Віра Оберемок
Дівчинка і білочка
Оповідання, казки

Мої двокрилі й чотирилапі друзі
Оповідки

Любі діти!

Ці оповідки про моїх маленьких друзів — собак, котиків, пташенят, лісових звірят, яких дуже люблю. І хотіла б, щоб і ви також полюбили їх, як і я...

Снігурі

Одного зимового ранку, ще тільки почало світати, хтось постукав до нас у вікно.
— Хто б то був так рано? — здивувалися мама. — Піду гляну. Вийшли, а за хвилину вернулися.
— Ти тільки глянь у вікно, — кажуть мені, — Кого побачиш?
Я подивилася. А там на підвіконні з другого боку шибки, двоє червонобоких яблук — сидять і позирають на мене блискучими очима...

Ну й диво! Та це ж снігурі прилетіли до нас у гості! І до чого ж славні птахи! Дивишся на них і надивитися не можеш...
Накришую на дощечку хліба, сиплю жменю зерна і виставляю їм за вікно. Ще й трішки тепленької води наливаю у іграшкову мисочку. Припрошую: "Їжте і пийте на здоров'ячко! Та ще прилітайте!".
Снігурі їдять і тихо посвистують. Дякують, мабуть, за гостинність. А наступного ранку прилітають знову. Коли я виглядаю до них у вікно, дружно озиваються вже до мене крізь шибки: "Тюв-тав? Тюв-тав?". Це вони по-своєму, по-пташиному, запитують мене: "Як ви тут?".
— Тюв-там, — відповідаю я їм. — Живемо-поживаємо.
І так само виставляю за вікно мисочку з їжею. Снігурі з апетитом снідають і весело посвистують... Тепер щодня вранці я прокидаюся від їх знайомого постукування у вікно. І не знаю вже тепер, хто кому більше потрібний, чи я снігурам, чи снігурі мені?

Дятли

Ми були на городі. Вибирали картоплю. Раптом прилітає дятел, у яскравому червоному сюртучку і червоній шапочці на потилиці. Робить коло над нашими головами і сідає на електричний стовп і починає кричати.
— Ну, чого тобі? — питаю. — Може, їсти хочеш?
Дістаю коржика, розламую надвоє і підсовую до стовпа, та дятел і не дивиться на мій гостинець, а продовжує відчайдушно кричати. Потім робить коло над нашими голови, ніби кличе за собою. Я відставляю кошик з картоплею і йду за ним. Дятел летить попереду і раз-по-раз обертається, ніби перевіряє: йду я чи ні. Доходимо до старої верби і мені все стає зрозумілим. У дуплі маленьке пташеня злякано пищить, а здоровенний кіт намагається дістатися до нього по облупленому стовбурі. Я знаходжу поблизу суху гіллячку, проганяю кота геть. Дятел заспокоюється, сідає недалеко від гнізда на гілку, а я повертаюся на город.
Наступного дня не втримуюся і вже сама йду провідати птахів.
— Здраствуй, друже! — радію знайомому дятлу. — А де мале? — питаю.
І тут же бачу малюка — чистенького, товстенького, у чорних черевичках. Визирає з-за батьківського крила, дивиться на мене й ніби запитує:
— А ти не скривдиш мене?
— Звичайно, ні! — кажу. — Я ж тебе від кота захистила!
І викладаю гостинці — два шматочки несолоного сала — один більший, другий менший, варене яйце...
З цього й починається наша дружба. Тепер, побачивши мене, дятли ще здалеку починають вітатися — зіпруться на свої жорсткі хвости і ну викрикувати щось середнє між "гік" та "йок". А підійду ближче, спішно спускаються по стовбуру вниз, можна витягнутою рукою дістати, і починають з цікавістю дивитися круглими чорними очима на мою торбинку: а що за гостинці принесла їм сьогодні?
— Тітонько, тітонько! — гукає племінник Тарас. — Ви ще мені про звірів не розказали!
— От і добре, що згадав. Перед тим, як вийти із села, треба щось в кишеню покласти.
— Для кого?
— Для одного зайчика.
— А він мене знає?
— Ще й як!
Тарасові очі аж блищать — так хочеться йому більше взнати про нашого лісового знайомого. Але й справді, треба, насамперед, взяти якогось гостинця. Тарас на мить розгублюється. Порятунок приходить з кухні, де порається бабуся.
— Бабусю, а що мені взяти для зайчика?
— Хліба візьми, хліб усі люблять, — говорить бабуся й бере у свої мозолясті руки, відрізає шматочок і кладе у Тарасову долоньку.
— А тітонька що візьме? — запитує племінник, тримаючи простягнуту руку.
— Тітонька візьме морквинку.
Стоїть погожа зимова днина. У повітрі пролітають поодинокі білі сніжинки. У моїй кишені морквина, у Тарасовій шматочок хліба. Хлопчик стискує міцно мою руку і просить:
— Розказуйте про зайчика, а то зустрінемося з ним, а я нічого про нього не буду знати.
— Ой, Тарасику, то неабиякий зайчик, — починаю я і не доказую, бо щось ворухнулося в кущах...
Ліс принишк, притихло й пташине багатоголосся. А там у куточку невеликої галявини, біля ялинок, стоїть зайчик і німо дивиться на нас. Ми теж завмираємо.
— Привітатися? — тихо запитує Тарас.
— Ні, він і так тебе знає, бачиш, як пильно дивиться.
— Звідки він мене знає?
— Я йому розповідала про тебе.
— А він?
— Бачиш, який здивований.
— Чому?
— Напевне, уявляв тебе іншим.
— Яким?
Поки я шукаю відповідь, встигаємо розглянути одне одного.
Тарас виймає з кишені хліб, присідає і поволеньки протягує руку до зайчика. Видно, йому дуже хочеться заприятелювати з ним.
— Ну, бери зайчику, — каже стиха. Я теж виймаю з кишені морквину. Але зайчик насторожено піднімається стовпчиком і за мить кидається тікати...
— От жаль, — першим озивається Тарас. — Я так і не познайомився з ним.
— Усе буде гаразд, у наступну неділю ми знову підемо до лісу.
Кладемо на межу шматочок хліба, залишаємо й морквину, а самі йдемо геть. Може, справді пощастить наступного разу зустрітися й заприятелювати нарешті із цим зайчиком...

Стрибає лісом зайчик

Якось увечері ми гуляли біля рівчака, що за селом. І почули, що хтось там борсається. Хто ж купається в таку холоднечу? Ми гуртом кинулися туди. Глянули — кроленя!
Павлик, найспритніший, роззувся і мерщій у воду! Дістався до кроленяти, ухопив його за вуха і запхнув за пазуху. Вибиратися ми йому допомагали гуртом. Посадили кроленя на траву: " Ну, біжи собі, та не будь таким дурненьким!" Але знесилене, мокре, воно припало до землі і тремтіло, пересмикуючи крихітним носиком.

— Тітонько Віро! — першою не витримала моя п'ятирічна племінниця Соломійка. — Нехай кроленятко поживе з нами, доки одужає.
Так ми забрали кроленя до хати. Щоб воно швидше обсохло й зігрілося, замотали у стару хустку і поклали в кухні на теплу грубку. Назвали його Вуханчиком.
Кроленя обсохло, обігрілося і ми випустили його. Хай собі бігає. Вуханчик викотився на траву, довго роззирався, ворушив вухами. Зі своєї буди визирнув зацікавлений Дружок. Підійшов до Вуханчика (час, мовляв, познайомитися). Кролик припав до землі й прищулив вуха. Така поведінка здивувала песика. Він обережно обнюхав кроленя й гавкнув — про всяк випадок. Вуханчик різко підскочив. Гавкнувши ще раз, Дружок позадкував у будку — мовляв, не варто зв'язуватися з таким малям. А Вуханчик з виглядом переможця пострибав далі подвір'ям. До нього підкотилася Майка — наша кішечка. Кроленя якось насторожено подивилося в її бік. Але Майка не відступала, мабуть, їй дуже хотілося подружитися з кроликом. Вона зіп'ялася на передні лапки перед ним й почала муркати свої котячі пісеньки, ніби хотіла сказати : "Бач, яка я привітна!". Кроленя, ще трохи повагавшись та побачивши що йому не загрожують, стало й собі підстрибувати й зводитися на задні лапки.
З того часу між тваринками зав'язалася міцна дружба. Як і всі малюки, Майка та Вуханчик любили гратися. Правда на пустощі завжди підбивала Майка. Підкравшись до кроленяти, смикала його за хвостика й вистрибом мчала на кухню, а кроленя гналося за нею слідом. Але Майка робила хитрі зигзаги, проскакувала під його ногами і поверталася знову до кімнати. Піймати метку кішечку було нелегко навіть такому стрибунцю, як Вуханчик. Зате вона його ловила дуже швидко. Вискакувала йому на спинку і з'їжджала з його гладких боків, наче з гірки. А набігавшись, Майка ховалася за шафу, а Вуханчик починав її шукати. Знайшовши, тупав лапкою й кидався тікати. Тепер, мовляв, ти шукай мене.
А потім... несподівано Вуханчик зник. Засумувала Майка. В очах у неї постійно стояв сум і вона жалісно нявкала. Ходила по двору, заглядала скрізь та все шукала свого маленького друга. А ввечері в хаті настовбурчувала вуха й жадібно ловила кожний звук, що долинав знадвору. Жаль мені було дивитися на Майчині переживання, але зарадити їй нічим не могла. Не допомогла й ковбаска, яку дуже любила кішечка. Вона їла без апетиту...
Якось я сиділа біля хати й читала. Майка лежала біля моїх ніг, та раптом з криком кинулася до воріт. Здивована, я поспішила за нею і не встигла відчинити хвіртку, як у неї вскочив ... Вуханчик! Йому назустріч кинулася Майка. Вони ледве не збили мене з ніг, вітаючи одне одного.
А потім Вуханчик гриз солодку морквину, якою ми його вгостили, обхопивши її передніми лапками, а Майка сиділа непорушно на порозі й зачудовано дивилася на нього. Наївшись, кролик помандрував по хаті. Кішечка й собі підвелася, солодко потягнулася, позіхнула й якось так легко-легко зітхнула... Тваринки знову разом. А куди ходив Вуханчик, так і залишилося таємницею.

Галочка

Якось вертаюся з роботи і зустрічаю біля криниці сусіда, діда Миколу, і схвильовану племінницю Соломійку.
— А я до тебе. Візьми ось, — простягає мені щось на широкій долоні дід, — ти поглянь, може врятуєш. Косив бур'ян на городі й ненароком підрізав. От шкода! І як я так необережно!
Беру. Аж то галченя!
В очах жах, біль. Боїться людей, а втекти не може. Дихає часто, а з напівроззявленого дзьобика то висовується, то ховається кінчик гарненького червоного язичка. І серце часто—часто калатає. Удвох із Соломійкою заносимо пташеня до хати, зігріваємо воду, промиваємо ранку, перев'язуємо крильце. Спочатку галченя злякалося нас і сховалося під ліжко. А вранці наступного дня Соломійка поставила біля ліжка бляшанку й налила в неї води. Галченя, почувши плескіт, висунулося, напилося. Тихенько, потім знову забилося в куток. А за обідом раптом осміліло, подало з-під ліжка голосок: "К-к-к-а".
— Ваша галка їсти просить, — сказали мама, — жити буде!
Ми з Соломійкою дуже зраділи цьому. Племінниця змочила в молоці кілька кусочків хліба, поклала у блюдце й поставила біля бляшанки з водою.
За кілька хвилин Галочка, нечутно підступила до блюдця і проковтнула все. Отже, правда, житиме!
Минуло декілька тижнів! Рана у Галочки зовсім загоїлася. Пташеня вже саме чепурилося, перебирало чорне, мов антрацит, пір'я. Галочка тепер легко злітала на стіл, на лежанку. За Соломійкою бігала по хаті слідом, як собачка, а зачувши мій голос знадвору, радісно озивалася. В оселі зразу зручно вмощувалася на моїх колінах, а потім перелітала на плече. То смикала Соломійку за намисто, то маленькі скляні кульки в моїх вухах страшенно вабили її. І вона намагалася відірвати якусь із них. Ми з Соломійкою раділи, що Галочка виявляє до нас приязнь і дозволяли їй ці маленькі забавки.
Та що вдієш, настав час розлучатися. Бо все частіше наша Галочка дивилася на подвір'я. А ще до нас стали прилітати її крилаті родички. Всівшись на високому яворі, вели якісь свої довгі розмови. Галка з хати прислухалася до їхніх голосів, збуджено крутилася і дивилася вслід, доки птахи не зникали в леваді. А якось прилетіла ціла зграя. Птахи щось схвильовано й енергійно викрикували просто в наше вікно. І Галка кинулася до них, забилася в шибки. Час настав!
За якусь хвилину виносимо її за поріг, садовимо на явір, а самі відступаємо на кілька кроків... Мить Галка сидить непорушно, а тоді враз злітає в повітря.
— Хай летить собі щасливо! — озиваються мама і, помітивши наш із Соломійкою смуток, додає: — Кожне живе створіння понад усе любить волю.
Ми й самі це добре розуміємо. І все ж Соломійка не втримується й тихенько кличе: "Галю! Галочко!"
А може таки схоче повернутися до своєї теплої й ситої неволі? Хоча б через зиму? Та Галка не повернулася. Тільки ледь озирнулася на Соломійку, на мене, на маму, ніби помахала на прощання крилами. Востаннє, якось так радісно прокричала своє: "К-к-к-а" і стрімко полетіла до левади, звідки добре було чути перегукування інших птахів.

Повертайся, Ластівко!

Сиджу в хаті біля відчиненого вікна: розімліло вдихаю осіннє тепло. Легке павутиння пливе у повітрі. У чистому світло-голубому небі курличуть журавлі. Незабаром у теплі краї. Ластівки, збираючись у далеку дорогу, осіннім прощальним щебетом заповнюють подвір'я.
І раптом... одна, що співала голосніше за інших, пірнає у відчинене вікно. Я затримую подих. Навшпиньки йду до неї, а вона й не тікає: розкривши дзьобика, тужно зорить чорними намистинками очей на подругу, що лишилася по той бік вікна. Беру її в руки. Яке ж у неї крихітне й худеньке тільце! Та мені здається, що я тримаю в руках жар-птицю.
— Не бійся, — кажу їй. — Нічого поганого не зроблю тобі. Може, ти хочеш їсти? — сиплю крихти хліба. Дивиться на мене зляканими очима, хоч тримаю її в руках ніжно і бережно.
Мама виходять з хати й повертаються з великою сірою гусінню. Кладемо перед ластівкою Але та відвертає голову.
— А може будеш пити? — наливаю в блюдечко води.
Не п'є. Бачу, їй дуже сумно. Я думаю, щоб мені такого подарувати моїй жар-птиці, аби вона повеселіла. Підходжу до вікна й розкриваю долоню.
— Ну, лети, жар—птице!
Ластівка радісно випурхує й лине в синьому іскристому небі до сонця.
— Повертайся навесні! — гукаю.

Крихітка тепла

Повертаюся з роботи додому. Бачу край дороги зграйку горобців, що дзьобають зернятка. Підходжу ближче — і всі вони спорхують вгору, тільки один залишається на землі. Нахиляюся — живий! Беру до рук — усе ціле: крильця, лапки. То що ж з тобою, пташечко? А горобчик сидить на моїй долоні й навіть не тремтить. Подихом зігріваю пташку, бо зрозуміла, що він замерз і згодом випускаю: чи полетить?
Горобчик затріпотів крильцями й полетів. Якось невпевнено, сів на сучок, але впав у сніг. Але таки зібрався з силами і перелетів на явір. Посидів трошки й раптом зацьвірінькав, мовляв, усе гаразд, спасибі!
Зовсім небагато було треба пташині. Крихітки мого тепла вистачило, щоб ожила й заспівала. То ж подумалося мені: буває і нам потрібно зовсім небагато одне від одного. Крихітка душевного тепла, щире слово, привітна усмішка — і всім стане добре...
...Голосно чомусь каркала ворона. Мої маленькі племінники — Соломійка і Тарас, які гралися у подвір'ї, були налякані її криком.
— Тіточко Віро! Чому вона так кричить?
А й справді, чому? Що сталося? Підходимо ближче. І все стає зрозумілим. По м'якій траві йшла сусідська кішка. На дереві ж було вороняче гніздо, з якого виглядали три маленькі дзьобаті голівки.
— Ой, яка хоробра мама ворона! — кажу я до Соломійки і Тарасика. — Бачите, як сміливо кидається на кішку, захищаючи своїх діточок! А в самої, напевне, серце тріпоче від страху!
Отож, б'є ворона крильми перед самим носом у кішки, а та м'яко ступаючи, не звертає на неї уваги, ще й дивиться здивовано: мовляв, чого ти, я ж собі йду і нікого не чіпаю, бо я не голодна.
Кішка ще раз нявкнула, та ворона її не зрозуміла. Образившись, кішка поважно підняла свою лапу й відмахнулася від крикливої. Потім ніби затулила вуха, притиснувши голову до землі: "Замовкни вже, не чіпатиму твоїх малих! У самої четверо пухнастих кошенят!" Та й пішла собі далі, а ворона-мама крикнула їй услід своє пташине: "Дякую!"
Отак вони порозумілися. А мені подумалось: "От якби і між нами, людьми, і дорослими й дітьми, завжди так було. Щоб усі розуміли одне одного і розв'язували свої проблеми мирно"...

Подяка від жабки

Не знаю чому, але жаб я боюся з дитинства. Тому ніяких дружніх контактів між нами не було, аж поки я не пішла з нашим песиком Дружком до річки погуляти. Берег аж кишів трав'яними кониками, метеликами. Отож Дружок одразу й почав на них полювати. Мисливець з нього непоганий. Помітивши коника чи метелика, Дружок щулився у траві, потім зненацька підстрибував і падав на комашню передніми лапами. Потім спритно діставав придавленого коника чи метелика і цмокав язиком. На мої оклики і усовіщання він ніяк не реагував. І я, втративши надію врятувати як-небудь хоч трохи коників і метеликів, сіла біля куща калини. А Дружкові, на щастя, скоро набридло ганятися за комахами і він покинув це заняття.
Та скоро мою увагу привернуло квакання жаби, що долітало з трави і нагадувало жалібне бекання вівці. Я встала з каменя і, заінтригована, пішла на той голос. І тут моїм очам відкрилася ось яка картина: Дружок держав жабу за задню лапу. Та силувалася вивільнити її, жадібно квакала, сіпалася щосили. Я не витримала і штурхнула Дружка прутом! Він одразу покинув жабку і відбіг. Вона стрибнула кілька разів і зникла в річці. А за якусь мить з води почулося квакання. І мені здалося, що то моя, щойно врятована жабка, дякує мені за допомогу...

Їжачок Хру

Тільки-но розвесніється, починаю ходити до річки. Люблю слухати кумкання жаб, спостерігати, як скидається в річці риба, або просто сидіти і слухати тишу...
Якось я пішла до річки погуляти разом з песиком Дружком. Сіли ми з ним біля куща калини над струмком, який весело дзюрчав, перестрибуючи через невеличкі камінці.. Сонце було високо і добре гріло. Та скоро Дружку набридло сидіти біля мене без діла й нудьгувати. Отож він підвівся і став кружляти по лугу. З-під його лап вилетіла комашка, схожа на бабку, пролетіла кілька метрів і сіла на очеретинку. Дружок кинувся навздогін, раз-по-раз вистрибуючи з трави. Враз він зупинився та став щось обнюхувати в очереті. Потім обернувся до мене і декілька разів голосно гавкнув, ніби покликав. Я підійшла до нього й побачила невелику нору, а в її середині їжачка! Худенька мордочка, довгий рухливий ніс, на голках сухенький листочок. Мабуть, щойно прокинувся від зимової сплячки. Я виразно подивилася на Дружка, той — на мене (він розуміє з півслова).
— Візьмемо?
— Візьмемо!
Вдома ми влаштували їжачка дозимовувати в темному закутку кухні. Поспав він там днів три—чотири, а потім, зігрівшись, прокинувся й пішов у розвідку. Торкнувся носом Христинки, потім моєї ноги, понюхав повітря і миттю згорнувся в клубочок, перетворившись на колючу кулю. Минуло небагато часу і голки знову заворушилися, потім обережно висунувся писок. Нарешті з'явилася голова. Їжачок дрібно затупотів "копитцями" по хаті, щось "гомонячи" собі під ніс, а, вірніше, хрюкаючи як поросятко (тому ми його і Хру-Хру назвали).
Минуло ще декілька днів і їжачок освоївся настільки, що перестав скручуватися і став жити не боячись. А ще виявилося, що ця маленька дика тваринка дуже товариська й любить пестощі. Варто мені чи комусь іншому з наших домашніх заговорити до нього, одразу зупиняється і прислухується до слів. А далі — більше. Став виходити на поклик, брати їжу з рук.
Подружився Хру-Хру з Дружком, порозумівся з кішечкою Муркою. І тепер, коли ті збираються на прогулянку в широкий світ нашого городу, їжачок і собі приєднується до них...

Горобеня

Коротенький хвостик, жовтий дзьобик, настовбурчене пір'ячко... Таким ось одного дня побачила я його. Пташеня принесли діти.
— Віро Климівно, ми в траві горобеня знайшли! Воно не вміє літати!
Пташеня було дуже гарненьке — на спинці у нього, мов поясок, біліла смужечка. Я взяла його на долоню і піднесла до відчиненого вікна...
Справді, не летить. І я залишила горобеня у себе, в бібліотеці, поки воно навчиться літати.
Першокласники Вова й Андрійко виявили бажання вчити його літати. Посадили горобеня на підлогу, самі поприсідали поруч і давай розмахувати руками швидко—швидко. Мовляв, ти теж так крильцями махай. Та горобеня не зрозуміло їхньої науки і заховалося за стелажі з книжками.
Хлопчики і умовляли його, і підбадьорювали, але даремно — горобеня не вилізло. А другого дня зустріло мене криком: "Їсти давай!"
Що ж, треба виконувати вимогу. Я накришила хліба в тарілочку, налила води. Та страва та чомусь не зацікавила горобеня. Воно продовжувало вперто щось мені пояснювати на своїй пташиній мові. Нарешті я зрозуміла його. Мені навіть пригадалися рядки з дитячої книжки, де горобець насміхається з людини. "Доведеться йти ловити комах", подумала я, та виручили мене хлопчики, які прибігли дізнатися про горобеня.
Через деякий час в бібліотеці на столі вже лежала ціла гора черв'яків, жуків, мух. Кладемо всього потроху і підсовуємо до горобеняти, а самі відходимо. Горобеня починає пожадливо клювати. Клюне, проковтне, підійме голову й вдячно так пропищить: Чик-чирик! Чик-чирик!
...Минає декілька днів. Я ношу з дому сніданки для горобеняти, а школярі на обід мух і черв'яків ловлять. Горобеня звикає до такого життя, стає доброзичливим і товариським
З кожним днем горобеня все більше скидається на дорослого горобця. Замість пуху у нього швидко ростуть крильця. Воно уже досить активно скаче на своїх тоненьких ніжках, допомагаючи собі крильцями.
Того дня, пам'ятаю, було тепло і сонячно. Я посадила горобеня на підвіконня відчиненого вікна, щоб воно погрілося. Та, розімлівши в теплих сонячних променях, горобеня задрімало і забуло про обережність.
Я теж чимось захопилася і не встигла зреагувати, як горобеня випало за вікно. Воно декілька разів перевернулося в повітрі, але в останню хвилину все—таки зметикувало, змахнуло крильцями і зі страху раптом опинилося на гілці дерева. Ось так і навчилося горобеня літати!

Кошлате чудовисько

Я розвішувала випрану білизну, як раптом, хитаючись від утоми, на подвір'я увійшов сірий пес. Сів неподалік і пильно розглядає мене.
— Ти чий? — запитую.
А він вишкірився, я злякалася, очима палицю шукаю. Потім зрозуміла: він усміхається!
— Звідки ти взявся? Що тобі треба?
На мій поклик пес підійшов ближче, ліг втомлено вклавши голову на лапи.
— Може ти голодний? — осяйнуло мене. На підтвердження приблуда помахав хвостом і облизнувся.
Коли я винесла мисочку з їжею, гадала пес із жадобою накинеться на неї, але він повагом підійшов до гостинця і почав неквапно їсти. Вилизавши миску начисто, вдячно помахав хвостом і подався геть з двору, залишивши мене наодинці зі своїми роздумами...
Минуло два дні. Я поралася на подвір'ї, коли переді мною знову постало кошлате чудовисько. І не одне, а з цуценям у зубах. Поклавши його біля моїх ніг пес дременув і незабаром повернувся з іще одним. Піднявши жовті брови, рятівник тихенько попискував від радості.
— Молодець! — похвалила його. — А тепер поміркуймо, що робитимемо з ними? —— кивнула у бік цуценят.
Однак, пес, опустивши хвоста, утік, надавши мені право самій розв'язувати цю проблему.
Цуценята були руді, товстенькі, з гладенькою шерстю, і жалібно скавуліли.
"Їсти хочуть! — зметикувала я. Вони незграбно тицяли мордочки у тарілку з молоком, чхали, фиркали, та згодом призвичаїлися і вихлебтали все. Тим часом я влаштувала їм лігвище з старих ганчірок. Притулившись тісно одне до одного, цуценята одразу ж заснули. — От тобі ще один клопіт! — подумала я. — Не викидати ж їх на вулицю!
А увечері навідався пес. Зазирнув у лахміття, обнюхав цуценят, а потім підійшов до мене і вдячно лизнув руку. Очі його світилися такою дякою, що я утрималася від докорів. Потім запитала: "Де ж ти все таки пропадаєш? Чому не годуєш своїх дітей?". Настовбурчивши вуха, собака уважно вислухав мене, задихав частіше й уривчастіше, ніби хотів щось сказати, але тільки зітхнув і, опустивши винувато хвоста, дременув з двору. За хвилину він повернувся з великою кісткою в зубах. Глянувши на мене: "А тепер ти задоволена? Це все, чим я можу допомогти!". Я погладила густу шерсть, від чого пес заплющив очі, сунувши носа мені в коліна... І тільки тут я з подивом побачила, що це тато цуценят... Він зник так само раптово, як і з'явився. Даремно я чекала його повернення.
А де ж мати? Яка трагедія спіткала це собаче сімейство? Це залишилося для мене таємницею. Але те, що у важку хвилину тварина звернулася по допомогу до людини, глибоко зворушило мене.

Про Мурку і чуже кошеня

Вертаю з бібліотеки додому. Йду повільно, бо попереду мене по стежці біжить кошеня. Чорненьке, величиною з дитячу рукавичку, з димчастими очима. Я знайшла його в рові.
— Вибач, мале, — кажу я йому, — до нас ще далеко, а взяти тебе на руки не можу. Бо руки мої зайняті. В одній руці несу в'язанку з хлібом, а в другій — кульок з мороженою рибою.
Від мого голосу кошеня ховає хвостика між ноги і притишує ходу. Відстань між нами від того зменшується, а через кілька кроків кошеня і зовсім починає плутатися у мене під ногами, заважаючи йти. Я розумію, що воно втомилося і час від часу зупиняюся, щоб кошеня могло передихнути. Врешті—решт ми добираємося додому. Годую кошеня молоком, шматочком риби. Мама дивляться на те й скрушно кажуть:
— І що ми з ним робитимемо? Адже у нас своїх четверо.
В цей час до хати заходить бабка Соломія, сусідка наша. Побачивши малого приблуду, каже мені:
— Ти його моїй Мурці віддай. У неї, сердешної, хтось на горищі кошенят подушив. Вона тепер так побивається за ними!
— А чи прийме чужого? — сумніваюсь я.
— Зараз побачимо. Бери малого і пішли!
Бачили б ви, як Мурка зраділа чужому кошеняті! Кинулася до нього, обнюхала і стала так жадібно облизувати, що сторонньому неможливо було повірити, що це не рідна мати. А коли кошенятко, тикаючись писком і лапками їй в живіт, почало ссати, вся засвітилася від котячого щастя. І ласкаво замуркотіла, наче промовляла: "Бачте, як воно бідне зголодніло!"
От так щасливо закінчилася ця маленька історія про Мурку і чуже кошеня. Вони знайшли одне одного.
Ліс будь-якої пори цікавий. І будь-якої пори чарівний. А я особливо люблю його взимку. Йду засніженим лісом. По глибокому снігу. Вдихаю аромат морозного повітря, а довкіль тихо-тихо, ну хоча б тобі гілка поворухнулась! І раптом... попереду мене щось змигнуло. Приглядаюсь...
Аж то лисичка! Теж провалюється у сніг і вицибує.
— Лиско! Лиско! — гукаю стиха. — А зачекай-но!
Та Лиска, мабуть, не бажає знайомитися, бо сходить з дороги й завертає до молодих ялинок.
Я прокрадаюся між деревами, але замість лисички натикаюся на снігурів. Вони, немов ялинкові іграшки, прикрасили ялинкове дерево. Зупиняюся вражена, а снігурі легенько попискують, ледь в очі не зазирають: "Хто прийшов? Хто прийшов?".
— Свої! Свої! — відповідаю їм і присідаю на порослий мохом пеньок, щоб трохи відпочити.
І тут відчуваю на собі чийсь пильний погляд. Не обертаючись, краєм ока вдивляюсь у кущі... Та це ж знайома лисичка! Сховалася, лише кінчик хвоста висунула. Намагаючись не робити зайвих рухів, я махаю приязно рукою.
— Здрастуй! Ходи-но щось дам!
Лисичка ніби не чує. Тоді я дістаю з кишені куртки хустинку, а в ній два коржики, які я взяла собі на обід.
— Гаразд, — кажу я їй, — залишаю все це тобі, а сама йду. Бувай, лиско. До нової зустрічі!
Лиска проводжає мене мовчки...

Далі

До змісту Віра Оберемок Дівчинка і білочка