Віра Оберемок
Дівчинка і білочка
Оповідання, казки

Їжакова сімейка

Були погожі осінні дні, коли з дерев осипається жовте листя і встеляє землю. Гуляючи в саду, Христинка бачила, що під однією яблунею сидить їхня муруга кицька й не зводить очей з купки опалого листя.
— Що ти там нюшкуєш, Мурочко? — гукнула до неї дівчинка. — Мишку хочеш упіймати?
Кицька не звернула на неї ніякої уваги й продовжувала сторожко дивитись в одне місце під яблунею.
Христинка підійшла і теж почала придивлятись до тієї купки. І раптом помітила, що листячко начебто ворушиться. Що там? Може, який звір?
Дівчинка мерщій побігла до мами, яка поралась на городі, і покликала її до яблуні.
— Ось там, — показала на купку жовтого листя, що ворушилось.
Мама взяла гілочку, обережно розгребла купку, а там їжак.
Мабуть, стомився за ніч, блукаючи садом в пошуках їжі. От і вмостився під яблунею подрімати.
— А чутка Мурочка й нанюхала його, — пояснила мама.
— Ой, який у нього кумедний носик! —присіла над їжаком Христинка. — Правда, мамо?
Їжачок і справді був такий симпатичний, чепурненький.
— Гарний, — посміхнулась мама і передала Христинці гіллячку. — Ти поки що постережи його, щоб не втікав, а я піду молока принесу, їжаки дуже полюбляють його.
Незабаром вона принесла у склянці молока, налила в блюдечко й поставила перед їжачком.
Той якусь хвилинку сидів нерухомо, принюхуючись. А потім устромив носика в блюдечко й смачно захлебтав.
Мурочка, як побачила таке, то й собі захотіла поласувати молоком. Та тільки поткнулась до блюдечка, а їжачок як чмихне на неї, вона й відскочила, вигнувши дугою спину. Вихлебтавши з блюдечка молоко, їжачок покосився блискучими намистинками очей на Христинку та її маму, ніби подякувавши їм за пригощання, і неквапом подріботів під кущі бузини за хатою.
Мама знову пішла поратись на городі, а Христинка побігла до подружок на вулицю.
Як же здивувалась вона, коли увечері, повертаючись з гулянки, побачила на східцях веранди двох великих і трьох маленьких їжачків. Оце так!
Виходить, їжачок, якого вони з мамою пригощали уранці молоком, тепер привів вечеряти усю свою сімеєчку.
— Мамо, мамо! — загукала дівчинка. — Ось вийди, глянь, які у нас гості!
Довелося всіх пригощати. Для цього налили повну велику тарілку й поставили на східцях веранди, а самі одійшли, щоб не заважати.
Їжаки одразу ж гурточком обступили тарілку й ну дружно ласувати молоком. Хлебтали, не кваплячись, смачно прицмокуючи, і тихенько постогнували від великого задоволення.
А випорожнивши миску, дружна сімейка так же неквапно, ланцюжком, попрямувала в садок.
Після того вони ще кілька разів з'являлися біля східців веранди, і Христинка з мамою охоче пригощали їх теплим, щойно видоєним молоком.
Та одного вечора їжаки не прийшли вечеряти. Не було їх і наступного дня.
— Залягли на зиму спати, — відповіла мама на запитливий погляд Христинки. —До самої весни.
І дівчинка стала чекати того дня, коли знову пригощатиме симпатичних їжаків молоком.
Тільки чи ж прийдуть вони?

Чарівний лелека

Жила на світі маленька дівчинка, яка була схожа на ясне сонечко — надзвичайно привітна, красива та лагідна. Понад усе маленька красуня полюбляла дивитися на вечірнє небо і милуватися місяцем. А ще дівчинка хотіла, щоб він до неї прийшов у гості. Але місяць усе не з'являвся. Дівчинка поверталася додому трохи засмучена, але, засинаючи, сподівалася, що наступного дня місяць таки може прийде.
Одного ранку серденько маленької красуні почало радісно стукати в передчутті чогось незвичайного. Дівчинка була впевнена, що саме сьогодні увечері має статися щаслива пригода. Коли стемніло, вона вибігла з будиночка й почала кликати Місяця: "Я тебе запрошую, будь ласка, прилинь!" Раптом на небі одна зірочка відокремилася — яскрава та іскриста, й приземлилася у квітнику їхнього саду.
— Зірочко, де ти і що з тобою? — допитувалася дівчинка, шукаючи небесну гостю. Раптом у кінці стежки вона побачила у траві маленьку пташечку. Красуня підняла маленьку теплу грудочку, пригорнула й мерщій кинулася до хати.
— Матусю, — схвильовано мовила до неньки, — Місяць не зміг прийти на моє прохання, проте подарував пташеня. Поглянь, яке миле! — радості в дівчинки не було меж.
Мама оглянула пташеня, торкнулася пальцем закритих очей й сумно зітхнула:
— Бідненька, у неї зламане крильце, вона хвора!
Дівчинка зробила для пташки м'якеньке гніздечко і почала її доглядати. Через місяць пташка одужала і перетворилася у гарного білого лелеку. Одного разу вони удвох гуляли понад річкою і лелека несподівано сказав:
— За те, що ти мене вилікувала, я тобі щось подарую.
— А хіба ти вмієш говорити? — здивувалася дівчинка.
— Так, — відповів лелека, — бо я не простий лелека, а чарівний.
Промовивши це, лелека дав дівчинці зернятко чарівної квітки і сказав:
— Якщо ти посадиш це зернятко і будеш його доглядати, то дістанеш те, що захочеш.
Попрощавшись, лелека полетів, а дівчинка пішла у садок і посадила зернятко в землю. Вона пильно доглядала його.

Одного ранку дівчинка прийшла в садок і не повірила своїм очам: — там, де вона посадила зернятко, виросла золота квітка. Дівчинці стало цікаво, а що ж в середині цієї квітки. Вона намагалася розтулити золоті пелюстки, але пелюстки не розтулялися. Несподівано дівчинка побачила, лелеку. Вона дуже втішилася і покликала його:
— Лети, лети скоріше сюди!
— Що трапилося? — запитав лелека.
— Хочу, щоб ти допоміг мені розтулити пелюсточки, — попросила дівчинка.
— Добре, — сказав лелека. Він дістав з-під крила чарівну паличку, легенько доторкнувся три рази до квітки, і пелюстки почали розтулятися. Усередині квітки лежали прегарні блискучі крила. Дівчинка взяла їх — раптом її ніжки відірвалися від землі, і вона разом з лелекою злетіла високо в небо.
Дівчинка і лелека летіли довкола землі, і скрізь, де пролітали, дарували людям радість і добро.
В Україні всі люблять лелеку, який подарував дівчинці крила.

Поле

Люблю його в будь-яку пору, але найдужче в переджнив'я, коли дозрівають жита й пшениці, цвіте гречка і скрізь розливаються медові пахощі рідної землі...
Поле!

Скільки тут рідного... Все тут рідне: пшениця, висока, до грудей, а колоски, як золоті дзвінки, хиляться додолу... Чи є в світі дорожче! Тут — моє життя, моя сім'я, моя мудрість, від поля і мами.
А он житнє поле. Там я збирала в дитинстві колоски, колола на стернях босі ноги... Так пізнавала ціну крихті хліба.
А он — річечка, що перетинає хліба. Проте по той бік вони знову біжать, зливаються у велетенське простирадло.
Хочеться навколішки стати і зблизька й здаля вдихати запах майбутнього Хліба, що лежатиме восени у нас в хаті при високому столі і цілуватиме наші теплі руки й губи...
Підставляю долоні й в них лягають стиглі колоски, налите сонцем, золоте, мов янтар. Зерно насторожено на мене поглядає: чи варта я того, щоб мені довіритись.
— Здрастуй, любе! — шепочу йому.
Пробую його на смак, впиваюсь пахощами його. Ніякі парфуми в світі з ними не зрівняються! Воно пахощами квіти перемагає.
Який вогонь життєдайний спалахує в грудях, життя яким видається безкраїм, коли твого торкаюся плеча, коли до тебе спрагло припадаю, поле!
Люблю його в будь-яку пору...

Чому падають зорі?

Високо-високо в небі, посеред білих, як молоко, хмар жила дивовижна сім'я — тато—Місяць, мама-Зірка й маленькі дітки — Зірочки. Зірочки були дуже схожі на земних малят — такі самі жваві, допитливі й цікаві до всього. Різниця була лише в одному: земні діти вдень гралися, а вночі спали. А Зірочки навпаки — вдень спали, а вночі гралися. Особливо любили вони гойдатися на хмарках. Бо там було м'яко-м'яко, як на перині. Але батьки, тато—Місяць і мама—Зірка, суворо забороняли дітям бавитися на хмарках. Бо часто хтось з них зривався з цих гойдалок донизу, а потім довго не міг повернутися в небо.

І ось сталося так, що найменшенька Зірочка, найулюбленіша донечка, крадькома пробралася на найменшу хмаринку і стала гойдатися. А хмаринка та задрімала й зачепилася за верхівку височенької тополі. Зірочка не втрималася і зірвалася донизу. Довго падала і нарешті зупинилася, ставши на щось пухке. То була земля. І тільки-но Зірочка доторкнулася землі, то одразу ж перетворилася в маленьку дівчинку. Вона злякалася і заплакала. Спробувала вистрибнути знову на небо. А потім зрозуміла, що не зможе повернутися до своїх батьків, сестричок і братів. І сумна пішла безлюдною вулицею села. Бо і люди, і птахи, і квіти, заколисані коротким літнім вечором, уже відпочивали.
Йшла, йшла й нарешті дійшла до невеличкої чепурненької хатинки, в якій жили самотні дідусь і бабуся. Дітей у них не було і вони дуже зраділи дівчинці-Зірочці. Стала вона жити в них.
Збігали дні, місяці, роки. Маленька дівчинка-Зірочка квітом прекрасним розквітла і стала стрункою дівчиною-красунею, з чудовим личком і червоними вустами. Цілі дні вона сиділа вдома, виходячи надвір тільки вночі. Одного разу за селом Зірочка побачила яскраве багаття, біля якого танцювали хлопці й дівчата. Вона захоплено стежила за ними і раптом їй здалося, що це її рідні брати і сестри водять хоровод. Зірочка не витримала і вбігла в їхнє коло. І закружляла у своєму казковому танці. А коли він закінчився, хлопці й дівчата оточили незнайомку і почали запитувати хто вона й звідки прийшла. Зірочка відкрила їм свою сумну таємницю. З того часу в неї з'явилося багато подруг, а хлопці в красуню закохувалися і пропонували їй серце і руку. Але Зірочка всім відмовляла, бо покохала одного, синьоокого. Вони часто зустрічалися. Зірочка, поклавши голівку на плече коханому, розповідала йому про зірки, що світили з неба, бо кожну з них вона знала на ймення. А хлопець ніжно пестив її золотаве волосся і шепотів ніжні слова...
Та недовго тривала радість їхнього кохання. Однієї теплої літньої ночі Зірочка побачила, як на землю опустилася незнайома зірка, яка одразу перетворилася у коня. У серці Зірочки похололо. То був посланець із неба. Він наблизився до закоханих і заговорив людським голосом:
— Зірочко, сьогодні ти повинна повернутися на небо. Якщо ти цього не зробиш, то скоро згаснеш. Бо ти переступила через наш закон — ти покохала земного хлопця і перевтілилася з холодної в живу. На небі ти будеш світити мільйони років, але окремо від своїх братів і сестер. Бо твої рідні не приймуть тебе. Тепер вибирай — залишатися тобі на землі чи вертатися в небо.
Зірочка була в розпачі. Вона не хотіла розлучатися з коханим і бажала залишитися з ним на землі.
— Я не хочу на небо без тебе! Я не полечу туди без тебе! — шепотіла вона, обіймаючи руками коханого. З її прекрасних очей капали сльози, які одразу ж розквітали трояндами. Але хлопець почав благати Зірочку повернутися на небо.
— Повертайся! Бо якщо ти погаснеш, я залишуся один і вмру від горя! А так хоч ти будеш далеко, але я знатиму, що ти є, що ти жива. Я виходитиму в зоряні ночі й дивитимуся в небо. А ти на знак того, що пам'ятаєш про мене, кидай на землю зорі. Як тільки-но я побачу падаючу зірку, зрозумію, що ти пам'ятаєш про мене...
Вони довго прощалися... Нарешті Зірочка піднялася вгору. Вона все віддалялася й віддалялася. А хлопцеві ще довго—довго було чути її прощальні слова: "Я вірю, ми з'єднаємося колись!".
...З того дня спливло багато—багато років! Хлопець постарів і помер. А зорі все падають і падають з неба. То закохана Зірочка шле вісточки коханому.

Про черв'ячка Жужку, який хотів навчитися літати

Маленький земляний черв'ячок-симпатичок на ймення Жужка жив глибоко під землею й ніколи не бачив ні неба, ні дерев, ані квіточок. Хоч іноді відчував на собі якісь теплі промінчики. Його сусідка, земляна жабка, яка іноді вибиралася нагору, казала, що то сонце. І Жужці дуже захотілося його побачити. Одного дня він почав рити носиком ямку в землі доти, доки таки не вибрався на світ. У тому світі небо було таким великим, а сонце таким яскравим, що Жужка від несподіванки упав знову в ямку. Але одразу ж вибрався з неї і став розглядати що діється навколо...
Всюди росло багато дерев, цвіли квіти, співали пташки, літали туди—сюди різні комашки.

— Еге, та тут у сто разів цікавіше, ніж під землею, — подумав Жужка й тільки-но хотів з усіма привітатися, як... раптом чиясь тінь затулила і небо і сонце! Жужка злякано подивився вгору і побачив чиїсь зацікавлені очі.
— Ти хто? І що тут робиш? — запитали очі.
— Я маленький черв'ячок Жужка. І я дуже хочу політати, але не вмію! — поскаржився він.
— Не журись! Я тобі допоможу! Сідай мені на спину! — запросив метелик, бо то був саме він. Жужка вмостився у метелика на спинці і вони полетіли.
— Я лечу-у-у! — вигукував щосили Жужка. — Я лечу-у!
Але тут знову майнула чиясь, цього разу ворожа, тінь і накрила маленьких мандрівників. Метелик тільки встиг крикнути: "Рятуйся!", а збитий сильним ударом Жужка довго падав на землю.
Настала ніч. Сутінки заховали сонечко. Стало темно, і черв'ячок відчув холод. Він швиденько викопав у землі ямку, наносив туди сухої травички й солодко заснув...
Прокинувся лише тоді, коли сонячні промінчики проникли в його ямку. Він умився крапелькою роси й потягнувся. Відчув якусь дивну незручність у тілі. "Може я перележав?" — подумав. І раптом просто так, без будь—якої причини, підстрибнув і полетів!
— Ой! — закричав Жужка. — Я полетів без будь—чиєї допомоги! Я сам лечу! Маленький черв'ячок Жужка сам лечу-у!
Він вигукував від радості, вимальовуючи в повітрі якісь дивні кружальця, не розуміючи, як це він, черв'ячок, зміг навчитися літати. Бо ще не знав, що черв'ячка Жужки вже нема. Він перетворився в гарненького голубого Жучка.
Усе навколо нього — дерева, пташки, комашки — із задоволенням дивилися на нього, радіючи разом з ним його чудесному перевтіленню. Ось як буває.
Якщо ти навіть народився маленьким черв'ячком, це не означає, що ти все життя маєш ним залишатися...

А ви вмієте усміхатися?

У глибині густого лісу була невеличка галявина. З ранку до вечора її осявало сонце. Посередині стояла маленька лісова крамничка, влаштована у великому дуплистому пні від старого дуба, зламаного колись буревієм. Лісові звірі та птахи її дуже любили, бо завжди могли в ній купити собі щось на сніданок, обід чи вечерю. Сюди, нікого не боячись, вчащав зайчик і купував собі солодкі корінці, прибігали олені по джерельну воду, прилітали горлиці й синички по насіннячко, приходили бусли, приповзали навіть черепахи. Завжди у крамничці був лад. Та ось за торгівлю взялася сова. Вельми розумна, бо носила окуляри, але надзвичайно хвалькувата. Світ такої не бачив. А головне — непривітна.
— Торгувати — не водичку пити! — все промовляла вона. — Торгувати діло мудре й відповідальне!
А сама тільки й думала про те, аби швидше зачинити крамничку та поспати. Нерідко через те сова запізнювалася й відчиняла двері пізніше. Тоді перед крамницею збиралася юрба звірів і птахів й починала галасувати та стукати у вікна. Особливо старалися сороки й ворони. Стрибали з віконця на віконце, зазирали у шибки й тріскотіли, каркали щосили: "Що за продавець, га? Що за продавець, га?". Сова, обурена такою поведінкою покупців, ставала на порозі, похмуро позирала то на одного, то на іншого, переступала з лапи на лапу й сердито клацала дзьобом: "Надокучили ж ви всі мені!". Звірі та пташки зчиняли ще більший галас і заходили до крамнички, лаючи сову. І кожний був переконаний, що справедливість тільки на його боці. Закінчувалося тим, що сова випивала склянку валеріани, а дехто з покупців лежав потім вдома з холодним компресом на голові.
Хто зна, що було б далі, якби... Одного ранку на галявину, залиту вранішнім сонцем, прийшла дівчинка в голубому платтячку. На її голові стирчали дві коротенькі кіски, а в руках був кошик з грибами. Побачивши крамничку, дівчинка зупинилася й радісно вигукнула: " Яка гарна крамничка! Ось саме в ній я трохи відпочину й попоїм!". Щоправда, дівчинка прийшла ранувато: крамничка була ще зачинена. Нарешті, настала очікувана година, але сова не поспішала. Звідусіль позбігалися звірі, позліталися птахи. І як завжди, давай стукати та лаятися. Зсередини почулися кроки й сердитий голос. Сова, очевидно, вже готувалася до сварки. Двері кринички розчинилися й дівчинка першою ввійшла всередину.
Побачивши похмурого і непривітного продавця, вона доброзичливо усміхнулася й чемно привіталася. Вийшло це у неї так лагідно й мило, що довкіль розсипалися тоненькі, мов срібна павутинка, промінчики сміху.
Сова, яка збиралася галасувати, якось ніби остовпіла, задивилася на дівчинку. А потім теж привіталася. Й посміхнулася. І так гарно, лагідно, що тільки тепер усі побачили, яке в неї красиве й добре обличчя.
І тоді усміхнулися всі. Майже кожен сказав сові щось приємне. І ніхто не промовив жодного образливого слова...
Ось так посмішка маленької дівчинки розвіяла гнів, як весняний вітерець долає холодний туман. Всі стали доброзичливими одне до одного. Відтоді, сова, забачивши покупців, ще з порога зустрічала їх словами: "Прошу, прошу! Заходьте!". І додавала: "Я дуже рада, коли в мене гості!".
Ось яку велику магічну силу має щира і лагідна усмішка. Не забувайте про це, діти! Хай ваші обличчя завжди прикрашають усмішки й тепле сяйво очей, бо саме ці чарівники дарують доброту світу!

Чарівниця ніч

Тільки-но втомлене за день сонечко вкладається посеред рожевих хмарок спати, на землю опускається зіроока Чарівниця Ніч. М'якими теплими крилами вона обіймає все живе. Одразу стає зовсім тихо. З'являється Місяць у небі і освітлює все навколо: виблискує сріблом річка в його сяйві, світиться різнобарвними вогниками роса на травах і листочках дерев, голубими стають ліс і поля. У затишному дуплі перестають вовтузитися маленькі більчата. Вкрившись пухнастим маминим хвостом, засинають. Зайчик під кущиком, у теплій ямці, притуляє вушка і заплющує очі. Олень п'є воду з лісового озерця, підводить голову й прислухається... Ні, ніякої тривоги! Спокійно йде у глибину лісу. Озивається спросоння якась пташка й затихає.
Білі тумани прокидаються і тягнуться від річки на левади. А там, в росяній траві, тисячі маленьких коників грають на своїх казкових скрипочках...
І нічні метелики кружляють у дивовижному танку між небом і лугом. До них приєднуються, вистрибуючи з квітів, маленькі казкові чоловічки у прозорих намітках—павутинках. Вони перелітають з квітки на квітку, з травинки на травинку. Їх стає все більше і більше. Вони плавно кружляють під звуки нічного вальсу. Казковий Дідусь Світлячок спішно засвічує своїм ліхтариком вогники. Від того стає світліше, так ніби зірочки світяться у траві. А скрипочки в руках трав'яних коників грають і грають. І прозорі казкові Феї танцюють разом з нічними метеликами серед квітів.
А чарівниця Ніч, усміхаючись, виймає і виймає зі складок свого вбрання добрі сни. Вони летять до людей. І діти та дорослі усміхаються снам..
Та ось Чарівниця Ніч легенько змахує крильми і повільно здіймається із землі вгору. Вкладаються в траву тумани, затихає казкова музика. Втомлені коники—музиканти вкладають у футлярики свої маленькі скрипочки. І коли нарешті на небі знову з'являється бадьоре і вмите сонечко, на траві блищать, покинуті нічними метеликами, їхні прозорі накидки павутинки...
Якщо хтось із вас вранці побачить їх у траві, то знайте, що саме цієї ночі тут був Місячний карнавал...

Ведмедик — чорне очко

Маленький Ведмедик з чорними очима жив разом з мамою у великому густому лісі. Взимку він солодко спав у затишній хатці-барлозі. Аж ось настала тепла, запашна, чистою росою вмита, весна й розбудила Ведмедика. Виліз він із барлогу. Глянула мама на свого улюбленця і бачить: кожушок його за зиму дуже зім'явся, забруднився.
— Треба в перукарню нам з тобою, синку, сходити, трохи причепуритися! — сказала мама.
— Я не хочу! Не піду!
Річ у тому, що Ведмедик не завжди слухав свою маму. Ось і цього разу він учинив так само, вирішивши що стригтися й чепуритися не обов'язково. Мама вмовляла його, вмовляла, а він ніяк не вмовлявся.

І ось одного гарного весняного ранку вихователька не пустила Ведмедика до лісового дитсадочку, бо своїм виглядом він лякав усіх звіряток, вони плакали й погано їли. Ведмедик повернувся додому й цілий день просидів у барлозі сам, чекаючи поки мама прийде з роботи. Йому було сумно і навіть трохи страшно. Коли мама прийшла, він одразу погодився йти в перукарню стригтися.
Уранці Ведмедик з мамою швиденько зібралися й вирушили на лісову електричку. Нею вони приїхали до великого міста. Перукарня була дитяча й називалася "Їжачок". Дві дуже привітні тітоньки стригли там і дітей, і звіряток. Ведмедика постригли дуже гарно, зробили фасонну стрижку, яка дуже йому пасувала.
Наступного ранку він знову пішов до лісового садочку. Там його зустріла вихователька й похвалила за гарний і акуратний вигляд. І маленький Ведмедик зрозумів, що треба завжди прислухатися до гарних порад і завжди пильнувати за своїм зовнішнім виглядом...

Як дощик скрипочці допоміг

Жив на світі Дощик — Добрий Веселун. Ходив він по небу і землі та й робив добро людям, рослинам, тваринам — усім, хто потребував його допомоги. А ще дуже любив Дощик танцювати. Ноги у нього були такі довгі, бо доводилося танцювати не тільки на небі, але й по землі, по деревах, дахах будинків і стовпах.
Якось улітку зупинився Дощик у Русалівці серед широкого вигону, якраз навпроти нашого двору, і ну витанцьовувати. А в сусідстві з нами жив старий чоловік. Колись, замолоду, він був гарним музикою, але потім постарів і закинув свою Скрипку в комору на полицю, де вона тепер лежала під товстим шаром пилу. І ось Дощик, танцюючи у його дворі, зненацька зазирнув у вікно й побачив ту Скрипочку. І такий у неї був нещасний вигляд, що Дощику стало дуже шкода її і вирішив він якось розвеселити бідолашну.
— Гей, Скрипочко! — гукнув. — А чи вмієш ти ходити? Якщо так, то виходь надвір, бо в коморі немає блакитного неба, ніде гуляти хмаринкам і літати метеликам!

І ще дзвінкіше застукав Дощик у шибки, і під цей акомпанемент узявся швидше витанцьовувати ніби запрошуючи Скрипочку разом з ним пуститися в танок. Глянула на нього Скрипочка і згадала той час, коли отак під її музику танцювали люди у свята й на весіллях. Скільки пісень вона знала! І так захотілося підіграти Дощику, що не витримали струни, затремтіли і зірвалися з них назустріч теплим Дощиковим краплям ніжні й чисті звуки. Старий чоловік теж дивився на Дощ і раптом почув свою Скрипку, про яку давно забув. Умить гайнув до комірчини, зняв з полиці забутий інструмент, обтер від пороху. І засяяла Скрипка своїми лакованими боками. Звичним рухом доторкнувся чоловік до трепетних струн і від радості, що про неї нарешті згадали, Скрипочка зітхнула на повні груди й весело заграла—заспівала. Правду ж кажуть, що радість веселить, а щастя молодить!
А наш Дощик—Веселун вибрався верхи на хмаринку, що пропливала мимо і задоволений тим, що йому вдалося зробити добру справу, підохочений вітерцем, полинув далі...

Зайчиків сон

У лісі, на зеленій галявинці, жив Зайчик. Маленький сіренький і дуже полохливий. Усіх боявся, від усіх ховався, а особливо від вовка та лисиці.
Та ось... З якогось часу почав Зайчикові снитися один і той же сон: буцімто купив він собі чарівні лижі і мчить на них так, що не наздогнати його ні вовкові, ні лисиці. І так сподобалося сіренькому кататися на лижах, що вирішив він будь-що купити їх собі. От тільки не було в Зайчика грошей.
"А навіщо мені чотири лапи? — став розмірковувати він. — Досить і двох. А дві інші продам". І ось уранці розвішав Зайчик по всьому лісу оголошення про те, що продає свої лапи, а сам сів біля хатки й почав чекати покупців. Раптом почув дивний шум та тріск у кущах і побачив що просто на нього мчить великий, розлючений вовк. Кинувся Зайчик тікати. Довго біг він по снігу, а вовк за ним! Ось-ось наздожене!
Почав тоді Зайчик слізно благати: "Ой, дорогенькі мої ніженьки! Біжіть прудкіше! Порятуйте мене від лютого вовка!". І ніжки побігли, перестрибуючи через високі замети з такою швидкістю, що залишили знахабнілого вовка далеко позаду! Сидить Зайчик під деревом, відсапатися не може, радіє, що залишився живим, що не підвели його прудкі й сильні лапи. Куди проти них лижам! І зрозумівши це, перестав з того часу Зайчик мріяти про них, а став ще більше тренуватися з бігу...

Гуртом краще

У мами-зайчихи було п'ятеро зайчат. Кожне з них мало своє ім'я. Перше — Білий Вусик, друге — Сіре Вушко, третє — Рожеве очко, четверте — Мокрий Носик, а п'яте звалося Куций Хвостик. Коли мама приносила їм морквинку чи капустинку, діти раділи гостинцям і ділили все порівну між собою. А Куций Хвостик думав собі: "От шкода, що нас п'ятеро! Якби я був один, усі гостинці були б мої, і не треба було б їх ділити!".
Одного разу мама—зайчиха сказала зайченятам, що піде в село до приятельки і принесе їм смачненького хліба. Вони раділи й уявляли, як той хлібчик між собою ділитимуть. А Куций Хвостик думав так: "Побіжу я першим, зустріну маму і всю хлібину собі випрошу!".
Згодом побіг. Але далеко не забіг, бо лід на річці, через яку він біг, був уже ненадійний, весняний. І на самій середині зайчик провалився! Барахтається він у чорній ополонці, а вибратися не може.
— Ой, — заголосив Куций Хвостик. — доведеться мені, бідному, померти! Скоро на дно піду!
І став голосно плакати, кричати, але ніхто його не чув. А тим часом мама—зайчиха повернулася лісовою стежкою додому. Стала ділити між дітьми хлібину і тут помітила, що одного зайчика немає.
— Де наш Куций Хвостик? — спитала вона. Але ніхто не знав. Кинулася шукати і першою почула відчайдушний крик, що лунав від річки. Кинулася туди й побачила там свого зайчика.
— Не плач! — гукнула йому. — Ось я вкину в ополонку довгого прута і ти вчепишся за нього і виберешся. — Але прутик зламався. І Куций Хвостик не зміг вибратися з ополонки.
— Шкода, матусю, що з тобою нема моїх братів! Може, з їх допомогою я б вибрався. — Мама—зайчиха побачила що справи кепські і покликала інших зайчат:
— А йдіть брата рятувати!
Білий Вусик схопив палицю, Сіре Вушко — відерце, Рожеве Очко — мотузку, Мокрий Носик дощечку. І якраз вчасно прибігли. Встигли врятувати брата. Додому привели, обігріли. Соромно було Куцому Хвостику в очі мамі та братам дивитися. Признався він в усьому, вибачився перед ними за свою хитрість. А тоді сказав: "Як добре, що нас багато! Якби я був один, то загинув би!".

Про Вовчика-мороку

Морока всім з Вовчиком. І вдома, і в школі. Особливо вчительці — Лисичці. Де його не посадить у класі, звідти й голоси: "Вовчик мені перешкоджає", "Вовчик мене штовхає", "Вовчик мене перекривляє". Ото й доводиться вчительці випроваджувати Вовчика за двері. От і сьогодні на уроці співів усі звірятка співали, а Вовчик стояв за дверима.
Коридором пройшовся сторож, дядько Борсук із мітлою.
— Ти знову тут? — посміхнувся. — Ходи зі мною, допоможеш мені прибирати!
Образився Вовчик: "Краще я піду погуляю!".
Вийшов надвір. А йому назустріч Колобок! Каже йому Вовчик:
— Хочеш бути мені другом?
— Хочу, — мовив Колобок.
Підійшли вони до будиночка бабусі Сови. Вовчик зазирнув у вікно. Переконавшись, що там нікого нема, взяв із землі камінь і кинув його туди. Колобок питає:
— Вовчику, навіщо ти розбив шибку?
— Я так завжди роблю і ніхто мені нічого не каже! — відповідає Вовчик.
— Як знаєш, але я твоїм другом не буду! — сказав Колобок.
— Ну й не треба! — Розсердився Вовчик і побіг далі. Дивиться — біжить Червона Шапочка.
— Ти хочеш бути моєю подружкою? — запитує її Вовчик.
— Я згодна. А ходімо до мене в гості, — запропонувала.
— Ходімо! — погодився Вовчик.

Казка про хоробру дівчинку-чайку

Прийшли вони до Червоної Шапочки додому. Стіл уже накритий. Сів Вовчик за нього й розбив кришталеву вазу. Заплакала Червона Шапочка:
— Навіщо ти розбив мою улюблену вазу? — питає. — Я з тобою дружити не буду!
— Ну і я з тобою дружити не буду! — І побіг Вовчик далі. Дивиться — іде Солом'яний бичок:
— Хочеш бути моїм другом? — запитує і його Вовчик.
— Так, я хочу бути твоїм другом! — відповідає той.
Йшли вони, йшли. І Вовчик розірвав Бичку штанці. Той запитує: "Ти навіщо мені штанці розірвав? Я з тобою дружити не буду!".
Пішов Вовчик додому. Сів на стільчик і подумав: "Чому це ніхто зі мною дружити не хоче?". Думав, думав, а потім зрозумів чому. А тому що він усім зле робить. Пішов він тоді до крамниці, купив скло і засклив розбите вікно. Подався до Червоної Шапочки і подарував їй кришталеву вазу. Потім знайшов Солом'яного Бичка і зашив йому штанці. А насамкінець, прийшов до школи, вибачився перед учителькою і звірятками—однокласниками. І всі почали з ним дружити...
Одна дівчинка жила на маленькому, найчарівнішому з усіх островів, острові, серед глибокого синього моря. В її маленькому будиночку було завжди чисто й затишно. А прикрашали його різні квіти, що росли в горщиках. Вони стояли скрізь: на столиках, на підвіконнях, на шафі. А сам будиночок був оточений чудовим садом, де, крім фруктових дерев, росли квіти — червоні троянди, білі ромашки, голубі волошки. Вони були такі гарні, що від них не можна було відвести очей. Дівчинка дуже любила свій сад і квіти. Щодня вона поливала їх водою, а сонечко зігрівало теплом.
Якось уранці, прокинувшись, дівчинка вийшла надвір до своїх квітів. Небо було лагідне, синє—синє. Сонечко так ласкаво гріло. І раптом... від моря подув холодний вітер. Воно застогнало, захмарилося. Сонечко враз сховалося. Хвилі, випереджаючи одна одну, покотилися до маленького острова. І ось одна, величезна, мов гора, докотилася аж до будиночка і затопила чудовий сад з фруктовими деревами і квітами. У відчаї дівчинка скрикнула й затулила очі руками. І заплакала. Бо це ж уже ніколи більше вона не виходитиме вранці до свого саду і квіток. І вони, зіп'явшись на своїх тоненьких ніжках—стеблинках, не шепотітимуть їй на вушко свої маленькі таємниці.
Але потім дівчинка згадала, що в неї є ще маленьке поле, на якому, крім жита і пшениці, ростуть квіти. Усміхнулася вона і пішла до них. Збігло декілька днів і на море знову навалився дуже сильний шторм. Хвилі кидало вгору, а потім невпинно гнало вперед. Вони налетіли на маленьке поле з житом—пшеницею і квітами й затопили його. Ще більше зажурилася дівчинка. Та згадала, що в неї є ще маленький город, на якому, крім картоплі й капусти, теж ростуть квіти. І вони чекають на неї. Повеселіла трохи. Але море втретє заштормило і хвилі загорнули під себе маленький город разом з картоплею і квітами. Зовсім зажурилась дівчинка. Та згадала про маленьку саморобну тепличку на даху будиночка, в якій теж росли квіти. "Доки у мене залишилося хоч що-небудь, мені нема чого сумувати" — подумала. А море ще раз заштормило. Його хвилі піднялися вище будиночка. Вони швидко наближались і стало зрозуміло, що тепличка з квітами ось-ось сховається під водою. Дівчинка в розпачі махнула руками, перетворилася в білу чайку і злетіла високо-високо над розлюченим морем...
Відтоді чайки постійно гніздяться на скелях біля моря. Серед них і наша дівчинка—чайка. Вона не втрачає надії, що коли-небудь море поверне їй те, що забрало — її маленький острів з будиночком і саморобною тепличкою з квітами. Тоді вона знову перетвориться в дівчинку і буде вирощувати нові дивовижні квіти. Бо саме їх любила понад усе. І тужить за ними...

Треба слухатися маму

На околиці села, у гарненькому хлівчику—курнику, жила велика родина — мама—курочка й десятеро маленьких і кругленьких, як м'ячики, курчат. Спочатку малята забавлялися біля мами—курки, не відходячи далеко. Але згодом підросли і стали розбігатися хто куди. Мама—курочка цілі дні тільки те й робила, що бігала за ними і скликала:
— Кво, кво, кво, де ви? Кво, кво, кво куди ви?
— Ціп, ціп, ціп, ми тут! Ми тут! — відповідали курчатка.
Одного дня у мами—курочки від цього гамору розболілася голова. Довелося трохи відпочити. А тому загнала всіх курчат до курника і заборонила виходити надвір. Але ж там світило сонечко, а в курнику було темно. Отож курчатка вирішили потихеньку вибігти зі своєї оселі, поки мама спить, і трохи побавитися. Отак і зробили. Вибігли надвір й почали пустувати, підстрибувати то на одній, то на другій лапці. І почувалися щасливими. А одне найменшеньке курчатко було ще й дуже цікавим. І хотіло не тільки гратися, але й усе знати.
От воно й вирішило відбігти трохи далі від курника й подивитися, що там навкруги. Недовго думаючи, курчатко подалося за ворота. Але не побачивши там нічого цікавого, вирішило побігти ще далі.
Скоро курчаткові захотілося напитися водички й побігло воно до струмочка, в якому вона дзюрчала, але так туди й не дісталося. Бо, на біду, з'явився шуліка. Він побачив курчатко і схотів ним пообідати. Стрілою кинувся на пташеня і вхопив його за шийку.
Цього часу маленька дівчинка проходила з татом неподалік струмочка. У батька за плечима була мисливська рушниця. Шуліка, вгледівши зброю, злякався. Випустив курчатко й полетів геть. Дівчинка йшла попереду тата й першою побачила поранене курчатко, що лежало у траві. Узяла його в руки й побігла додому, до своєї мами.
— Мамо, допоможи йому, — попросила.
Мама знайшла в домашній аптечці потрібні ліки, промила ранку теплою водичкою, перев'язала. А коли курчатко трохи відійшло від переляку та болю, дівчинка віднесла його в курник.
О, вся родина — і мама—курочка, і тато—півник, і тітка гуска, і дядько індик, і звичайно, дев'ятеро братиків та сестричок дуже зраділи, побачивши малюка живим і здоровим. Курчатко розповіло їм, яка страшна пригода з ним сталася, а мамі пообіцяло: "Більше я нікуди не піду, поки не виросту! Треба слухатися маму!".
Отож, милі діти, слухайтесь і ви своїх батьків. Забавляйтеся, та знайте міру, щоб із вами не трапилася якась неприємна пригода...

Подарунок

Узимку Фрося довго хворіла. Тільки й бачила у вікно, як лапаті сніжинки, кружляючи високо в небі, повільно опускалися на землю. Але й вони зникали, бо розгулялася хуртовина. Коли розпогодилося, Фрося почула голоси дітей, які нагортали на подвір'ї снігові кучугури. Потім гамір посилився, бо малеча почала з тих гірок спускатися на санчатах. Фрося дуже шкодувала, що не бачить веселої дітвори, а тільки чує її захоплений вереск. Дівчинка сподівалася, що на Різдво одужає й теж побіжить нагортати снігові кучугури, побачить веселкові мости, які на втіху дітям щозими будує на майдані Зимовик—чарівник. А може цього разу він збудує кришталевий палац, до якого прийдуть із лісу лисички і ведмедики, вовчики й зайчики.
Та хвороба не відступала. Фрося вже знала, що не зможе помилуватися великою ялинкою, яка виграє вогнями на сільському майдані. Вона заплющила заплакані очі й почула, як тихий голос промовив: "Прокажи молитву — і станеться". Фрося знала молитву, її навчила мама. Дівчинка проказала її слова і тихо заснула. А коли вранці прокинулась, то побачила, що на віконних шибках намальовано сотні чарівних ялинок.
— Мамо, хто це намалював такі гарні ялиночки? — скрикнула Фрося.
— Господь наш, донечко, — сказала мама. — Це тобі різдвяний подарунок від Нього!
Ісус Христос почув Фросину молитву й потішив хвору дівчинку...

Перемагай зло добром

Жили у нашому дворі дві киці. Одна чорненька, з білою цяточкою на лобі та білими панчішками на ногах, а друга — з шерстю, вкритою золотавими плямками. Точнісінько такими як сонячні зайчики. Чорненька киця сподобалася всім одразу. Бо була вона лагідною і приязною. Слова "будь ласка" і "дякую" завжди прикрашали її мову. Зате друга киця, з шерстю, вкритою золотавими плямками, була такою вередливою, що коли до неї хтось обізвався, або зробив їй зауваження, одразу ж кидалася кусатися чи дряпатися. А ще була вона страшенною сплюхою й могла цілий день і ніч проспати, лінуючись навіть встати, щоб попоїсти чи попити. Чи полювала вона коли-небудь на мишей? Мабуть, ні.
— Невже у мене нема інших турбот, казала вона дратівливо, — щоб займатися такою легковажною справою!
Жили обидві киці в одному невеличкому будиночку. Недалеко від будиночка, за подвір'ям, були їхні грядки, які межували між собою. Чорненька киця любила квіти й вирощувала їх на своїх грядках. А поруч лінива сусідка розводила сміття й бур'яни. Вона лінувалася щось робити, ще й насміхалася зі своєї чорненької сусідки, яка цінувала працю понад усе.
— Чи не можеш ти ступати обережніше, щоб не здіймати стільки пилюки за собою! — зауважувала ледацюга киці-трудівниці, коли та ввечері поверталася до хатки, ледве переставляючи ноги від утоми, — де тебе вчили так тягнути ноги?
Якось, після такої неприємної розмови із сусідкою, сумно замислилася чорненька киця. А щоб трохи розвіятися, вийшла на подвір'я й пішла до грядок. І тут їй спало на думку: а що коли прибрати сміття і розчистити сусідчину землю від бур'янів? Хай і там буде красиво. Може тоді та стане добрішою і зрозуміє, що не мала рації. І тільки-но чорненька киця так подумала, як одразу їй стало легко й радісно, ніби камінь із серця зняла. І взялася вона до роботи охоче, неначе робила це собі. А щоб було веселіше ще й заспівала. "Якщо я буду працювати співаючи, то швидше все зроблю!" — подумала. І зовсім їй легко стало. Ніби робота сама робилася, або, точніше, пісня її робила, а киця їй лиш допомагала. Лінива ж сусідка на той час солодко спала у себе в хатці. І, звичайно, нічого не бачила.
А вранці прокинулася і вийшла на поріг. Потягнулася раз, удруге й попрямувала кудись із двору.
Порівнявшись з чорною кицею, глянула на неї вороже, щось буркнула й пішла далі. Та побачивши свої грядки, зупинилася вражена. Аж лапками сплеснула та почала озиратися на всі боки, шукаючи, хто ж зробив таке диво. А коли зустрілася поглядом з сусідкою, опустила низько голову й пішла додому, не сказавши ні слова. Увесь день вона не з'являлася на подвір'ї, а наступного ранку сама прийшла до чорненької киці і призналася їй, що не спала цілу ніч, бо побачила себе і свою поведінку в дуже непривабливому вигляді й стало їй дуже соромно. Довго вибачалася перед чорненькою кицею за все, що накоїла. А ще — дякувала за те, що своїм вчинком вона відкрила їй очі на те, що треба завжди бути добрим у житті. І зрозуміла вона, що на світі нічого не досягнеш без друзів і праці.
З того часу обидві киці зажили у великій дружбі і злагоді. Живуть так і досі...

Жабка, яка любила танцювати

В одній маленькій річці жила-була маленька жабка, яка дуже любила танцювати. Жабка танцювала скрізь: у річці, на березі, де доведеться. Навіть уві сні. Бо хто танцює по-справжньому, то танцює скрізь. Прибіжить до жабки зайчик, подивиться її танці й побіжить додому в доброму настрої, не забувши подякувати артистці. Або прийде до жабки песик, попросить: "Затанцюй, будь ласка, бо я сьогодні вже втомився, хочеться розважитися". І йому не відмовить, затанцює. У песика всю втому як рукою зніме — хоч цілий день може знову гавкати. Одне слово, танці ті були такі гарні й корисні, що краще за будь—які ліки допомагали. Але ось одного дня прибігає зайчик до жабки і бачить, що з нею щось не те — на спинці у неї якась цяточка з'явилася, ніби ранка.
— Ти часом не захворіла? — злякався зайчик. — Або, може, тебе хтось укусив.
— Ні, — відповідає жабка, — ніхто мене не вкусив!
— Ну й добре! — зрадів той. — Тоді затанцюй, будь ласка!
— За просто так більше танцювати не буду! Бо я тепер не просто жабка—танцівниця, а жабка — скарбничка. Ось кинь грошика тоді затанцюю!
— Нема у мене грошика! — каже їй зайчик.
— Якщо нема, — каже жабка, — то я тобі танцювати не буду, навіщо ж тоді я собі на спину скарбничку пришила?
Прикро стало зайчику і він побіг. Прийшов до жабки песик, а вона і йому каже: “Кинь мені у скарбничку п'ятачок, тоді тобі затанцюю!".
— Звідки в мене п'ятачок! — здивувався песик. І пішов собі гавкати.
Пожурилися—пожурилися звірята та робити нічого — стали таки п'ятачки кидати, бо дуже вже їх веселили жабчині танці. Гроші сипляться — жабка танцює, жабка танцює — п'ятачки сипляться.
Почула про це лисиця і каже вовку: "Певно, багато у жабки п'ятачків зібралося. Буде нам чим збагатитися!".
Прийшли вони до жабки ніби—то подивитися її танці, але коли та почала танцювати, схопили її за лапку.
— Нумо, — кажуть, — швиденько віддавай п'ятачки, бо ми тобі лапки повикручуємо, не будеш більше танцювати!
Хотіла жабка від них втекти та не змогла, бо дуже важкою стала від грошей. Злякалася, почала на допомогу кликати: "Ква, ква, ква!".
Ніхто — ні зайчик, ні песик не прибігли їй на допомогу. Жабка знову: "Ква, ква, ква!". Та все даремно. Тільки захрипла і голос втратила. Вовк з лисицею витрясли з скарбнички гроші і втекли. Так і залишилася жабка ні з чим.
Так буває з тими, хто над усе гроші любить...

Як Баранчик порозумнішав

Маленький Баранчик часом бував гарним і слухняним. А коли він бував поганим і неслухняним, мама казала йому:
— Синку, будь розумником! Не пустуй! Бо тебе вовк чи лисиця впіймають!
Однак Баранчик на те не зважав. Коли він бував поганим і неслухняним, неодмінно тікав з двору. Якось, тільки-но вибіг з двору і повернув на сусідню вулицю, відразу ж потрапив до лап вовка. Той увіпхнув його вниз головою в мішок і поніс до себе. Прийшовши додому, Вовк витягнув Баранчика з мішка, поставив на землю, обмацав йому ніжки.
— Так, так, твердуватий, — похитав головою хижак. — Однак, у мене на вечерю нічого іншого немає. А якщо тебе гарно відварити, вийде навіть смачно. Покличу я куму, Лисицю, щоб допомогла. І став кликати:
— Кумонько, чуєте! Ходіть-но сюди!
А лисиця тут як тут. Прибігла і запитує:
— Що вам, любий кумонько?
— Оцей неслухняний Баранчик буде нам на вечерю, — сказав Вовк. — Ти постережи його, а я збігаю на базар по пахучі корінці й листочки капусти. Бо без них м'ясо буде гірке!
— Не турбуйтеся, любий кумонько! — відповіла Лисиця. І Вовк побіг на базар. Бачить Баранчик, що кепські його справи. І таки зметикував, як перехитрити Лисицю.
— А скажіть, шановна тітонько Лисице, чи бува немає у вас чогось іншого, крім мене на вечерю? — запитав. — Принаймні, морозива?
— Ой, як я люблю морозиво! — вигукнула Лисиця. — Тільки мені дуже рідко доводиться ним ласувати.
— А знаєте, тітонько, якраз сьогодні моя мама приготувала дуже смачне шоколадне морозиво! І вона, звісно, дасть вам його скуштувати, якщо я її попрошу. Збігати принести вам?
— Який турботливий Баранчик! — розчулилася і зраділа Лисиця. — Біжи, тільки не барися, неодмінно повертайся до вечері!
Баранчик кинувся тікати й був радий—радісінький, що так легко відбувся. Повернувся додому і багато—багато днів після того був надзвичайно слухняним. Жодного разу не тікав з свого двору, аж доки не виріс великим і йому мама стала дозволяти ходити самому...

Як друзі ведмедика провчили

В одному гарному лісі жив собі Ведмедик Тік. Коли йому виповнився один рочок, до нього, як і годиться, прийшли в гості знайомі звірятка. Вони вітали ведмедика з днем народження, вручали йому подарунки. Тікова бабуся спекла дуже смачний торт з моркви, а мама приготувала солодкий чай з медом і малиновим варенням. Звірята попили чаю, скуштували торта й пішли у ведмедикову кімнатку гратися. Кожний взяв якусь іграшку. І тут Тік показав себе.
— Не чіпай мого м'ячика! — кричить їжачкові.
— Віддай мій велосипед! — волає до зайчика.
— Ой, ой, ой, це мій паровозик! — гнівається на білочку.
Образилися звірята на ведмедика й пішли. Став Тік гратися сам, але м'ячик не хотів підлітати, велосипед не бажав їхати, а паровозик — гудіти. А на кухні сиділи зажурені мама з бабусею й навіть не дивилися на Тіка. Стало ведмедику сумно і побіг він до їжачка. А той каже: "Я з тобою гратися не хочу!". Пішов ведмедик до зайчика, а той говорить: "Я з тобою дружити не хочу!". Всіх звірят обійшов, але ніхто не погодився з ним гратися. Сів Тік на пеньок і гірко заплакав. Побачили звірята, що ведмедик плаче і стало їм його жаль. Підійшли вони до нього й кажуть: "Не плач! Ходімо з нами гратися! Тільки ніколи не ображай нас!".

Тік дуже зрадів, що йому звірята пробачили і знову всі разом весело і дружно стали гратися. Більчина лялька танцювала і співала для всіх, зайчиків літачок літав високо—високо, їжачків кораблик плавав у кругосвітню подорож. А коли одного разу судно перевернуло, потерпілих рятував маленький Тіків велосипедик...
Не забувайте і ви, діти, визнавати свої помилки. Це дуже допоможе у спілкуванні з іншими.

Країна вічного щастя

В одній далекій і холодній країні жила дівчинка на ймення Ульянка. Була вона розумна й гарна. Мала небесно голубі очі та червоні, як дві половинки стиглої вишні, губки. Ульянці, певно, і десяти років не було, як раптово померли її батьки. Їй дали тимчасовий притулок рідні дядько й тітка. Але життя дівчинки у родичів було невеселе. Дядько й тітка понад усе любили їсти й бити байдики. Ульянка багато працювала, а в недовгі хвилини перепочинку, сумно дивилася у вікно. Узимку бачила мокрий сніг, а восени — дрібний дощ. Весни й літа в холодній країні ніколи не було.
Одного зимового ранку Ульянці було особливо сумно. Вона дивилася через замерзле вікно надвір, шукаючи за ним хоч якоїсь втіхи, як раптом відчула гострий біль у спині. Наступного ранку він став ще сильнішим. А третього ранку, глянувши в дзеркало, Ульянка очам своїм не повірила. У неї за плечима виросли... крила! Так, так, справжні білі крила, як у лебедя.
Тут у кімнату ввійшла тітка. Вона жадібно жувала великий кусок ковбаси. Побачивши в Ульянки за плечима крила, гнівно зашипіла:
— А це що таке?! — і давай кликати чоловіка: — Максиме! — Тут же з'явився товстий дядько Максим. Він тримав у руках великого ножа, бо якраз хотів відрізати собі шматок сала.
— Що таке? — запитав.
— Глянь! — показала тітка. — У цієї поганки виросли крила!
— Зараз ми їх відріжемо! — підскочив дядько до Ульянки й замахнувся ножем. Перелякана дівчинка закричала й вислизнула надвір.
Стояли сильні морози. Ульянка бігла й тихо плакала. Сльози замерзали на щічках і перетворювалися у прозорі льодові кульки-сніжинки. Дівчинка не знала, що їй робити, куди йти. І тут в її душі зародилося непереборне бажання звернутися до Бога, попросити в нього допомоги й поради. І тільки-но Ульянка промовила перші слова: "Боже! Допоможи мені! Я така ще мала і слабка. А ти такий добрий і могутній!", — як раптом з нею почало відбуватися диво. З одного боку вона ніби бігла засніженою вулицею села, а з другого боку опинилася в якійсь казковій країні. Там росли різнобарвні дерева, схожі на величезні дивовижні квіти. На рожевому небі світило зелене сонце. У цій країні не було ні старих людей, ні дітей. А тільки прекрасні юнаки й дівчата. У них, як і в Ульянки, за плечима були білосніжні крила. Молодь радісно літала між деревами-квітами... І тут Улянка помітила, що й сама перетворилася з маленької дівчинки у прекрасну дівчину. Вона змахнула своїми крилами і... полетіла. Назустріч їй летів гарний—прегарний юнак.
— Здрастуй, прекрасна незнайомко! — сказав хлопець, коли вони зрівнялися. — Як тебе звати і звідки ти?
— Я з далекої холодної країни, — сказала дівчинка. — А звати мене Ульянка! — І зразу ж закохалася в гарного юнака.
— А мене звати Марко, — сказав хлопець. — І зразу ж закохався в прекрасну незнайомку. Вони взялися за руки й полетіли до зеленого сонця...
І тієї хвилини Ульянка прокинулася від злого окрику тітки. Сирітка знову була маленькою дівчинкою, у старенькому сірому пальтечку, зношених черевиках і без білосніжних крил за плечима.
— Ну ось, — подумала Ульянка, — від горя й туги я вже починаю божеволіти!
Тільки вона встигла так подумати, як до неї підійшов маленький хлопчик. Ульянка ще раніше помітила, як його сюди привела зла тітка з неприємним обличчям. Він був зодягнутий у стареньке пальтечко і взутий у старі зношені черевики.
— Уля? — невпевнено проказав хлопчик.
Ульянка глянула на його обличчя і щось знайоме побачилося їй у його рисах.
— Марко! — прошепотіла вона, не вірячи своєму щастю. — Отже це не божевілля і не сон! Усе, що було, було насправді?
...З того часу вони щодня, взявшись за руки, летіли до прекрасної казкової країни, де завжди було тепло й ніколи не було ночі. Бо то була країна вічного щастя, вічного сонця й вічної любові...

Далі

До змісту Віра Оберемок Дівчинка і білочка