Леся Храплива
ОТАМАН ВОЛЯ

Моїй Мамі присвячую

Живе воля!

З бурхливих хвиль до певної міри невпізнаного для нас, зумисне каламученого протягом десятиліть моря української літератури діяспори все зриміше вимальовується постать Лесі Храпливої-Щур. Без надмірного перебільшення чи сфальшивлених лестощів можна стверджувати: вона уже знана читаючій інтелектуальній публіці Материзни, завітавши на рідні терени статтями, окремими віршами, оповіданнями. У розпорошеній і часто не дуже репрезентабельній нашій періодиці Авторки вже доста. Нарешті вагоміші заявки — книга оповідань для дітей "Чародійне Авто", "Писанка українським дітям", "Звичаї українського народу в сучасному побуті", збірка дуже цікавих поезій "Далеким і близьким". Книги вийшли друком в Україні. Отож, є певний поступ, утвердження та успіх на рідній землі, про що мріє кожен митець. І все ж бо, підсвідомо відчувалося: цього замало. Так, Леся Храплива-Щур знана, але не достатньо популярна. Чогось бракує. Як спеції до фірмової страви. Отією "спецією" і є, на наш погляд, її "Отаман Воля". Можна сміливо вигукнути "Еврика!", бо маємо вагоме доповнення до літературного портрету канадської, але такої нашої, близької, рідної Авторки... Близької і далекої... Воістину, інколи і самою назвою можна напророкувати.

Відлежуючись на злегка запорошених заокеанських полицях з часу мюнхенського видання аж від 1959 року, Отаман врешті відважився перетнути Атлантику, завітавши... Ні, не в гості. Отаман повернувся додому. Назавжди! Його таки нам бракувало для вивершеного творчого лику Авторки. І в цьому переконувати когось особливо не доведеться. Варто лише взяти до рук книгу. Знаю: епігонство не в пошанівку. Сам не вельми вдячно знімаю перед ним шапку. Та дозволю собі трохи помандрувати сторінками "Отамана Волі".

На перший погляд — річ ця проста. Відсутні сюжетні викрутаси, модернові несподіванки, словесна неологізація. Твір не прилучиш до тих, що тримають читача в напрузі від початку до кінця. Авторка навіть махнула безнадійно рукою у спробі подетального вимальовування персонажів. По суті головний герой повісті відсутній. Цим ніби знехтувано основною канонічною вимогою, як для повісті.

Та головний герой все ж бо існує. Його наймення — Ідея. Без галасу і високопарних слів, крику та надриву ведеться діалог про сокровенне. Зворушливо, проникливо линуть слова: "Для нас, українців, немає ні миру, ні вдоволення, поки не повернемось у звільнену Батьківщину. Для нас існує постійне змагання за Україну: тут, у серцях наших, і там, на землі нашій. І ми знаємо, що в цьому змаганні життя наше гарне, життя наше повне... ".
Щоправда, до такого висновку доходять в "Отамані Волі" ледь не наприкінці розповіді. А спершу був відчай, який межував із зневірою. Вони в устах Марії Лисовецької: "Я — ні! Я не можу... не можу... і так все пропало..." Що вдієш, така вже вдача українська: хвилі розгубленості згодом тверднуть і перетворюються у каміння заповзяття. Щось подібне відбувалося і з Марією. Вона ж — Мері, Міма, Мімочка... Про неї, її минуле довідуємось небагато. Зрештою, як і про інших героїв повісті. Бачимо "не надто зачесане волосся, збентежені рухи... бліда усмішка". Та зовнішність оманлива. Оте дівчисько — вчорашня дивізійна медсестра. Так, сестричка героїчного армійського з’єднання "Галичина ". Не відомо, у який спосіб їй вдалося опинитися у середньо-західному американському місті. А от батьки Лисовецької залишилися у Львові. Власне — там все. Проте Марія — реалістка. І подекуди навіть сильніша духом за колишнього вояка УПА Романа Тополю. Коли той розмріявся написанням листа до матері, подруга застерігає: "Ти можеш їй цим наробити клопоту ". Безперечно, Марія також: тужить за рідним краєм. Ностальгія ятрить душу, пече невгасимим вогнем болю. Та прикрі реалії підказують: "нам треба звикати до сприймання Батьківщини як нематеріяльного, якому можна служити всюди ". І молоді люди починають діяти, зреалізовуючи гасло: "Через Америку в Україну".

Нехай дарує мені читач за надмірне уживання цитат з твору Лесі Храпливої-Щур, та вбачаю в них справжні мовно-художні і смислово-ідеологічні відкриття. Ну, хоча б таке, зречене Тополею: "Подув вітру з України почуєш і тут — і, мабуть, почув би його і на Марсі. Неважно, що фізично ми далеко від Рідної Землі і вже не можемо тягнути з неї безпосередньо живучих соків. А дихати ми будемо завжди тим нашим питомим повітрям, бо іншим не зуміли б". У контексті сказаного можна нині зробити закид: подув вітру змінився, але чомусь герої "Отамана Волі", вже, правда, добряче постарівши, не поспішають фізично наблизитись до тієї Рідної Землі. Хоч і надибаємо в книзі: "А мине недоля, повернеться ця тисяча до мене". Видно, недоля ще остаточно не минула, бо повернулися не те що тисячі, навіть не десятки — одиниці. Та це тема іншої глобальнішої розмови. Вочевидь, соки для порозкидуваних світами Чайчиних дітей важко назвати живучими. Поки що...

Довкола Романа Тополі та Марії Лисовецької згуртовується українська молодь. Належне треба віддати Авторці за вміле "примирення " двох родин — колишніх Харків'ян Рябенків та львів'ян Боринських. Від нехтування та прихованої зневаги, "східняки " і "уніяти " врешті зав'язують дружбу. Витончено, без поспіху, талановито змальовує пані Храплива-Щур усі перипетії отого зближення. Укотре вдається засипати Збруч! Наберуся сміливості стверджувати, що патріотизм Авторки надзвичайно високої проби. Вона вивищується над умовностями, для неї не існує географічних меж, релігійних відмінностей, мовних особливостей, культурно-духовних надбань. Усе добре, якщо воно по-справжньому наше —українське. Повість, до слова, написана пречудовою мовою. Авторка щедро вживає метафори, епітети. Чого вартують хоча б таке: "вулиця з вужами непорушних машин дрімала...", "лист моргнув останнім ріжком і заховався у скриньці", "розблисли окуляри", "в його зіницях загойдалися на вітрі смереки... "

Вивищуючи, водночас Авторка має відвагу і засуджувати. Давно відомо: література — справа відважних, сміливих людей. Отож, хтось за океан віз книги, а "дехто золото, зашите в одяг". Зрозуміло, що симпатія Авторки з першими. І вже зовсім іронічно зображена Дибайлиха, найвищий вияв патріотизму для якої є обливання "Соколами " даху корити у її селі в "старому краю ". "А все, що сталося опісля, майже не існує для неї". Ставиться також питання, чи достатньо для піднесення українського духу навчитися пісеньки — другої, розмовляти поміж: собою рідною мовою? "І це — життя? " — запитує один з персонажів. Ні, це не життя, стверджує Леся Храплива-Щур. Змушена водночас визнати: "свідомість національної приналежности може нараз відродитися в дуже далеких поколіннях ". Як це актуально для теперішньої України! Як бути надалі? Поради у "Отамані Волі". У своїй критиці Авторка йде ще далі, докоряючи не лише Михайлишину за надмірну схильність до чарки, а й засуджуючи примітивізм тієї ж Дибайлихи, котра для громади працювати не дуже поспішає: "якби не те, що то на Боже, давно викинула б цю роботу!".

Гнівно, майже риторично звучить запитання: "чи варті ми тих великих предків, що не жаліли навіть і свого життя, щоб визволити наш нарід з довговічного ярма ворогів? " В чужомовному оточенні, безбатьківщині ствердну відповідь відшукати нелегко, бо все частіше трапляється і таке, що українка "за німця якогось видалася, хоч він ніби і доктор... Та й все вже не так. "А щоб було таки "так ", і взялися молоді та заповзяті Марія Лисовецька і Роман Тополя згуртовувати юнь. Тут і стає принагідним спершу дещо міфічний образ Отамана Волі.

"— А я боюся за твойого отамана!
— Чому?
— Бо він —лише мрія...
— А нас хіба не виховували мрією? "

Що й казати — добре придумано Романом та Марією. А швидше — Лесею Храпливою-Щур. Отаман Воля — її чимала творча знахідка. Прочитайте повість, і ви пересвідчитесь у цьому самі. Головні події розвиваються довкола отого міфічного Отамана: він наказує, дає розпорядження, засуджує і дорікає. Як і належить вожаку. Та, що вдієш, він "лише мрія ". І ось відбувається диво: з Європи прибуває виздоровілий від тяжкого поранення в груди полковник УПА Іван Більчук. Чимало доклався Роман Тополя (він же — курінний Довбуш), аби вирятувати товариша. Все минулося, і на душі Романовій зробилося спокійно: "Отаман був поміж ними!" Вже не міфічний, а реальний.

Повість мережена листами друзів. Виникає запитання: чому Тополя так запопадливо піклується немічним Більчуком? Усе стає зрозумілим, коли довідуєшся: свого часу у Карпатах Більчук врятував життя Тополі. Власне, Іван здавна був отаманом для заокеанського товариства. Проблема полягала лише в тому, аби він матеріялізувався: "Отаман не може бути довіку абстрактним поняттям ".

Чимало цікавих, подекуди несподіваних, чарівних знахідок відшукаєте у повісті Лесі Храпливої-Щур. Цінність твору і в зображенні умов ствердження на американській землі представників так званої другої хвилі української еміграції. Та найголовніше — він є зразком справжньої любови до Рідного Краю. У героїв повісті нам належить ще багато чого навчитися. Невідступно нуртує думка, коли читаєш цю непересічну річ Лесі Храпливої-Щур: коли ж і в себе в Україні перестане Отаман Воля бути абстрактним поняттям?

Ігор Ґурґула, письменник.

Леся Храплива
ОТАМАН ВОЛЯ

ПЕРША ЧАСТИНА
ДРУГА ЧАСТИНА
ТРЕТЯ ЧАСТИНА