славний козак Ігор СІЧОВИК

НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ
БАРОНА МЮНХАУЗЕНА В УКРАЇНІ
ПОВІСТЬ

ЯК Я У ПЕКЛО ПРОНИК

Одного благодатного літа я з важливим дорученням від полковника Івана Забіяки прибув до Києва. У вільну від зустрічей часинку гуляв містом і забрів на Житній ринок, де знайшов Параску - генеральну відьму Лисої гори.
Вона впізнала мене, приязно привітала і спитала:
- А як там у козаках служиться?
- Майже як у пеклі! - відказав я. - Тільки й задоволення, що помахаєш шаблею. - Може б, братику, в раю трохи відпочив?
- Я б не проти, але де в біса. знайдеш той рай?
- Можу дати адресу, якщо ти не... - вихопилось у відьми, але вона раптом загнулася і затулила долонею рота.
Та було вже пізно. Я пішов у наступ, шостим чуттям передчуваючи майбутні пригоди.
- Скільки? - коротко запитав я відьму.
- Четвертак!
- Побійтеся Бога, пані Параско! Більше як десять карбованців не дам. За четвертак можна три корови купити.
- Дідька лисого - лише дві корови і одну козу! Ну, не поскупися. Рай того вартий!
Я дав Парасці 25 карбованців і відійшов убік. Вона швидко потерла долоні, і в її зашкарублих руках з'явилися ручка, каламар* і шматок рудого пергаменту. За хвильку Параска простягла його мені і сказала:
- Отут усе намальовано. Через три дні й три ночі, коли на небі зійде молодий місяць, будьте на цьому місці. У визначений час я стояв на роздоріжжі. Посередині стирчав дороговказ із двома стрілками, на яких було нашкрябано ЙАР і ОЛКЕП. Не був би я бароном Мюнхаузеном, якби не здогадався, що в перекладі українською це означає РАЙ і ПЕКЛО.
Я прив'язав Пирія на довгий повідець до дороговказу, аби він міг скубти довкола нього травичку, а сам подався до раю.
Не встиг я ступити кілька кроків, як земля піді мною заходила ходором, і я полетів униз.
І куди ви думаєте, панове, я упав? Нізащо не вгадаєте - у казан із водою! Дякувати Богу, не з окропом. Я одразу здогадався: мабуть, той, хто потрапляє до раю, у цьому казані має відмити найменші гріхи. Неподалік спалахнув смолоскип, і я примружив очі. Коли розплющив їх, то побачив перед собою щось схоже на трон із кісток та людських черепів. На ньому сидів - не повірите - сам чорт Харитон Дурило! Звісно, на таку зустріч я не сподівався.

- О, давні знайомі! - вигукнув він, потираючи від задоволення свого трохи схожого на банан писка*. - Яким вітром, пане бароне, вас сюди занесло? А ви, пане Харитоне, як тут опинилися? - запитав і я. - Так сказать, мене кум влаштував по знайомству.
- У рай?! - Який у біса рай! - посміхнувся хитро Дурило. - Це справжнісіньке пекло! А я в ньому - начальник! Нічого не второпаю, пане Дурило. Адже я прямував до раю.
- Ми, чорти, на вигадки вдатні. Я - ха-ха! - наказав своїм люциперам поміняти дороговкази місцями - от і все. Ласкаво прошу, так сказать, до пекла!
- Красно дякую, але я волію побувати в раю!
- Навіщо вам здався той рай, пане бароне? Там від нудьги збожеволіти можна. А у нас тут - справжнє життя!
Я запитав Дурила, чи не боїться він, що я розповім про його витівки на землі.
- А чого мені боятися? З пекла ще ніхто не вертався живим, - зареготав Дурило.
Ледве встиг він проказати це, як прочинилися бічні двері, й до зали заволокли мертвого чоловіка.
- Знайомтеся, бароне, це той, хто хотів правдиво розповісти про наші порядки. А мав би хоч трохи фантазії - жив би в достатку, міг навіть стати моїм писарчуком.
Звісно, панове, я не втримався. Я намагався достукатися до совісті цього ката, але мої спроби були марними. Знову прочинилися двері, і на ношах* занесли людину з простреленим серцем.
- А цей чолов'яга був, так сказать, лихварем - мав справу з грошима, - продовжував Дурило. Просив його, халамидника*, щоб дав грошей на ремонт пекла та ще моїй чортисі на прикраси. Та він закомизував, мовляв, гроші потрібні для раю, аби поліпшити там умови. Тож і отримав по заслузі.
Знову широко прочинилися двері, і до нас наблизився невисокий сивуватий чортяка з вічною посмішкою і симпатичними ріжками.
- Бароне, а це - творець і тлумач* пекельних законів. Гей ти, харцизяко Брехачу, ану витлумач нашому дорогому гостю якийсь мудрий закон, - наказав Дурило.
- Е, хі-хі-ха-ха-хо-хо! Одну хвильку. Значить, так: "Кожен має право на життя після смерті",- випалив Брехач.
- Правда, здорово?! - гордо мовив Дурило. - Він у нас, так сказать, розумний. Це підтверджує одна липова бомага. Знаєте, бароне, ким він марить бути? Навчати уму-розуму діточок. Можете уявити, скількох ангелочків він оберне на чортенят! Ну йди, йди. Брехачу, але не забудь покликати Злодійчука, мою праву руку.
- А я вже давно, пане Дурило, під дверима стовбичу. Що зволите?
До нас підійшов облізлий чортисько, весь у нагородах, як коза у реп'яхах.
- Та ось пан барон Мюнхаузен збирається розповісти світові, які ми нібито погані... То як з ним бути?
- Відпустити на волю! - Душа в тебе. Злодійчуку, ніжна. Ти вже одного виправдав у суді. Та не встиг він, так сказать, вийти на грішну землю - здоров'я забракло, хі-хі! - Дурило погрозив Злодійчукові позолоченим копитом: - Не можна бути таким добрим, не можна! Ти наче не в пеклі працюєш, а в сусідньому раю. То як ми, так сказать, з цим бароном учинимо?
- У нас, ваша чортяча темносте пане Дурило, вища диявольська справедливість. Хай своє слово скаже головний пекельний судило* Хапун.
У супроводі двох чортів до зали увійшло велике страховисько.
Дурило позіхнув і стомлено повернув голову до Хапуна:
- Організуй панові Мюнхаузену невеличку екскурсію пеклом. Може, переконається, що у нас всіх тримають по справедливості.
Пара дебелих чортів підхопила мене під руки і потягла слідом за Хапуном.
Я опинився у святая святих... вибачте, панове, у приміщенні, де утримували клієнтів пекла, або, як їх тут називали, грішників.
Головний судило пекла, наче вправний екскурсовод на вулицях мого Берліна, знайомив мене з ними:
- У цьому казані - великий державний злочинець. Він підібрав дві копійки, які загубив на дорозі його чортяче преподобіє Харитон Дурило. Он там відбуває повинність пан, який обізвав його темність Дурила е-е-е... дурнем.
Я поцікавився у Хапуна, хто це у казані весь час то потопа, то вирина. Аж страх на нього дивитися.
- О! То страшний грішник, - відповів Хапун. - Знаєте, чого він вимагає? Закрити наше пекло, нас усіх перевести на роботу в лазню, а за рахунок нашої території розширити райський куточок! Ми його тут так очорнимо, що до кінця пекла не відмиється. Вибачте, бароне, але мені час - прибули нові поселенці-грішники.
Я подякував Хапунові за змістовну екскурсію і разом з ним повернувся до Харитона Дурила, де на мене чекав ще один служитель пекла - чорт Загребущий. Він був німий, зате роботу свою знав досконало, штраф міг здерти навіть з мертвого. Загребущий продемонстрував свої здібності на мені. Він показав мені табличку із запитанням, як моє прізвище. Я відповів, що барон Мюнхаузен. Загребущий підняв угору табличку з написом: "Штраф 5 карбованців за іноземне прізвище". Другим було запитання, чи маю я дозвіл на носіння вусів. Я розгубився. І знову був оштрафований на 7 карбованців за відсутність такого дозволу.
- Годі вже мучити барона Мюнхаузена! - гримнув Дурило. - Час до роботи, бо наше пекло й так на чесному слові тримається.
Він якусь мить помовчав, а тоді гукнув Брехача.
- То що ми вчинимо з бароном? - запитав. - Колись він мені добряче насолив. Тож треба віддячити по-чортячому!
- Відпустимо на всі вітри. - Провчимо його як слід - і відпустимо! - відповів Брехач.
- Мудрий ти в мене, харцизяко! Роби! - задоволене мовив Дурило.
На мене накинулося двоє головорізів.
Та не на того напали! Я схопив їх руками, вдарив лобами і щосили турнув на Дурила.
Тієї ж миті пекло заходило ходором, щось загуло, посипалося, і все довкола вкрив густий пил. Я з котячим спритом* вибрався з-під руїн, і очі мені засліпило яскраве ранкове сонце. У виламі* над собою я побачив чисте небо і голову мого Пирія. Мені здалося, що він всміхнувся мені, і просто на мене впав довгий повідець. Я здогадався: Пирій увесь час розхитував дороговказ, намагаючись дістатися до свіжої травички, і в такий спосіб спричинив обвал.
Я обв'язався повідцем, і Пирій, повільно відступаючи, потягнув мене нагору. Коли до поверхні лишалося кілька метрів, я почув з-під руїн голос Дурила:
- Бісів ти сину. Брехачу! Скільки разів казав тобі: пора ремонтувати пекло, бо воно наскрізь прогнило. От тепер і гинемо через власну глупоту.

СЛОВНИЧОК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ,
позначених у тексті зірочками

каламар - чорнильниця;
писок - рот;
нош/ - носилки;
халамидник - бешкетник;
тлумач - той, хто пояснює (витлумачує) що-небудь;
судило - суддя;
зi спритом - спритно;
вилам - отвір.

Далі