МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Переказ Катерини Гловацької

ГЕРАКЛ

СМЕРТЬ І БЕЗСМЕРТЯ ГЕРАКЛА

Перше, що Геракл надумав зробити, ступивши на рідний берег, — це принести священну гекатомбу своєму батькові Зевсу. Поки воїни на лісистому схилі гори Ети рубали дерева і зносили їх докупи для жертовного вогнища, полонянок повели до міста. Туди ж поспішив і вісник Ліхас повідомити Деяніру та взяти в неї святкове вбрання для Геракла, що бажав відправити священну гекатомбу врочисто і пишно.
Наче сонце засяяло яскравіше на небі, коли Деяніра дізналася, що незабаром її чоловік повернеться додому. Втішно було їй бачити і великий гурт полонянок. Придивляючись до них, господиня мимохіть спинила свій погляд на ясночолій дівчині, тендітній і ніжній, як духмяна фіалка.
— Хто ця дівчина? — спитала вона в Ліхаса, але той, не дивлячись в очі, тільки й мовив:
— Не знаю.
— Видно, вона не простого роду, — співчутливо вела далі Деяніра. Шкода її, такої юної і гарної! Випала їй тяжка доля невільниці, і ця дивна врода незабаром поблякне від сліз.
Деяніра звеліла служницям відвести полонянок і добре нагодувати, а сама вже хотіла йти до своїх покоїв, коли з-за колони визирнув раб. Упевнившись, що Ліхас пішов, він ступив кілька кроків уперед і пошепки мовив:
— Господине, не вір Ліхасові! Він гаразд знає, що то Еврітова дочка, царівна Іола. Саме через неї Геракл пішов на Ойхалію. І не зважай на її зажурений вигляд. У твій дім вона входить не як жалюгідна рабиня, а як горда суперниця.
Нічого не відказала Деяніра, навіть не глянула на раба, тільки сонце їй враз потьмяніло. Наче щось згадавши, вона поспішила у свої покої. Кваплячись, немов била її лихоманка, Деяніра взялася до роботи: дістала надійно схований дзбаночок із кров’ю вбитого кентавра Несса, вмочила в ту кров віхоть вовни і стала мастити святкове вбрання свого чоловіка.
Добре помастивши, вона склала його до скриньки і гукнула Ліхаса.
— Неси мерщій Гераклові святковий одяг, та не відчиняй скриньки, щоб сонце його не псувало і щоб люди не бачили. Хай усім буде несподіванкою таке гарне вбрання.
Ліхас пішов, а Деяніра ще довго блукала покоями, ніде не знаходячи собі місця. Так перебула вона ніч і тільки на ранок заснула. Збудило її сонце, що вже високо підбилося вгору і заглядало до неї у вікно.
Раптом Деяніра побачила: той віхоть вовни, що ним вона вчора мастила Гераклове вбрання, а потім кинула недбало на підлогу, тепер, під сонячним промінням, перетворився на чорну грудку і наче пінився гарячою кров’ю.
Страшний здогад блискавкою сяйнув Деянірі: Несс збрехав, навмисне збрехав, щоб помститися Гераклові. Його кров — не приворотне зілля, а смертельна отрута. І тепер її чоловік помре, помре через неї!
У нестямі Деяніра вибігла з дому, а назустріч їй поспішав Гілл, їхній первісток, тепер уже гарний юнак. Блідий, із скривленим від горя обличчям, він кинувся до матері.
— Що ти наробила! — в розпачі вигукнув він. — Наш батько вмирає в страшних муках. Краще б ти не була мені матір’ю, тоді я зміг би тебе покарати. О богині кривавої помсти, безжальні Ерінії, помстіться за мого великого батька!
Не змогла цього знести Деяніра. Не мовивши слова, схиливши долі голову, вона подалась у свої покої. Коли прибігли до неї служниці, вона вже лежала, спливаючи кров’ю, бо пробила собі серце мечем.
А Геракл, так і не діставшись додому, конав у страшних муках.
Напередодні, коли Ліхас приніс від Деяніри святковий одяг, герой одразу ж убрався в нього і, бадьорий, врочистий, звелів розкладати священне вогнище. Привели жертовних биків, принесли кратери з вином, і він сам став робити узливання. Коли ж полум’я розгорілося дужче і осяяло святкове вбрання, дивний рясний піт зросив йому чоло
груди, все тіло.
Геракл раптом відчув, що тканина прилипла йому до тіла і пече пекучим вогнем. Він став квапливо рвати її із себе, та вона віддиралася тільки разом із клаптями шкіри. Неймовірний біль пройняв усе могутнє тіло, і люди аж сахнулись, почувши дикий, звіриний крик. Вони навіть не відразу збагнули, що то кричить гордий і мужній
Геракл.
Той, що колись тримав на своїх раменах усе небесне склепіння, той, що голіруч задушив величезного лева і приборкав триголового Кербера, той, що здолав Антея і гігантів, — тепер зігнутий, скоцюрблений, несамовито кричав і плакав кривавими сльозами.
Часом біль наче меншав, і тоді Геракл ревно благав:
— О Громовержцю, мій батьку! Кинь в мене свою вогненну стрілу-блискавицю! О похмурий Аїде, чого зволікає тепер твій вірний прислужник, бог смерті Танат? А ви, люди, чи є поміж вас бодай один щирий мій друг? То вбийте мене, вбийте мерщій. Ви ж воїни, не вам боятися смерті... Ні, немає в мене друга... Тоді я сам, я сам...
І Геракл, змагаючи муки, став братися вгору схилами Ети, ще й дорогою виламував цілі дерева. Так дістався він до верховини гори і з тих дерев склав собі смертне ложе. Зверху розстелив шкуру немейського лева, вклався на неї, а під голову підмостив свою улюблену
палицю.
Люди, що всі гуртом піднялись за Гераклом, мовчки журно дивилися на нього. Серед них був уже й Гілл, що повернувся з дому і тепер гірко, невтішно ридав.
Нікому не стало снаги підпалити те смертне ложе, хоч як умовляв усіх і гнівився Геракл. Нарешті Філоктет, володар сусіднього краю, викресав іскру, і швидко вся деревина взялася вогнем.
— Ти справжній друг, Філоктете! — мовив Геракл. — Дарую тобі мої непомильні стріли, хай вони уславлять тебе у справедливім бою. А ти, Гілле, мій сину, не плач і вислухай мою волю останню: одружися з Іолою, і хай щастить вам у спільнім житті.
Багаття займалося дужче і дужче. Зненацька загримотіло в небі, що непомітно повилося в темні хмари, по них зміями заковзали блискавки, і раптом одна, яскраво-сліпуча, вдарила просто в багаття, здіймаючи омахи полум’я й дим. Над головами приголомшених людей загуркотіла вогненно-золота колісниця — то сам Зевс Громовержець примчав по свого смертного сина.
Коли дим розвіявся, на багатті лише дотлівала лев’яча шкура. Геракл уже був на Олімпі, серед безсмертних, сам ставши безсмертним, — так ушанували його Зевс і боги-олімпійці за тяжкі подвиги на землі. Навіть Гера ласкаво привітала Геракла і віддала за нього свою прекрасну дочку Гебу, богиню вічної молодості.
Давні греки свято вірили, що так воно і було насправді. Вони не хотіли, не могли уявити, що їхній найулюбленіший герой помер, як звичайна людина.

Подвиг перший: НЕМЕЙСЬКИЙ ЛЕВ
Подвиг другий: ЛЕРНЕЙСЬКА ГІДРА
Подвиг третій: КЕРІНЕЙСЬКА ЛАНЬ
Подвиг четвертий: ЕРІМАНТСЬКИЙ ВЕПР
Подвиг п’ятий: АВГІЄВІ СТАЙНІ
Подвиг шостий: СТІМФАЛІЙСЬКІ ПТАХИ
Подвиг сьомий: КРІТСЬКИЙ БИК
Подвиг восьмий: ДІОМЕДОВІ КОНІ
ГЕРАКЛ У АДМЕТА
Подвиг дев’ятий: ІППОЛІТИН ПОЯС
ГЕРАКЛ У ЛІВІЇ
Подвиг десятий: ГЕРІОНОВІ КОРОВИ
Подвиг одинадцятий: ЗОЛОТІ ЯБЛУКА ГЕСПЕРІД
Подвиг дванадцятий: ПЕС КЕРБЕР
ІНШІ ГЕРАКЛОВІ ПОДВИГИ
ДЕЯНІРА
ІОЛА
СМЕРТЬ І БЕЗСМЕРТЯ ГЕРАКЛА

До МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ