РОЗУМНИЙ ПІВНИК
Казки та оповідання для дітей
білоруських письменників
у перекладах Данила КОНОНЕНКA

Білоруські народні казки
в літературній обробці письменниці Христини ЛЯЛЬКО

НЕ СИЛОЮ, А РОЗУМОМ
Народна казка

Один чоловік пішов у ліс по дрова. Нарубав дров, сів на пень відпочити. Приходить ведмідь:
— Гей, чоловіче, давай-но будемо силою мірятися!
Подивився чоловік на ведмедя: дужий волохань — куди там з ним боротися! Стисне в лаписьках — й дух вийде!
— Е, що мені з тобою боротися! Давай-но спершу подивимось, чи є в тебе сила,
— А як дивитися будемо?
Узяв чоловік сокиру, розчахнув пень зверху, вбив у розколину клин та й каже:
— Якщо роздереш цей пень лапою, значить, маєш силу. Тоді я з тобою боротимусь.
Ну, ведмідь, не довго думаючи, тиць лапу в розколину. А чоловік тим часом трах обухом по клину — той і вискочив.
Тут пень і затис ведмедячу лапу, немов обценьками.
Реве ведмідь, пританцьовує на трьох лапах, та ні розчепити пень, ні вирвати з нього лапу не може.
— Ну що, будеш боротися зі мною?
— Ні, не буду!
— Отож бо, — сказав чоловік. — Не лише силою мірятись можна, а й розумом.
Забив він клин знову в пень, ведмідь вирвав лапу та навтьоки в хащі без оглядки.
Відтоді він і боїться зустрічатися з людьми.

ЯК ЛОСЬ З ЛИСИЧКОЮ НОГАМИ МІНЯВСЯ
Народна казка

Одного разу зустрілися в лісі Лось і Лисиця.
— Що нового? — запитує Лисиця.
— Та нічого втішного, — каже Лось. — Вчора за мною мисливець гнався, а я своїми довгими ногами все за корчі перепинався. Ледве втік. Біда мені з такими ногами цибатими.
— Та й мені зі своїми короткими не солодко. То в траві заплутався, то кігтями за папороть зачеплюся. Давай ми з тобою, Лосю, ногами поміняємося.
— Давай! — зрадів Лось.
Так вони й зробили.
Наступного дня Лисиця побігла в село, щоб півника собі на вечерю украсти. Але де там! Хіба можна на цибатих Лосиних ногах під двері в курник підлізти! Так і подибала Лисиця назад у ліс голодна. Аж бачить: Лось на її коротких лапах незграбно підстрибує, хоче молоденьку гілочку осики дістати. Тільки ж не вдається небораку дострибнути.
— Нащо я ногами мінявся? — бідкається Лось. — Помру тепер з голоду.
Почула це Лисиця, зраділа, почала просити Лося знову ногами помінятися. Відтоді й зосталися в Лося дужі ноги з міцними копитами, а в Лисиці — короткі прудкі лапи з гострими пазурами.

КОВАЛЬ І ОДНООКЕ ГОРЕ
Казка

В одного багатого чоловіка було троє синів: один швець, І другий кравець, а третій — коваль. Дуже хвацькі молодці. Працюють собі — горя не знають. Іншим у біді помагають. Якось почули брати, що сусіди про них кажуть: «Не зазнали вони ще горя». І один раз це почули, і вдруге, і втретє. Прийшли вони тоді до батька та й почали нарікати:
— Скільки ми на світі живемо, а горя ще не бачили. Хочеться знати, яке ж воно.
— Ну, що ж, — каже батько, — може, й правда ваша: той життя не пізнав, хто горя не звідав. Ідіть, синки, у світ широкий та пошукайте горе.
Попрощалися брати з батьком і вирушили в дорогу.
Ішли вони довго чи коротко, далеко чи близько та й захотілося їм їсти. Зайшли вони до корчми при дорозі, полуднують і прислухаються, що люди говорять.
Один мужичок в полатаній кожушині плаче, сльозами умивається:
— Ой, горе мені, горе: вдома діти голодні, а хліба ж нема ані крихіточки.
Дивно братам: у них хліба завжди вистачало. Другий мужичок теж побивається:
— Горе ж мені, горе, єдину корівку вовки розірвали, дітки без молока залишилися. Дивуються брати: у них ціла череда на вигоні біля хати пасеться.
Третій мужичок скаржиться:
— Ой бідний я, бідний! Ведмідь бджоли з дуплянок повидирав, нема меду, на базар нічого везти.
І це братам дивно: їхні бджолині дуплянки такі міцні, що ніякий ведмідь не поламає.
Посиділи брати, послухали про чужу біду та й пішли собі далі — своє горе шукати.
Тим часом і в дрімучий ліс увійшли. Бачать, стоїть велика хата, а дубові двері в ній каменем підперті.
Узялися брати гуртом і відвернули камінь від дверей. Увійшли, а посеред тієї хати цілий овечий гурт розмістився. На стінах овечі шкури висять, в печі вогонь палахкотить, а у великому казані м’ясо вариться.
Дістали брати по шматку м’яса, посідали за стіл, обідають. Коли це чують, біжить хтось, аж земля двигтить.
Не встигли вони опам’ятатися, як до хати ввалився велетень з одним оком у лобі.
— Хто тут мене шукав? — запитує. — Я і є однооке Горе.
Брати від переляку м’ясо з рук повипускали, чекають, що далі буде. Ухопило Горе старшого брата:
— Ти хто будеш?
— Швець.
— Навіщо мені швець — у мене чоботи нові! Сідай біля печі, чекай, коли я тебе смажити почну.
— А ти хто? — ухопило однооке Горе другого брата.
— Кравець, — відповідає той, а в самого зуб на зуб від страху не
попадає.
— Навіщо мені кравець! — злиться Горе. — У мене кожух новий.
Сиди біля печі, чекай, коли я тебе підсмажу!
Ухопило однооке Горе третього брата:
— Ти хто?
— Коваль!
Коли ти коваль, то викуй мені друге око! — зраділо Горе. — З
одним важко жити на світі. А не викуєш — то і тебе засмажу!
— Як знаєш, викую тобі я друге око! — відповідав коваль. — Тільки принеси мені залізний прут, товсту вірьовку і молот.
Приніс одноокий велетень усе, що коваль замовив.
— А тепер, Горе, лягай на лаву! — каже коваль.
Як тільки-но уляглося Горе на лаві, коваль мерщій прив’язав його товстою вірьовкою, тоді розпік у печі залізний прут і увігнав його в око Горю, а зверху ще й молотом ударив.
— Ось тобі друге око, Горе!
Заревіло від болю Горе, рвонулось — вірьовка, як нитка, тріснула.
Бігає по хаті сліпе Горе, а спіймати братів не може. Усе на овечок натикається.
— Стривайте ж, — погрожує братам, — я вас все одно звідси живими не випущу!
— Здирайте зі стін овечі шкури, — шепнув коваль братам, — шийте кожухи.
Взялися кравець і швець за роботу, миттю три кожухи пошили.
— А тепер вивернемо їх овчиною наверх і одягнемо на себе, братики, — радить коваль.
Тільки-но вони це зробили, сіло Горе на порозі, відчинило двері і почало овечий гурт з хати випускати. Ухопить овечку, обмацає овчину і — за двері. Так разом з овечим гуртом викинуло сліпе Горе за поріг хати і трьох братів.
Повернулися вони живими додому, а батько в них і питається:
— Ну що, сини мої, чи бачили горе?
— Бачили! — кажуть.
— То яке ж воно?
Сміються сини:
— Якщо хочеться спати, а не спиться, якщо хочеться їсти, а не їсться, якщо хочеться пити, а не п’ється, то це і є горе. Краще не знатися, не стрічатися з ним!

ПРО ШВАЧКУ
Казка

Жили на світі три сестри. Одна — праля, друга — ткаля, а третя — швачка.
Ткаля каже:
— Я можу і вдень, і вночі ткати.
Праля каже:
— Я можу і вдень, і вночі прати.
А швачка бідкається:
— Не можу я поночі шити.
— Коли так, то йди пошукай вогню, — кажуть їй сестри.
Побігла швачка вогню шукати. Бачить: йдуть через дорогу білі собаки і білі коні у білі вози запряжені. Сидять на возах хлопці-молодці у білих свитках.
— Куди, дівчино, зібралася? — питають.
— Іду вогню шукати.
— Тоді йди прямо, не збочуй з цієї дороги. За горою побачиш хатку на курячій ніжці. Сидить у тій хатці бабуся. Розчеши їй сиве волосся і скупай її.
Пішла швачка далі.
Бачить: йдуть через дорогу чорні собаки і чорні коні у чорні вози запряжені. Сидять на возах дівчата з довгими чорними косами.
— Куди зібралася? — питають у швачки.
— Іду вогню шукати.
Тоді не збочуй з цієї дороги. За горою стоїть хатка на курячій ніжці. Сидить в тій хатці бабуся. Постели їй, дівчино, постіль м’якенько, нехай відпочине!
Побігла швачка далі.
Бачить: ідуть через дорогу червоні собаки і червоні коні в червоні вози запряжені. Сидять на тих возах хлопці в червоних чумарках.
— Куди, красуне, зібралася?
— Іду вогню шукати!
— Тоді йди прямо, не збочуй з цієї дороги. За горою стоїть хатка на курячій ніжці. Сидить у тій хаті бабуся. Розтопи піч, дівчино, звари їсти. Нагодуй її. Вона тобі дасть вогню.
Як тільки-но проминула швачка високу гору, відразу ж побачила хатку на курячій ніжці. Зайшла до неї, озирається, господиню шукає. А та вже зовсім змарніла, ледве сидить на лаві.
Скупала її швачка, зодягнула в чисту білизну, сиві коси розчесала.
— Кого ти дівонька, бачила, коли сюди йшла? — питається в неї бабуся.
— Ішли через дорогу білі собаки, білі коні, у білі вози запряжені. Сиділи на возах хлопці-молодці у біле зодягнуті.
— Це сини мої, білі деньочки. А кого ж ти ще бачила, дівонько?
— Ішли через дорогу чорні собаки і чорні коні, у чорні вози запряжені. Сиділи на возах дівчата з чорними косами.
— Це мої дочки, темні ніченьки. А тепер мені спати час!
Постелила швачка старенькій м’яку постіль, сама біля порога виспалася.
Ледь почало світати — підхопилася, хутенько в печі витопила, гірку пухкеньких млинців напекла.
Поснідала бабуся, питається:
— Кого ти ще бачила, дівчино, коли сюди бігла?
— Ішли через дорогу червоні собаки і червоні коні, у червоні вози запряжені. Сиділи на возах хлопці-молодці у червоних чумарках.
— Це брати мої — вогні! Кажи тепер, що тобі треба.
— Жар! — відповідає швачка. — Старша моя сестра, праля, може й поночі прясти. Середня моя сестра, ткаля, може й темної ночі ткати. А мені без вогню аж ніяк не можна.
Вигорнула бабуся з печі жар, швачці на долоню поклала. Здивувалася дівчина: жаринка та світиться яскраво, а в руку не пече. А бабуся посміхнулася та й каже:
— За твоє добре серце буде тобі світло тепер і вдень і вночі.
Подякувала швачка господині за вогонь і понесла додому яскраву червону жарину.

Павло КОВАЛЬОВ
СВІЙ МАЙСТЕР

Олесик відпочиває в селі. Милується дідусь онуком, радіє. То в хаті прибере, сміття винесе, то в дворі порядкує, а то і в хлівець загляне. Там щось робить.
Помітив дідусь, як Олесик намагався поставити підпірку під зігнуту яблуню. Підпірка була завелика, ніяк не вдавалося прилаштувати її під обвислу ледь не до землі гілку. Дідусь підійшов до внука, і разом вони припідняли важку гілку, поставили підпору.
— Хазяйновитий ти у нас, Олесику, — похвалив дідусь. — Вчися життю нашому селянському, знадобиться, як кажуть, і води напитись...
В домі зламався телевізор. А він, Олесик, любить мультики. Вирішив сам подивитися, що трапилось. Того-сього торкнувся і помітив: перемикач програм геть випав зі свого гнізда. Недовго думаючи, Олесик підбіг до телефону, набрав татів службовий номер. Розказав про дідусів телевізор. Тато, який добре розбирався в телевізорах, розтлумачив, що і як треба зробити.
Олесик покрутив перемикач то в один, то в другий бік. І нарешті знайшов місце, в яке важілець перемикача потрапив. Ще кілька хвилин — і екран яскраво засвітився.
Тут якраз і бабуся нагодилася:
— Дивись, діду, працює наш телевізор.
— Працює, бабусю, працює... У нас тепер свій майстер є.
Почув це Олесик, і обличчя його засвітилося від радості.

НАРЕШТІ ЗРОЗУМІВ

Мама послала Тимка купити батон. Біля самісінького магазину він наздогнав незнайомого дідуся. Не встиг старенький переступити поріг, як Тимко, штовхнувши його, прошмигнув наперед. Старий легенько, але з явним натяком стукнув Тимка ціпком по спині. Хлопчик озирнувся: за що? А дідусь, не приховуючи хитринки в очах, мовчки пішов до прилавка.
Повернувшись додому, Тимко розповів мамі про випадок у магазині.
— Цікаво, — усміхнулася мама.
— Що цікаво? — перепитав Тимко.
— Та те, що з тобою трапилось.
— Чого ж той дідусь мене зачепив?
— А ти не зрозумів?
— Ні...
Мама хотіла, щоб Тимко сам про все здогадався. Але той мовчав.
— Прикро мені за тебе, синку.
— Чому?
— Що ти такий нетямущий...
Тимко ледь не плакав: він нічого не розумів.
Тоді мама сказала:
— Ти, синку, образив стару людину. Мусив був пропустити дідуся першим. Треба дорослих, особливо стареньких, поважати.
— А-а, — нарешті все зрозумів Тимко.

Хома РОМАШКА
МОЛОДИЧОК

Сумує в дощові дні Вероніка. Ось і сьогодні на вулиці — калюжі. Підійшла вона до бабусі й питається:
— Бабусю, коли буде сонечко?
— З’явиться на небі молодий місяць, тоді й скажу, — пообіцяла бабуся.
Назавтра погода трохи поліпшилась. Вийшла бабуся з Веронікою надвір. Глянула на небо, але молодика не побачила.
— Завтра обов’язково буде, — запевнила бабуся.
Справді, назавтра високо у небі засяяв срібний серпик місяця.
— Ой, молодичок, — зраділа Вероніка і запитала:
— А чи буде сонечко?
— Буде!
— Чому?
І бабуся розповіла: коли серпик спинкою до землі, буде сухо, коли навпаки — чекай дощу. Ніби там, в серпику, й знаходиться дощова вода.
Вероніка ще раз подивилася на молодик і сказала:
— Ось хто тобі, бабусю, погоду провіщає. А я думала, ти сама знаєш.
Високо у небі сяяв молодий місяць. Спинкою до землі.

Олексій ЯКИМОВИЧ
ДОПОМОГА

Стримуючи хвилювання, Петрусь натиснув на дзвінок. Двері відчинилися, і він побачив високого худорлявого чоловіка.
— Ви до мене?
Петрусь збентежився. Не чекав оцього «ви».
— Вас Гнатом Васильовичем звуть? Ви фронтовик?
— Усе вірно, молодий чоловіче.
Петрусь зовсім розгубився.
— Я Петрусь Синяк. Синяк-слабак у класі дражнять, — несподівано признався він. — Це Ванько Мелешко придумав...
Гнат Васильович посадив Петруся у м’яке крісло, сам сів напроти.
— Тебе, мабуть, зі школи прислали, щоб допомагав мені, ветерану?
— Атож, — кивнув головою Петрусь.
Гнат Васильович усміхнувся:
— А чому тебе слабаком називають?
Петрусь опустив очі, почервонів до вух.
— Я найслабкіший у класі, бо часто хворію... Вам, певно, не потрібна моя допомога?
— Потрібна, Петрусю, дуже потрібна, — сказав Гнат Васильович. — Ти хворієш часто — біда у тебе. І мені кепсько. Серце болить. Лікарі радять бігати. Але боязно одному. Давай разом бігати.
— Бігати взимку? — не повірив Петрусь. — Холодно.
— Хіба ти не хочеш мені допомогти?
Петрусь зітхнув і погодився:
— Гаразд...
Непомітно проминула зима. Якось у класі почали пригадувати, хто як ветеранам допомагає. Петрусь сказав:
— Я Гнату Васильовичу бігати допомагаю.
Ванько Мелешко засміявся:
— Слабак бігати допомагає!
Образливо стало Петрусеві. Скінчились уроки, і він підійшов до Ванька, голосно, щоб всі чули, сказав:
— Давай наввипередки спробуємо. Побачимо, хто з нас слабак...
На шкільний стадіон пішли всім класом.
— Скільки кругів пробіжимо? — запитав Петрусь на біговій доріжці.
— І одного досить, — відмахнувся Ванько.
Побігли. Вирвався Ванько вперед, а Петрусь за ним тримається, не відстає. Ванько швидше, і він швидше.
Дивиться, до останнього повороту наближаються. І тоді вирвався він, враз Ванька позаду залишив. Озирнувся, коли до фінішу добіг. І бачить: зійшов Ванько з бігової доріжки, навпрошки, через шкільний стадіон, подався додому.
А товариші обступили Петруся, дивуються:
— І де ти так бігати навчився?
— Я ж вам казав, що Гнату Васильовичу бігати допомагаю. Хворий він. Лікарі порадили, щоб бігав. І я завжди з ним...
Тепер ніхто не називає Петруся Синяка слабаком.

Володимир ЛИПСЬКИЙ
РОЗУМНИЙ ПІВНИК
Казка

ЖИЛИ собі дідусь та півник. Жили дружно, у злагоді. Дідусь по дому порядкував та на сонечку грівся, а півник зернятка клював та весело кукурікав.
Одного разу пішов півник погуляти. Йшов, йшов і опинився у лісі. Цікаво там: трава висока, дерева великі, жучків і комашок різних не злічити.
Загулявся півник, аж раптом чує: туп-туп... Придивився, а це біжать по стежині вовк і лис. Біжать і про щось поміж собою перемовляються.
Півник за пень сховався, листочком накрився, слухає.
— Ой, як їсти хочеться! — стогне вовк.
— І в мене живіт порожній, — скаржиться лис. — Нічогісінько з учорашнього дня не їв.
— Чув я, брате лисе, що десь на узліссі хатка стоїть, а в ній півник з дідусем живуть.
— От нам би туди! — облизався лис. — Мені б і півника вистачило. Тільки де ж
та хатка?
— Он хмарина пливе. Може, вона знає? Давай запитаємо, — запропонував вовк.
— Давай, — погодився лис.
Вовк присів на задні лапи, задер голову і завив:
— У-у-хмарино, у-у-хмарино, скажи, де живу-уть дідусь і півник?
Але хмарина не сказала, де шукати дідуся й півника, хоча й знала. Вона нахмарилась і пролилася на вовка та лиса дощем. Ті — під вивернуте дерево. Сидять на мокрих хвостах і скавулять.
Перестав лити дощ, сонечко визирнуло. Подумав півник, що вовка з лисом нема поблизу, вибрався зі своєї схованки. Стрибнув на пеньок та на радощах я-як закукурікає на весь ліс:
— Ку-ку-рі-ку!
Вчули вовк з лисом — і до півника. А той навтікача!
— Стій, півнику! — хрипливим голосом загорланив вовк.
— Півнику, постривай, — просить лис.
Біжить півник по стежині чимдуж, крильми лопоче, ногами перебирає. А вовк навпрошки, через гущавину, аби півникові дорогу перепинити.
Вибіг півник на узлісся — вже дідусеву хатку видно, а рятунку нема: випередив його вовк.
— Стій, півнику! — гукає. — Від мене не втечеш! З’їм тебе зараз! І дідуся проковтну!
Затремтів півник. Аж присів од страху і очі заплющив: не жити йому більше на світі.
Тут і лис підбіг:
— Зачекай, вовче, це мій обід!
— Чому твій? — здивувався вовк.
— Півник маленький, худенький, як раз для мене одного, — каже лис.
— А я голодний лишуся? — заревів вовк.
Півник тим часом трохи оговтався від страху.
— Не злися, вовче, — мовив він тихим голосом. — Тут неподалік дідусь живе. Он його хатка під дощаним дахом. Якщо відпустиш мене, то я побіжу попрошу дідуся, щоб він вам гарну вечерю зготував.
Подумав вовк, порадився з лисом і вирішили вони відпустити півня.
— Дивись тільки, не підмани, — попередили.
А ввечері прийшли вовк з лисом до дідусевої хати, стукають у вікно:
— Діду, винось вечерю!
— Зараз, зараз, — долинув з хатки дідусевий голос. — Ви тільки мішок розкривайте, а я туди цілого барана вкину.
Розкрили під вікном вовк і лис великий мішок. Вікно розчинилося, і щось живе — геп! — туди.
Вовк закинув мішок на плечі — і чимдуж до лісу. Лис ледь устигав за ним.
Зупинилися в лісі, розв’язали мішок. А звідти — як вискочить собака! Та такий великий! Та такий злий! Як загарчить, як загавкає на весь ліс. Вовк з лисом від несподіванки аж оніміли. Їм здалося, що на них готується напасти страшенний, лютий звір.
— Ой! Ай! Рятуйте! — заволали вони у два голоси і кинулися геть. Тільки їх і бачили!
А дідусь з того часу став ще більше любити і шанувати свого півника. Адже він не лише голосистий, а до того ж ще й розумний.

Микола КОПИЛОВИЧ
ГАЛАСЛИВА ПТАШКА

Жила собі одна пташка з пронизливим голосом. Пролітаючи над полями і річками, вона завжди кричала:
— Це моє! Це моє!..
Одного разу пташка знайшла кущі, на яких червоніли ягоди. Їх було так
багато, що вона не могла б з’їсти і за рік. Пташка дуже зраділа, перестрибувала з гілочки на гілочку і швидко наїлася. Але вона боялася, що й інші пташки знайдуть ці кущі і захочуть поласувати ягодами і пронизливо залементувала:
— Це моє! Це моє!..
Вона галасувала так довго, що всі пташки почули її голос і злетілися подивитись, що ж трапилося. Побачили спілі соковиті ягоди, одразу поклювали їх і полетіли геть. А бідна пташка все кружляла над своїми кущами і кричала:
— Це моє! Це моє!..

ПАПУГА І СИР

Прилетів з Африки Папуга. Купив у магазині сиру. Примостився на дереві та й думає: «Відомщу Лисиці за те, що вона у Ворони сир виманила».
Прибіг Собака. Помітив Папугу з сиром — почав гавкати й бігати довкола дерева. А Папуга сидить, не звертає уваги. Побрехав Собака і побіг собі далі.
Прийшов з лісу Кабан. Побачив Папугу з сиром — почав під деревом рилом рити. А Папуга сидить — не поворухнеться. Порохкав Кабан та й подався до лісу.
Приплентався Ведмідь. Помітив Папугу з сиром — заревів, щоб наполохати того. А Папуга сидить собі, ніби нічого й не чує. Пішов геть Ведмідь.
Приплентався Вовк. Помітив Папугу з сиром — завив на весь ліс. А Папуга сидить та слухає, так начеб це чарівна музика. Поплентався і Вовк далі в ліс. З’явилася Лисиця.
— Ну от, нарешті! — сказав Папуга.
Рот відкрився, сир випав, і залишився Папуга в дурнях.

Галина ВАСИЛЕВСЬКА
УСМІШКА
Казка

Дуже давно на березі синього моря стояло голубе казкове місто. Жили в ньому щасливі люди. Вдень вони працювали і співали пісні, бо праця приносила їм радість. А ввечері з їхніх будинків линула музика.
Зустрічаючись, люди усміхалися одне одному: так вони віталися.
Про те, що на світі є місто, в якому всі люди щасливі, дізнався злий чаклун. Той самий, який ніколи не співав, не любив музики і не усміхався. Він робив лише
чорні справи: брехав, вигадував плітки, сварився.
— Я знаю, чому ті люди щасливі, — сказав сам собі чаклун. — Вони щасливі тому, що вміють усміхатися. От полечу я в те місто, відберу їхні усмішки і стану один щасливий.
Сів він на свій килим-самоліт і полетів. Летів уночі, бо всі злі чаклуни літають тільки вночі, коли добрі люди сплять і бачать гарні сни. Внизу показалися голубі дахи, і злий чаклун здогадався, що це і є те казкове місто.
Почало світати. Із-за моря викотилася золота куля сонця. Теплі хвилі голубили берег, усипаний гладенькими камінчиками. З димарів потягнувся легенький димок.
Сидячи за димарем, злий чаклун чекав, доки хто-небудь з’явиться на вулиці.
Нарешті він помітив першого жителя казкового міста. Той йшов і усміхався сонцю, яке щедро гріло землю, пташкам, які весело виспівували на деревах, і зеленим листочкам, що тремтіли від легенького вітерцю.
Чаклун вилетів із-за димаря і став перед чоловіком.
— Віддай усмішку! — вигукнув він страшним голосом, від якого посипалося листя з дерев і перестали співати пташки.
Усмішка відразу зникла з обличчя людини — як її візьмеш?
Тоді чаклун підбіг до іншого жителя і гукнув:
— Віддай усмішку!
Але знов відібрати не зміг. Вона теж зникла.
Чаклун попробував украсти усмішку, забрати її непомітно, щоб ніхто не бачив. І з цього нічого не вийшло...
— Куплю усмішку, — нарешті вирішив чаклун.
Але всі, кому він казав про це, лише знизували плечима. Чаклун заплакав від образи. Злі сльози градом котилися по його щоках.
Один добрий житель пожалів чаклуна, посадив його на лавочку біля голубого фонтана і спитав:
— Чого ти плачеш, добрий чоловіче? — Ніхто ніколи не звертався до чаклуна з такими словами, і він заплакав ще дужче.
— Не можу більше так жити, — схлипуючи, мовив чаклун, — ні хто мене не любить, нема в мене друзів... Я хочу усміхатися, як всі, але не можу добути
собі усмішку.
— Усмішку не купиш і не вкрадеш, — сказав житель казкового міста. — Її дарують за добрі справи. Пригадай, чи ти зробив сьогодні що-небудь добре? Працював у полі?
— Ні, — відповів чаклун.
— Будував дім?
— Ні.
— Випікав хліб? Шив одяг? Може, дітей доброму навчав?
— Ні, ні, ні, — і чаклун низько опустив голову.
Житель міста зітхнув:
— Кепські твої справи. Але ти можеш допомогти собі сам. Роби добро.
І житель казкового міста попрямував на роботу.
А чаклун сидів і схлипував, бо не знав, як воно робиться, добро.
Маленька дівчинка бігла в дитсадочок, спіткнулася об камінчик і впала. Чаклун підхопився, підвів дівчинку і почав дмухати на її розбите колінце, щоб не боліло.
Дівчинка, яка щойно хотіла заплакати, раптом усміхнулася так привітно, що і губ чаклуна торкнулась усмішка. Вперше у житті!
Йому стало так легко, так весело, що він поцілував дівчинку в обидві щічки, сів на свій килим-самоліт і полетів робити добрі справи. Тепер він, напевно, став щасливим, добрим чарівником і сам дарує людям усмішки.

Сергій ТАРАСОВ
МУЗИЧНА НОТА
Казка

Жив на світі сурмач. Одного разу він прийшов додому, поклав свою сурму на вікно. Вікно було відчинено, а на вулиці гуляв легенький вітерець. Помітив вітерець на вікні сурму. Зацікавився: «Що воно таке? В комини хат і труби великих заводів я дув, а ось в таку трубу — ні». Розбігся вітерець, зібрався з силами та й дмухнув. З сурми вистрибнула Нота та й полетіла в світ.
Летіла, летіла та й прилетіла до будинку, де жив чоловік, який пише музику, — композитор. Залетіла Нота в кватирку. Бачить: стоїть на роялі розлінований зошит, а в ньому — повнісінько нот. І наша Нота сіла поміж них.
Почав композитор грати.
— До-фа-мі-ре-соль-сі-до! «Ля»! Що таке? — здивувався композитор. — Звідки взялася ця нота? Спробуємо ще раз: соль-сі-до! «Ля»! Ні, вона не повинна бути! Ось же стоїть нота «ре». До-фа-мі-ре! Соль-сі-до-ре! Зараз ми це «ля» викреслимо.
Злякалася Нота й хутенько вистрибнула у вікно.
— Фу ти! — зітхнула з полегшенням. — Так і справді можуть викреслити.
Летить Нота далі. Раптом чує — музика лунає. Оглянулася, а це — театр. Залетіла Нота до театру. А там на сцені оркестр. А нот над ним — немов мошви. Раптом наперед вийшов співак з довгою бородою і почав співати басом.
«От кому я, мабуть, потрібна», — подумала Нота.
А співак брав голосом все вище й вище:
— А-а-а! А-а-а! — І раптом низьке — у-у-у!
Від несподіванки він замовк. Збентежився й оркестр. Співак здивовано озирнувся, не розуміючи, як це в нього трапилося.
Злякалася Нота: і тут вона не на своєму місці. І, щоб ніхто не помітив, — мерщій у вікно!
Летіла й думала, що треба, певно, повертатися додому, до свого композитора. Та раптом зупинилася біля шкільного вікна. Зазирнула туди. А там біля чорної розлінованої дошки стоїть дівчинка й плаче, а дошка списана нотами.
— В тебе все добре, Оленко, — каже вчителька, — тільки в другому такті не вистачає однієї нотки. Подумай, не хвилюйся...
Почула це Нота, придивилася до дошки. І справді, в одному місці згори є нота і знизу є, а посередині — пусто. Недовго думаючи, стрибнула вона на це місце й принишкла.
— Не плач, Оленко, — каже вчителька. — Подивись на дошку уважно... Та що це? — здивувалася вона і одягла окуляри. — Її ж, здається, не було. Тепер тут справді все правильно. Ставлю тобі «відмінно».
Вона розгорнула Оленчин щоденник і поставила п’ятірку.
А дівчина взяла крейду і підмалювала Ноту.
«От де я потрібна!» — подумала Нота й залишилася в школі.

Зінаїда ДУДЮК
МУРАШКА НАЯ
Казка

Маленька мурашка Ная любила колискову — про дружну мурашину сім’ю, про палац, де всім мурахам затишно і тепло, про зелений ліс, що шумить за стінами палацу. Ная слухала колискову, і їй хотілося якомога швидше вирости, щоб на крилах самій облітати весь світ. Тільки в неї не було крил.
І ось одного разу Ная звільнилася від обридлих пелюшок і вистрибнула з колиски. Надворі вона помітила красуню, яка грілася на сонечку. За спиною в неї сяяли прозористі крила.
— Де ти взяла такі крила? — запитала Ная. — Чому вони в мене не ростуть?
— Нащо тобі крила? — здивувалася красуня. — Носити їх на спині важко, а літати страшно.
— Якби мені такі, я була б найщасливіша!
— Яка ти смішна! — погладила красуня Наю по голівці. — Я віддам тобі свої крила. Хочеш?
— Хочу! Хочу! — зраділа Ная.
— Тримай! Я так з ними стомилася. Хочу додому, де тиша і м’яка постіль. Прощавай, маленька!
Ная почала припасовувати крила до своєї спини. Однак їй це не вдавалося зробити. Тоді вона прив’язала крила травинкою і спробувала злетіти, але крила не слухалися. Від образи і безпорадності Ная заплакала.
— Хто тут плаче? Нірку мою заллєш слізьми, — почула Ная над собою чийсь голос і помітила обшарпану мурашку. — Чого так дивишся? Нахлібницю ніколи не бачила?
— А чому тебе називають нахлібницею?
— Живу я біля вашого мурашника, годуюся тим, що мурахи загублять або викинуть. Одним словом, живу на чужому хлібі... А ти чого плачеш?
— Крила маю, а злетіти не можу.
— Дивачка, на чужих крилах не полетиш... Хочеш зробити добру справу? Тоді принеси мені медової роси.
— А чого сама не принесеш?
— Ваші мурашки злі, намнуть мені боки, якщо помітять. Давай я твої крила постережу, доки ти ходитимеш по росу.
— Ні, я крила сама сховаю, а ти відвернися, — відповіла Ная.
Ховає вона крила, а мурашка-Нахлібниця лише вдає, що відвернулася, а сама стоїть і підглядає...
Лише надвечір набрала Ная медової роси. Повернулася і відразу ж побігла до того кущика, де заховала подаровані крила. Шукала-шукала, та вони наче крізь землю провалилися.
— Нахлібнице, Нахлібнице! — погукала Ная. — Це ти забрала мої крила?
Нахлібниця визирнула з нірки і сказала:
— Я не дочекалася тебе і з’їла крила.
Засмучена мурашка побрела до свого палацу, постукала в двері. — Приходьте завтра, ми вже спимо, — обізвався сонний голос.
— Впустіть мене, я маленька мурашка Ная. Я теж хочу спати!
— Наші мурашки не швендяють по лісу, ти не наша. Іди звідси, не турбуй нас!
У темному лісі було страшно і незатишно. Ная сіла і знов гірко заплакала.
— Хто тут плаче? — почувся веселий голос мурашки-Нахлібниці. — А, Наю, це ти? Ходімо зі мною, я пущу переночувати...
У нірці Нахлібниці було тісно і тепло, але сумно. І Ная запитала:
— Що ти тут одна робиш?
— Думаю, мрію...
— Я хочу знати, про що ти думаєш-мрієш...
— Е, люба, на чужих думках, як на чужих крилах, не полетиш.
— А хіба на думках-мріях можна полетіти? Як це зробити? Навчи мене. — Дуже просто. Треба заплющити очі і подумки уявити, що летиш... Ная заплющила очі, уявила за спиною крила і полетіла над мурашником, над лісом. Вона не помітила, як заснула. І високе небо всеньку ніч колихало її в зоряній блакиті.

Володимир КОРОТКЕВИЧ
ЧОРТІВ СКАРБ
Казка

В одному прекрасному краї, який лежить трішечки ближче до Сонця і трішечки далі від Місяця, у краї, багатому золотими нивами, прозорими ріками, синіми озерами та темними лісами… Одним словом, у тому краї, де ми з тобою живемо, стояла, а може, й понині стоїть, одна хатина.
А жив у тій хатині селянин на імення Янка. Здоровий, як зубр, добрий і не дуже мудрий. Було у нього п’ятдесят синів, сорок волів і одна кішка. Ну, може, не п’ятдесят синів, а три, не сорок волів, а два. А от кішка була, це вже можете мені повірити. Смугаста. З чотирма лапами. З одним хвостом.
Орав Янко землю, пас корів і хмари. І жив би зовсім добре, якби не звалилася на нього біда.
Було це давно. Так давно, що на Білій Русі тоді ще чорти водилися. І в кожного з тих чортів було своє місце роботи.
Один жив у воді, випасав щупаків, линів та окунів. Був зеленим і кошлатим, дуже схожим на купу баговиння. Звали його Водяник.
Другий жив у лісі, пас оленів і був схожий на оброслий мохом пень. Коли зустрінеш, то й не відрізниш. Звали його Лісовик.
Але був і третій, що жив по хатах і пас цвіркунів, цей був найбільш шкідливим. Ріжки в нього були, як у кізки, зубки, як часничок, хвостик, як помело.
І облюбував цей чорт Янкову хату. І не те, щоб зі злості шкодив, а просто був пустун. Тільки від тих пустощів Янці аж плакати хотілося. Ще б пак! Адже ти теж не від злості пустуєш? Ну от, а батьки часом плачуть. Негарно!
Не стало в хаті від чорта спокою. Позаплітає коням гриви так, що потім не розчешеш, а думають на синів. Вершки з молока позлизує, а думають на бідну кішку. Інколи взимку так завиє у комині, що в людей аж мороз по шкірі і страшно надвір виходити. Або залізе у комин, з’їде по ньому і натрусить у борщ сажі.
А той виймуть із печі пиріг і здивуються: на пирогу невеличкий відбиток. Це чорт на гаряче тісто відпочивати сідав. Грівся з холоду.
Геть не стало життя. Янка йшов ночувати, навіть в холоди, на сінник. Ледь бідних дітей не поморозив. І вирішив, врешті-решт, через ці чортові вибрики, забити хату дошками і податися з дітьми, кіньми волами і кішкою світ за очі. Покинувши свою батьківщину, темні ліси, світлі річки та чисті води. І стало б на Білій Русі менше ще на одну селянську хату, коли б не почулись якось увечері на дорозі важкі кроки.

Тупу-тупу-тупу,
Несе ведмідь ступу.
В ній уперемішку
Цукор і горішки,
Цукерки-солодці
В золотій обгортці.
Навесні і влітку
Несе ведмідь діткам
Солодкую ступу.
Тупу-тупу-тупу…

Йшов поводир з ведмедем. Ходили вони від села до села.
Поводир пісні співав і грав на цимбалах. А ведмідь показував, як жінки воду носять та як діти горох крадуть. І цим вони з ведмедем заробляли собі на харч щоденний.
— Здоров будь, Янку! Чи не впустиш нас з ведмедем переночувати? — запитав поводир.
— Мені що? Ночуйте, — відповів Янка. — Тільки ж сам я на сіні сплю.
— А що таке?
— Та завівся у мене в хаті чорт. Так пустує, що рятунку нема. Віриш, на пирогах відпочиває. У комині виє. І часом, у темні ночі, щось у підпіччі, як жар, горить. Страшно.
— Е-е, — сказав поводир. — Не всі ж такі дурні, як твого батька діти. Щоб ото поводир, та ще з ведмедем, якогось там чорта злякався?! Не бувало ще такого на світі!
— Ну йди, борщу поїж. Там ще горщик з пареною ріпою стоїть, так, коли нічого за ніч не трапиться, то вранці підживишся. А я на сіно. Як стемніє, я в хату боюся заходити.
Ну от, посьорбав поводир борщу, погодував ведмедя та й примостився спати на лаві. А ведмідь уклався біля печі і теж задав хропака.
Це було так давно, що тоді ще на Білій Русі навіть картоплі не водилось. Замість картоплі запарювали ріпу або брукву. І от спить поводир і бачить сон, як він уранці ріпу наминає.
Ледь глупа ніч настала — чорт тут як тут. Скотився комином, здійнявши цілу хмару сажі, і почав, злодіяка такий, нишпорити в печі. Як мовиться, ти за поріг, а він за пиріг. Зняв кришку. Повіяло ситим духом.
“Ага, ріпа. Саме те, що мені потрібно. Я ріпу люблю”.
Але в печі темно, як… у печі. Тоді чорт відсунув заслінку, виволік горщик на припічок, сів, звісивши ноги, і почав наминати за обидві щоки парену ріпу, а лушпайки вниз кидати.
“Нічого, господиня завтра замете. Треба ж, щоб і їй робота була”.
Одна лушпайка впала ведмедеві на ніс, і той прокинувся. Злизав з носа — смачно. І став ведмідь обнюхувати темряву, відшукувати лушпиння і плямкати.
Чорт почув, що внизу хтось облизується і плямкає. А він знав, що в хаті, окрім кішки, нікого нема. І ось якась там кішка плямкає та сопе, і не дає йому, чорту, спокійно ласувати чужою ріпою.
Розвернувся він та й штурхонув кішку ногою.
— Тпрусь! Тпрусь, погань така!
Ну от. А ведмідь це тобі не кішка. І не раджу давати ведмедеві штурхана.
Образився ведмідь. Ухопив чорта, стягнув з припічка і давай його м’яти, давай його прасувати, давай його за роги крутити, як сидорову козу, та бити смертним боєм.
Ледве вирвався чорт з ведмежих обіймів. Злетів на припічок. Якось викараскався по комину. Скотився із даху та й чкурнув подалі від хати. У ліс, як очманілий.
А ведмідь, завдавши чортові перцю, знову заснув як добре поторгувавши.
Вранці усі встали й подумали, що це ведмідь ріпу їв. Здивувалися, що не побоявся лізти у гарячу піч, і зраділи, що з’їв зовсім небагато. Що ж, ведмідь не перший і не останній на світі відбував за чужі гріхи.
Потім доїли те, що лишилося в горщику. Ведмідь на прощання ще й потанцював дітям господаря. І пішли вони з поводирем знову від містечка до містечка, від села до села. Під сонцем і дощем.

Тупу-тупу-тупу,
Несе ведмідь ступу…

Але з того часу чортові пустощі як ножем відрізало.
Коні здорові, сажі в борщі нема, на пирогах ніхто не відпочиває. У комині, щоправда, інколи хтось завиває і в підпіччі щось світиться, але це вже терпіти можна. Передумав Янка залишити свою хату.
Однак на цьому історія не закінчилася, не думайте. Якось восени орав Янка свій клин під озимину. Мокро було. Мрячив дощ, низько над землею пливли чорні хмари. Аж бачить Янка, з-під хмар, з-під самого виднокола, йде хтось до нього по ріллі. Придивився — чи та ба, давній знайомий, чорт.
Йде мокрий, як пес. На кожній ратиці по пуду глини налипло. Під носом від холоду висить велика крапля. А носової хусточки ж у нього немає. Як і в тебе часом, коли вдома забудеш. А ратичкою не дуже висякаєш носа. Йде такий нещасний, такий убогий, що Янці стало жаль його:
— Ти куди йдеш?
— А нікуди, — відповів чорт. — Світ за очі.
Помовчали. Потім чорт питається:
— А скажи ти мені, будь ласка, чи у тебе ще й досі є та кішка?
Янка був людиною не вельми мудрою, то й не знав, про яку кішку мовиться:
— А де ж їй бути, — каже. — Ясно, що в мене. Та ще й шістьох кошенят принесла.
— І усі в матір?
— Атож. Усі смугасті, з чотирма лапами, з одним хвостом.
— З лапами, з лапами, — сказав чорт. — Запам’ятав я ті лапи.
— Їй-богу, шестеро!
— Ну, в такому разі, я ніколи до тебе не повернуся, — зітхнув чорт.
— А треба було б. Дуже.
— Це ж чому?
— Та закопав я під піччю казан із золотом. Скарб. І не завадило б його відкопати, та як згадаю твою кішку — бр-р-р! — ну його, той скарб. Хай пропадає.
— Ти, як холодно стане, приходь. Дивись, ріпу звариш, дітей погойдаєш.
— Ні, ні. Кішки боюся. А ріпи я тепер до самісінької смерті бачити не можу.
Та й пішов собі полем, під дощем, ледь витягуючи з багнюки пудові ноги. Такий собі бідний неборака.
А Янка доорав клин і пішов додому. І тільки дома згадав, як у підпіччі щось світилося, і чорт про якийсь скарб говорив.
Почав копати у підпіччі — на тобі! — викопав великий закіптюжений казан із золотом та червінцями. Неначе жар розлилося світло по хаті.
Так вже світило, так палило, так пекло, що всі роздягатися стали.
Чорт після того у сильні морози все ж приходив. Тільки просив, щоб господар кішку в комору викидав. Борщ варив Янці і дітей колихав, відтоді й пішла приказка, що “щасливому і чорт дітей колише”. А на той чортів скарб збудував Янка собі і всій окрузі нові хати, комори, клуні, нові конюшні. Сади посадив, млин поставив.
У всіх селян по сорок синів і дочок, по сорок коней і волів. І всі хати, як дзвін. І в кожній хаті на вікні, на сонечку, кошик. І в кожному кошику — кішка. І в кожної кішки по шестеро кошенят. От щастя так щастя!
І тому, якщо ти живеш щасливо і радісно, ніколи не дражни ведмедя у звіринці і не кидай у кішку не те що камінцем, а навіть м’якою грудкою землі. Адже ж це вони зробили колись так, що тобі добре. Та й узагалі ні в кого нічим не кидай і нікого не дражни.
Тоді усім буде добре на цій прекрасній землі, яка лежить трохи ближче до Сонця і трохи далі від Місяця. Люди будуть працювати, кішечки будуть нявкати, а ведмеді носити тобі і усім іншим дітям солодкі ступи.

Тупу-тупу-тупу…

Ростислав БЕНЗЯРУК
ЧОМУ В ЗАЙЧИКА ТРІСНУТА ГУБА
Казка

Знаєте, чому в Зайчика тріснута губа? Не знаєте? То послухайте. Було це давно. Невідомо звідки з’явився на дорозі великий камінь. Неподалік від Зайчикової хатки. Сусідка Білочка якось запропонувала Зайцю:
— Давай відкотимо камінь з дороги!
— Не твоя справа! — сказав, як відрубав, Заєць. — Біля мого дому лежить — отже, не чіпай!
— Але ж він заважає звірям ходити.
— Треба під ноги дивитись, а не гав ловити. От і побачимо, хто з-поміж звірів неуважний.
Сподобалося Зайцеві заняття — сяде на призьбі і дивиться, хто спіткнеться об камінь. Першою ногу забила Лисиця. Аж зойкнула від болю, а тут ще й Заєць насмішкувато гукнув:
— А ти, Лиско, під ноги дивись, коли ходиш!
Злісно зиркнула на нього Лисиця. І пошкандибала далі. А Заєць навздогін:
— А ще хвалиться, що найхитріша, найпильніша!
Спіткнувся й Ведмідь. Заревів від злості і болю:
— Хто мені камені під ноги кидає?
Ухопив камінь, щоб відкинути з дороги, а Заєць йому гукає з призьби:
— Негарно, Михайле Потаповичу, чуже забирати.
— А хіба це твій камінь?
— Мій.
— Пробач, не знав.
Поклав Ведмідь камінь на місце, а сам почвалав далі.
«Хто ж винен, — подумав Заєць, — що ви немов сліпі? Ходите, під ноги не дивитись... Адже я жодного разу не спіткнувся!»
Якось і Заєць поспішав додому...
— Кар-р-р!
Підвів Заєць голову, щоб поглянути, де Ворона, спіткнувся і губу розсік.
Білочка визирнула з дупла, подражнила:
— Під ноги треба, сусіде, дивитися, а не гав ловити!
Давно прибрали вже звірі той камінь з дороги, а Заєць й досі, бігає з розсіченою губою.

Наталя ГРОМИКО
ЯК МІСЯЦЬ У КРИНИЦІ КУПАВСЯ
Казка

Стояла млосна літня ніч. На небі — ні хмаринки, і місяцеві захотілося напитися води із криниці. Спустився він на відрі у криницю, напився, сполоснувся. Але як тепер вибратися?
Летіла мимо сова. Попросив її місяць витягти відро разом з ним із криниці. Але сова не захотіла допомогти.
— Мені й без місяця вночі добре, я і в темноті усе бачу.
Проходив мимо кіт. Чує, наче хтось у криниці вовтузиться. Зазирнув:
— Невже миші купаються?
Попросив місяць аби кіт допоміг йому з криниці вибратись.
— А мені вночі і без світла добре полювати, — відповів кіт.
Бігла по цямрині криниці мишка. Попросив її місяць допомогти йому. Запищала мишка:
— Ніколи мені, поспішаю. Треба встигнути на кухні погосподарювати, доки всі сплять…
Нарешті, настав ранок. Зійшло сонце. Прийшла бабуся набрати води. Зачерпнула відро, витягла, — а там місяць.
Обсушила вона того місяця та й назад у небо закинула.
Відтоді місяць завжди світить уночі в бабусине віконце, щоб її онуки темряви не боялися.

Євген РАДКЕВИЧ
ТАЄМНИЦЯ

Бабуся, йдучи в ліс по гриби, сказала Стасику:
— Дідусь хворий, так ти ж дивись, щоб він не вставав з ліжка:
— А якщо не послухається, скажеш мені.
— Гаразд, — згодився Стасик. Після цього він побіг на луг погратися з дітьми. Коли повернувся, то побачив, що дідусь майструє в дворі.
— Дідусю, — сказав Стасик, — я все-все розкажу бабусі.
— Розумієш, — зітхнув дідусь, — я пообіцяв сусідці ясла зробити для корови. — Ясла? — здивувався Стасик.
— Хіба корови ходять в ясла? Я ніколи не бачив, щоб в наші ясла ходили корови.
Він аж засміявся, уявивши це дивне видовище. А дідусь розтлумачив:
— Одне й те ж саме слово може мати багато значень. Ось у тебе зуб є. Так зуб є і в борони, якою поле скородять. Зуб є і у виделці... А ясла, які я роблю для корови, це звичайнісінька годівниця. Ну, та сам побачиш...
— Але ж бабуся тобі лежати веліла.
— Її вдома нема.
— А я обіцяв їй сказати.
— А ти знаєш, що таке таємниця?
— Ні.
— Це коли знають двоє щось і нікому-нікому про те не скажуть. Таємницю бережуть. Нехай і в нас буде таємниця. Згода?
Стасик згідно кивнув головою і почав допомагати дідусеві робити ясла. Разом понесли й приладнали їх у хліві, де стояла сусідська корова. Потім дідусь знову ліг у ліжко.
Незабаром й бабуся повернулася з лісу.
— Ну, Стасику, вставав дідусь з ліжка чи ні? — запитала вона.
Стасик не вмів обманювати і хотів сказати правду, але згадав про таємницю.
— Чому ж ти мовчиш? — допитувалася бабуся.
Стасик підбіг до дідуся і пошепки попросив:
— Давай і бабусі скажемо про таємницю?
А дідусь йому теж пошепки відповів:
— Тоді це вже буде не таємниця.
А бабуся не відстає:
— Бач, шептуни, таємниця в них з’явилася!
Це й вирішило все. Якщо бабуся каже про таємницю, то, мабуть, й знає про неї. І Стасик запитав:
— А ти звідки знаєш, що дідусь уставав?
Тут вже дідусь не втримався, засміявся. А бабуся почала сварити його:
— Мало того, що сам не лікуєшся, та ще й дитину обманювати вчиш...
Коли вона заспокоїлася і вийшла з хати, дідусь дорікнув Стасику:
— Що, не зміг вберегти нашу таємницю?
Стасик лише зітхнув, бо нічого не зрозумів він у тій таємниці.
Дідусь каже — таємниця, а бабуся про це ж саме — брехня. Увечері він побіг до сусідки, побачив, як корова їла свіжу траву з ясел, зроблених дідусем, і повеселішав. А сусідка подоїла корову й пригостила Стасика теплим молоком.
Перед сном Стасик підійшов до дідуся.
— Давай придумаємо ще одну таємницю.
— Давай, — погодився дідусь. — А яку?
— Нехай... нехай нашою таємницею буде корова? Гаразд?
Дідусь у відповідь погладив Стасика по щоці.

Алесь ЗАЙКО
СИНІЙ ДЗВІНОЧОК
Казка

Синій Дзвіночок жив під зеленою Ялиною при самій дорозі. Більш за все на світі любив він співати. Пісень знав безліч і співав їх з ранку до вечора. Щоправда, Синій Дзвіночок ще не виріс — і голосок в нього був слабкий. Лише одна Ялинка й чула, як він співає.
Часом по дорозі йшли і їхали люди. Тоді Синій Дзвіночок напружував голосок, але люди навіть не дивилися в його бік, бо дуже кудись поспішали.
Синій Дзвіночок стуляв свої пелюстки і скаржився:
— Ялинко, ну чому я такий маленький? Чому ніхто не чує моїх веселих пісень?
— Не горюй, Синій Дзвіночку, — заспокоювала Ялинка. — Я тобі допоможу.
Прилетів якось Вітерець, і Ялинка сказала йому:
— Любий Вітрику! Попроси Хмарку, нехай вона поллє Синій Дзвіночок, щоб виріс великий, щоб всі почули його пісні.
Полетів Вітерець в небо, розповів Хмарці про все й просить:
— Хмарко, збирайся, будь ласка, в дорогу. Синій Дзвіночок на нас чекає.
— Гаразд, — погодилася Хмарка. — Тільки допоможи мені пливти.
Вітерець подув — і Хмарка попливла.
Ялинка ще здалеку помітила Хмарку й замахала гіллям:
— Тут ми! Тут ми!..
Розв’язала Хмарка свою чарівну торбинку — і полився на землю теплий дощик. Довго лився, доки не спорожніла вся торбинка.
— Спасибі вам, Ялинко, Вітерець і Хмарко, — радів Синій Дзвіночок. — Я вже великий!
І заспівав свою найулюбленішу пісню.
Співає Синій Дзвіночок, а пташки підспівують дзвінко, весело. Всі почули: і ліс, і поле, і люди, і сонце в небі.

Дмитро БЕЗПАЛИЙ
ЯК ВОВК ОВЕЧКОЮ ПРИКИДАВСЯ
Казка

Жив у Синьому лісі вовк, який не зарізав жодної свійської тварини. Одного разу і йому захотілося покуштувати овечого м’ясця. А як підкрастися до овечок, що паслися на полі, не знав. Та й чабана боявся, бо у того була товста ґирлига. Уперіщить ґирлигою по спині — усі кості переламає. Але не був би той вовк вовком. Якщо наважиться щось украсти — украде.
Побіг вовк у село. Там в одного господаря поцупив овечу шкуру, що на плоті сушилася. Вліз у неї й став схожим на овечку. Вийшов на узлісся та й чекає. Як тільки овечки наблизилися, вовк — скок, і прибився до овечого гурту. Овечки навіть не наполохалися. Ходить вовк поміж овечок та й вибирає найтовстішу.
А тим часом до овечого гурту підкрався другий вовк, який на своєму віку чимало овечок зарізав. Як на біду, пастух сів біля великого каменя і заснув.
Вискочив з лісу вовк-розбійник. Овечки розбіглися. А вовк в овечій шкурі не втікає: свій свого не чіпатиме. Він і забувся, що на ньому овеча шкура. Накинувся вовк-розбійник на вовка в овечій шкурі, ухопив за шию і поволік до лісу. Вовк в овечій шкурі тільки ногами дриґає, задихається. У лісі вовк в овечій шкурі очумався, хутенько скинув із себе чужу шкуру і завив від болю. Та так сильно, що й чабан прокинувся.
Вовк-розбійник побачив, кого він приволік, махнув хвостом і побіг своєю дорогою.
А вовк з прокушеною шиєю сидить на задніх лапах та виє. Чабан підбіг, та як уперіщить ґирлигою по спині — аж кості у вовка затріщали. Підхопився він і кинувся навтіки.
Підібрав чабан овечу шкуру, розіслав біля каменя, ліг відпочити. На овечій шкурі гарно лежати. А вовк довго хворів — доки шия загоїлася і кості зрослися.
Після цього він зарік собі дав: ніколи не чіпати свійських тварин.

Лариса ШИПУЛЯ
КАРТОПЛИНА Й ВИНОГРАД
Казка

Одного разу в Ташкент привезли картоплю. Коли їхали по старій вулиці, кузов струснуло — і одна картоплина випала.
— Ой, ой! — тонесеньким голосом закричала вона. — І так боки болять від довгої дороги, а тут ще об камінь вдарилась.
Ніхто не звернув уваги на картоплину. Тільки маленький хлопчик, який грався неподалік з м’ячиком, підняв її й пожбурив за пліт. І впала картоплина в сад, на м’яку траву. Озирнулася й бачить: біля стовпчика росте виноград.
— Ого, який ти високий! — здивувалася картоплина. — До тебе не дотягнутись.
— Хто це попискує? — почулося у відповідь.
— Це я, картоплина.
— Звідки ти тут взялася?
— З Білорусії приїхала. Дуже стомилася: тряслася в поїзді, потім у машині. Зараз відпочиваю.
— А чому ти така сіра, некрасива?
— Я тільки зовні сіра, тому що живу в землі. А знімеш одяг, я біла, чистенька.
Виноград не повірив.
— Ні, ти сіра! Не те, що ми, південні рослини.
Поглянь сама: жовті дині, смугасті кавуни, я, виноград, зелений. Куди тобі з нами рівнятися!
Картоплина подумала й відповіла:
— Авжеж, ви всі гарні. Але без кавунів, без динь, без винограду можна обійтися. А без картоплі? І бабка, й каша, й оладки, — усе з картоплі. А який смачний борщ чи суп, коли в ньому є бодай одна картоплина! У кого не запитай, всі люблять картоплю. А виноградом ласують опісля, пообідавши. Тепер розумієш, хто з нас потрібніший людям?..
Виноград не встиг відповісти. Саме цієї миті до саду зайшла жінка. Вона помітила картоплину, підняла її й понесла на кухню.

Раїса БОРОВИКОВА
ДВІ СЕСТРИ
Казка

У лісі, густому й темному, жив чарівник, якого звали Можу Те На Що Здатний. Але казка не про чарівника, а про його дочок — Глею та Бімбок. Бімбок була надзвичайно вродлива: тоненька-тоненька, з довгим чорним волоссям, яке аж заплутувалося у траві, коли Бімбок рвала білі квіти. Більше вона не вміла нічого робити. Коли квітів збиралося стільки, що з пелюсток можна було пошити плаття, Бімбок кликала Глею, меншу сестру. Вона теж була вродлива, але всі захоплювалися працьовитістю Глеї, її вмінням шити обнови з пелюсток, з трав, з тополиного пуху і кульбаби.
Ось і того дня, про який я хочу розповісти, Глея шила з сухої глиці курточку для їжачка. І раптом із-за дерева долинув сердитий голос Бімбок:
— Глеє! Хіба ти не знаєш, що, я йду на бал до русалок? На бал! На бал!.. Мені потрібне нове плаття!
І Глея відклала вбік курточку, яку шила для їжачка, й побігла до Бімбок.
— Ці пелюстки, сестричко, нагадують хмарки, — сказала Глея, побачивши купу білих пелюсток. — Я могла б пошити з них гарне плаття, але такі ж білі плаття будуть і в русалок. Краще пошию тобі плаття з пелюсток курячої сліпоти. У вечірніх сутінках ти будеш схожа на сонячний промінь!
— Гаразд! — сказала Бімбок і додала:
— Плаття принесеш увечері!..
Ой що це було за плаття! Незвичайне... Сяйливе... Воно пахло лугом і сонцем. Навіть Бімбок задоволено посміхнулася.
— Йди, — сказала вона Глеї, а сама мерщій зодягла плаття і відчинила вікно, так їй гаряче стало від хвилювання.
Саме в цю мить пролунав глумливий сміх старого Ворона-Крумкача, який зазвичай спав на гілці могутнього дуба і в снах бачив лиш одне: війни, війни, війни...
— Ти й справді думаєш, що плаття гарне? — крикнув Крумкач. — Як ти могла довіритись Глеї! Плаття пошите з болотяної трави. Ха-ха-ха!..
І тоді Бімбок тупнула ніжкою й почала зривати з себе плаття.
— Глеє! Негіднице! — закричала вона.
А старий Крумкач, сівши на пліт під вікном, заговорив по-змовницьки:
— Зараз прибіжить Глея. Попроси, щоб пошила тобі плаття з місячного сяйва або з річкової хвилі...
А Глея уже убігла до кімнати:
— Що трапилося, сестрице? Тобі не сподобалось плаття?
Бімбок ще раз тупнула ніжкою:
— Хочу плаття з місячного сяйва або з річкової хвилі!
— Це неможливо, — зітхнула Глея. — Місячне сяйво невловиме, так само як і річкова хвиля.
— Ха-ха-ха! — засміявся старий Крумкач і знову всівся на гілку могутнього дуба.
Щоки в Бімбок почервоніли. «Хіба ти не бачиш, що Глея тебе ненавидить?!» — кричала злість у її серці. І Бімбок накинулася на Глею.
Будь-які чвари, навіть найкоротші, починаються тоді, коли людське серце залишає любов.
Глея не плакала, хоч стусани сипалися й сипалися на неї.
А старий Крумкач тим часом підлетів до вікна, за яким Можу Те На Що Здатний читав чарівну книжку.
— Як ти можеш читати в таку хвилину? — злорадо закричав він. — Твої дочки порушили родинний закон!
Можу Те На Що Здатний зітхнув на повні груди й відразу опинився в кімнаті Бімбок. Він не любив довго говорити, тому сказав коротко:
— Ти, Бімбок, будеш кожного року міняти своє вбрання і — лишатися в тому ж самому. А ти, Глеє, повертайся на своє місце й закінчуй шити курточку для їжачка.
І Можу Те На Що Здатний знову зітхнув на повні груди й зник, ніби його й не було в кімнаті.
А Глея злякано зойкнула. З високого крісла, де сиділа Бімбок, сповзла довга тонка Гадюка, яка з того часу щороку міняє свою шкіру і залишається все такою ж... тонкою довгою Гадюкою. Але розмова тепер не про неї.
Коли ви побачите в річці чи в озері спритну сяйливу Плотвичку, знайте, що вбрання їй пошила Глея з легкого пилу, який струшують зірки, падаючи на землю. А побачите в лісі Білочку, яка стрибає з дерева на дерево, знайте: це вона шукає Глею, щоб подякувати їй за теплу шубку.

Ростислав БЕНЗЯРУК
ВЕСЕЛА ПІСЕНЬКА

Стрибала по болоті Жаба. З купини на купину, з купини на купину. Зирк — згорточок лежить. Розгорнула, а там ноти. «Ого, пісенька! — зраділа вона. — Зараз вивчу — і стану відомою співачкою».
Прилаштувала на купині ноти й почала розучувати:

Ква-ква-ква,
Ква-ква-ква...

— Ет, сумна ця пісенька! — невдовзі вирішила Жаба і відклала ноти вбік.
Бусол, який був саме неподалік, сказав:
— Може, ти не розумієш музики? Віддала б краще ноти Солов’ю. Він співак першокласний: розбереться, яка це пісня.
— Не вчи вчену, ква-ква! — засміялася Жаба. — Я вже сама розібралася: су-умна пісенька! Занесу Качці — моїй сусідці: до неї ближче стрибати...
Коли Качка почала розучувати ноти, в неї вийшло:

Кря-кря-кря,
Кря-кря-кря...

— Твоя правда, сусідонько: нецікава пісня. Заспіваєш — спати хочеться, — позіхнула Качка.
— От бачиш: сумна пісня! — повчально сказала Жаба Буслу. — Не одна я так думаю.
— Хоч я й не музика, але мені здається, що пісенька сподобалася б Солов’ю. Віднеси йому ноти, Жабонько! — наполягав Бусол.
— Будь ласка! — надула щоки Жаба. — Сам побачиш…
— Яка весела мелодія! — вигукнув Соловейко, коли Жаба принесла йому ноти.
— Не поспішай так говорити! — зауважила Жаба. — Ми з Качкою спочатку теж так думали... Сумна пісенька, інакше хто б викинув її?
— А може, її загубив якийсь музикант? Гаразд, залиш мені ноти. Спробую розібратися в них.
— І скільки часу тобі на це потрібно?
— Тиждень.
— Ква-ква! — зареготала Жаба. — Щоб розібратися в музиці, потрібно тиждень? Ква-ква!
— Тиждень, а можливо, й більше...
Коли через тиждень Жаба зібралася йти до Солов’я, вона почула незнайому веселу мелодію, яку грав на скрипочці Коник-стрибунець. Всі — і бджілки, і пташки разом з Солов’єм співали пісню. В ній розповідалося, як гарно жити на
землі, де кожну травинку, кожне деревце пестить вітерець, куди посилає своє
золоте проміння тепле сонце...
— Що це за пісенька? — запитала Жаба в Бусла. — Я її чомусь не знаю.
— Слова для цієї пісеньки написав Соловей, — відповів їй Бусол. — А мелодія та, що ти знайшла. Бачиш, яка пісня може вийти, коли ноти потраплять до того, хто розуміється в музиці?

Василь ГУРСЬКИЙ
ВІРНІ ДРУЗІ
Казка

Жив собі в лісі Заєць. Ні з ким не сварився, ні з ким не сперечався. Неподалік від нього, під кущем ялівцю, поселився Їжачок. Лагідне звірятко, нікому ока не запорошить. Познайомилися Заєць та Їжачок, почали разом гуляти. Помітила їх Білочка і розсміялася: такі вони різні, друзі. Заєць великий, мчить ніби вітер. А Їжачок — маленький, повільний, як черепаха.
— Недовго ви товаришуватимете, — мовила Білочка. — Лопне ваша дружба при першій же нагоді, як бульбашка дощова.
— Поживемо — побачимо, — відповіли Їжачок і Заєць.
Одного дня в ліс прийшла біда. Голодний Вовк помітив звірят і зрадів: відразу з’їсть Їжачка, а потім, коли додасться сил, наздожене Зайця.
— Рятуйтеся! Вовк-розбійник наближається! — тривожно зацокотіла Білочка. Заєць звівся на задні лапки і побачив хижака, який принишк за кущем.
— Утікай, Їжачок! — гукнув він і кинувся навтіки. У Їжачка ніжки коротенькі — не втекти йому, небораку. Тому він згорнувся в клубочок, наставив свої гострі голочки і завмер.
— От і скінчилася ваша дружба! — зацокотіла Білочка. — Справжні друзі в біді пізнаються.
А Вовк ударив лапою Їжачка і аж заскімлив від болю — об голочки поколовся.
Тим часом повернувся Заєць, аби якось допомогти другові. Вовк залишив Їжачка — і за ним, довгоногим. Заєць зробив по лісу коло, друге. Не відстав Вовк, слідом мчить. Чути тільки важке сопіння та тупіт. І раптом... як заскімлить Вовк, як завиє на весь ліс! Це Їжачок підкотився йому під ноги, і хижак знову поранив об голки лапу.
Покачався Вовк по землі, рану зализав і неохоче поплентався геть — відступився від звірят.
Білочка все це бачила. Вона спустилася з ялини до Їжачка і Зайця, зацокотіла винувато:
— Пробачте, що сміялася над вами. Тепер знаю, ви — справжні друзі.

Ніна НАСУЛЬСЬКА
ВНУЧКА
Казка

Жили собі дід та баба. Дітей у них не було. Пішла якось баба на город і знайшла там в капусті дівчинку. Питались питались, чия дівчинка, так і не допиталися. Залишилася вона у діда з бабою.
— Як же ми назвемо її? — питає баба. — Може, Галею?
— Ні! — заперечив дід. — Он в сусіда внучка Галя. Так дому не тримається. Відра води старим не принесе.
— Тоді, може, Настусею?
— В другого сусіда внучка Настя. Так знай тільки виспівує в садочку. Нема, щоб на городі грядку прополоти, допомогти бабі...
Дід з бабою імена перебирають, ніяк добрати не можуть. А внучка ледаркою росте, тільки їсть та спить. Імені немає, то люди її Внучкою й звуть.
Зістарілися дід з бабою та й померли. А Внучка поїла все, що було, і сидить голодна. Грядку копати не хочеться. Скопала б, може, та садити не вміє. Посадила б, може, та чекати потім, доки що виросте.
«Піду в ліс, — вирішила Внучка. — Там ніхто нічого не садить, само росте. Наїмся ягід, назбираю грибів...»
Так і зробила. У лісі наїлася ягід і почала гриби збирати. Шукала, придивлялася до землі, а грибів — нема. Стомилася, лягла під ялиною відпочинути. А там, на ялині, білочка гриби сушила-пересушувала. Зніме з одного сучка та на інший перенесе, де більше сонечка.
«Ага, — думає Внучка, — не там я шукаю гриби. Вони ж на деревах ростуть. Білочка он скільки назбирала».
Полізла вона на дерево, на друге — нема нічого. А як злазила — спідничку порвала. Заплакала на весь ліс:
— Хоч би хто пожалів мене, сиротину!..
Білочки позбігались, дивляться. Потім одна й питається:
— Яке в тебе горе?
— Дід з бабою померли, — жаліється Внучка. — Годувати мене нікому.
Білочка й каже:
— Дівчинка ти величенька, гарненька. То не лінуйся, працюй і хороше житимеш...
Взялася Внучка за розум. Дома все робить, людям стареньким допомагає. І люди полюбили її, щиру працівницю, і назвали Любою.

Марія ВОЙТЯШОНОК
ХТО СПИТЬ ДЕ ПОПАЛО?
Казка

Бабуся сварила кота кожного дня. То зламає вазон на вікні, граючись. То обірве фіранку, гойдаючись на ній, як на гойдалці. То розіб’є блюдце чи миску. То залізе на подушку, спить, мишей не ловить. Ніякої від кота користі, вважала бабуся, лише шкода.
Сів якось вранці кіт на підвіконні, почав умиватися. Довго вмивався, чепурився. І раптом подумав: «А чи не вимити мені за одно й бабусине вікно?»
Щоб вікно було біле-біле, помив його... сметаною.
Знову крик і ґвалт. Свариться бабуся, гультяєм кота називає.
«Ну ніяк їй не догодиш, — міркував збентежений кіт, сівши біля кошика, де лежало бабусине в’язання. — Щоб іще зробити добре? А сплету я сам собі шкарпетки».
І розкотив клубки по підлозі. Клубки були сірі, чорні, білі. «У самий раз! — радів кіт. — Я теж смугастий».
Вертівся, як мотовило, стрибав веретеном, такий шум здійняв, сміття натрусив. Всю пряжу перемотав, а п’ятки все одно лишилися голі.
Знову крик і ґвалт. Свариться бабуся, ледь не плаче. Такий нехороший кіт у хаті!
«Зроблю нарешті добру справу, — вирішив кіт, — зловлю мишку».
Довго стояв в кутку за піччю. Потім сів. Затим задрімав. А коли проснувся, ніяк не міг зрозуміти: хто це шарудить в кошику — бабуся чи мишка? Бабуся теж любить покорпатися в мішечках з сушеними ягодами, грибами; пошелестіти папірцями. То рукавом, то подолом махне, зачепить, як мишка хвостом, що-небудь, скине з лавки... Одначе, хто ж це там, врешті? Може, визирнути, подивитись? Ні. Так добру справу можна зіпсувати. Треба вистрибувати несподівано.
Кіт стрибнув... і відразу втрапив у бабусину пелену.
Цього разу бабуся розсміялася та так в подолі і винесла кота надвір. Набрид їй нерозумний кіт.
Що було робити? І наважився кіт піти на полювання. Самий раз переконати бабусю, як він потрібний у хаті.
Нагострив на плоту кігті. Хвіст підібрав під пасок — на полюванні він заважатиме. Витягнувся, щоб зручніше повзти по землі.
Крався тихше за бабусю, яка ходить, як мишка. Крався до плоту, де в кропиві порпались курчата. «От буде смаженина для бабусі!» — тішився кіт. Тільки було намірився ухопити найжовтіше, як хтось боляче смикнув його за вухо. Знов бабуся! «Не чіпай писклят, тим паче своїх! — сварилася вона. — І коли ти тільки почнеш мишей ловити, лежебоко?»
«Цього не роби... цього не чіпай... Того не лови, бо свій... Кого ловити? І миші ж можуть бути свої», — в розпачі міркував кіт.
Аби більше не помилятися, він замкнув усі нори, склепи і навіть підпіччя. Важку в’язку ключів прив’язав до паска, — тепер вже миші удень дуже не розгуляються. Сів на вікні і замурликав: «Я найслухняніший у бабусиній хаті...»
Пісенька була така тиха, така ніжна, що очі самі заплющилися, і кіт заснув.
Він співав пісеньку собі на втіху кожного разу, коли траплялися неприємності, і до нього відразу ж приходив сон. Кіт спав де попало: на підвіконні і на полінах, на лавці і на травичці. Постелька — бочок і животик. А звати його як? Лежень-лінивець? Ні! Бабусин котик! Тому що тепер щоночі він знімає з паска ключі, відмикає нори, склепи, підпіччя і, нарешті, ловить мишей.

Михась ШУБИЧ
ПРАЦЬОВИТА ХМАРИНКА
Казка

Першою прокинулася кульбабка. Протерла очі, здивувалась:
— Ой, ледь не проспала!
І почала будити мурашок:
— Гей, відчиняйте двері, вікна! Час за роботу братися...
Ліс наповнився дзвінкими голосами. Весело і посміхнулося сонце, зігріваючи працьовитих лісових мешканців. І лише білій хмаринці, що гуляла по небу, не було чим зайнятися. Вона опустилася нижче, зачепилася за гілля високого дуба й загойдалася туди-сюди.
Старим дуб невдоволено зашамкотів листям:
— Ну чого літаєш гуляючи?
— А я нічого не вмію робити.
— Вчитися треба! — зашумів дуб і відпустив хмаринку.
Але не встигла вона здійнятися над лісом, як зачула голос землі:
— Гей! Що ти там робиш угорі?
Хмаринка поглянула вниз і здивувалася:
— Ой, яка маленька хмаринка!
— І зовсім я не хмаринка, а кульбаба. І не маленька я: лісові мешканці доручили мені будити їх вранці до роботи…
— А я — хмаринка і не вмію нічого робити...
Хмаринка заплакала.
— Невже дощик пішов? — визирнула з дупла білочка. — Як добре — гриби виростуть.
Збіглися лісові жителі.
— Звідки дощ? — не могли зрозуміти вони. — На небі ж жодної хмарки.
— А я? — обізвалася хмаринка. — Бачите, я прилетіла.
І тут Зайчик-побігайчик як закричить:
— Дивіться, дивіться — гриби виросли!
І правда, з-під рудого листя, з моху пробивалися на світ боровички, сироїжки, лисички…
— Ура хмаринці! — застрибала кульбабка. — Це вона вміє робити дощик, я сама бачила.
І лісові мешканці стали дякувати хмаринці за дощик-грибосій, запрошувати до себе в гості.
— Молодець хмаринка! — радів дикий кабан.
— Маленька, а така працьовита! — захоплювався ведмідь.
— Це моя подружка! — хвалилася всім кульбаба. — Дивіться, вона схожа на мене.
Справді, хмаринка була біленька, пухнаста, як кульбаба.
— Ой, мені час додому, мама шукатиме, — сполошилась хмаринка. — А завтра я знов прилечу до вас, друзі. Покроплю теплим дощиком суничну галявину, малинник, чорничник — увесь ліс.
Саме в цю мить подув вітерець, і хмаринка полетіла за горизонт.

Ригор ІГНАТЕНКО
ЛІСОВА ЦОКОТУХА
Казка

Летіла сорока де прямо, де боком, довгим хвостом трясла, лісові вісті несла.
А на узліссі сойка жолуді на зиму заготовляла. Сідала на гілку дуба, вибирала найспіліші і несла на лісосіку. Там ховала їх у м’який мох і поверталася знов на дуб.
Помітила це сорока та в крик:
— Подивіться, сойка жолуді ховає! Сойка жолуді ховає!
Цей нестямний сорочий крик не сподобався сойці. Вона кинулася до сороки, аби її провчити, та хіба її наздоженеш! Поганялася за сорокою та в поруділу крону дуба пірнула, аби від довгохвостої цокотухи відчепитися. Полетіла сорока далі.
Бачить, білочка хатку собі на сосні будує. І нум цокотіти:
— Погляньте лише, що за господиня! Ще де ті холоди, а вона вже хатину до зими лаштує!
Довелося білочці припинити роботу, сховатися від цокотухи. Не оберешся лиха, коли яструб почує та прилетить сюди.
Бачить сорока, що білочка кудись зникла, і полетіла до джерельця, аби напитися води. Зирк, а біля нори борсук лежить. Тлустий такий, гладкий. Перед зимовою сплячкою ліг на сонечку погрітися і задрімав. Сорока як зарепетує на весь ліс:
— Хтось борсука вбив! Хтось борсука вбив!
Почув борсук це лементування та мерщій у нору — якомога далі від цокотухи.
Покрутилася сорока біля темної борсукової нори і полетіла геть.
А тут саме заєць на осінню галявину вибіг. Вже на зиму почав переодягатися: лапки й живіт побіліли. Помітила його сорока і знов галас здійняла:
— Заєць у білих штанях і в білій сорочці! Гляньте, заєць у білих штанях і в білій сорочці!
Заєць, не довго думаючи, скік у поруділий осичнячок — тільки хвостиком майнув!
Кинулася сорока туди-сюди — нема зайця. І далі полетіла — довгим хвостом затрясла, лісові вісті понесла.
Всюди вона, сорока, бувай, все бачить і все знає. Та тільки завжди дивується: чому її цокотухою називають? Важко самій здогадатися. Може, ви підкажете?

До змісту РОЗУМНИЙ ПІВНИК
Казки та оповідання для дітей білоруських письменників
у перекладах Данила КОНОНЕНКА