічно "анафему" з розпорядження російської церкви за наказом Петра І. Зображення улюбленого, найславнішого вождя, Батька Хмеля, були вимальовані і на дерев'яних стінах сільських церков і на іконах Покрови. Але ще за царських часів почалось нищення цих зображень під різними приводами. Як то, наприклад, "поновлення" та "реставрації".

Але справжнє, катастрофічне, нищення почалось, спочатку "природне", коли армії російської та німецької корони змагались за панування в Першій Світовій війні. Розмітали в тріски старовинні церкви, горіли монастирі. Коли ж настала революція 1917 року, а за нею Громадянська війна — почався до того нечуваний і неперевершений грабунок. Бо-таки було що грабувати і в родових маєтках, і в старовинних монастирях, древніх церквах. Коштовності експропріатори, "шарікови та швондери", забирали для "дєла Всємірной Революції". Все інше просто трощили і палили. Потім пішла хвиля колективізації з небаченим в історії людства штучним голодомором. Тоді вже надійшла черга сільських церков з їх старовинними іконами та живописом ще за козацьких часів. Дещо все ж вдалося порятувати з гетьманської доби і зібрати до музеїв. Більшість тих ентузіастів-музейників, що збирали старовину, загинули чи були позбавлені роботи в часи Великого терору 30-х років. Та все ж таки у музеях зберігались не тільки портрети гетьманів та козацької старшини, а й козацькі клейноди і коштовні регалії — особиста зброя, посуд, одяг славних діячів минулих.

Друга світова війна понищила чи не найбагатші і не найкращі зібрання українських старожитностей в Чернігові та Полтаві. Ця ж лиха доля не минула й інші, менші міста і їхні музеї. Найбільше загинуло наших історичних скарбів у перші дні війни, коли німецькі "аси" натреновані з часів знищення Герніки в Іспанії, довбали фугасами і по наших людях, і по святинях, і по скарбницях культури.

Тому можна, без жодного сумніву, сказати, що до сьогодення дійшли жалюгідні рештки тих портретів старшини козацької, які знаходились на Україні перед 1914 роком. У книжках, антикварних, дореволюційних чи видання 20 років, портрети гетьманів і старшини не завжди були автентичні. І якість їх для використання в роботі була не завжди достатня, бо це ж були дуже зменшені репродукції. З цим матеріалом доводилось бути дуже обережним — дивитись чи це репродукції з тогочасних портретів, чи з пізніших копій, а чи й просто витвір уяви художника. Отож відбір персоналій до поштових мініатюр відбувався за одним критерієм — найбільш можлива і сторична достовірність. Хоча деяких гетьманів все ж було (не дивлячись на всі втрати) по кілька тогочасних зображень. І були вони зовсім не схожі між собою, хоча прізвище під ними стояло те ж саме. Тут доводилось зупинятись на тому портреті, який найбільше відповідав опису особі гетьмана та його характеристики в історичних хроніках і мемуарах.

Від самого початку майбутня марка уявлялась як портрет-парсуна козацьких часів у восьмистінній бароковій рамці, облямованій козацькими клейнодами та регаліями. Або як ще називалось в геральдичних зображеннях одним словом — "арматура". У правому та лівому "крилі" марки мали бути зображення, пов'язані чи то з діяльністю, чи то з місцями перебування зображуваного гетьмана, чи якихось моментів із його біографії, бо навіть просто картиною подій того часу. Задум всієї серії передбачав, що марки будуть двоколірні. І стилістикою виконання наближатимуться до стилістики металографії. Бо для виготовлення кліше й друку металографії на той час (1993 рік) на Україні тоді ще не було потрібних умов.

За різних обставин, після перегляду перших ескізів майбутньої серії була перерва в роботі більш ніж на рік. Коли ж знов звернулись до гетьманської теми, то виявилось, що на художню раду подали свої ескізи проектів ще два художники. Вони чомусь пішли найпримітивнішим шляхом, який тільки можливий у подібному випадку. А саме, портрет на все робоче поле марки та десь у куточку натяк на гетьманські інсигнії.

Художня рада пристала до мого рішення теми. І мені було запропоновано розробляти серію далі. Тільки не двоколірно, а поліхромно. Це значно полегшало завдання, бо саме колір підсилює емоційне сприйняття зображення. Але й до сьогодні вважаю, що двоколірні мініатюри в стилі "ретро" були б значно переконливіші для історичної, та ще й державницької теми. Бо тема гетьманів і гетьманства — це тема відродження України-Русі, як держави, після татарсько-монгольського погрому. А сам чин і назва "гетьман" виникли серед українського козацтва, коли ще степові лицарі і не помишляли про розбудови власної держави. Воно лише обороняло південні землі України від ісламської експансії, від постійних нападів лютих людоловів кримських ординців і турецьких яничар. Що українські землі були розшматовані між сусідніми державами і ті держави зовсім не дбали про захист своїх православних підданих, то мав український народ сам себе захищати, сам відбудовувати своє військо. І народ спромігся створити таку військову потугу, якої не мали інші народи при своїх національних урядах. Ніяке військо не може існувати без воєнного вождя, одноосібного керівника. Це вже така особливість армії — їй потрібен вождь. І козаки мали добрих військових вождів. Чому козацькі "старші" (яких пізніше названо "гетьманами") переважали інших воєноначальників? Тому що "старшого" (так звали спочатку головнокомандуючого), або "гетьмана" вибирали на загальній військовій раді, де кожен учасник ради мав право голосу. При виборах гетьмана, які часом тривали і по кілька діб, від простих дебатів і галасу доходило до сутичок і навіть головосіку. Але, коли обрання відбувалось, тоді і анархія, і демократія припинялись, і гетьман ставав одноосібним керівником. Він і милував, і карав і, не роздумуючи, посилав людей на смерть. І вже йому ніхто не смів перечити.

Що влада тепер в руках обраного гетьмана, йому старшини гідно сили інсигнії гетьманські — булаву, бунчук і корону.

Отож від давніх часів обирали козаки вождя для походу з найбільш тямучих, сміливих і рішучих козаків. Такого воєнного вождя Польська корона називала "старший війська запорізького". Проте саме козацтво, а за ним і поспільство такого "старшого" від XVI ст. стало звати "гетьманом" Слово "гетьман" — німецького походження, від hantman — командир, капітан прийшло через польське Retman. У Польщі та Великому князівстві Литовському Retman був лише військовим чином. А на Україні гетьман з 1648 року, тобто з гетьманування Богдана Хмельницького, став на чолі держави і війська. Гетьман, як керівник держави був головою уряду, головнокомандуючим, очолював фінансову службу, мав юридичну і судову владу у своїх руках. За таких гетьманів, як найславетніший гетьман Богдан Хмельницький, чи сервільний Москві Лівобережний гетьман Самойлович, чи останній великий український Іван Мазепа, гетьманська влада сильно втрачає своє республіканське коріння і стає скоріше диктаторською, чи якщо висловлюватись категоріями того часу — монархічною. Тим пак, що двоє гетьманів думали зробити гетьманську владу спадковою, династичною. Це був Богдан Хмельницький і останній автономний правитель Лівобережжя — гетьман Кирило Розумовський.

Отож, коли було обрано нового гетьмана, старшини вручали йому інсигнії або ж клейноди. Перш за все, це булава, і бунчук. Що ж собою уявляла гетьманська булава? Це були, як правило, срібна куля, порожня всередині, настромлена на дерев'яну (горіхову) палицю чи металеву трубку завдовжки до трьох з половиною четвертей. Булава могла бути і позолоченою. Прикрашали її самоцвітами: бірюзою, смарагдами, рубінами, перлами. Тут треба зазначити, що булава — найдревніший атрибут вищої військової влади в зображенні фараона-переможця на стеатитовій стелі Нармера, датовану 2900-2800 рр. до нашої ери! І на Україні в розкопках часів неоліту знаходять ритуальні кам'яні булави. Булаву як зброю і як регалію вживали і тюркські народи середньовіччя, і монголи, і кавказькі народи.

В середні віки, до монгольсько-татарського погрому, булава на землях України вживалась як могутня зачіпна зброя близького бою. Декоративно-ритуальну функцію виконували багато оздоблені топірці на довгих держаках.

Коштовна, декоративна булава стає гетьманським клейнодом на Україні з XVI століття. Чим ближче до нашого часу, тим булави стають коштовнішими. Булави посилали сусідні володарі на знак визнання і як коштовний дарунок українським гетьманам. Так відомо, що Богдан Хмельницький одержав від польського короля срібну булаву з перлами та самоцвітами; від турецького султана срібну булаву; ще й від московського царя Богдан мав булаву в дарунок../. А в Західній Європі булава ніде не стала знаком вищої військової влади. Там такою ознакою був "маршальський жезл", і якщо, по-староукраїнському, то можна й сказати "маршальське берло".

Гетьманська (і отаманська) булава прийшла на Україну від турків, але не напряму, а через угорців і поляків.

Крім булави, ознакою гетьманської влади був і славнозвісний бунчук. Бунчук теж прийшов зі сходу. І скоріше за все — від кримських татар. Бо у кримськотатарській мові є слово "бунчук", а в турецькій такого слова нема. Хоча саме цей знак вищої влади є і в кримських татар, і в турків.

Бунчук складався із звичайного древка, пофарбованого в чорний колір, довжиною в чотири з половиною аршина. На вершок держака набивалась мідна, часом золочена куля. З-під кулі, чи з-під півсфери висіло один або кілька жмутків кінського хвоста. Поверх волосу мало бути чотири або шість заплетених косиць. Гетьманські бунчуки в одних випадках могли бути фарбовані в червоний колір, в інших випадках були також білі та чорні. Нам відомо, що Стефан Баторій надіслав 1578 року козакам корону і бунчук.

При створенні перших марок не було замовлено до кожної марки конверту "Першого дня" з оригінальним малюнком. І в перших марках навколо восьмисторонньої баритової рами вимальована "арматура" ще й дедалі зображення реліквій. Як, наприклад, на марці "Іван Мазепа" в обмежування "арматурою" вставлено зображення бандури, на якій грав і складав пісні Іван Мазепа. Потім, коли було запроваджено до кожної наступної марки художній конверт "Першого дня", постала можливість винести "арматуру" на малюнок конверту. Цим самим звільнивши по марці місце для малюнку на "крилах". І, взагалі, обрана конструкція марки дозволила досить гучно використовувати площини для зображень, без помітних втрат при розкритті сюжету.

Перші дві марки "Петро Конашевич Сагайдачний" та "Іван Мазепа" вийшли лише з одним "крилом" зображення обабіч портрета. Ці марки були одним з перших накладів виконаних нашими друкарями на вітчизняному поліграфічному комбінаті. Марки, не дивлячись на обтяжний малюнок, були прихильно зустрінуті і пресою, і філателістичним товариством.

Користуючись цим моментом, а також деякими обставинами, третю марку з гетьманської серії, а саме "Богдан Зиновій Хмельницький" зробив без всяких обтинань. Так, як уявлялось із самого початку. Та ще й допоміг збіг обставин, щоб повернутись і до первісного формату, і до симетрії зображень. Справа в тому, що 1995 року виповнилось 400 років з народження великого гетьмана Богдана Хмельницького. Хоча підготовчого матеріалу вистачало через короткий термін виконання, ескіз проекту довелось робити саме за цих форм мажорних обставин. Бо хоч у Києві вже на власній поліграфічній базі друкували марки, проте поліграфістам був потрібен запас часу. З огляду на можливі труднощі, похибки чи негаразди в процесі виготовлення кліше. Тоді ще вимагалось, щоб проект (кольоровий) був виконаний лише одним видом фарб і не мав якихось аплікацій. Звичайно ж, це призводило до того, що художник за допомогою аплікації мав перемальовувати весь проект. Але саме поспіх і напруженість із терміном випуску марки відвернули увагу художньої ради, що ескіз подано не як попередні "Сагайдачний" і "Мазепа", а з правим і лівим "крилом".

Як попередньо наголошувалось, доводилось дуже обережно працювати з портретами гетьманів. І складність і ризик були в тому, що за радянських часів, крім Богдана Хмельницького дуже рідко і то не в масовій літературі, друкувались ще зображення Сагайдачного та Вишневецького-Байди. Інших портретів гетьманських ніхто й не бачив і не знав. Така була ідеологічна настанова — не нагадувати про Гетьманщину... У всіх історичних дослідженнях, підручниках, енциклопедіях, не кажучи вже про художню літературу, якщо й були портрети гетьманів, то тільки словесні. Та й такими словами брудними ті "портрети" були виписані, що зомбований читач вже тільки й бачив у ньому лише хитрість, бундючність чи старече безсилля... Серед тих гетьманів, що довелось перенести на площину марочної мініатюри, звичайно ж не було "янголів", чи "херувимів". Серед тих 17 гетьманів були й герої, справжні вожді, було й кілька справжніх служок сатани. Але коли радянські історики писали, що Петро Сагайдачний провадив "угодовську політику з польською шляхтою", то це автоматично стирало із свідомості зомбованого радянського студента, що саме Сагайдачний незлічене число разів звільняв наших бранців із лабет кримських людоловів, чи турків-рабовласників! А от козак з козаків, що намагався за всяку ціну зберегти єдність козаччини, Петро Дорошенко, провадив політику "ворожу" інтересам українського народу"... Про "зрадника українського народу Мазепу" і говорити немає сенсу.

Можна сказати, що за радянських часів формула Петра І, що всі українські гетьмани від Богдана Хмельницького до Івана Скоропадського — зрадники, була доведена до кінця.

Звичайно ж, тема Гетьманщини в світлі реальних подій і за участю реальних персон була і табуйована і вихолощена.

Проте життя гетьманів і діла гетьманів завжди цікавили людей. Навіть в ті далекі часи, коли ще й козаки не перевелись і ще були гетьмани при булаві. А письменні люди писали про них. І при всій своїй прихильності чи ворожості до того чи іншого гетьмана, не знали, що в оповіді про реальну людину можна брехати від першого до останнього абзацу.

Першими біографами гетьманів і славних, і поганих ставали народні співці — кобзарі та лірники. Складали думи й пісні. Та такі пронизливі, що без перерви, при всіх заборонах співали сотні років по всіх етнічних українських землях. Співали і про звитяги, і про доби розбрату і домової війни. Тоді ще козацькі літописці показали, що дикий смертельний розлам в козацьких верхах почався головно не через внутрішні чвари. А головно, через зраду Козацької України її православним союзником — Москвою. Козацький літописець Самійло Величко писав про це: "А з'їхалися за Смоленськом в якомусь селі Андрусові виторгувала (польська шляхта) там у росіян нас як безсловесних і нічого не тямлючих скотів...". В своєму літописі Самійло Величко до всього подає й 12 чудових, вкрай цікавих гетьманських портретів. Гадаю, що ті Величнівські портрети є найбільш близькими до своїх прототипів. У нього портрет Богдана Хмельницького аж ніяк не парадний, не "парсунний", а дуже камерний, глибоко психологічний і дуже правдивий. Він зовсім не схожий на загальновживані портрети-парсуни, чи копії копій з ликом Батька Хмеля.

А наприклад, портрет Тараса Хмельницького, так він, взагалі, не лишає ніяких сумніві, що до схожості, бо підпадає під характеристику цієї особи, як жоден із портретів. І портрет Петра Дорошенка у Величка зовсім не такий, як портрет-парсуна з надгробка в церкви під Волоколамськом. В літопису Дорошенко без бороди, обличчя суворе, жорстоке і досить грубе. Коли дивишся на "парсуну", то не віриш, що цей шляхетний герой може кинути свої переможні війська під команду іншої людини і поскакати додому, щоб дати прочухана невірній жінці. А придивившись до "несхожого" Дорошенка — бачиш,що саме оцей чоловік з ревнощів міг би й голову зрубати. З цих трьох Величковських портретів використав лише портрет Юрася Хмельницького. І повірили і Величку, і автору марки. А от Величковському Богданові Хмельницькому та Петру Дорошенкові не повірили б.

Також було багато проблем із портретами двох гетьманів — Самойловича та його наступника — Мазепи. Виявилось, що репродукції з їхніх портретів збереглось більше, ніж яких інших. Два надзвичайно цікаві портрети Самойловича були в книзі мого колишнього викладача — знаменитого мистецтвознавця Платона Білецького. Один портрет (на повен зріст був з настінного розпису Густинського монастиря. Другий — репродукція з утраченого портрета олійними фарбами. На цьому портреті (олійному), дуже недосконалому щодо пропорцій, виглядає найпереконливіше із психологічної точки зору. Бо відверто читаються в його обличчі і розум, і пиха, і підступність.

Портрети, портретами, але ж у попередніх марках вже були зображені не тільки події з життя гетьманів, але й місця чи й реальні будівлі, пов'язані з їхнім життям. Знайшов книгу з історії архітектури славного міста Тобольська. В ній були репродуковані гравюри-панорами Тобольська, сучасні фотографії її будівель і вулиць. Але без уважного прочитання тексту, з одними малюнками, які б вони не були спокусливі, можна потрапити в добру халепу. І дійсно. Виявилося, що найкрасивіша панорама Тобольська з мурованими спорудами — це все після смерті Самойловича. Бо той дерев'яний Тобольські його фортеця, в якій конав на засланні Самойлович знищила пожежа. Довелося користуватися кількома, більш недосконалими малюнками, проте ближчими за хронологією до часу заслання Самойловича. І ще одна цікавинка: бачу — одна тобольська церква виглядає на зразок українського "козацького" бароко. Читаю, що ж там написано про цю цікаву споруду. А там і сказано, що один з єпископів був призначений у Тобольськ аж із України. Отой єпископ і привіз із собою вправних українських майстрів. Вони й збудували ново єпископу в самім Сибіру несходимім ту церкву в стилі "козацького бароко".

З портретів Мазепи я вибрав найризикованіший варіант. Свого часу мені довелося відвідувати знаменитого українського мистецтвознавця Стефана Андрійовича Таранушенка. Жив він у страшенній скруті. Навіть свою дорогоцінну фототеку тримав у коробках, склеєних власноруч із шматків уживаного картону. А в коробка у старих злинялих конвертах у нього зберігались дивні фотографії. По більшості це були контрольні відбитки із скляних негативів. Фото він робив напередодні колективізації і в самім початку Голодомору. Скляні негативи (не всі) зберігались у Харкові у фотолабораторії. Саме туди й потрапила бомба! А от пробні відбитки збереглись (але саме за яких обставин то вже ціла детективна історія, окрема) і знов потрапили до рук, коли він повернувся на Україну після Гулагу та заслання. І от тоді, років тридцять тому, серед збляклих, ледь промальованих зображень знищених церков, хат, клунь, заїздів та корчем, навіть понищених єврейських божниць, зауважив портрет людини у пишній гетьманській шапці. Спитав у Стефана Андрійовича — хто це? Виявилось репродукція із знищеного портрета Мазепи. І я тоді скопіював, навіть не уявляючи для чого мені цей портрет знадобиться. Та й треба сказати, я ніколи не був прихильником Мазепи. І не через його "зраду" шаленому деспоту Петру І. Просто мені завжди більше імпонували люди типу Байди-Вишневецького чи Сагайдачного. Навіть і гадки не було у найбожевільнішому сні того 1974 року, коли в грудні місяці я перемальовував портрет з вицвілого, злинялого паперу, а поруч за шибкою, червоногруді, чорноголові снігурі, мов ялинкові іграшки, оббивали сухе зерно — летючки з кленів, що одержу державне замовлення на мініатюру цього "проклятого" Гетьмана../. А от випало! І зробив, та ще й спромігся тлом до портрета дати Миколаївський собор, збудований стараннями і коштом Івана Мазепи. Правда, собор ентузіасти-комсомольці в середині 30-х років роздовбали, і на тому місці в 60 роки звели Палац піонерів. В тому палаці від 1965 до 1968 я й викладав дітям ази гравюри.

В праці над іншими проектами мені дуже допомогли мандри по Україні в мої молоді роки. Тоді довелось, скоріше пощастило малювати неприступні стіни Хотинської фортеці. Ті мури пам'ятали і кулі козацьких мушкетів і ядра польських гармат. Був в Феодосії (середньовічній Кафі), колись найбільшому невільницькому ринку на Чорному морі. Малював вежі Генуезької фортеці, в якій засіли яничари. А їх звідтіля викурили і посікли на капусту звитяжці преславного Сагайдачного. Та й Кам'янець-Подільську фортецю малював. З того мосту, на якому турецький кат шовковою мотузкою вдавив Юрася Хмельницького... Та й Острозьку знамениту Круглу вежу малював, яка потім так придалась для марки Михайла Хапунка.

Зараз, коли вся серія пішла гуляти світами, а де-де вже й запала в клясери до колекціонерів, бачиш, що деякі марки варто було і переробити. Особливо перші дві "Сагайдачного" і "Мазепу". Але... справу зроблено і єдине, що ще можна зробити — дати малесенькі оповідки про кожного з героїв цих 17 мініатюрних портретів, славних дуже і не дуже славних вождів Козацької Держави.

Дмитро ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА)
Петро КОНАШЕВИЧ САГАЙДАЧНИЙ
Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
Юрась ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
Іван  ВИГОВСЬКИЙ
Петро ДОРОШЕНКО
Михайло ХАНЕНКО
Іван САМОЙЛОВИЧ
Іван МАЗЕПА
Пилип ОРЛИК(ГЕТЬМАН В ЕКЗИЛІ)
Павло ПОЛУБОТОК
Данило АПОСТОЛ

Павло ТЕТЕРЯ
Дем'ян МНОГОГРІШНИЙ
Кирило РОЗУМОВСЬКИЙ
Іван СКОРОПАДСЬКИЙ
Іван БРЮХОВЕЦЬКИЙ

Також дивимось марки:

Воєвода Боброк Волинець

Князь Констянтин Острозький

Лицар Іванко Сушик

Пушкарі та стрільці XIV-XV ст.