РЕЛІГІЇ.
Дитяча енциклопедія

РЕЛІГІЯ СТАРОДАВНЬОЇ МЕСОПОТАМІЇ

МІЖ ТИГРОМ І ЄВФРАТОМ

Месопотамію — родючу долину між двома великими річками Азії Тигром і Євфратом — називають колискою цивілізації. Шість тисяч років тому в понизов’ї цих річок уже були міста, обнесені міцними стінами, а довкола них розлягалися оброблені поля, помережані зрошувальними каналами. Найбільшим містом був Урук. Жили в цій місцевості, вирощували врожаї, випасали худобу, воювали — місто на місто, рід на рід — шумери.
Історія цього народу подібна до книги, в якій вирвано бозна-скільки перших сторінок, — адже ще не існувало писемності, а з пам’яті поколінь дуже швидко стиралися спогади про предків. Мова шумерів не була схожа на говірки навколишніх племен. Невідомо, коли й звідки вони прийшли в Межиріччя, скільки тисячоліть тривало їхнє непомітне животіння в хижах із трави й пруття.
У середині 4-го тисячоліття до н. є. з шумерами сталися воістину дивні перетворення. Протягом усього лише декількох поколінь вони навчилися будувати міста й ото чувати їх міцними стінами, прокладати зрошувальні канали і створювати перші у світі складні іригаційні системи. Шумери винайшли колесо і, встановивши його горизонтально, перетворили на гончарний круг. Але найвидатнішим їхнім відкриттям була, певне, писемність — клинопис. «Аркушами», на яких вони писали, слугувала сира глина. Записи, потрібні ненадовго, так і залишалися на сирій глині, яку щоразу м’яли для нових заміток. А клинописні таблички з важливими текстами випалювалися, після чого їх можна було зберігати як завгодно довго. Вони переписувалися, а точніше, перетискувалися з таблички на табличку протягом багатьох століть.
У наш час археологи розкопали цілі бібліотеки — десятки тисяч глиняних сторінок, їх заново навчилися читати лише в XIX ст. З’явилися переклади текстів стародавніх гімнів, оповідань про діяння богів.
Кожне місто мало свого бога-покровителя, а також спільних богів. Скільки ж їх було? Поки що вчені нарахували 3300! У Шумері народжувалися поети, імена яких нам, на жаль, невідомі. Вони складали чудові твори про подвиги богів і про героїв, подібних до богів. Релігія породила поезію. А писемність допомогла в розробці складних ритуалів і перетворила вірування людей у систему вчень.
Упродовж кількох тисяч років у Межиріччі одні міста поставали, інші занепадали.
Із часом запустів шумерський Урук і розцвів Вавилон. На зміну Шумерському прийшло Ассиро-Вавилонське царство. Потім цю велику державу, підкорили перси... І кожного разу після чергового завоювання релігія якось змінювалася. А відтак, задовго до приходу Александра Македонського, Вавилон упав остаточно, поховавши із собою і стародавні вірування. Але й тоді не все щезло з пам’яті! Іудаїзм, а пізніше християнство й іслам запозичили в шумерів та вавилонян легенди про Всесвітній потоп, про Вавилонське стовпотворіння. Учені зібрали чимало доказів того, що ці релігії започатковані ще у віруваннях, які зародилися на рівнині між Тигром і Євфратом.

ЯК НАРОДИЛИСЯ ХРАМИ?

Найбільшими приміщеннями у найдавніших відомих науці поселеннях шумерів були комори, в яких зберігалися громадські запаси зерна. Хліб був священним. Адже він— джерело життя. Напередодні сівби й після жнив здійснювалися ритуали, проводились свята на честь богині родючості Інанни. Так комори стали першими святилищами, прообразом храмів.
Із розвитком міст храми-комори розросталися до поважних розмірів, перетворившись на будівлі зі складним плануванням. На зміну простим капищам прийшли приміщення, в яких установлювалися статуї богів чи богинь. Поряд були «спальні», де, як вважалося, боги ночували. Храми багатіли, тому знадобилися приміщення для зберігання запасів їжі, коштовного начиння.
Усі будівлі споруджувалися з великих блоків цегли-сирцю — суміші глини й посіченої соломи, висушеної на сонці. Матеріал був неміцний. Тому доводилося зводити масивні стіни. Але все одно будівлі з такої цегли порівняно швидко руйнувалися. Минало 100—150 років. Храм розвалювали, майданчик утрамбовували і на священному місці зводили нову споруду. Таким чином храми відроджувалися по 20—30 разів, усе вище й вище здіймаючись над містами. Це породило й особливості архітектури храмових будівель.
Класичною формою месопотамських храмів стала східчаста вежа — зикурат. На високих і широких підвалинах зводились уступами яруси приміщень. Із ярусу на ярус вели сходи.
Найзнаменитішим храмом була споруда, відома в історії як Вавилонська вежа. На квадратному підмурку з довжиною сторін близько 180 м підносилися уступами вісім поверхів. У найвищому розташовувалася спальня богів. Багатство оздоблення цього храму вражало уяву. Там знаходилася величезна золота статуя бога Мардука — покровителя Вавилона. Стільчик для ніг, трон і стіл робилися також із кованого золота. При храмі були приміщення для зберігання архівів, бібліотека, школа, майстерні, склади, місця, де могли заночувати прочани й купці, які прибули з далеких країв.
Влада жерців була великою. їхня могутність здавалася безмежною і вічною. Але колос Вавилонського царства виявився «на глиняних ногах», як і храми його з цегли-сирцю. Впало Ассиро-Вавилонське царство. Родючі долини Тигру і Євфрату захопили перси, й забулися стародавні релігії. Замовкли молитви-плачі, в яких просилося у богів про допомогу й милосердя. Довгі століття тривало це мовчання, аж доки вчені розкопали старовинні пагорби Межиріччя і відкрили цивілізацію, найдавнішу в світі культуру, та розгадали мову череп’яних сторінок...

Із «Покаянних псалмів»

Жрець (до бога):
— Що сказав, що задумав твій слуга, о владико?
Хай вуста його мовлять невідоме мені.

Той, що кається:
Моя скверна велика, я грішив безупинно,
хай іде моє горе, хай пощезне в степу.
Моя скверна велика, бо грішив я постійно.
Хай іде моє горе, хай пощезне в степу.

Жрець (до бога):
Твоя воля могутня йому руки зв’язала.
Він би визнав тебе, але ж знать не дано...
Над благанням його щирим зглянься,
«Пощади і помилуй»,— він говорить тобі;
Подивись на його тяжку скруту,
заспокій своє серце, пом’якшай до нього...
Прийми його дар, прийми його викуп,
на блаженній землі хай він служить тобі,
його щедрість всіх благ в твій олтар
хай постачить, хай наповниться нею твій храм...
Ти поглянь, о владико, як зітхає слуга твій,
легким духом дихни, відпусти його враз
та приборкай свій гнів справедливий,
ланцюги з нього скинь, щоби він відпочив...

ХТО ТАКІ «ЕН»?

У часи храмів-комор над людьми владарювали жерці. їх називали «Ен» — «головний». І в багатьох стародавніх богів імена та-ксож починаються із цих же двох літер. Так, наприклад, ім’я Енкі можна буквально перекласти як «владика землі», а Енліль — «владика вітру».
Жерці впродовж тисячоліть залишалися єнами, головними в житті міст і держав, адже немає нічого дужчого від влади над думами, свідомістю людей. Царі приходили на поклон богам і жерцям у храми, приносили пишні дари.
Шумери й ассирійці вірили, що боги живуть у своїх статуях. Храмові статуї виготовлялися з цінних порід дерева й покривалися золотом або слоновою кісткою. їх зодягали в пишні одежі, голови увінчували коронами, начіплювали намисто, підвіски, браслети. Над кожною новою статуєю здійснювався таємничий обряд надання життя. Очі й вуха відкривалися, щоби бог міг усе бачити й чути , вуста обмивалися, щоб споживати питво та їжу.
Бог жив у храмі разом зі своєю сім’єю. Його, як царя, обслуговували жерці та їхні помічники. Найдобірніші продукти й худоба надсилалися до храму для божества. Його «трапези» здійснювалися двічі на день — уранці й увечері, за щільною завісою, щоб прості смертні не могли споглядати цю процедуру.
За завісу вносилися посудини для обмивання рук. Вважалося, що бог мив руки перед їдою й після неї. На столі перед ним розставлялися наїдки і питво. Бог начебто «поїдав» усе це поглядом. їжа перетворювалася на джерело сили й могутності.
Після трапезування усе найсмачніше відправлялося цареві. А рештки — чималі — в залежності від рангу ділилися між жерцями й служителями храму.
Навіть поважні сановники, не кажучи вже про звичайних людей, дуже рідко мали можливість бачити божество. Але царі, начальники, багаті купці знайшли спосіб бути весь час поряд із богом. Вони дарували свої статуетки храмам. Ці адоранти — зображення шанувальників божества — встановлювалися у святилищі. І молитви, які виголошувалися біля домашніх алтарів, доносилися вустами адорантів просто богові у вуха.
Але боги не завжди сиділи замкненими у своїх храмах. У дні свят їх виносили за межі храмів, а іноді боги навіть ходили один до одного в гості.
Найважливішим святом був Новий рік. У ті часи, коли столицею держави став Вави-лон, бог — покровитель міста Мардук — на цілий тиждень виходив з храму. Він споглядав, як йому поклоняється і як на його честь веселиться народ.
Під час свята здійснювався обряд підтвердження влади царя й одночасно — його залежності від Мардука. Великий правитель, перед яким тремтіла вся країна, складав перед богом усі атрибути влади, покірно підходив до статуї, одержував від неї символічного ляпаса. Після цього жерці повертали йому знаки царського достоїнства. Упродовж усього тижня, тримаючи перед собою таблички з клинописом, жерці читали гімни про діяння богів, про створення й будову світу, співали пісні зі славослів’ями богам.

Жертвоприношення богині Інанні

Тебе прославляю я, діво, тебе величаю я в пісні!
Олію, плоди, молоко й пиріжків сім печених
я тобі виставляю на стіл царства;
чорного пива я наливаю,
світлого пива я наливаю...
воно радує серце й народжує пісню,
з молитвою вдячності я приношу тобі,
щоби ти примирилась,
меду, й вершків, і пива я приношу тобі;
пироги, мед ще й вершки я приношу тобі,
білопіннеє пиво я приношу тобі,
мед і пінисте пиво я приношу тобі,
щоби бог до людини розділить з нею учту
поспішив підійти.
Тебе прославляю я, діво,
тебе величаю я в пісні.
Царицю небес і землі, пані я славлю мою;
перед святою моєю богинею,
перед її лицем я веселюсь!

СВІТ БОГІВ, ЛЮДЕЙ І ВСІХ ІНШИХ, ЗА ВИНЯТКОМ ЗВІРІВ

Спочатку в стародавньому Шумері вважали, що боги живуть довкола людей, але їх просто не можна побачити. Як і люди, боги бенкетують, воюють, гніваються й радіють, люблять і ненавидять. Люди ще не знали, як був створений світ. Вони просто над цим не замислювалися. Надто вже важко було вести їм боротьбу з наслідками вічних сварок і злоби богів — посухами й повенями, неврожаєм і мором худоби, небезпеками та хворобами, які чигали щодня. Лише через дві тисячі
років, коли піднеслося місто Аккад і об єднало всі інші міста Месопотамії, склалася легенда про те, як утворився світ.
Виявляється, спочатку були тільки Ап-Су — володар прісних вод і Тіамат — богиня безмежних вод солоних. І більше нічого. Прісні й солоні води змішалися. Від цього з’явилися старші боги, а потім ще багато молодших. Усім їм було страшно й тісно жити у світі без верху і низу, без тепла й світла.
Старезного батька Апсу дратували претензії невгамовних молодих богів, і він вирішив знищити їх, щоби знову поринути у вічний спокій. Боги здогадалися про це. Мудрому Енкі вдалося приспати діда, а потім убити його. Енкі розрубав тіло Апсу на багато шматків, які перетворилися на суходіл, ріки, воду й вогонь.
Тіамат страшенно розгнівалася, дізнавшись про загибель чоловіка. Вона створила одинадцять чудовиськ і пішла війною на молодших богів. Боги бенкетували, коли дізналися про загрозу. Вони взялися вирішувати, кому виступити проти Тіамат і її воїнства. Ніхто, навіть Енкі, не відважився очолити похід. Лише наймолодший із богів, Мардук, устав і мовив:
— Я готовий!
— Але що ти зажадаєш від нас натомість? — запитали боги.
— Щоб ви визнали мене царем над собою.
— А чим ти можеш довести свою силу? — поцікавилися боги.
Мардук усього лише силою слова погасив, а відтак знову запалив зірку. Богів потрясла така могутність Мардука. Вони обрали його своїм ватажком і благословили на битву.
Він озброївся луком, дрючком і сіттю, узяв собі в помічники чотири вітри, сім бур і вступив у герць. Перш за все Мардук загнав у роззявлену пащу Тіамат злого вітра, так що вона не могла її стулити, а потім уразив стрілою. Після цього він розправився з одинадцятьма чудовиськами й відібрав найголовніший скарб — таблиці долі «ме». Ці таблиці визначали рух світу. їхній володар ставав господарем Всесвіту.
І Мардук, володар «ме», почав творити світ. Він розтяв тіло Тіамат на дві частини. Із нижньої зробив землю, а з верхньої — небо й зачинив його на засув, аби звідти вода не просочилася на землю. Визначив шлях світилам. А богів — їх було 600 — поділив надвоє. Половину оселив на небі, а половину відпровадив на землю. Вдячні боги збудували Мардуку за його перемогу й мудрі рішення небесний Вавилон із прекрасним храмом. Ще через тисячу років, коли у межиріччі Тигру і Євфрату виросло величезне місто — земний Вавилон — і стало столицею могутнього царства, жерці записали на глиняних табличках нові подробиці про будову світу. Вони повідали про те, що земля (Низ) — це відображення неба — Верху. Там, нагорі, є все те, що й на землі, тільки значно більшого розміру. Земні міста й храми — маленьке відображення величезних небесних міст і храмів. Ув одному із сузір’їв тече небесний Євфрат, а в іншому — небесний Тигр. Земні царства — це також віддзеркалення величезних царств, які є на Місяці й на Сонці. А щоб Верх і Низ не розлетілися, боги їх зв’язали канатом Чумацького шляху.
Жерцям належалося стежити за світилами, планетами, зірками і пророкувати, що чекає людей на землі.

НАВІЩО ЗНАДОБИЛИСЯ ЛЮДИ?

Спочатку на землі жили тільки боги. Семеро з них були головними — анунаками. Вони сходилися на наради, бенкетували й ухвалювали важливі рішення. Усі інші боги були підлеглими — ігігами. їм дозволялося брати участь у загальних зібраннях і гомоном голосів виказувати своє схвалення чи невдоволення.
Анунаки поклали весь тягар робіт на ігігів. Вони тягали важезні коші для головних богів, лопатами рили канали для зрошення, котловани для храмів. Дві з половиною тисячі років ігіги трудилися вдень і вночі. Врешті-решт вони озлобилися й загомоніли в котлованах.
— Хочемо управителя побачити! Нехай дкасує нашу тяжку працю!
Але найстаршому, войовничому Енлілю, ніхто навіть не повідомив про бунт. Він спокійно спав у своєму «Храмі Гори».
Не дочекавшись Енліля, ігіги поламали лопати, спалили кошики, взялися за руки й опівночі оточили храм. Нарешті їхній гомін розбудив Енліля. Довелося йому терміново скликати анунаків на нараду і вступати в перемовини з ігігами. Довго тривала суперечка... Нарешті богові мудрості, заклинань і божественних сил Енкі спало на думку створили тих, хто буде замість богів тягати кошики — людей — із глини. Але для того, щоб у глину вдихнути життя, потрібні були плоть і кров одного з богів. Жоден анунак жертвувати собою не захотів, а от ігіги без довгих вагань принесли у жертву одного зі своїх товаришів.
Енкі й повитуха богів Маммі змішали глину з кров’ю і плоттю пожертвуваного «страйкаря» й виліпили людей. їх наділили зовнішністю богів, розумом, серцебиттям. Кожній людині дісталася часточка божественної плоті. Але нікому з людей Енкі не подарував вічного життя. Усі вони були смертними. І кожному на роду в таблицях долі «ме» він —записав: «трудитися на богів і замість богів».
Ігіги з радістю переклали тягар праці на людей і заходилися безперервно бенкетувати, та так, що їм почало не вистачати приношень людей, і вони поскаржилися Енкі.
Енкі вирушив угору течією Тигру і Євфрату. Він побачив, що людям треба допомогти. Щоб їм легше було працювати, добрий бог створив плуг, сапу, форму для цегли, заповнив долини рослинністю й тваринами, на ...і виліпили боги людей з глини
вчив будувати міста. А щоб у всьому був лад, він доручив кожну галузь господарства одному з богів. Наприклад, Енкідові наказав дбати про рови й зрошувальні канали, Думузі зробив господарем стад і вівчарень. А Інанні написав на віку бути богинею кохання й родючості. Ось так він навчив людей працювати, а богів — управляти. А сам почав приходити на допомогу людям і богам у всіх важких справах. Він дуже гнівався на людей і богів, якщо вони що-небудь робили не так, але швидко забував погане і все прощав.
Одного разу Енкі побачив, що людей стало так багато й вони так загордилися, що надумали побудувати вежу аж до неба — житла богів. Це дуже розсердило Енкі. Він блискавкою вразив ту вежу. Люди порозбігалися врізнобіч і перестали розуміти одне одного. Так виникли різні мови й народи.
Цю розповідь про Вавилонське стовпотворіння перейняли й інші релігії, у тому числі — християнська.

Заклинання проти злих духів

Злий дух, злий демон, злий привид,
злий чорт, злий бог, злий біс:
усі оці злії —
хай не торкнуться до мого тіла,
хай не злостивляться передо мною,
хай не ступають услід мені,
хай не проникнуть вони в мій дім,
хай не поламають мою огорожу,
і в житло моє хай не проникнуть.
Небом заклятий будь і землею проклятий!

ХИТРІСТЬ ІНАННИ

Коли на небі спалахувала перша зірка, нині називають Венерою, мешканці стародавнього Урука радісно вигукували:
— Інанна дивиться на нас! — і поспішали додому, щоб змастити пахощами статуетку богині, її граціозну голівку з хвилястим волоссям, розділеним прямим проділом, густими бровами, що зросталися біля перенісся, прямим носом, лукавою посмішкою стулених вуст. Скульптори, певно ж, ніколи не бачили Інанни, але намагалися виліпити її сліпучо гарною. Адже вона була найпрекраснішою з усіх богинь. Перед її чарами ніхто встояти не міг. А крім того, вона була покровителькою Урука. Їй завдячували володарі своєю славою, судді — справедливістю, гончарі — талантом, хлібороби — врожаєм. її чари й хитрість допомогли прославитися місту.
...Інанна знала, що Енкі заховав таблиці доль «ме» так, що нікому їх не знайти. Якби ці таблиці потрапили до людей, то, прочитавши їх, вони могли стати розумнішими від самого Енкі й здібнішими у всіх земних справах. Енкі не хотілося, щоб люди стали розумнішими від нього. Ось чому він тримав таблиці «ме» за сімома замками.
Інанна припливла на човні до батька в гості. Енкі давно не бачив дочки і влаштував їй божественну учту. На стіл були подані гарячі ячмінні коржі з маслом і міцне пиво. Щасливий бог швидко сп’янів від пива й краси богині. Коли Інанна переконалася, що її чари приспали пильність бога-батька, вона попросила його:
— Подаруй мені таблиці доль, що кермують справами людей!
— За один твій погляд я готовий на все! — відповів захмелілий Енкі й звелів повантажити в небесний човен, на якому вона прибула, науку бути мудрим царем, сильним воїном і святим жерцем, уміння пасти овець і стригти їх вовну, плавити метал і виготовляти з нього серпи, ножі й мечі. Усі ремесла, які тільки є, поклав він у човен. Склав він туди й усе, що притаманне людям: радість і любов, ненависть і лють, перемогу й мир, страх і жах, уміння розпалювати чвари й гасити їх. Остання табличка «ме», щоправда не сподобалась Інанні. Адже вона була богинею не лише любові, а й чвар. Сама розпалювала їх, коли була в поганому настрої. А це траплялося з Інанною доволі часто. Але щоб не викликати підозри в Енкі, цю табличку вона також залишила в човні. Відтак попрощалася й помчала спочатку небесною «рікою, а потім по Євфрату.
Тим часом Енкі протверезів і вжахнувся від того, що наробив: «Я віддав усе, що створив за довгі роки. І тепер вона стане дужчою од мене!»
Він прикликав бога-вісника Ісімуда, звелів зібрати всіх демонів водної стихії, вирушити навздогін і відібрати всі таблиці. Сім зупинок довелося зробити Інанні по дорозі в Урук. На кожній її човен підстерігали демони, але слуги Інанни щоразу відбивалися від них. Так Енкі назавжди втратив свої чарівні таблиці.
А вони були воістину безцінні, адже там розповідалося й про те, як зробити колесо,
гончарний круг, човен, глиняні таблички й клинопис. Усю цю премудрість богиня доставила з неба просто в храм славного міста Урука. Тому в день весняного рівнодення кожно го року упродовж майже трьох тисяч літ по всій Месопотамії вибухало шумом і веселощами свято на честь Інанни. День і ніч вирувало таке гульбище, що навіть боги сором’язливо відвертали очі. А на ранок, з похмілля, мешканці чухали потилиці й запитували, як колись Енке, самі себе: «Що ж я вчора таке творив?»

ІНАННА Й ПАСТУХ

Одного разу Інанна зустріла в степу красеня — божественного пастуха Думузі. Вони покохали одне одного й невдовзі справили весілля, на якому співало, танцювало й бенкетувало все місто Урук. Але недовго тривало сімейне щастя. Якась невідома сила покликала її відвідати сестру Ерешкігаль, царицю підземного царства, з якого нема дороги назад навіть богам. Сестра пообіцяла Інанні, що зробить для неї виняток. Інанна не довірилась її слову. Вона вдягла сім одеж і прикрас, які крили в собі магічну силу супроти смерті, а своєму візирові Ніншубуру сказала: «Якщо я не повернуся через три дні, здійсни жалобний обряд на пагорбах, а потім піди до храму великих богів і проси в них допомоги й мого порятунку».
Біля входу до царства, з якого ніхто не вертається, Інанну зустрів бог-охоронець Неті. Сім воріт виявилося на шляху. І перед кожними воротами Неті вимагав, щоб богиня зняла якусь деталь одягу чи прикрасу.
Так що постала Інанна перед своєю сестрою оголена. Ерешкігаль кинула на Інанну погляд смерті, й та впала замертво. Богиня смерті зійшла з трону і... повісила мертву Інанну на гак.
А візир чекав свою владарку три дні, потім, як вона наказала, оплакав її і подався просити допомоги у великих богів. Але тільки Енкі, все ще зачарований богинею кохання, вирішив допомогти їй. Із-під своїх нігтів, наманікюрених червоною фарбою, він наколупав бруду й зліпив двох потворних істот, навчив їх магічних заклинань, дав їм руки траву життя та глечики з живою водою й послав до підземного царства.
Неті не помітив маленьких потвор, адже ті не відрізнялися за кольором від брудної дороги. Вони пробралися до зали, де на гаку висіла мертва Інанна, і побачили, що цариця підземного світу страшенно страждає в нестерпних родових муках. Така їй була кара за віроломство щодо своєї сестри. Потвори дещо полегшили її муки заклинаннями й сказали:
— Якщо відпустиш Інанну, ми припинимо твої страждання.
— Беріть, беріть швидше її, — крізь стогін сказала Ерешкігаль.
Потвори одразу оживили богиню кохання. Але тут з’явилися судді підземного царства — анунаки й заявили:
— Згідно з нашими законами ми можемо відпустити її, якщо знайде собі заміну. Цей закон однаковий і для богів, і для людей.
У супроводі потвор Інанна вирушила на пошуки того, кого б можна було відправити замість себе в підземне царство. Вона прийшла в У рук і раптом побачила, що чоловік її, красень Думузі, сидить на троні й зовсім не сумує. Змінивши враз кохання на ненависть, богиня кинула на нього погляд смерті. Проте він устиг утекти за допомогою сестри Гештінанни, котра перетворила його на прудконогу газель. Але духи виявилися проворнішими. Вони наздогнали Думузі й роздерли його на шматки.
— Дозволь мені замість брата піти в підземне царство! — звернулася з благанням Гештінанна.
Але Інанна, яка ще палала од гніву, промовила:
— Півроку — ти, півроку — він! — і гірко заплакала.
Відтоді, коли Думузі виходить на землю, півроку все зеленіє, а коли сходить на півроку в підземне царство мертвих, тоді настає пора посухи...

ГІЛЬГАМЕШ

Пам’ятаєте? Боги виліпили людину з глини, замішеної на крові й плоті бога, зробили їй доступним усе, крім безсмертя. Але народився могутній муж Гільгамеш — син богині й чоловіка. Від своєї матері він успадкував божественну мудрість і непохитну волю, а від батька — гірку долю всіх людей, смертність. Хоч яким би міцним було здоров’я людини, як би довго вона жила, все одно смертна година настане, і вона знову перетвориться на глину. Але напівбог не міг із цим примиритися. Він сказав своєму другові й слузі Енкіду:
— Не хочу я зникнути безслідно, перетворитися на прах і глину, глянувши на яку, люди не згадають, чим вона була. Я хочу стати поряд із богами, моїми покровителями, яких я прославлю своїми діяннями. Я проникну в країну велетня Хувави, який живе вічно, і вирву в нього таємницю вічного життя...
Але не виявилося у велетня таємниці безсмертя. У жорстокому бою Гільгамеш відру бав йому голову, і велетня не стало. Багато інших подвигів звершив герой. Він переміг страшного бика, насланого богинею Інанною за те, що Гільгамеш не схотів покохати її. Він зумів вижити в лабіринтах підземного царства, переправитися через води смерті на острів, де жив Утнапішті — єдина людина, якій боги дарували безсмертя.
Гільгамеш запитав у безсмертного: «Ти такий, як усі люди. Ось притомився і ліг на спину відпочити. Чому ж ти досяг безсмертя, а іншим воно залишилося недосяжним?»
І Утнапішті розповів героєві історію про Всесвітній потоп.
...Боги вирішили одного разу знищити всіх людей. Вони заприсяглися один перед одним, що не попередять про це нікого зі смертних. Мудрому Еа (так у Вави лоні називали Енкі) стало жаль людей. Але як їм повідомити про загрозу, не порушивши клятви? Еа прийшов у дім до Утнапішті, сів обличчям до очеретяної стіни й прошепотів: «Гей ти, хатино, запам’ятай: нехай Утнапішті побудує корабель!» у шелесті очерету Утнапішті почув підказку доброго бога. Пообіцявши благоденство й багатий улов, він змусив жителів побудувати корабель у вигляді великої скрині 120 ліктів завдовжки, повантажив у нього все добро й людей. У день, призначений богами для потопу, він поплив зі своїм народом по Євфрату. Усі, Крім врятованих на ко-раблі, потонули. Боги, налякані тим, що внаслідок потопу нікому буде курити ладан над жертовниками й добували для них їжу, навіть зраділи, що Утна-пішті та його рід живі й здорові. І вирішили: «Не варто знищувати всіх людей. Треба карати лише найдужчих і найбільш гордих. Решта настрашиться і буде безвідмовно нам слугувати».
Утнапішті та його дружині боги подарували безсмертя, але оселили на острові подалі від усіх людей, щоб ті не дізналися про такий винятковий дарунок.
— Але, можливо, і я зможу заслужити таку милість богів? — запитав Гільгамеш.
— Не тіш себе намарне, не будуть боги задля тебе збиратися на нараду.
Зрозумів Гільгамеш, що людині ніколи не досягти безсмертя. Єдине доступне для неї безсмертя — це пам’ять про її славні справи.

Лише в XIX ст. учені прочитали глиняні таблички із розповіддю про Утнапішті і переконалися, що сюжет Біблії про Всесвітній потоп запозичений з іншої, давнішої релігії.

Далі

До змісту Релігії. Дитяча енциклопедія