Після змови проти гетьмана Многогрішного козацька старшина просила царя дозволу на обрання нового гетьмана. Також старшина просила, щоб гетьман не мав права карати без суду. Щоб новий гетьман не мав права спілкуватись з іноземними урядами. Щоб на виборній раді не було простих козаків. Щоб вибори охороняло московське військо. Цар вдовольнив усі ці прохання. І для порядку вислав боярина Ромодановського із стрільцями. Обрали гетьмана 16 червня 1672 року на московськім пограниччі в степу біля містечка Козача Діброва. А новим гетьманом став учорашній генеральний суддя Іван Самойлович, прозваний у народі "Поповичем". Бо походив із священицької родини. Мав добру освіту - закінчив Києво-Могилянську Академію. Щодо поглядів, то був переконаним ворогом Польщі. Обстоював ідею добрих стосунків з Кримом і турками.
Мав серед різних угрупувань старшини опонентів. Особливо остерігався гетьмана Петра Дорошенка. Боявся, що Дорошенко відбере в нього булаву і Лівобережжя. Тому постійно, явно і замасковано, підбурював московський уряд на військові дії проти Дорошенка. Зрештою, по роках змагань, з допомогою московських військ, свого добився. І Дорошенко на Правобережжі поклав булаву перед ним і боярином Ромодановським.
За московську допомогу в боротьбі із суперниками Іван Самойлович чи не найвдячнішим і найщедрішим платником в українській історії. Синів своїх послав до Москви, щоб родили там собі кар'єру. І, водночас, це свідчило про повну лояльність і відданість Москві. Що до сині - потім батько потихеньку їх зробив полковниками. Доньку гетьман видав за боярина Ф. Шеремєтєва. І вдало протегував йому, так що зять став київським воєводою. ІІ про більш далеких родичів не забував - небожа поставив грецьким полковником. І запобіганню перед Москвою пішов щонайдалі і підпорядкуванні української церкви Москві. Вчинив те, на що до нього ніхто на Україні не зважувався і не гадав на таке зважитись. Москва сама хотіла поставити на Україні слухняного митрополита. Самойлович знайшов такого клірика, що згодився повністю визнати над собою владу московського патріархату. Це був свояк Самойловича - Гедеон Четвертинський, луцький владика. Але проти був Вселенський патріарх у Стамбулі. Адже йому від прадавніх часів підпорядковувалась українська церква. Тоді московські дипломати через турецького візира примусили Вселенського патріарха погодитись на відлучення української церкви від Царгорода (Стамбула). Разом із українською церквою під московську владу потрапила й українська освіта і культура. Сервілізм Самойловича дійшов до того, що він послав до Москви генерального писаря Кочубея подякувати за скасування церковної автономії України.
Свого часу обережний і поступовий Самойлович, сконцентрувавши владу і гроші в своїх руках, почав правити самовільно, не радячись із старшиною, яка й привела його до влади. В нього розвилась непомірна зажерливість і жадоба. Брав хабарі. Розпас по всій Гетьманщині хабарництво і дику корупцію.
А старшина до часу мовчала, затаївши образу і злобу.
І час старшини настав, коли бездарно провалився Кримський похід російських військ під орудою боярина Голіцина та козацьких військ на чолі з гетьманом Самойловичем. Самойлович дуже не хотів цього походу. Він воює, на свою голову, обурювався нездалою кампанією.
Цим зразу ж скористались вороги і написали донос до Москви. Цей донос був якраз у великій пригоді царівні Софії та її полюбовнику боярину Василю Голіцину. Тепер можна скласти вину за невдалу авантюру на "зрадника" - малоросійського гетьмана Самойловича.
Самойлович із сином Яковом заслали до Сибіру. Сину Григорію поталанило менше - його спільник у поході, воєвода Неплюєв, пограбував геть все його майно. А щоб сховати сліди цього, звинуватив гетьманича у "зраді". Григорія Самойловича нелюдськи катували і відрубали голову.
Після погрому гетьмана Самойловича лишились величезні скарби. Самойлович настягав стільки монет, що коли почали лічити його добро, то просто не вірили, що одна людина може стільки захопити. Москва намагалась загарбати всю гетьманську скарбницю. Та супутник Мазепа, як ходили чутки, підмазав московських чиновників і половина скарбу пішла у військову скарбницю. Мазепа наклав свою руку на це срібло-злато. І потім черпав звідтіля монету на численні будови та меценатство.

До змісту