Леся Храплива
ОТАМАН ВОЛЯ

ТРЕТЯ ЧАСТИНА

Дорогий Іване!
Допитуєш і допитуєш, як я живу та що роблю. А я, щонайважніше, відколи дістав Твойого листа вже з Бремену, не можу діждатися тієї хвилини, коли нарешті побачимося. Аж страшно подумати, що плавба кораблем триватиме десять днів у найкращому випадку, отже щонайменше ще стільки мусітиму чекати. А тоді все тобі розкажу...
Покищо прію (дослівно!) над іспитами, а ще... ну, хай буде, напишу тобі тепер, хоч, може, цей лист і не застане вже Тебе в Бремені. Отже — зустрічаю тепер слобожанську весну... Ти не дивуйся: вона з Харкова! Може, Тобі стане смішно? Я не погніваюся, бо сам не раз висмівав товаришів, що нічого іншого не хотіли знати на світі, як тільки "карі очі, чорні брови ". Але я ніколи не уявляв собі, що в очах людини може нараз розблиснути стільки змісту. Тоді "очі" перестають бути невдалою фразою.
А ще (Ти тільки не смійся!) байдуже, що тут немає соловейка, і зорі світять, мов лямпочки на оголошеннях, бо для мене оживають давні картини... Наша яблуня біля хати, а потім той незбагнутий ліс, що так близько з ним ми дружили. Тоді глядів на це все і не відчував навіть, як глибоко запало воно в серце. І щолиш тепер виринає воно — якесь нове, просвітлене і дає таке співзвучне тло нашим почуванням.
Ось ще два іспити — а тоді матиму часу для неї, скільки захочу. Попри працю, звичайно. Хоч і праця буде інша. Не при станку і не при вантажних автах, а на університеті. Маю перекладати та реферувати професорові тексти до його праці. Ти знаєш, як манить доторк заліза в руці — але не менше зачаровує і погляд на пожовклі фоліянти, що в них колись, у сиву давнину вклав свою неповторну думку якийсь людський ум.

— Гей, містере Тополя! Листи до вас!
Скинув зі стола нікому нічого не винного Кіркегарда, в поспіху копнув Сартра, що лежав відкритий на підлозі (на всі книжки не ставало місця на столі), і погнався стрімголов вниз.

***

Дорогий Ромку!
Сталося те, що здавна висіло наді мною! Я знов захворів і лежу в лічниці переселенчого табору. Що я вже не робив, щоб не показати нічого по собі, — але кінець-кінцем таборова поліція найшла мене безтямного на коридорі. Не те, щоб захворіння було справді поважне, але що гірше: лікарі взяли мене під докладне обслідування і рішили, що з моїм здоров'ям їхати мені в Америку — не можливо. Хібащо хтось там складе тисячу долярів за мене в поруку. Отже це значить, що, як тільки видеруся з барлогу, покидаю Бремен та повертаюся до Мюнхену. Може, так і краще. Навчився у діда Юри різьбити в дереві, то буду цим заробляти на прожиток, а то ще і студії скінчу... А про роботу в нашому розумінні журитися не треба. Від неї відірватися було мені найважче, коли від "їздив.
Жаль тільки, що не стрінемося вже ніколи з Тобою, мій Друже! Та так, видно, суджено; що ж, добровільно вибрали ми собі жорстоку долю!
Лежу і думаю... Дивно: вже третю ніч вона сниться мені, завжди такою, якою прощала мене при переїзді через Львів на Броди. Казала: збирається в дивізійні медсестри...

Роман закляв цілим Політбюром! Перша думка була: кудись іти, щось робити! Але був уже вечір, всюди замкнено!
Щоб хоч не думати про те, що боліло, взявся читати другий лист. Приневолило його задуматись прізвище надавця: Ярослав Сиваш. Хто це? І нараз перед очима вибухнув сніп іскор: були разом у булаві пластового табору у Пфронтені!

Дорогий Ромку!
Порадив нам Уповноважений, щоб просити Тебе на бунчужного нашого табору в серпні. Я й не знав, що Ти вже тут, а то не був би даремно шукав іншого так довго! Тим часом справа так запізнилася, що табір стоїть під знаком запиту, хоч зголошення напливають звідусіль, та й сама наша станиця має пластунів на добрий табір.
Я знаю, що згодишся, бо Ти "свій хлоп"! Репетка запевнена, трипетка — на бажання, а тільки з Тобою ми поставимо такий табір, що "най не кажу "! Бо знаєш: табір без бунчужного — це як пластун без їдунки: нічого не варта!

Але — до речі. Вважаю, що Твоя згода — самозрозуміла річ, проте таки прошу: пришли телеграму негайно!
До скорого побачення!
СКОБ!
Славко ("Кілок" із Пфронтену)

П. С. Робимо теж: табір юначок та "жовтодзюб'ячий ". Чи не привезеш туди кого зі своєї групи, що то така гонорна, аж її сам уповноважений ставить в обіжнику "на пострах" іншим?...

***

— Галло, доброго ранку, пані Мулледі!
— О, пан Тоу-поу-ля! — проспівав пахучий голосок.
— Чи можу говорити зі Стюартом?
— Він ще в ліжку... Хі, хі, хі... але я зараз покличу...
— Може, прошу його не трудити!
— О, мій син ніколи цього мені не простив би, якби я його не збудила, коли ви хочете говорити. Ви ж знаєте, як він дуже прив'язаний до вас!
Стюарт голосно позіхнув у слухальце.
— Здоров, старий парубче! — привітав його Роман. — Як там твої екзистенціялісти?
— Дякую! Якраз у цю хвилину не дуже цікавлюся ними: я сам ледве екзистую!
— А то чому? — їздив вчора на риболовлю... На добрий час...
— Ой, вважай, а то як поставить тебе отець Ляндоа в межову ситуацію...
— Так що ж? До п'ятниці ще час...
— До якої п'ятниці? Іспит завтра!
— Що ти кажеш? А я думав: у п'ятницю! А як ти? Щось уже вмієш?
— Та дещо...
— Слухай, чому б тобі не зайти до мене зараз; повторимо разом!
— Дуже радо. Я сьогодні і так уже не піду до праці.
— А, правда, ти працюєш...
— Отже зайду зараз. А, крім того, в мене важне діло до тебе. Не так до тебе, як до твого дядька... Ти якось згадував, що він співвласник хемічної фабрики на Південному Заході...
— Вав! Що ж тобі треба в нього?
— Хочу стати в нього на працю.
— Ти ж філософ, не хемік!
— Але вмію їздити вантажними автами. Ти розказував, що водії, які перевозять вибухові речовини до заводу, дістають неймовірні платні...
— І звичайно вилітають у повітря!
— Неважно!
— А хто ж поможе мені вчитися?
— Я завжди маю щастя.
— Ага, розумію! Ти шукаєш потрясаючих переживань!
— Вгадав! Але тільки попроси в дядька...
— Ну, добре, напишу йому позавтра, після іспиту!
— Якщо можливо, потелефонуй йому сьогодні, зараз. Я мушу мати відповідь якнайшвидше. Кошти розмови я тобі поверну.
— Забудь про це! Самозрозуміло — зараз телефоную дядькові. Він, мабуть, уже в себе у бюрі. О так, уже пів до десятої!
А коли прийдеш до мене, знатимеш уже відповідь.
— Буду дуже вдячний...
— Ну, ну, тільки приходи скоро, бо, якщо провалюся, пропаде моя подорож в Европу!

***

Ще того самого дня Роман надав дві телеграми.
Перша:
ПРИЇДУ!
БУНЧУЖНИЙ.
Друга йшла значно дальше:
Не їдь із Бремену. 1000 буде.
РОМАН.

***

— Гело, місис Дибайлиха!
Лозова пристала разом із дротяним візочком, що ним везла повно всякого краму з міста, і перегнулася через огорожу, де сусідка поливала гумовим вужем травники.
— А що нового чувати у вас?
— А що має бути чувати? Така гарячка вже тепер починається, щолиш День Поминок минув, а що то дальше буде?
— Мій старий зніс вчора зі стріху вітряк, а ще є другий, що ми його вже не вживаємо... Може, вам дати — буде для вашої Мері...
— Як так, то навіть шкода, абисте несли!
— А то чого?
— Бо я з моєю Мері посварилася!
— Жартуйте, здорові! Так за неї все дбали!
— А тепер не буду: не хоче за Волтера віддаватися!
— Не хоче?
— Вперлася, дурна дівчина! Думає, що той Терещишин її хоче. А він до тої, знаєте, що то не нашої віри. І кажу то Мері, а вона не хоче слухати. А Коцюбиха геть зажурилася, бо каже, що Волтер не до людей став. На пікнік не піде, на забаву його не витягне... Книжками обложився і світа не бачить — так дуже вподобав її собі.
— Дивіть, дивіть!
— А мені жаль Коцюбихи, то я Мері і комірне піднесла, і до холодільні та до телефону не пускаю...
— І не помагає?
— Та де там! Аво, на День Поминок їздили всі таборувати на Андрійчукову фарму, а Волтера не взяли...
— А коли так, то пропало, місис Дибайлиха!
— Ага, вам легко казати "пропало", а дівчині літ не меншає.
А той Терещишин, то не то, що від нас гроші на лозу здер...
— Але видно, що не собі їх брав, бо ще й досі в тім старокрайовім одягу ходить.
— Бороніть, бороніть! Обидвом дівкам голову закрутив і, каже Терещиха, їде тепер кудись на ціле літо...
— Ой, то небезпечно! Може, там ще третю має?
— А як же! Хто знає! А так мала б Мері два "кадиляки" та готовий фюнерал говм, як старий Коцюба помре...
— Ну, але як вам вітряка принесу, то не викинете на смітник?
— Та принесіть уже, принесіть, а то що задушиться до того всього там, нагорі... Бідна моя Мері...
Сусідки розійшлися, зажурені.

***

Отець Джансон недовірливо похитував головою:
— І ви таки рішили відмовити мені?
— На жаль...
— Я не перечу: заплата невелика, алеж дарові студії та можливості на майбутнє. Вдруге такого може не бути. А ви маєте всі дані вибитися в цій країні! Тим більше, що так мало людей цікавиться тут гуманістичними науками.
— Я це ціную, отже, але мені неможливо...
Єзуїт зморщив брови.
— І нарешті — ви мені обіцяли, що приймете працю! Семестр властиво вже закінчений, я міг би починати писати, бо влітку не викладаю, а тут...
Роман випростався, ударений несподіваною думкою:
— Отже, я міг би порадити вам, кого взяти замість мене!
— А чи він теж не відмовиться в останній хвилині?
— Я ще не говорив з ним, тож не ручусь... Але, беручи до уваги вимоги, що їх ставили ви до мене, він вам підходив би...
— Мови знає?
— Українську, російську, церковно-слов'янську. Розуміє болгарську, сербську, хорватську... Французькою та німецькою писав праці.
— Ов, а англійську?
— Знає мову Шекспіра — з книжок.
Лице напроти Романа навіть усміхнулося!
— Хто ж він такий? Студент?
— Професор історії філософії з Харкова.
— З Росії?
— Ні, з України!
Професор обтер великою хусткою піт з чола.
— Я хотів би з ним поговорити! А що він робить тепер?
— Працює в фабриці мотузків, як звичайний робітник...

***

В повітрі нечутно ворушилися сніжнобілі крила янголів, і Романові ніяк не хотілося підноситися з колін, хоч отець Боринський давно вже відійшов був від престола.
Хотілося якнайдовше пробувати в цій золототканій тиші, але часу залишилося так небагато!
При дверях церкви стрінула його пані Боринська:
— Пане Ромку, дуже просимо до нас на кавцю. Ви ж іще не снідали, то вип'єте разом з чоловіком.
Розмовляли при каві про те, що сестрицтво вже третій раз післало харчі хворим українцям у Німеччині, що молоді хористи нараз забажали ставити "Ой не ходи Грицю" і що Михайлишин перестав заглядати до "бари", а коло Гафії та Славки ходить, аж глянути любо!
Після кави отець замкнувся з Романом у канцелярії і довго про щось говорили. Борисик і Богдасик, приліпившись ушками до дверей, не могли ніяк дослухатися, про що саме. Трохи їх ті двері не штовхнули, коли розмова скінчилася! А щоб татко не підозрівав, що вони, може, підслуховували, обидва кинулися до Романа і почали його допитувати, як це так, що вони не поїдуть у табір, хоч і мають луки і читають уже по-українськи!?
— Пождіть, на другий рік, коли підростете, то й вас візьмемо! — потішав Роман і нараз, не знати чого, поцілував спершу один, а потім другий войовниче наїжений чубик.
Отець Боринський довго ще стояв на ґанку, ставив рукою у повітрі знак хреста і повторював йому вслід:
— Хай вам Бог поможе!...

***

З бідою вдалося викликати Міму з праці. Вибігла, налякана, в коридор.
— Ой, це ти?! А я думала — комусь щось злого сталося!
— Ні, злого не сталося нічого. Я тільки прийшов попрощатися...
— Слухай, я мушу зараз повертатися до роботи і не маю часу на жарти!
— Я не жартую! Хочу попрощатися з тобою, бо виїжджаю сьогодні, — сказав нахмурено.
— Куди, чого?
— Цього тобі не можу сказати. Покищо прийми це до відома...
Міма почала вже підозрівати, що він говорить поважно.
— Ну, але на який час?
— В таборі стрінемося, якщо...
— Нема ніякого "якщо"! їдемо всі! Вже навіть із Христею леди проламані!
— Ну, бачиш! От тобі адреса таборової комісії. Я вже звертався до них, щоб відтепер присилали всі дальші повідом-лення на твої руки. Крім цього, група залишається під твоєю опікою. Найважніше — підготов їх добре психічно до табору. Ну, і щодо виряду... А не забудьте взяти кожне одну букву з «України» з собою — так, як ми плянували! А цього листа передай професорові. Це — оцінка Всеволодового вірша від моєго колишнього вчителя літератури. Можеш собі його «по дорозі» теж прочитати. Оцінка дуже позитивна! А попри це прошу тебе, старайся не допустити до великих поговорів на тему мойого від’їзду...
— І ще що більше? — розскаржилася нараз Міма. — їдеш хто-зна куди, лишаєш все на мою голову, і навіть скоріше не сказав, щоб можна було все разом заплянувати!
— Бачиш, я сам не знав певно...
— Алеж ти повинен починати працю в університеті!
— її вже дістав професор — ти не чула?
— А, може, хоч перекажеш що ласкаво Тамарі? Не подумав про неї? Тепер, коли вона виразно починає вростати в наш спосіб світосприймання, ти нараз...
Роман спустив очі додолу.
— Перекажи їй: якщо я повернуся, поміж мною і нею все буде по-давньому...
— Що значить це нове "якщо"? Ромку, я взагалі не розумію тебе! Ти завжди мав до мене бодай настільки довір'я, що говорив мені про всі свої пляни, а тепер...
Голос Міми підпливав сльозами. І Роман "розм'як":
— Слухай, Мімцю, я тебе прошу: ми ж протягом цього року стали справжніми друзями. Ти не раз мені помагала... Чому ж тепер не хочеш зрозуміти, що найкраща прислуга мені буде, коли не питатимеш про зайві речі? Тіточко, якби я міг, я напевно сказав би?
Слово "Тіточка" вийшло таке жалісливе, що Міма затурбувалась.
— Але ти не їдеш заламаний? Це не... не відступ? — спитала боязко.
— Ніколи в світі! Це наступ на останні становища, що їх ще треба здобути!

***

Через півтори години стояв на гостинці і робив рукою знак проїжджим автам, щоб взяли його зі собою на захід...

***

Кактуси дряпали де-не-де руде небо кільчастими лапами. Крім них, були лише пісок та червоні скелі на обрії.
Сорочка на Романові вже давно промокла від поту, а хустка на шиї теж не помагала багато. Спека була, здавалось, не тільки кругом, а навіть у ньому самому. За ним, у червоно мальованій причіпці їхали тонни смерти. Було б досить навіть не іскри, а сильнішого удару, і...
Він знав це з самого початку, але чомусь лише сьогодні, о пів до третьої пополудні, коли до його заводу було ще двісті десять миль, а до кінця праці і початку табору лишався ще один тиждень, він доглибно відчув, що везе за собою.
Спека від червонавих пісків бухала раз-по-раз до голови і, не було куди сховатися від неї. Такого ще не було ніколи! Пекли очі від постійного вдивляння в сліпучу дорогу. А далі відчув, як опадають руки з колеса керми...
Чомусь згадалося:
А в неділю дуже рано Ударили в дзвін Та по тому чумакові, Що ходив на Дін...
Чув, як керма виковзується з рук. Придорожні стовпи сунулися просто на нього. Зловіща пісня бриніла над головою, а за ним їхала невідклична смерть. Голова горіла, в горлі пересохло. Великим зусиллям спинив мотор і почав поспішно шукати чогось на шиї. Нараз його віддих скував жах: він не мав чого торкнутися! Хрестика не було!
Того хрестика, що батько — невідомо, яким чудом — привіз через Тухолю з Києва. Що його не раз показувала йому мама, а коли просив, щоб дозволила носити, казала:
— Пожди, підростеш...
— Поблагословить тебе ним мама на війну, — докінчував батько. А мама змовкала і знов ховала хрестик у гуцульську коробку на комоді.
... Три дні блукав по лісах—після того, як до хати загримали енкаведисти і він вискочив вікном на подвір'я.
Четвертого прийшов домів, обдертий, заболочений... Порожня хата стояла отвором, і тільки Ас завивав при буді. В хаті все було перевернене горі коренем — а гуцульської коробки, хоч як шукав, не знайшов...
Це була весна сорок першого...
Кожна хвилина збільшувала розпуку—і не було чого торкнутися набряклою від спеки рукою. Чогось, що врятувало б...
... Та по тому чумакові, Що був та й нема...
Позад нього чигала смерть.
Обперся головою об керму — і заридав, як дитина, що загубилася від мами...
Міма добре сказала була Тамарі, що Романових сліз ніхто не побачить: кругом, на просторі десятків кілометрів не було ні живої душі...

***

Хлопці показували всякі штуки на посторонку, прив'язаному до гіллі над рікою. (Орест — більші, Всеволод — менші). Діти сипали "Маківку" з піску і застромлювали в неї "стрільчиків" з лози.
— Мімо, говори дальше! Я вже записала!
Не дивися так привітно, Яблуневоцвітно. Стигнуть зорі, як пшениця, Буду я журиться...
— Хороше як! — і Тамара задумалася над старанно розмальованим альбомиком.
— Мімо, а скажи мені, ти певне знаєш... Куди це Роман
поїхав?
— Я вже тобі казала: я не знаю, Тамаро!
— Знаєш, мені лячно стає... А що, як не повернеться?
— Обіцяв: зустрінемося в таборі.
— А це ще так далеко! Цілий тиждень... Мімо, він, мабуть, не любить мене!
— Хто тобі таке казав?
— А хто ж казав йому їхати?
— Воля, отаман...
— Чи в нього немає серця? — питала далі з жалем.
— Тобі це треба б уже знати! Є великі речі, Тамарко, що для них треба не раз жертвувати дуже багато! Хлопці жертвують за них свої сили, а ми — надії, дожидання...
— Мімко, чого це ти посумніла? Давай, я хочу ще якого нового вірша! Хочу мати їх уже повний альбом, коли Роман повернеться.

Не візьмеш плачу з собою,
Я плакати буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок, гострий, як ніж.

Тамара зідхнула і взялася писати.
— Тето, вони кидають в мене піском! — прибігла з скаргою Христя.
— А ти що зробила? — спитала наляканим голосом Міма.
— Я? — збентежилася Христя. — Я... нічого!
—- Ти поскаржилася на них, на своїх братчиків! Це ще гірше!
— Ну, коли вони кидають!
— То ходи сюди: буде казочка!
— Ой, добре! Про донечок? — Зелені штанці Христі присіли
біля Міми.
— Так. Ти вже знаєш: тисяча їх поїхала від матері-України в далекий світ. Та не разом: розкидала їх лиха доля по цілому світі. І почали вони тоді одна одну шукати, одна одну кликати. Рада кожна з них пташкою злетіти до своїх сестричок.
— І познаходилися?
— Багато познаходилися! Вони легко пізнавали одна одну
поміж цілою юрбою чужих дівчаток!
— А по чому?
— Бо всі вони говорили одною мовою. Такою чистою, як срібне джерельце, що пливе по камінчиках, як спів жайворонка над ріллею. А коли котра почала б мішати цю мову з чужою, її вже не можна було б пізнати, і вона загубилася б...
— Тето, я ніколи не говорю... помішано!
— Я знаю — і не будеш ніколи!
— І не буду! Тето, і всі познаходилися?
— Найшлося дев’ятсот дев’ятдесят дев’ять. Вони зійшлися влітку разом, піднесли високо прапор матері-України, заспівали її пісню. І було їм знов весело, мов у мами, тільки не знали вони, де ця тисячна сестричка. Довго шукали та кликали її, довго розпитували то пташок, що здалека прилетіли, то вітру, що віяв з усіх сторін...
— А чому вони так її шукали?
— Бо дуже любили її і не хотіли, щоб вона сама тужила-пропадала!
— Тето, це вже кінець? Чому ж ти не кінчаєш?
— Я скінчу її тобі, коли повернемося з табору. А тепер ходім ще раз скупатися, а потім — домів!
Міма склала вишивку, і через хвилину всі п'ятеро бігли, держачись за руки. З голосним криком впали просто поміж блискучі бризки води...

***

Наплечник тяжів, і Роман ледве волікся лісовою стежкою.
Коли вплатив у банку гроші для Івана, готовий був обнімати кожну колону банкового фронтону. Але тепер радість проминула. Подякував за працю і поїхав. І нараз почувся безфоремною масою, що з неї кожний міг би ліпити, що схотів би. Ноги ледве сунулися, думки розлізалися — він, мабуть, і слова не вимучив би з себе. А що вже говорити про якесь діло! А тут кожний крок наближав його до табору, де бунчужний — приклад юнакам... і взагалі — бунчужний...
Дерев'яна стрілка з написом "Пластовий табір" викликала в нього майже неприємне враження.
Ще кількадесят метрів — і побачив хлопчиків, що заходилися біля побудови великого військового шатра. Роман сам не помітив, що він нараз випростався і що хід його став певніший.
— Скоб! Дай, Боже, щастя!
Один мугикнув: "Скоб", а привітання "Дай, Боже, дякую", видно, не знали.
— А що це буде? Циркова буда?
— Будуємо шатро! — пояснив той самий невдоволено.
— І ви хочете в ньому спати?
— Це не для нас — це для дівчат!
— А як дівчатам, то воно повинно на голову впасти?
Це хлопців трохи зачепило.
— Та ми... Щось щогла зависока вийшла...
— То треба повалити шатро та скоротити щоглу!
— Коли ти такий мудрий, зроби це сам! — понуро кинув йому, мабуть, найстарший із хлопців.
Всі цим якось збентежилися, але Роман гримнув наплечником об землю, закотив рукави і вже виривав із землі перший кілок.
Спустили шатро, загнали щоглу глибше, забили "на амінь" кілки, викопали кругом рівець. Роман звивався, як в'юн, давав рівночасно накази, а в міжчасі посвистував.
— Бачите, тепер шатро — як шатро!
Хлопці стримано потакнули, розглядаючи закінчену роботу.
— А тепер, може, скажеш, хто ти такий? — спитав уже не так задиркувато той самий, що приневолив був Романа до роботи.
— Я — ваш бунчужний!
Стало чути, як десь далеко кував дятель...
— Друже бунчужний... нам казали йти до табору на обід, коли закінчимо шатро.
— То ходім! — Роман закинув наплечник на рам'я і скрутив у бічну, ледве видну стежку.
— Друже бунчужний, як це ви знаєте, куди дорога в наш табір?
— Бачу ваші сліди, що йдуть звідтам!
Хлопці переглянулися поміж собою.
— Друже бунчужний, чи... чи дозволите помогти нести вам наплечник?
— Рости великий, — але я вже сам понесу!
Продиралися крізь густе підшиття.
— Гей, хлопці, та ми ж не на похорон! Гукнім щонебудь!
— Що скажете, друже бунчужний!

Гей, степами, темними ярами
Машерують сталеві полки.
Хто відважний, нехай іде з нами...

Бунчужний ввійшов у табір з почотом і піснею.

***

Черговий гурток кінчав чистити другий казан картоплі, коли побачив, як "Соколи" маршували з гори на вправи в піонірці. Рівно вистукували такт обсмалені ноги:
Гей, Січ іде, Красен мак цвіте, Кому прикре наше діло, Нам воно святе...
Всеволод пізнав у першій трійці Ореста, що ніс великий звій шнурів.
— Дивіться, їх веде бунчужний!
— А, може, хочете знати, коли він повернувся вчора з прогульки з розвідчиками?
— Ну?
— О пів до четвертої вночі. Знаю — бо стояв тоді на стійці.
— А, до того вони мають до полудня дозвілля! Взяли "кіци" і сплять під лісом, як сусли!
— А бунчужний — дивися! Вже встиг зробити з "Рисями" карний впоряд, а тепер гонить на піонірку "Соколів"!
— Е, нема такого, як наш бунчужний!
Всеволод мовчки поправив окуляри, захляпавши їх при цьому мутною водою з картоплі.
— А що було, коли "Олені" пожерли всю ковбасу на вечерю і для нас не осталося? Хто перший з булави віддав свою пайку?
Бунчужний!
— Він і досі спить на барлозі з чатиння, бо своє ліжко віддав тому смаркачеві, що приїхав аж третього дня табору з Цапентону...
— Звідкіля?
— Та не знаю... "Цапентон" може бути замість кожної іншої назви.
— А ти знаєш, що він, кажуть, був старшиною в УПА?
— Був! І досі стараються за те схопити його большевицькі агенти! — відважився промовити слово Всеволод.
— Ти, Паталаху, звідкіля ти це знаєш?
— Він сам мені казав...
— То, може, й тебе в УПА навчили оббирати таку "окату" картоплю?
— І стелити ліжко так, що наше шатро ще ні разу не дістало прапорця чистоти?
Всеволод закусив зуби і чомусь згадав, як він, було, розмовляв з Романом про Демостена. Та тепер Роман був в устах усіх, а його, Всеволода, всі поштовхували. Це ж він не міг дочиститися своїх черевиків і вищербив шатрову сокиру об камінь, а при відбиванні його гонили з дружини до дружини, бо де він був, там програвали... Не те, що Орест! Той уже шатровий, дістав похвалу за побудову входової брами до табору і навіть черговим раз був! Думав уже Всеволод сказати Романові, що хоче їхати домів, та хіба з Романом можна було тут говорити?...
Картопля виходила від тих думок ще "окатіша".
— А що ви скажете? Що дамо завтра на веселу ватру?
— Вийдемо знов на останніх! Казав мені брат, що "Тури"
приготовили таку точку (пластун показав це рукою з затисненим п'ястуком), а що ми?
— Це в дівчат буде ватра... Прошена.
— А якби так — коломийки? — і Всеволод сам здивувався своїй відвазі.
— Цікаво, звідкіля ти їх візьмеш?
— А просто... Одну вже знаю:
А нашому бунчужному ніяк догодити, Сам встав, рискаль взяв, пішов скородити...
— Ти, це не зле! — мусіли визнати хлопці, хоч і дуже нерадо.
— А що дальше?
— Пожди, ось подумаю...

Наш бунчужний наказав
Гостро і завзято
Не ходити попід тин,
Там, де є дівчата.

— Добре, Паталаше! Рубай дальше!

Хоч і сам наказав,
Та ще ані разу
Ніхто його не видав
Біля перелазу!

— імпровізував Всеволод.
— Ха, ха, ха!

Якби сам раз спробував,
То малим і старшим
Щодня б туди йти казав
Довгим карним маршем!

— Чудово! Наш гурток має точку або, інакше кажучи, крапку!
Ану, співаймо ще раз! — і захоплені хлопці почали так жбурляти картоплями в казан, що вода бризкала на них струями.
Робота була закінчена, і всі повставали, щоб випростати закостенілі ноги.
— Слухай, Всеволоде, я поважно: звідкіля ти знаєш друга Тополю?
— Він з того міста, де й я живу. Ми з ним багато... багато говорили... Він оборонив мене, коли вуличник напав був на мене з ножем...
— Певно, таку оферму, як ти, треба добре боронити! — і пластун дружньо поклепав Всеволода по плечі.
Це вже було дуже багато!

***

Вечоріло.
— Гей, хлопці, це ж не до Зарваниці на прощу, а на ватру до дівчат! Висміють вони вас! Тримати крок! Рівняти трійки! Пісня! Три, чотири... Лісом залунало:
Гей, життю назустріч, Долі злій на глум, Гордо виступає Молодий пластун.
Роман стояв при брамі і приглядався, як проходили трійка за трійкою. Ствердив, що нарешті, після довгих його зусиль хлопці ставали одним у кроках, бажаннях, вчинках.
А на дні всього зачаїлася ще одна радість: Тамара! Відколи вступив у табір, ганяв і себе, і інших. Навіть у сні пригадував, що ще треба буде зробити завтра... Знав, що Тамара в таборі юначок, але ролю зв'язкового з сусідніми таборами перебрав на себе Славко-писар (вигідно урядився!).
На перелаз Роман хлопців не пускав і сам, самозрозуміло, не ходив, бо треба було задержати дисципліну. На служби Божі православні ходили в сусіднє містечко.
Спільна ватра! Навіть не його це помисл! Навіть, правду кажучи, не дуже він її хотів, бо чи не краще було використати цей час для програми? Так багато ще бракувало цим "бовдурам"! Та тепер сумління його було чисте, бо ватри хотів командант.
Пройшли найменші, і Роман пустився йти за ними, присвічуючи ліхтаркою.
Біля нього озвався тужливий голосок:
— Скоб, друже бунчужний! — і цокнули зап'ятки.
— А, ти, Сеньку! Маєш стійку?
— Так! — знов цокнули зап'ятки, і в півтемряві було видно,
як хлопчина "хотів вирости".
— Дозволяю тобі говорити! В поганий час маєш стійку...
Ватри не жаль?
Мовчанка.
— Ти мав виступати?
— Зголошую, друже бунчужний, я мав бути головою "верблюда" в точці нашого гуртка.
— А тепер буде хто інший?
— Не знаю... Там треба робити різні штуки, а лиш один я їх умію.
— То біжи за іншими на ватру!
— Друже бунчужний, я маю стояти ще три четверті години...
— Коли бунчужний каже, маєш зараз передати мені палицю та бігти — а то ще заблудиш сам у лісі.
— Наказ!
— А тому, що після тебе матиме стійку, скажи, що він повинен почати її аж після закінчення ватри! А другові черговому перекажи, що я так зарядив! Розумієш?
Роман посвітив ліхтаркою, поки хлопчина не долучився до колони.
Тепер, вперше від трьох тижнів, був знов сам зі собою. За ним дрімали шатра і високо повівав прапор.
Намацав зім'ятого листа в кишені однострою. Присвітив ліхтаркою.

Дорогий Ромку!
Пишу на адресу табору, як Ти хотів. Я справді не маю слів, щоб подякувати Тобі за ту тисячку, що залягла в моєму сумлінні важким каменем. Та про це найкраще поговоримо особисто. Завтра всідаю на корабель і через десять днів буду в Нью-Йорку.
Тільки ще й досі не можу зрозуміти: чому Ти так запопадливо опікуєшся мною ?...

Зідхнув і поглянув вгору. На небі майже не було темного місця поміж зорями. А з кітловини підносилися раз-по-раз снопи іскор з ватри.
М'яке сопрано виводило:

Той шум лісів,
Ті пахощі весною,
Той місяць-князь
І соняшне тепло
Ходитимуть довіку за тобою...

Це була Тамара! Вітер мав віяти якраз з того боку, бо чути було кожнісіньке слово.
Не міг молитися. Без слів дякував Премудрості, що дала таку повнозвучну ніч і такі рясні зорі. Деякі з них падали на землю...

***

— Христю!
Мовчанка. Впоперек хвіртки новацького табору впала палиця і загородила дорогу.
— Христю, хіба ти не пізнаєш мене?
Засюрчав свисток. Вибігла чергова сестричка в однострої.
— Скоб! Я хотів би говорити з сестричкою Марією Лисовецькою.
— О, з сестричкою Мімою! Прошу в табір, друже бунчужний!
Вона має зайняття з новачками — он там, на полянці...
Міма стояла з пучечком квіток у руці і щось розказувала. А кругом неї мерехтіли веселі голівки: золоті, русяві, чорняві, кучеряві і з "мишачими хвостиками". Міма ледве пробилася поміж ними до Романа.
— Ну, нарешті! А то так розбунчужнився, що забув навіть про свою групу! Фе!
Роман милувався її жартівливим голосом.
— Не забув! Бачиш: прийшов!
— Лише останнього дня! Зате тепер зможемо тобі показати наші таборики з шатрами з листків, і зачаровану печеру зі скарбами, і хатку очайдушка. Ти знаєш, очайдушок там залишав нам листи...
Роман усміхнувся зі щирого серця.
— Сестричко, заплести мені косу!
— Як кажеться, Олюню?
— Прошу мені заплести...
— А бачиш, що знаєш! Тільки ти дай мені стрічку! — і Міма почала чесати "очайдушка" в червоному.
— О, дякую, але знаєш — в передостанній день табору не обженешся від роботи... Я тільки хотів сказати тобі, що я їду просто після закриття табору до Нью-Йорку і повернуся через кілька днів. В неділю після полудня — сходини групи з тереновим змагом!
— Вже, Олю! Можеш іти бавитися!
— Дякую! — і мале потонуло в гомінкій громадці.
Золота безжурність на обличчі Міми зникла в одну мить.
— А як же ми поїдемо?
— Та так, як приїхали...
— А хіба ти не знаєш, як ми приїхали? Христя хворіла трохи не всю дорогу, Всеволодові розвинулося шатро зараз при всіданні до автобуса, а Орко трохи не післав наших пакунків при пересідці на Фльориду.
— Але тепер уже знаєте дорогу!
— Не насміхайся, поганий ти! Це не по-товариськи!
Це вже було дуже поважно.
— Мімо, не гнівайся; ще трішки, і знатимеш, чому...
— Мої новачки не повірили б у ці твої таємниці!
— Мімо, коли хочеш, я скажу тобі...
— Сестричко, сестричко Мімо! Пташечка впала з гніздечка! Така малесенька! І пищить так жалібно! Вона певно голодна! Сестричко, ми їй зловимо мушку! — перекрикували одна одну новачки, а одна вже несла нещасну пташку в стулених долонях.
За нею потяглася до Міми решта новачок, і вже не можливо було говорити. Крикнув тільки:
— Хлопці зголосяться в тебе після закриття!
Відійшов і відразу ж стрінув Христю, що поверталася зі стійки, ще в повному однострої. Миттю повисла йому просто на шиї.
— Христенько, а чому ж ти не хотіла говорити зі мною при хвіртці?
— Як, Ромку, то ти не знаєш, що новачці не вільно говорити на стійці?!
— Ах, правда!...

***

Дорогою у свій табір стрінув Славка.
— А ти куди ходив?
— В незвичайно важливій дипломатичній місії в табір юначок...
— Ага, знаємо!
— Ти помиляєшся! Ходив обговорювати з їх команданткою сьогоднішню прощальну ватру.
— Наш табір тобі цього до смерти не забуде!
— Не будь такий "вигавканий"! Несу звідтам листа і для тебе!
— Від кого?
— Ага, попався! Якась юначка дала. Ось маєш!
— Дякую...
— Казала — справа дуже важлива!
Просто на них вибіг задиханий юнак.
— Ой, друже бунчужний, добре, що ви є!
— Або що? — лист помандрував на дно кишені.

— Та там... "Соколи" купались, і один трохи не втопився.
Ледве його Боринський вирятував...
— Що? Де вони?
— Ще над рікою.
Романа вже не було...

***

На місці вже була вся команда, і якраз добігав таборовий лікар. Потопельник сидів на піску, мокрий і збентежений, а всі стовпилися біля Орка, що лежав нерухомо.
— Двадцять один... Двадцять два... — рівномірно числили хлопці, а інструктор пливання стискав під такт грудну клітку Орка.
— Досить, уже дихає! — лікар змірив живчик і кивнув з признанням головою.
Роман клякнув біля нього.
— Ромку... друже бунчужний! — зрадів Орко, як тільки відкрив очі. — Що з Міськом?
— Краще, ніж з тобою!
— Бо дурний, лізе на глибоке, а потім ще хапає за шию, коли його хочуть витягнути, — переводив дух Орко.
— Але з тобою теж буде все в порядку!
— Бо я ще маю проходити сьогодні перевірку з картофафії...
— Пройдеш, не журися!
— Ромку, я ніяк не можу пригадати... з історії...
— Що саме?
— Ти певно знатимеш... Чи в історії України хтось когось врятував з води?
Роман зморщив брови.
— Напевно такі випадки мусіли бути. Але їх якось не записали...
Орест поник головою.
— Але ти не журися! Відтепер будуть казати: врятував товариша з води, як Орест Боринський!
В очах Орка розблисла вдячність...

***

Читав записку на ходу, повертаючися з перевірки піонірки у кандидатів на скобів.

Ромку! Сьогодні після полудня питають у нас пробу. Я не знаю вузлів! Рятуй!
Тамара

Командант переловив Романа біля свого шатра.
— Друже Ромку, мені дали до розгляду матеріяли на сьогоднішню ватру. Є одна цікава річ:

Хай ця вістка до Тебе долине
І наш щирий, юнацький привіт,
Що ми гордо ім 'я "українець"
Пронесемо крізь цілий аж світ!
Хай ця вістка з вітрами долине,
Хай злякається лютий наш кат!
Ми зростем, відбудуєм Вкраїну
З Слобожанщини ген до Карпат!

— Незле!
— В цьому щось є! Вже не ми говоримо їм, а вони самі від себе говорять! І подумайте — не знаю, хто написав це: не підписався!
Роман взяв картку в руки.
— Це Рябенко, друже командант!
— "Паталах"?
— Той самий, що склав був коломийки на ватру у дівчат.
— О, пригадую! Я питав його вчора ідеологію! Недурний хлопчина!
— З моєї групи...
— Можна вам ґратулювати! Боринський дістає відзначення за рятунок товариша, а тепер цей...
Роман слухав і рівночасно думав:
— Зараз обід. Треба буде взяти кусок шнура та піти до Тамари. Обід можна буде з'їсти завтра...
Черговий робив якраз збірку на обід, коли до Романа підступив наляканий шатровий "Сугаків".
— Друже бунчужний, я не знаю, що мені робити...
— А що сталося?
— Микола каже, що Данко вкрав йому ножик.
— Фе! "Вкрав"? Цього навіть і говорити не годиться!
— А Микола говорить, і то перед усім шатром...
— А Данко що?
— Дав пластове слово чести, що не вкрав.
— Приведи їх обидвох сюди. Скажи черговому, що я звільнив їх зі збірки.
Один прийшов, запінений від злости; другий ледве приволікся, згорблений.
— Миколо, ти чув, як Данко давав пластове слово чести, що не брав твого ножика?
— Чув, друже бунчужний...
— І все ж таки після цього ти твердиш, що він взяв?
— Так. Я вже прошукав всі свої речі, навіть усе шатро: нема!
— То чому якраз Данко?
— Бо він казав раз, що мій ножик гарний...
(П'ять хвилин проминуло! Тамара жде!)
— А ти знаєш, що якби Данко справді так поступив, як ти кажеш, то не можна йому признати проби?
— Знаю... — відповів той уже не так певно.
— Тоді значить: він дав пластове слово на неправду!
— Я не брав! — розпучливо покликав Данко.
— Добре, але тепер справа Миколи. Отже ти хотів би для товариша такої біди?
— Н...НІ... — процідив той дуже нерадо крізь зуби.
— Отже, біжи зараз до шатра та пошукай ще раз, але так, щоб знайти. Пригадай — може, ти його десь поза шатром
згубив?
— Востаннє я показував його всім у шатрі, тиждень тому.
— Отже мусить бути в шатрі. Пам’ятай — тут ідеться про честь товариша! Бігом — скомандував і вже хотів обернутися і піти, коли нараз побачив Данка, що й досі стояв перед ним, мов наїжене звірятко, що відчуває свою кривду.
— А ти можеш іти на обід...
— Друже бунчужний, я не брав! Я не брав...
— Ні на секунду не припускаю, що ти взяв! Я певний, що справа виясниться; правда мусить вийти на верх! Іди вже...
— Друже бунчужний, я не можу йти! Що мені з обіду?... Як же я повернуся домів без проби? Я обіцяв мамі, що приїду розвідчиком... І мої новаки це знають.
— Твої новаки? Ти вже ведеш новаків? Скільки?
— Чотирьох. Нема кому ними зайнятися, бо в нашому містечку немає більше пластунів...
— І ти сам...
— Мушу... Двоє навіть тут, у новацькому таборі...
— А як даєш раду?
— Мушу! Мама часом щось радить мені. Хоч у мене часу небагато...
— Ходиш у школу?
— Так. А вечорами та в суботу ношу товари в крамниці.
— Скільки тобі років?
— П'ятнадцять.
— Ов, і працюєш?
— А як же інакше? Сестри ще малі, а мама одна, не може, та й хворіє...
— А батько?
— Повісили мадяри в сорок четвертому...
Роман глянув на годинник, тоді поклав руку Данкові на плече.
— Щось Микола довго не повертається; ходім, поможемо йому шукати!

***

Бідна була година Миколи, коли застав його бунчужний, простягненого на сонці перед шатром! Почав гонити його сюди і туди. Викинули зміст кожного наплечника, перекинули кожне ліжко, перерили всю долівку шатра... і найшли ножик, добре втоптаний у землю, таки відразу під Миколиним ліжком.
Данкові стояли в очах сльози радости.
— Друже бунчужний, то я таки матиму пробу?
— Будеш, будеш, а ти, Миколо, зголосишся зараз після обіду в пана команданта. Він говоритиме з тобою.
Надбіг черговий:
— Друже бунчужний, пан командант просить вас на нараду до свого шатра!
— Як, уже після обіду? — злякався Роман.
— Так, команда вже повернулася.
Пішов на нараду, а опісля — на останній таборовий змаг...

***

Слідкував крізь далековид з вершка дерева, як "повстанці" підсувалися під "тюрму".
— Ой, і добре було б, якби емведисти так довго не помічали нас, як ці оферми Славкових хлопців! — старався розрадити себе, але на душі таки муляло. А що, коли Тамара не пройде через нього проби? Тоді не тільки все поміж ними пропало, але це може і її саму знеохотити.
Який із нього лицар, що не поміг слабій дівчині, коли просила? Ну, вже зійшлися! Алеж там закрутанія! Бойова мораль — на висоті! Щоб ще справді не побилися на закінчення табору! Спустився з дерева і погнав стрілою...

***

Чомусь не тішили його ватра (спільна для всіх таборів) і виструнчений прямокутник одностроїв. Казав хлопцям рівняти лави, а рівночасно поглядав у сторону дівчат. Але хіба розпізнаєш обличчя в півтемряві?
— До присяги виступлять:... (довгий список, починаючи з "А"!)... Галина Орішко, Катря Поляницька, Софія Перепелиця...
(ой, невже ніколи не дійде до "Р"?)... Надя Романчук, Уляна Ратай... Тамара Рябенко, — нарешті прочитала кучерява писарка.
Хотів крикнути з усіх сил — хай всі знають, що він таки не винен!
Тепер уже не важко було пізнати Тамару в вінку золотих кіс, таку струнку, таку зосереджену. Вона повторювала:

У пам 'ять давньої предківської слави,
Вкраїні обіти складаю оці...

Випростався, як струна, і беззвучно говорив кожне слово разом із нею...
Тамарі розцвітала на грудях срібна лелія, і тоді він подумав: як дивно відблиск огню зміняє лице людини, залишаючи тільки суттєве і найкраще. Воно знайоме — і таке несподівано нове!
Навіть не мав часу подумати, що в лаві напроти складав присягу Орест. Навіть майже не бачив, як іменували розвідчйків, між ними Всеволода, Данка. Миколи не викликали. А потім командант, після урочистої промови, вручив Оркові відзначення.
При "Ніч вже йде" хотів бути ближче до Тамари і попав поміж команданта новацького табору й інструкторку першої допомоги, звану "тета Гігієна" (треба додати, що перше "гі" часто пропускалося, для спрощення вимови). Міг тільки добачити, як лелійка Тамари то розсвічувалась, то знов гаснула, відбиваючи огонь, коли вона колихалась у такт пісні...

***

Аж після команди: "Розхід!", користаючи з загального замішання, прискочив до Тамари.
— Голубонько, тепер ми обоє однакові! Тепер ти зовсім,
зовсім наша!
Зловіщий привид майнув востаннє в уяві і згас за усмішкою "фасонової" пластунки:
— Ромчику, ти... ти все чув? А я так ждала тебе...
— Тамарочко, я справді не міг... А як же ти дала раду вузлам?
Хоч було темно, але можна було запримітити, що Тамара зарожевілася.
— Та нічого... Я їх знала, тільки дуже хотіла, щоб ти прийшов...
— Чого б то? — спитав якось невдало. Відчував, що ще хвилина — і він сам почервоніє і не знатиме, що йому казати.
—Бо табір кінчався, і все шатро насміхалося з мене. Не хотіли вірити, що мене... сам бунчужний... Що ми кохаємо одне одного... Так я їм хотіла показати!
— Вони, може, не по-злому... У таборі звичайно жартують...
— Та воно вже нічого... А я, скільки тривав табір, думала, як ми повертатимемось додому... Разом... Всю дорогу сидітимемо разом... А тепер ще й місяць світитиме нам. Ми мали вчора алярм, то я знаю, яка тепер чудова повня...
Перший раз за час таборування Славко придався до чогось путнього. Підбіг і гукнув Романові, що командант казав робити якнайшвидше збірку і вести табір спати.
Кинув тільки:
— Міма тобі скаже все ! — а через хвилинку чути було голосне:
— Увага! Табір юнаків — струн-ко! В трилаві збір-ка!

***

І справді, місяць у повні заглядав крізь вікна автобуса, "сірої собаки", що нею їхали вони, як і приїхали: вп'ятьох. Були вже в "цивільних" одягах, а їх думки все ще належали таборові.
Орко та Всеволод не могли наговоритись, але кінець-кінцем поснули; Тамара мріяла про щось, задумано глядячи у вікно, а Христя поклала голову на коліна Міми.
— Сестричко Мімо, а заспіваймо "на добраніч", як ми співали завжди при щоглі! Добре?!
Піяніссимо співали:
Боже, що дав нам в цю днину Сонця, і праці, і гри...
А потім почали перечисляти:
— Оля спить, Рая спить, Нуся спить, Леся спить...
А коли дійшли до сусіднього роя, заснула і Христя.
Тільки Міма не могла. Вона все ще чула море дитячих голосків, бачила погляди соняшних оченят, відчувала доторки шовкових кісок, що з таким довір'ям просилися, щоб їх зачесати. Приловила себе на тому, що навіть глянула на годинник: о третій годині вона обходила всі кімнати і накривала дітей. То прислухалася, чи не чути Ірки, яка завжди плакала вночі і яку треба було втихомирювати, щоб інші не побудилися. Христя ворухнулася.
— Сестричко Мімочко...
— Спи, Христенько, спи...
— Я хочу тобі щось сказати: я знаю, то було дев'ятьнасот девлятьдесять дев'ять новачок у таборі, а я була тисячна. І вони мене шукали...
— Бачиш — і таки найшли! Але тепер ти спи.
— Я хочу в табір! — скривилася нараз Христя.
— Добре, добре, тільки спи вже... А коли пробудишся, приїдемо вже до мамусі. Мамуся жде тебе дуже.
А потім закрила личко Христі своїм легеньким взористим шаличком: нічого дивного, що дитина прокинулася, коли місяць світив їй просто в очі.

***

Поміж двома огорожами виходили з корабля люди з клунками. Роман напружував зір, занепокоєний думкою: що було б, якби таки не пізнав? З кожною новою людиною, що появлялася в дверях, надія оживала, але зараз же гасла: це не був він!
Люди йшли і йшли, і здавалося, що вже мало хто остався на кораблі.
— Може, його задержали в Англії? (Чув, що й таке можливе!). А, може, знов захворів дорогою? Хворих відразу ж відправляють окремим човном у лічницю! Куди йти? Кого питати?
І нараз більше вгадав, ніж пізнав того, що якраз проходив браму. Паперово бліде лице та шрам на ньому. Але йшов струнко, і Роман уже в першу секунду дістав певність, що не помилився.
Чому ці люди ідуть так поволі? Чому він неначе стоїть на місці?
Ще один вийшов з-поміж огорож. Ще один...
— Іване!
Оглянувся! Усміхнувся! Пізналися!
Відтягнув його якнайшвидше вбік, де не було так глітно.
— Друже полковник, зголошую: курінний Довбуш.
— Дякую. Прошу свобідно! Полковник Нечай.
Подали руки. А тоді:
— Іване, слухай, ти сказав мені колись: "Залиши кулю чубарикові"!
В його зіницях загойдалися на вітрі смереки...
— Тобі? Я не знав, що це тобі! — збентежився.
А голос у Романа тремтів та рвався:
—Іване.. Іване, будь спокійний: від тієї кулі згинуло їх багато! Урядовці на пристані не знали, чого ці два молодики впали один одному в обійми і не давали проходу іншим прибулим...

***

Іван Більчук розплющив очі і насамперед ствердив, що небезпеки немає і шукати зброї при поясі зайво. Опісля відчув, що лежить на твердому ґрунті — не на кораблі, і не в залізниці, і щойно по цьому усвідомив, що він вчора вночі вже приїхав.
— Іва', ти ще спи...
— А ти?
— Йду в місто за орудками... Ти ж перебери командуванням над усім ліжком і спи, поки не навкучиться. І так ще сніданку немає.
— Мені вже якраз навкучилося! — Іван трохи піднявся на ліжку. — Не буду ж я їсти твого хліба! Треба мені щось робити!
— Коли хочеш знати, то жде тебе тут поважна робота, але не за хліб...
— Ну?
— Ти перебереш провід нашої пластової групи.
— Я?
— Ти ж пластун!?
— Спитай пстругів у Лімниці!
—Отже бачиш! А правду кажучи, то ти вже здавна був нашим отаманом.
— Цікаво, як я це робив?
— Бачиш, у нас був з самого початку такий отаман Воля, що, невидимий, давав нам вказівки в листах. Як він хотів, так ми і робили. Він вдержував малих у постійній напрузі...
— Воля, кажеш?
—Воля в розумінні мети наших змагань і воля, що є в кожній людині; воля жити власним життям...
— Непогано ти продумав! Та при чому тут я?
— Отаман не може бути довіку абстрактним поняттям, хоч досі мої малі вірили в нього, кожне по-своєму... Розумієш, бажання бачити ідеал втіленим, знайти видимі символи для невловного лежить глибоко в людській психіці. Особливо ж у психіці молоді... Вони вже доволі довго вірили, не бачачи...
— Але змилуйся — що ж вони в мені побачать?
— Твоє життя було кожної хвилини згідне з цією Волею. І тому маєш повне право заступати її.
— Знаєш, про це можна багато говорити... Вияв волі — це чин, не терпіння, а мені чомусь так багато доводилося зазнати останнього, починаючи від побоїв у другій гімназійній, під час пацифікації...
— Та хіба не бачили Карпати і твоїх діл?
—Ну, нехай уже буде так, — але хто був цим отаманом досі?
— Ти ще не догадався? Або я, або...
— Або хто? "Весна"?
— О, "Весна" — прекрасна дівчина, але вона ще сама вимагає великого вкладу праці, поки стане справжньою людиною.
— Так хто ж тоді?
— Наша найкраща подруга. Я справді не стрінув ще досі нікого, хто вмів би давати людям стільки доброти, хоч сама вона її ледве чи зазнає.
— Чому?
— її батьки зостались у Львові. Вона була в дивізійних медсестрах. Вісток від батьків немає...
Іван здригнувся, але не сказав нічого.
— А не одружується, бо не може забути свого судженого, що згинув під Бродами...
Іван піднявся на лікті:
— Згинув?
— Почула від очевидця, що його поцілили відламки ручної гранати — просто в лице.
— Як її на ім'я? — знетерпеливився Іван.
— Марія... — відповів ніби байдуже.
Іван сів на ліжку, що загрозливо затріщало.
— А на прізвище? На прізвище?!
— Лисовецька...
— Боже, Міма! — Іван зірвався на рівні ноги.
— Так, Міма... — і Романові стало нараз дуже жаль, що ця хвилина могла бути лише один раз.
— Ромку, ходім до неї!
Насилу здержав його:
— Та пожди, гов!
Рвонувся:
— Я не буду ждати!
— Хочеш іти до Міми ось так — у піжамі?...
Стояли один проти одного і сміялися так сердечно, як сміялися, може, тільки колись у дитячі роки, коли життя було таке безжурне!
Минала хвилина, а вони все ще сміялися до сліз, коли нараз... Ніби нічого. Іван тільки захлинувся від сміху і почав кашляти. Але через хвилину схопився за груди, а кашель стрясав ним дедалі частіше. Шрам на лиці почервонів, і жили на висках набрякли. Похитнувся і був би впав, якби Роман не підхопив його. Притягнув ногою крісло і посадив його. Кашель посилювався, і за кожним разом Іванове лице перекривлювалося болем.
— Іване, я біжу по лікаря!
Не міг промовити ані слова, тільки нетерпеливо відмахнувся рукою.
— То я попрошу сюди Міму... Вона тебе вилікує: вона все зуміє... — швидко говорив Роман, сам не свій від страху.
Але Іван тільки схопив його за рукав, поглянув благально і знов зайшовся кашлем.
— Ні, ні, коли не хочеш, я нікуди не піду! Ну, бачиш, тобі вже краще... Зараз буде все в порядку. Тобі треба покластися...
Так, обіприся добре на мене. Добре обіприся, не бійся...
Іван лежав, простягнувшися, на ліжку і очима без всякого виразу глядів на стелю.
— Іване, може, подати тобі води?
Тихо.
— Іване...
—Бачиш... бачиш, яка потіха буде з мене вам усім... (Віддихав скоро і нерівно)... і... і Мімі...
— Ото знайшов добрий час, щоб цим журитися! Не говори... не говори так багато, щоб знов...
І Роман знову злякався того порожнього погляду на стелю. Сів біля нього, поправив накривало.
— Іва', ти чуєш, як шумлять смереки?
— Де? — вишептав насилу.
— Кругом нас... Папороті по коліна, а по хвої так легко ступати... Стовбури дерев рожевіють у ранковому сонці...
Не міг розпізнати: чув його Іван, чи ні?
— Зійдемо на край ліса. Бачиш: село... ґражди, вориння, церковця під ґонтами... (Сам добре не розумів, що хоче сказати,
але знав, що мусів говорити). — Дзвонять дзвони...
Лице Івана було нерухоме, і тільки уста заворушилися:
— Дзвони забрали...
— Не всі, Іване! Ще досить їх похованих: по днах ставів, у землі... Я сам помагав не один ховати. А тепер їх повісили на дзвіниці, і вони дзвонять...
— Не заберуть? — спитав здивовано, мов зі сну пробудився.
— Ні, їх уже немає! Ти розумієш: це ж ранок, поворот, воля!
Іван підвівся трохи і зараз же впав на подушку.
— Я вже не дійду... — вистогнав.
— Пусте, Івасю! Ми ж не самі... З нами наші малі, оті, що в них в очах спіє наша мрія... Вони кріпкі, як молоді дубки. На них можна обпертися...
— Коли? — кинув ніби байдуже, недбало, але Роман добре вичув, скільки змісту було в цьому питанні.
— У майбутньому, і колись давно... і тепер. Кожною хвилиною нашого життя ми творимо засновки тієї однієї хвилини.
Іване, чуєш?...
— Кожною... — повторив як дитина, що з переконанням повторює все, що почує. І примкнув очі.
Роман піднявся навшпиньках.
Від дверей оглянувся ще раз, як дивляться на святу ікону.
Іван дрімав, а в кутиках зболілих уст блукала усмішка.
Без шелесту відчинив двері і бігцем метнувся до отця Боринського: позичати грошей на лікаря.

***

Соняшні зайчики бігали по листі, а Роман згадував на ходу, як Іван встав другого дня і сказав: "Пусте, Ромку, я здоровий!" (А, може, той лікар таки трохи поміг? Хто його знає!).
Міма щебетала весь час, йдучи стежкою побіч Романа:
— Подивися, як наші "малі" підтягнулися в таборі! Ледве їх пізнати можна! "Встають, наче поросль струнка і густа"...
Він мовчки слідкував за "малими", що шукали по лісі знаків.
— Ромку, чого ти знов так нахмурився? — не давала йому спокою.
— Думаю...
— Про що?
— Гарне питання! Думаю, як дивно не раз буває... Є такі діла, що коли раз хтось їх вчинить, вони набирають свойого власного буття і живуть та ростуть самі собою...
— Говориш про якийсь конкретний випадок?
— Можливо...
— Знов таємниці? Ви всі якусь "замисль" на мене маєте...
Сьогодні Тамара щось торочила, що має бути стріча з отаманом Волею.
Аж підскочив:
— Хто тобі це казав?
— Ти ж чув: Тамара.
— Сорока вона!
— Отже таки щось є...
— Так, щось є... Безумовно—вони живуть далі, навіть майже незалежно від золі людей...
— Слухай: почав, то кінчай! Хто перший вчинив це "безсмертне" діло?
Усміхнувся загадково:
— Отаман Воля!
— Це знов у переносному значенні?
— Ні, в дослівному...
— Наш отаман! — нараз заверещали Борисик і Богдасик.
— Ну, не казала ж я, що ви всі... — і Міма замовкла. В зелених переливах сонця стояв на полянці Іван, а кругом нього — знерухомілі від несподіванки діти.
Роман уже хотів звітувати йому, як були умовилися, коли нараз ліс почув такий голос, якого ще не чув досі ніколи. Міма навіть не скрикнула, а проридала:
— Івасю! — і кинулася до нього. Він припав лицем до її долонь.
Романові зійшло у всесвіті ще одно сонце. Якнайшвидше відпровадив усіх — будувати ватру...

***

У ватрі жевріли поліна, а Орко весь час поправляв щось біля них, але так тихесенько, щоб ніхто не пропустив ні слова...
Перед ватрою красувався на подушці з моху їх напис: "Україна". Хлопці сиділи "по-таборовому" — обнявши коліна руками, а напроти Тамара тулилася до Міми. Христя звинулася клубочком поміж ними і підперла рукою задуману голівку. Борисик і Богдасик блискали очима, мов вовченята, з-за плечей Романа.
А Іван напівлежав, обпершись на рушницю. Його мазепинку Тамара прикрасила китичкою ягід, що дуже нагадували калину. Ліс поводився якнайтихіше, бо не хотів перешкоджати його словам:
— Тямлю, багато разів доводилося мені сидіти отак біля повстанських ватер. Як ви тепер, спочивали ми біля огню зі зброєю в руках, готові в кожну хвилину свідчити нашими ділами про Правду...
Роман ледве міг повірити, що цей могутній козарлюга був його Іваном. І як він міг ще три дні тому лякатися, що несподівана вістка могла б його...
— Кожне із вас взяло зі собою одну букву. І після довгих подорожей та пригод привезли ви їх сюди і склали з них слово, що й досі було вам законом у вашій праці... Так і ми всі: кожний із нас — це одна невідривна частинка того Великого, що з сорока п’яти мільйонів творить напис «Україна». Тільки разом мають вони своє значення...
Роман відчував, що на всіх спливає якийсь дивний настрій. Такого ще не було ніколи...
— Ви, Борисе і Богданку, народилися на Словаччині. Ти, Христуню, ледве говорила, коли довелося тобі покидати Батьківщину. Ви всі ледве пам’ятаєте її, Вона у вас — на межі дитячої казки і дійсносте. Проте не можна й думки припустити, щоб через це ми перестали бути отими живими, необхідними частинками України. Ми ними народилися і повинні бути за це вдячні Творцеві...
Роман слухав і сам дивувався, що всі його труди останнього року набирали нового значення, складалися в оправдану внутрішньо цілість...
— Тобі, Христю, розказувала сестричка Міма казку про матір Україну та її донечок, що розбрелися по світі. Вас, старших, учив пан професор про минуле нашої землі. Так і треба! Але затямте, що Україна — це не лише минуле та далеке, не лише казкові спогади дитинства: Україна — це сьогодні, що вимагає від нас постійних зусиль; Україна—це завтра, що буде настільки світле, наскільки ми зуміємо його таким зробити...
— Тут, де ми живемо, бачите мир і вдоволення. Але для нас, українців, немає ні миру, ні вдоволення, поки не повернемось у звільнену Батьківщину. Для нас існує постійне змагання за Україну: тут, у серцях наших, і там, на землі нашій. І ми знаємо, що в цьому змаганні життя наше гарне, життя наше повне...
Роман глянув крадьком по заслуханих лицях, і на душі його стало спокійно: Отаман був поміж ними!

***

Не йшли — пісня несла їх, широка, розкотиста. Вона виривалася з розрадуваних грудей, рвала всі пута дійсности і піднімалася високо в голубі простори.

А з-за лісу, з-за темного
Тарахкотить кулемет...

Не йшли — летіли. І так міцно держалися під руки, щоб ніхто вже не міг їх розлучити. Земля раділа, що вони ступали нею. Переможно дзвеніло Тамарине сопрано, а за ним випростували крила всі інші голоси:

Комуна проклята втікає,
Повстанці йдуть вперед!

Роман хотів був сіпнути Івана за рукав, щоб не співав так голосно, але хіба можна було псувати настрій? Світ був широкий, і світ був для них...

Веди, веди нас всіх до бою,
Веди, наш отаман!...

На лісах уже лежала перша позолоть. Світ розкинувся перед ними і був безмежний, — але кінець-кінцем вони таки дійшли до автобусної зупинки.
— А тепер куди? — спитала Тамара, немов розчарована.
— На ясні зорі, на тихі води... — мов сонна відповіла Міма, все ще держачися рамени Івана.
— У край веселий, у мир хрищений, — додав тим самим тоном Всеволод.

***

Волтер несміливо постукав і боязко розглянувся по кімнаті ще з дверей.
— Прошу, заходьте! Давно вже не бачилися!
— Добрий день... А його... пана Більчука немає?
— Іван якраз вийшов і повернеться нескоро. Шкода, вам треба б познайомитися.
Роман не помітив, що Волтер зідхнув з полегшею.
— Сідайте, будь ласка, Волтере!
— Якщо хочете мені вчинити ласку, називайте мене:
Володимир. Це ж моє справжнє ім'я!
— Дуже радо, Влодку! Так сідайте ж, розказуйте, що нового.
Я вже зовсім відбився від тутешнього життя.
— Та що ж! "Гриць" іде вперед.
— Радію цим!
— А отець парох матиме в цю суботу доповідь у Католицькому клюбі підприємців... Туди належить мій батько... Про Українську Католицьку Церкву... — і Влодко зніяковів.
— Добрі новини! Що ж іще?
— Братство хоче заложити при парохії школу українознавства...
— Що ви не кажете!?
— Вже і збори були в цій справі... Я... Вже почали збирати зголошення у батьків. Щось дванадцятеро вже записалося.
— Чи розумієте, Влодку, яке це матиме значення? А хто ж буде вчити?
— Пан професор погодився вже, а ще ... ще будемо просити панну Міму... Ачей згодиться.
— Ну, це буде тяжкувато. Вона одружується незабаром... — і Роман прикусив свій язик до крови. Але Волтер був надиво спокійний.
— Я знаю. Я це вже знаю. І — дозвольте говорити щиро — мені зовсім не жаль...
Роман невдало шукав рятунку:
— Але, Влодку, я мушу це вам сказати: ви вже так гарно говорите по-українськи!
—Я вчився все літо: виписував книжки, читав... Та дозвольте мені таки сказати — мене ніхто інший не зрозуміє... Ви не знаєте... як я... як я любив панну Міму... Не смійтеся з мене!
— З таких речей годі сміятися.
— Я для неї все робив: вчився, переконував інших, хоч ви не знаєте, як з мене спершу за це глузували! Працював. І... через
неї я найшов щось... щось куди більше. Я тепер знаю, навіщо живу. Вірте мені — я доти не знав і тільки відчував, що мені цього... цієї мети бракує...
— Влодку, я щиро вітаю вас!
— Пождіть... Та коли приїхав пан Більчук... Я свідомий, що я не рівня йому...
— Вони ж були заручені ще дома, — виправдувався Роман.
— Це я теж знаю. Мені це вже однаково... Якби мені хоч хтонебудь сказав був коли про цю Україну! Романа щось здавило за горло...
— Якби до чого прийшло, я відразу ж купив би за власні гроші кілька танків і пішов би разом з вами на большевиків! Не за панну Міму, ви розумієте. Ні!
Роман встав і підійшов до нього:
— Розумію. І можу вас впевнити, що ця хвилина ще прийде!
Вони міцно стиснули руки один одному.

***

Борисик і Богдасик "пасли коні" на килимі в дитячій, а Христя засіла на столику і, розмахуючи ногами, розказувала з повагою щонайменше командантки табору:
— І був собі такий Івась. Наш вуйко Івась. І він боровся проти червоного змія на такому полі, що називається Броди. І змій його вбив, бо змій дуже боявся вуйка Івася. Але вуйко Івась мав сестричку Міму. І сестричка Міма пішла просити до матері України, щоб вуйко Івась уже не був убитий, бо сестричці Мімі було дуже його жаль. А мати Україна побачила, що сестричці Мімі дуже жаль, і попросила в Матінки Божої, щоб вуйко Івась був живий. А Матінка Божа так дала, що вуйко Івась писав до нас листи, але його не було видно. А він сам був з такими повстанцями в Україні, що мають золоті рушниці, які можуть змія забити... Але ви цього не зрозумієте!
(Хлопці навіть не важилися заперечувати!).
— А тому, що ми всі були дуже чемні і їздили в табір, то вуйко Івась цілий приїхав сюди до нас. І тепер тета Міма ожениться з вуйком Івасем.
— А мій лялик називається теж Івась, бо це дуже гарне ім’я!
Орко заворушився за своїм столиком, де — без великого захоплення — писав першу задачу цього року.
— Що ти таке їм плетеш? Хто тобі це казав?
— Трошки я почула, що мамця говорила пані мамі Тамари, а решту сама надумала! — заявила Христя з гордістю.
Борисик і Богдасик з подивом в очах кивнули голівками.

Кінець

До змісту Леся Храплива ОТАМАН ВОЛЯ