Віра Оберемок
Дівчинка і білочка
Оповідання, казки

Незвичайний пасажир

Одного вихідного дня тато зібрався їхати машиною в ліс по дрова на зиму.
— І я, і я хочу з тобою! — підстрибуючи біля машини, почала прохати Христинка.
— Гуляй, доню, вдома, — сказав тато.
— Та візьми її, нехай хоч ліс побачить, — заступилася мама.
— Ну гаразд, поїхали,— згодився тато. — Може, сірого вовка впіймаємо.
Він дужою рукою підхопив і посадив Христинку між собою і шофером.
— Хочу вовка, хочу вовка! — радісно заплескала в долоні дівчинка.
Виїхали з села. Ось і ліс засинів на видноколі. Незабаром і приїхали. Поки тато з шофером вантажили дрова, Христинка бігала неподалік, рвала квіти, збирала листочки. Їй дуже сподобалось в осінньому лісі. Нарешті дрова було складено, і тато з шофером сіли неподалік на пеньках відпочити. Христинка і собі вмостилася біля них. Все допитується в тата, коли ж вони ловитимуть вовка.
— А ось трохи перепочинемо та й підемо, — мовив з усмішкою тато. — Тільки ж куди ми його візьмемо, як у нас повнісінький кузов дров?
— Мабуть, доведеться приїхати іншим разом, — посміхнувся й шофер. — А поки що хай собі блукає лісом.
Христинка трохи подумала і погодилася: справді, нехай уже тато з шофером зловлять вовка іншим разом.
Та ось настав час вирушати додому. Першим звівся з пенька шофер і попрямував до машини, в якій залишив відчиненими в кабіні обоє дверцят, щоб вона провітрилась. Підійшов і раптом зупинився вражено й тихенько покликав Христинку з татом.
Коли вони підійшли, шофер кивнув головою у бік кабіни: мовляв, помилуйтеся на незвичайного пасажира, що невідомо як забрався до нас в кабіну машини.
Христинка з татом заглянули і очам своїм не повірили: на сидінні, згорнувшись калачиком, спав маленький сірий зайчик.
— Ой який гарнюсінький! — вихопилось у Христинки. —Тату, а як він тут опинився?
Тато з шофером стенули плечима, мовчки розвели руками.
І почали тихесенько розмірковувати: мабуть, зайченя забилось сюди, рятуючись од якоїсь небезпеки. Може, від лисиці? А може, від яструба? А то й просто забралося сюди з цікавості: ану, як воно спати в теплій кабіні?
Одним словом, незвичайна пригода. Далі стали радитись, як же з ним бути?
— Заберемо зайченятко з собою! — аж пританцьовувала Христинка. — Буде замість вовка, я його на руках триматиму і вдома доглядатиму.
— Ні, не можна його, доню, забирати, — відповів тато. — У нього ж мама є, вона турбуватиметься за ним. Та й краще йому в лісі, на волі, ніж у нас дома...
Шофер підтримав тата. Вирішили розбудити незвичайного пасажира.
— Ну, вуханьчику, вставай, годі тобі спати, — злегенька доторкнувся долонею до нього шофер. — Нам їхати пора...
А зайчик, виявилось, був хоч і молоденький, але не з лякливих. Глипнувши спросоння косими оченятами і побачивши стількох людей, що обступили його, він одразу не кинувся втікати, а спершу солодко потягнувся. Далі якось по—дитячому, смішно протер лапками заспані оченята. Потому тихенько здивовано писнув і раптом стрибнув, немов його пружиною викинуло з кабіни на землю. В одну мить вуханьчик спритно зник у гущині лісу, тільки листя за ним зашелестіло.
Христинка з татом і шофером голосно розсміялися йому вслід. Ну й відчайдушне ж зайченя попалося!
Наступного дня в дитячому садку тільки й розмов було, що про цю пригоду. І довго ще потім Христинка розповідала своїм подружкам, як вони знайшли сонного зайчика в кабіні машини і як смішно він потягався зі сну.

Маленька квартирантка

Синичка потрапила до Христинки, коли надворі вже лютувала справжня зима.
Навідалась дівчинка до годівнички в саду і бачить: сидить там синичка, така жовтувато—зелена красуня з білою плямочкою на голівці.
Побачила дівчинку, але не втікала. Христинка простягнула руку і обережно взяла пташку. Вона виявилась холодною, як крижинка.
— Що, маленька, змерзла? — забідкалась дівчинка. Синичка, наче зрозумівши її, хитнула голівкою.
А Христинка зігріває її своїм диханням і промовляє:
— Ходімо до нас до хати! У нас тепло, і ти швиденько відігрієшся.

Вдома дівчинка поклала синичку на теплу грубку, налузала соняшникових зерняток і нагодувала пташку.
І невдовзі синичка звеселяла всіх. Всідалася на спинці стільця й, розпростерши крильця, швидко причепурювалась, працюючи дзьобиком. А потім заходжувалась співати.
Цінь-цінь-цінь! — і так весело ставало в хаті, ніби весна повернулась...
Маленька квартирантка виявилася дуже працелюбною. Прокидалася раніше за усіх і відразу бралася до роботи. Насамперед, починала прибирати в кімнаті. Уважно оглядала всі кутки, викльовувала крихти на підлозі. А покінчивши з прибиранням, летіла до Христинки. Пурх — і вже на її ліжечку, далі пурх — на подушку і, заглядаючи сонній дівчинці в обличчя блискучими намистинками очей, казала: “Цінь-цінь-цінь! Цінь-цінь!”.
— Мовляв, ще спиш? Прокидайся, до садочку збиратися пора!
Так всю зиму синичка й гостювала в Христинки. А коли пригріло сонечко і сніг розтав, почала проситися надвір. Дівчинка випустила пташку. Хай разом з іншими пташками знищує шкідливу гусінь та комах на деревах.
А синичка не забуває її — щоранку прилітає до вікна і, зазираючи в кімнату, заклично виспівує: "Цінь-цінь! Цінь-цінь! А вже весна, а вже теплінь!”.

Білочка Рудка

Якось, тільки-но Христинка прокинулася, до кімнати заглянув тато і з таємничим виглядом поманив її надвір. Вона вмить зіскочила з ліжечка, швиденько вдяглася й дуже зацікавлена вибігла за ним. Тато підвів її до колодязя, де росло розлоге горіхове дерево, і кивнув: мовляв, ось поглянь, що побачиш!
Христинка зирк вгору — а там, на самісінькому вершечку грається з сонячним промінчиком руденька білочка. Сковзне промінець по дереву, білочка шусть за ним. Зупиниться на хвилинку, пошелестить листям і знову: скік сюди, скік туди.
Та ось вона вгледіла Христинку з татом і завмерла на гілці. Тепер її можна було як слід розглянути. Хвіст у білочки пухнастий, лише кінчик ніби сметаною облитий, вуха з китичками, двоє уважних очей так і пильнують за кожним їхнім рухом. Зацікавлено дивиться білочка на Христинку, не змигне.
— Тату! — обертається дівчинка. —Я збігаю і винесу їй горішків! Може, тоді вона спуститься до нас з дерева.
Христинка метнулась до хати і за мить принесла два горіхи. Постукала ними один об один. Білочка начеб завагалася: спускатися додолу чи ні? А далі таки не встояла перед спокусою, скік, скік з гілки на гілку, зіскочила на землю і підбігла до Христинки. Дівчинка в захопленні простягнула назустріч їй долоньку з горіхами. Ласощі схоплено — і проворна білочка знову на вершечку дерева. Всілася на задні лапки, а передніми тримає горіх і з тріском лущить його гострими зубками.
Відтоді й повелося. Щоранку, прокинувшись, Христинка біжить до криниці і виглядає на горіхові білочку. А угледівши, все частіше ловить на собі її зацікавлений, довірливий погляд. Десь на третій тиждень сталося ось що. Повертаючись з крамниці, Христинчина мама підійшла до воріт і тільки взялася за хвіртку, як раптом їй під ноги стрибнуло щось руде й спритно забралося до сумки...
Від такої несподіванки мама зупинилася. А білочка, не соромлячись, почала хазяйнувати в сумці. Потім вистрибнула з неї і до мами на плечі. Так вони удвох і до хати зайшли.
— Донечко, а глянь-но, кого я принесла! — покликала Христинку мама.
Дівчинка вибігла і від здивування сплеснула у долоньки. А звірятко враз скік — і вже в неї на плечах!
Прудку білочку назвали Рудкою. Вона виявилася чарівним, лагідним та ласкавим звірятком. За якихось півгодини спокійно сиділа стовпчиком серед гурту дітей, що позбігалися з всенької вулиці подивитися на неї, і лузала соняшникове насіння, яким вони щедро її пригощали.
Минуло кілька днів. Білочка міцно подружила не тільки з Христинкою, а й з усіма її подружками.
Тільки-но на подвір'ї залунають їхні голоси, одразу ж опинялася й вона тут як тут і починала кумедно цмокати, ніби кажучи: "Пригостіть, будь ласка, чимось мене!"
Та найбільше любила Рудка допомагати Христинці з мамою по господарству. Варто було їм піти на кухню, як вона бігла за ними. Тепер у домі можна було спокійно залишати на столі продукти, не боячись, що всюдисущі кошенята що-небудь стягнуть. Якось одне з них спробувало непомітно поцупити зі сковорідки рибину. Тієї ж миті Рудка спритно підскочила і так штурхонула його лапою в рожевий ніс, що шкідливе кошеня кулею вилетіло за двері і довго не з'являлося до хати.
Рудка прожила в Христинки всю осінь і зиму, а на початку весни кудись зникла.
Дівчинка дуже сумувала за нею.
Відійшла рання весна, настало літо. Був вихідний день, коли не треба йти в дитсадок, і Христинка вирішила довше поспати.
Раптом почувся стукіт у вікно. Хто там? Дівчинка схопилася з ліжечка, відсунула фіранку і очам своїм не вірить! На підвіконні стовпчиком сидить її Рудка, а з—за її спини виглядають ще дві маленькі руденькі мордочки! Побачивши Христинку, Рудка заметушилась і зацмокала. А коли дівчинка прочинила вікно, стрибнула до неї на плече.
— Мамо! Тату! — радісно загукала Христинка. — До нас Рудка повернулася!
Мама, й тато, побачивши Рудку, заусміхалися. Тим часом дівчинка спробувала погладити маленьких більченят — Рудчиних діток. Однак ті злякано кинулись від неї й поховалися в кущах. Хоч скільки вона їх кликала — не показувалися.
Христинка дуже засмутилася. Але тато заспокоїв її, сказав, що треба деякий час зачекати, поки звірятка звикнуть до них. Він приладнав на горісі дощечку, і Христинка щодня клала туди горіхи. Як тато сказав, так воно й сталося — скоро більченята посміліли і вже не тікали при появі дівчинки. А з часом так звикли до неї, що варто було їй відчинити вікно, як вони вистрибували на підвіконня і брали їжу з її рук.

Дике каченя

Ось вам і вся історія про Рудку та її діток. Вони й зараз живуть у Христинки в дуплі старого горіха.
Того ранку Христинка з сусідським хлопчиком Тарасиком простували стежкою над річкою до лісу по опеньки і розмовляли про Рудку. Не пройшли і половини дороги, як побачили на березі, біля самісінької води, дике каченя. Воно сиділо на піску мокре й безпомічне, кволо похитуючи голівкою.
Христинка побігла і нахилилася над ним. Каченя стомлено заплющило очі.
— Ой, Тарасику, воно помре! — жалісно мовила дівчинка. І на очах у неї зблиснули сльози.
— Давай віднесемо його додому, — сказав Тарасик.
— Може, воно ще оживе.
Він взяв на руки каченя і друзі повернули назад до села.
— А це що ви принесли? — зустріла їх на порозі Христинчина бабуся.
— Дике каченя, бабусю! — відповіла Христинка.
— Воно дуже кволе, і зараз ми його лікуватимемо!
Щоб зігріти каченя, діти налили в чашку теплого чаю і з допомогою бабусі через соломинку напоїли його. І каченя потроху почало оживати. Тихенько зацівкало та завертіло головою.
— Воно, мабуть, їсти просить! — раділи діти, пораючися біля свого знайди. І давай носити йому і того, і сього.
Їло каченя пожадливо, а вдосталь наївшись, і зовсім оклигало. Стало спинатися на лапки і, перевалюючись, ходити по хаті. Христинка з бабусею щодня добре підгодовували його.

Минув тиждень. Каченя тепер ні на крок не відставало від дівчинки, просто водою не розлити. Куди вона йде, туди й воно. Розлучалися хіба що на ніч. Влягалося воно біля теплої грубки. Дуже любило каченя цілими днями грітися. Адже настали заморозки.
А яким кмітливим воно виявилося. Швидко дотямкувало, що їжа буває тільки на кухні. Тільки зголодніє, так і чалапає на кухню до плити. Там у куточку стояла його мисочка. А наситившись, знову снувало по хаті за Христинкою. І цікавим до всього вдалося. В кожну шпарку загляне. А одного разу бабуся забула зачинити дверцята буфету на кухні. То воно туди залізло і принишкло. Настала пора обідати, а його ніде немає. Шукали, кликали — марно.
"І куди це воно могло запропаститися?" — зажурилися всі. А найбільше Христинка побивалася.
Раптом у буфеті почувся якийсь шерхіт. Кинулись туди, аж воно там дрімає собі, добряче пообідавши сиром, що лежав у полумиску.
Та найбільше подобалось каченяті купання. Одного морозного дня, коли випав сніг, бабуся внесла з комори до хати ночви, налила в них води і сказала:
— А неси-но, Христинко, своє каченя! Викупаємо його!
Побачивши у ночвах воду, каченя з розгону плюснулось туди й попливло. Довго пірнало, хлюпалося. Ледве його витягли з ночовок. Воно задоволено залопотіло крильцями, перебирало дзьобиком пір'ячко.
— Ти вже зачекай до весни! — примовляла над ним Христинка. — Тоді в річці накупаємося досхочу!

Далі

До змісту Віра Оберемок Дівчинка і білочка