РЕЛІГІЇ.
Дитяча енциклопедія

БОГИ НІЛЬСЬКОЇ ДОЛИНИ

ПАМ’ЯТЬ КАМЕНЮ

Коли ми згадуємо країну Єгипет, одразу уявляються піраміди — грандіозні усипальниці стародавніх царів — фараонів, таємниче усміхнений кам’яний сфінкс, який охороняє їхній спокій, Ніл, що повільно несе свої каламутні води з глибин Африки в Середземне море.

Знає і яструб шалений
Про цю дивну країну-ріку,
Геть усю в обрамівку зеленім,
Ще й у золоті — із піску...
М. Гумільов

Ніхто не може точно сказати, коли в родючій долині Нілу, затиснутій двома величезними пустелями, оселилося плем’я смагливих, струнких людей із мигдалеподібними очима. Але вже понад шість тисяч років тому вони обробляли землю й збирали врожаї зернових, вирощували сади, виноградники й квіти, випасали стада худоби. Вони були часточкою природи і залежали від її примх, від її волі. Таємничі — то добрі, то грізні — сили природи, сонце, місяць, вітер були їхніми богами. Божественним був Ніл, адже він один раз на рік робив начебто глибокий вдих — і підіймалися, вихлюпувалися на поля його каламутні від мулу води. А потім відбувався повільний видих. Вода спадала, поверталася у свої береги, залишаючи на полях шар родючого мулу. І люди молилися, щоби бог Ніл завжди так само рівно дихав, даруючи життя всьому живому.
Єгиптяни вважали, що боги колись проживали на землі, царювали, навчали людей працювати. Добрі й злі боги билися між собою. Як і в людей, у них народжувалося потомство — діти, онуки. Подібно до людей, усі вони скінчили земне існування, перейшли в потойбічний світ. Звідти вони владарюють над природою і людьми. Час від часу боги з’являлися на землю, втілюючись у тварин, птахів, плазунів чи квіти.
А на землі почали правити царі-фараони. Усі вірили, що вони — сини богів. Незбагненно довго, понад чотири тисячі років, існувало єгипетське царство. За цей час змінилася XXXI династія фараонів. (Порівняймо: у сусідній Росії була лише одна династія, Романових, яка протрималася на троні лише 300 років. У часи Київської Русі давньоукраїнською державою та численними удільними князівствами, починаючи з IX ст., правили Рюриковичі. Ця династія скінчилася на російському цареві Федорі Івановичу, який помер 1598 р.). Фараони завойовували нові землі, підкоряли народи. Вони забирали в полон не лише рабів, а й богів підкорених народів. А власні боги іноді приймали чужинців у своє «товариство». Єгиптяни протягом тисячоліть молилися великій кількості богів, створювали про них легенди, зображували їх у настінних рисунках, вирізьблювали їхні подоби з граніту й базальту.
Вони беззастережно корилися й божественній волі фараонів. Скульптори створювали статуї богоподібних владарів. Раби за життя фараонів будували їм пишні гробниці. А владарі залишали для нащадків вирізьблені на камені написи про свої великі справи.
У цій стародавній країні й жалюгідні хатинки бідняків, і розкішні палаци будувалися з цегли-сирцю: мул змішували із соломою, формували й висушували на спекотному сонці — ось і готовий будівельний матеріал. Споруди були недовговічними, як і земне життя людини. З часом усе перетворювалося на порох.

А боги були вічними. Тому храми для них споруджували з міцного каменю, назавжди. І фараони зводили для себе грандіозні гробниці-піраміди, здавалося, також назавжди.
Та ось під ударами великого полководця Давньої Греції Александра Македонського впала держава фараонів. Потім долиною Нілу прокотились одна за одною хвилі завойовників з інших племен і народів. Спорожніли й перетворювалися на руїни грандіозні храми. Було забуто мову, якою розмовляли, складали легенди, писали гімни богам і словослів’я фараонам. Люди розучилися читати старовинні письмена — ієрогліфи. Здавалося, назавжди стерлася пам’ять про богів, яким упродовж чотирьох тисяч років поклонялися єгиптяни...

ДРУГЕ ВІДКРИТТЯ ЄГИПТУ

У 1798 р. в дельті Нілу висадилася армія Наполеона Бонапарта. Молодий, удатний генерал Французької республіки вирішив підкорити Єгипет, а потім повторити подвиг Александра Македонського — пройти переможним маршем аж до Індії!
І ось на піщаній рівнині біля підніжжя пірамід вишикувалися два війська. З одного боку ощетинилися багнетами загони загартованих у революційних боях французів. А супроти них ледве стримували гарячих арабських скакунів яскраво й багато вбрані, як на свято, господарі Єгипту — мусульмани-мамлюки. Лава із 20 тисяч вершників з криком «Аллах акбар!» («Аллах великий!») ринула, вимахуючи булатними клинками, на піший стрій солдатів. А французи — перший ряд у положенні лежачи, другий — з коліна, а третій — стоячи — дали дружний залп, потім ще, ще... Гармати били картеччю. І ось уже жалюгідні рештки кавалерії мамлюків утікають із поля битви.
Переможці на радощах улаштували біля підніжжя пірамід стрільби з гармат і відбили сфінксові носа. Але, слава Богу, на кораблях разом з армією прибули вчені. Вони умовили Наполеона припинити варварство своєї солдатні. Учені йшли слідом за переможною армією уверх течією Нілу. Вони дивувалися й захоплювалися пам’ятками стародавньої цивілізації, які відкривалися їм, відкопували засипані піском статуї та обеліски. Опинившись у храмі серед лісу колон двадцяти-метрової висоти, всуціль укритих вирізьбленими в камені рельєфами і рядками ієрогліфів, один учений вигукнув: — Щоб зарисувати все, що я бачу в цьому храмі, знадобиться не менше двадцяти років!..
Одного разу французький гренадер знайшов у містечку Розетта базальтовий камінь, на полірованій поверхні якого було викарбувало написи. Один напис складався з ієрогліфів, інші були написані по-грецькому та латиною. Важкий камінь із Розетти залишили в Каїрському музеї старовини. Учені старанно перерисували напис й відвезли до Парижа, сподіваючись на те, що колись знайдеться геній, якому вдасться знайти ключ і розшифрувати ряди таємничих знаків. А поки що опублікували малюнок і написи Розеттського каменя в одному з альбомів, присвячених єгипетській старовині. Проте роки минали, а ієрогліфи міцно зберігали свою таємницю.

КЛЮЧ ЗНАЙДЕНО!

Якось — а сталося це 1807 р. — рисунок Розеттського каменя випадково побачив одинадцятирічний хлопчик Жан Франсуа Шампольйон. За смаглявий колір обличчя, мигдалеподібний розріз очей усі його жартома називали «єгиптянином». Він довго, уважно розглядав таємничі письмена і раптом сказав:
— Я це прочитаю.
І з дивовижною наполегливістю рушив до заповітної мети. За два роки він вивчив латинську, грецьку й давньоєврейську мову іврит. У 13 років узявся за опанування арабською, сирійською, халдейською і, про всяк випадок, давньокитайською. Він оволодів мовою невеличкого давнього народу коптів, який проживав у дельті Нілу: а раптом у їхній мові збереглися слова зі зниклої мови стародавніх єгиптян! Жодного разу не побувавши в Єгипті, він підготував блискучу доповідь про пам’ятки старовини цієї країни. І сімнадцятирічного юнака було обрано членом Академії. Проте минуло ще довгих півтора десятиріччя, перш ніж Франсуа знайшов ключ до розшифровки ієрогліфів, а отже — і до таємниць Давнього Єгипту. Розповідають, що коли він повільно читав і тут же перекладав французькою написи на стінах старовинних храмів, місцеві мешканці падали перед ним ниць. Цей смуглявий чоловік із мигдалеподібним розрізом очей був такий схожий на постаті, вік яких налічує чотири тисячі років, що багато хто був певен: у цього француза вселилася душа стародавнього жерця! Начебто забуті боги Єгипту його вустами змусили знову заговорити про себе...
Сувої папірусів, камені храмів почали відкривати вченим свої приховані таємниці. Знову людство дізналося, як жили, про що думали, в що вірили люди країни, яка існувала протягом чотирьох тисяч років.

НАЧАЛО ВСІХ НАЧАЛ

...Повсюди була лише похмура пучина вод. Навіть тонесенький промінчик світла не зникав крізь неї: нічому було світити. Володарем цього безмежного хаосу був Нун — батько всіх богів. Урешті-решт йому набридло нічого не бачити, не чути й мовчали. І тоді з його волі в пучині вод почав рости чудесний камінь Бенбен, подібно до того, як у насиченому розчині формується кристал. Бенбен увібрав у себе пучину і, нарешті, Піднісся над хвилями в непроглядній темені ночі. Вершина його була чотиригранною, як у піраміди. У цій нічній пітьмі на вершині Бенбена проріс лотос. Коли розпустилася його прекрасна, схожа на лілею квітка, з неї народилося сонце Ра, яке освітило воду, пустельну землю і чудовий, сяйливий камінь Бенбен. Ра озирнув землю, і з його очей вийшли люди й усе живе. Він відкрив рота, і постали боги з його вуст.
Такою була давньоєгипетська легенда про виникнення світу. І зрозуміло, чому єгиптяни перед кожним храмом зводили обеліски. Це символи чудесного каменя Бенбена. Обеліски вирубували з камінних монолітів, часом до 30 м заввишки, прикрашали їх рельєфними зображеннями богів, обписували ієрогліфами, котрі оповідали про їхні діяння. Піраміди-гробниці фараонів — це символи вершини Бенбена, на якій народилося сонце. А фараон — син Ра!

СВЯЩЕННА КВІТКА

Квіти лотоса були найулюбленішими і найшанованішими в Давньому Єгипті. Під час повені насіння цієї квітки приносили бурхливі каламутні потоки води з таємничих верхів’їв Нілу. Залиті повінню поля покривалися зеленими тарілочками його листя, Квіти розпускалися, коли заходило сонце, Чим більше було квітів, тим веселіші були люди:
— Багато лотосів на воді, хорошим буде врожай! — виспівували вони. Лотос — нільську лілею — вважали нареченою великої ріки — годувальниці всієї країни. Всі наречені Єгипту на весілля сплітали собі вінки з лотоса. Цими квітами прикрашали кімнату молодого подружжя і їхнє шлюбне ложе.
Якщо в пору цвітіння в дім приходили гості, їхні голови прикрашали вінками з лотосів. Поряд із солодкими стравами обов’язково клали букет цих квітів, і як тільки лотос починав в’янути, одразу ж замінювали свіжим. Гість ні на хвилину не залишався без квітів.
Із лотосів плели чудові гірлянди, якими в дні свят прикрашали храми і статуї богів. Каменотеси надавали вершинам гігантських храмових колон — капітелям — форму цієї священної квітки, а художники прикрашали внутрішні покої орнаментом із лотосів.

БОГИ Й МІСТА

Читаючи папіруси, написи в гробницях і храмах, учені спочатку дивувалися: чому одні й ті ж боги іменувалися по-різному? Наприклад, бога сонця Ра називали то Атум, то Амон, то Атон, а в інших папірусах давали йому подвійне ім’я — то Амон-Ра, то Ра-Атум. Урешті-решт, зрозуміли: справа в часі.
Нас не дивує сьогодні, що протягом усього лише одного століття назви деяких міст міняли на інші. Подібні «перетворення» протягом тисячоліть відбувалися й з богами.
У міст Стародавнього Єгипту були свої бо-ги-покровителі. З часом підносились одні міста, інші ж занепадали. У найдавніші часи, коли ще не було єдиної держави, іменем Ра називали полудневий сонячний диск, а вечірнє, призахідне сонце — Атумом. Але ось столицею країни стало місто в дельті Нілу Геліополь. У міфах цього міста боги денного і вечірнього сонця возз’єдналися в єдине божество Ра-Атум. Потім столицею стало місто Фіви. Там був свій бог-покровитель Амон, якого титулували «цар богів, покровитель фараонів». І для того щоб зробити фівського бога ще сильнішим, аби до нього шанобливо ставилися всі мешканці країни — від пониззя до верхньої течії Нілу, — бог Амон став Амоном-Ра, найголовнішим і наймогутнішим богом усієї держави.
Єгиптяни в такому перевтіленні і навіть зміні «професій» богів не бачили нічого дивного.

ЯК ЗРОСТАЛО СІМЕЙСТВО БОГІВ?

Кожного ранку жерці храму Амона-Ра співали гімн:

Батько батьків і всіх богів,
Той, що небо підніс і землю утвердив!
Вийшли люди з твоїх очей,
Постали боги з твоїх вуст!
Цар — хай живе він, хай царствує,
Хай буде благополучний — глава всіх богів!

Із вуст батька, Ра, вийшли син Шу і донька Тефнут. Син став повелителем повітря. Його зображували у вигляді людини, що спирається на землю одним коліном, а руками підтримує небозвід. Дочка Тефнут стала господинею всієї вологи — від краплини ро Птах
си до потоку, котрий несе Ніл. А ще Тефнут називали «дочкою Ра на його лобі». Коли вранці бог-сонце сходив, Тефнут вогняним оком сяяла на його лобі й спалювала всіх ворогів Ра. Щоправда, із заходом сонця вороги Ра оживали. Через це Тефнут мусила щоранку повторювати свою жорстоку роботу. Коли богиня являлася людям, вона втілювалася в жовту левицю. Тож горе було тому єгиптянину, котрий наважився б метнути дротика чи пустити стрілу в царицю тваринного світу: а раптом він цілив у саму Тефнут!
Шу й Тефнут народили сонцю Ра внуків — Геба й Нут. Геб став богом землі, а Нут — богинею неба. Спочатку вони були нерозлучними. Але потім Геб почав сваритися із сестрою, тому що вона кожного ранку поїдала своїх дітей — небесні світила й зірки. Тоді Шу роз’єднав їх. Геба він залишив лежати на землі, а Нут підняв угору.
Геба всі вважали дуже добрим і корисним богом. Він охороняв людей від змій. На його тілі росли всі необхідні людям рослини, з нього витікали води, без яких не може прожити ніщо живе. Зображували Геба завжди лежачим, із короною Єгипту на голові, з тілом, порослим рослинами.
А до Нут ставилися з глибокою пошаною і дещицею остраху. Її називали «тією, що народжує богів», «велетенською матір’ю зі-рок. На настінних малюнках гробниць і донині видно, як вона, вся покрита зірочками, упирається в землю лише кінчиками пальців рук і ніг, нависаючи над розпростертим Гебом. Нут, крім того, охороняла душі померлих і підіймала їх на небо.
«Велетенська мати зірок», відділена від Геба, продовжувала займатися божественним канібалізмом. Кожного дня вона ковтала, а потім знову народжувала своїх дітей. Лише четверо зуміли уникнути такої жахливої долі. Тож вони й стали наступним поколінням богів: два брати — Осіріс та Сет і дві сестри — Ісіда й Нефтіда.
Так сформувалася велика дев’ятка богів — еннеада. Міф про них склався в Геліо-полі — місті, яке було розташоване неподалік від сучасного Каїра. Еннеаду богів шанували в усьому Єгипті — Верхньому й Нижньому.

Гімни богам

ГІМН РАНКОВОМУ СОНЦЮ — РА

Золота богиня з’являється на човні сонця
Ра любить її. Денний човен могутній —
Ра любить її. Твоя сила досягає Середземного моря —
Ра любить її. Ра вийшов, щоби узріти красоту її, —
Ра любить її.

ЗВЕРНЕННЯ ДО БОГИНІ НЕБА НУТ

О ноче, даруй мені мир —
І я подарую тобі мир!

О ноче, даруй мені спочинок —
І я подарую тобі спочинок!
Вечір подався геть,
Зламаний посох його,
Розколотий його глек,
І недобра вода розлилась.
Ніч належить матері своїй,
Золотій богині,
Мені належить спокій природи.

БОЖЕСТВЕННИЙ ХАПІ

Ріку Ніл у Стародавньому Єгипті називали Хапі. У червні Ніл мілів, і все важче було підіймати його воду в зрошувальні канали за допомогою величезних коліс, до обода яких були прикріплені шкіряні бадді. Людей охоплювала тривога: а раптом Ніл вичерпа ється, почнеться посуха й урожай загине! Людське життя залежало як од світла сонця Ра, так і від води Нілу — Хапі. І набожний народ причисляв ріку до сонму богів. Люди славили і молили Хапі зглянутися над ними, наче річка мала серце й душу. Вони співали:

Коли ти гніваєшся, геть зникає риба,
Тоді люди ждуть наступу води,
Тоді багач подібний до бідняка...
Щоб вдягтися — нема тканини,
Прикрас немає для дітей зі знатних сімей,
Нікому більш слухати уночі воду...

Звідки тече Ніл, ніхто не знав. До речі, лише в XIX ст. н. є. мандрівники знайшли його витоки. А в стародавні часи всі вірили, що Хапі бере початок у печері, яку охороняє змій.
Як наставала жорстока літня спека, дужче міліла ріка, віяв посушливий гарячий вітер, посланий злим богом пустелі Сетом, то серце доброї богині Ісіди сповнювалося ще більшим співчуттям до людей — вона починала плакати від горя. Сльози Ісіди наповнювали Хапі, вода прибувала.
Хапі зображували у вигляді товстуна в сандаліях, а таке взуття вважалося символом багатства. У руках він тримав тацю для пожертв, заповнену рибою, качками, квітами лотоса і снопами пшениці, або нахиленого глека, з якого текла вода.
Для того щоб Хапі щедро ділився водою, незадовго до початку повені до його вівтаря приносили щедрі дари: величезну кількість їстівних припасів і зерна. Усі дари записувалися в «Книгу Хапі», на сувої папірусу. Цю книгу кидали у священне озеро при храмі, щоб Хапі сам міг прочитати, наскільки щедрі й шанобливі до нього люди, а копію її залишали в архіві храму. Деякі «Книги Хапі» збереглися до наших днів!
На час принесення дарів у майстернях виготовлялися тисячі фігурок Хапі із золота, срібла, міді, бронзи, фаянсу та інших матеріалів, їх приносили до вівтаря бога, від доброї волі якого залежало благоденство країни, або ж опускали у священне озеро слідом за «Книгами Хапі».
Така ж церемонія повторювалася через два місяці, у самісінький пік розливу, коли Ніл заливав усю долину між двома пустелями, а міста й селища перетворювалися на острови. Добратися до них можна було лише по дамбах або на човнах. Цього разу дари приносилися для того, щоб Хапі вгомонився й не перетворив благодатний розлив на руйнівну повінь. І вдоволений дарами бог-ріка починав поступово повертатися у свої береги, оголюючи принесений із таємничих верхів’їв новий шар родючого мулу. Можна було починати сівбу.
Ставлення до всього, що давав Ніл, формувалося із вдячності й страху. Співаючи гімни, люди старанно обробляли землю і вважали, що надто глибока борозна могла зачепити божество. Насіння заривали в землю на таку глибину, щоби бог не задихнувся. Поля прополювали обережно, щоб не поранити бога, зрізали колоски під час жнив так, щоб не відтяти голову Хапі. Трепетна віра змушувала людей настільки грамотно господарювати на землі, що родючість нільської долини не зменшилася за шість тисяч років. А старовинні кар’єри, з яких видобували каміння для будівництва храмів і пірамід, не спотворили скелястих кряжів, які височіли уздовж долини.
Ніл диктував річний цикл життя. На початку розливу, 19 липня, перед сходом сонця на небі з’являлася яскрава зірка Сіріус. Цей день вважався початком нового року. А весь рік поділявся на три частини. Чотири місяці розливу — ахет. Потім наставав період перет, який збігався з прохолодним сезоном, коли проводили сівбу і доглядали рослини. І нарешті, наставав шему, коли з кожним днем усе сильнішала спека, посилювалися суховії, що їх насилав злий Сет. Наставала пора збирати врожай, доки плоди землі не спалило сонце й не висушив вітер.
Із часів Стародавнього Царства жерці у храмах вели лік часу. Вони відмічали появу зірки Сіріус. У глибокій давнині помітили, що раз на чотири роки треба додавати до року зайву добу (це те, що ми нині називаємо високосним роком), щоб хід часу не порушувався і зірка не запізнилася, щоб люди встигали своєчасно принести дари Хапі, а всі єгиптяни мали змогу у той час обмінятися побажаннями щастя й подарунками.
Жерці записували протягом століть усе, чим відзначався той чи інший сезон. Ці «книги» містили безліч важливих відомостей. Лікарі й ветеринари знали, які хвороби й недуги характерні для того чи іншого cезону, яке зілля краще діє під час перету, а яке — під час шему...

Гімн на честь Нілу

Коли прибуваєш ти, о Хапі,
Тобі приносять жертви,
Приводять биків на заклання,
І птицю годують для тебе,
Ловлять левів тобі в пустелі,
Зносять тобі прекрасні дарунки.
І так само приносять жертви Хапі,
Як належить кожному богу:
Небесні пахощі, биків, різну худобу,
Птиць, вогонь.

ВІЧНА МАНДРІВКА РА

Протягом дня Ра велично пливе в човні Менджет по небесному Нілу, а ввечері підходить до воріт підземного світу. Там він пересідає разом зі своїм почтом на нічний човен Месектет і пливе по підземному Нілу до воріт світанку.
І хоча сонце справно сходить щоранку, єгиптяни завжди з острахом думали: а раптом Ра не добереться до воріт світанку і ранок не настане. Адже кожної ночі Ра доводилося витримувати суворе випробування, бо владар підземного світу, величезний змій Апоп прагнув погубити бога сонця. Щоразу він жадібно випивав воду з підземного Нілу, і тоді човен Месектет сідав на мілину. Однак Ра перевтілювався на рудого кота, вступав у жорстоку сутичку з Апопом, кусав його, рвав кігтями доти, доки знеможений змій не здавався, не відригував воду й не відкривав дорогу до воріт світанку.
І наставав ранок нового дня.
Ра, не перестаючи осявати Єгипет своїм промінням, час від часу втілювався в сокола, щоб дізнатися, чим займаються люди. А інколи він із човна пересаджувався на небесну корову й мандрував на її голові, тримаючись руками за круті роги. Тому стародавні художники зображували Ра по-різному: у вигляді людської постаті з головою сокола, увінчаною сонячним диском, або малювали, як він пливе у човні чи сидить на голові корови, а то й просто у вигляді сокола, який ширяє у небі.

НЕСЛУХНЯНА ТЕФНУТ

Дочці Ра набридло весь час бути поряд із батьком. Вона прибрала вигляду левиці й утекла в Нубійську пустелю. Втеча Тефнут відкрила шлях спекотному вітрові-хамсину. Ніл геть змілів, і криниці спорожніли. Від посухи страждали не тільки люди й тварини, але навіть боги.
Ра прикликав сина Шу, який, як ми знаємо, владарював над повітрям, а отже, міг проникати повсюди, й звелів йому розшукати сестру, повернути втікачку. Шу швидко виявив у пустелі левицю на жовтому піску й покликав її. Але Тефнут не слухалася, й посуха ставала все нещаднішою до людей, рослин і тварин. Тоді Шу перетворився на павіана. Він взявся витанцьовувати з такими вихилясами, що Тефнут, яка ліниво лежала, підвелася і, м’яко ступаючи лапами, рушила до нього. А павіан Шу відбіг на декілька кроків і знову затіяв свій звабливий танок. Отак, безперервно витанцьовуючи, він привів не покірливу сестру в сім’ю богів. На землю знову впала ранкова роса, водою наповнювалися криниці й ложе Нілу. За цей час Шу й Тефнут так полюбили одне одного, що стали чоловіком і жінкою, і від цього шлюбу, як ми знаємо, з’явилися Геб і Нут.
Відтоді щоліта Тефнут утікала в пустелю, а Шу поривався слідом за нею. Час від часу, коли вона надто довго не хотіла йти за танцюючим братом, долину Нілу вражала особливо сильна посуха, наставав «худий» рік.
У єгипетському календарі день повернення улюбленої доньки Ра відзначався як свято виноградної лози. Це був, напевне, найвеселіший і найгарніший день у році.
«Дендери залиті хмільним питвом, прекрасним вином, — розповідали ієрогліфи. — Фіви переповнені радістю. Весь Єгипет тішиться. О, як солодко, коли вона приходить!»
У деяких областях Єгипту Тефнут ототожнювали з іншою богинею, Хатор. Але єгиптянинові взагалі-то було все одно, як називати дочку бога сонця. Це не впливало на святкові веселощі.
Проте Тефнут слід було й остерігатися.
Був час, коли боги жили серед людей. І ось люди помітили, що цар Ра почав старіти, ставав немічним. Вони перестали шанувати Ра і навіть замислили супроти нього «якісь злі наміри». Ображений Ра скликав на нараду усіх богів, навіть свого старого батька Нуна, Боги вирішили показово покарати людей і доручили виконати цей присуд Тефнут. Вона і цього разу прибрала образ левиці й заходилася убивати, а потім пожирати людей, і ввійшла в такий азарт, що Ра злякався: чи не обезлюдніє земля? Час було зупинити мстиву дочку, тим паче, що люди розкаялися і зверталися з благаннями, співали хвалебні гімни і здійснювали жертвоприношення на честь Ра.
Бог знайшов хитромудрий спосіб угомонити дочку. Він напоїв Тефнут-Хатор червоним пивом, вона заснула, і так міцно, що, прокинувшись, геть забула про помсту. А заспокоєний Ра виліз на голову небесної короїда і звідти продовжував владарювати.

Зі святкових гімнів до богині Хатор (Тефнут), яку єгиптяни ще лагідно називали «Золота»

О Золотая! Зглянься на молільників!
Твоя стихія — піснеспіви, танці,
Блиск празника у пору відпочинку.
Ти прагнеш танців під покровом ночі.
Тобі сановники підносять жертву,
Й готують подарунки царські діти.
Хвалу тобі возносить жрець верховний.
Канон врочистий мудреці читають.
До тебе линуть флейти переливи,
Тимпани твою велич вихваляють,
Жінки з гірляндами радіють щиро,
Й дівчата юні тішаться вінками.
Щоб вшанувать божественну, вилазять
Бородані лівійські на дерева.
Тварини на забаву тобі скачуть,
І між гілля меткі гогочуть мавпи.
І плюскотять перед тобою риби,
Покірно гриф складає темні крила,
А бегемоти роззявляють пащі
І топчуться товстенними ногами.

І навіть фараони, як повідомляється в іншому гімні, витанцьовують і стрибають разом з усіма!

ВІЧНА БИТВА БОГІВ

Коли боги ще царювали на землі, вони, як і люди, старіли і передавали земну владу своїм нащадкам. І от настав час, коли країну довелося ділити між двома братами — Осірісом та Сетом.
Сету дісталася пустеля, а Осірісу — долина Нілу. Злий Сет розгулював безплідною пустелею, а добрий Осіріс піклувався про людей. Царствуючи над Єгиптом, він відучив людей від дикого способу життя й людожерства, навчив сіяти зернові, саджати виноградники і сади, випікати хліб, добувати й обробляти мідь, олово, золото. Осіріс показав людям, як лікувати хвороби, будувати житла й храми, як поклонятися богам. І в усіх цих благих ділах йому допомагала дружина й сестра красуня Ісіда.
Брат із заздрістю дивився, як під владою мудрого Осіріса розквітає Єгипет, і вирішив погубити його, заволодіти країною.
Одного разу Осіріс повернувся з переможного походу в Азію і вирішив влаштувати з цього приводу бенкет. У гості він покликав і свого брата. Злий Сет з’явився зі своїми спільниками. У розпал веселощів він звелів унести до залу розкішно прикрашений саркофаг і вигукнув:
— Я подарую саркофаг тому, кому він найкраще підійде за розміром.
Гості одне за одним почали лягати в саркофаг, але він був то завеликий, то замалий.
Дійшла черга й до Осіріса. Не здогадуючись про злий намір, він ліг у нього. Змовники тут же зачинили кришку, запаяли її свинцем і кинули саркофаг у води Нілу. (За іншою версією, Сет вчинив ще жорстокіше. Він розрубав підступно полоненого Осіріса на багато частин, розкидав їх по всьому Єгипту, і бідній Ісіді довелося їх збирати, щоб Осіріс цілим міг прийти до предків-богів.)
...Саркофаг довго плив за течією, аж доки не зачепився за гілки вересу. Там Ісіда знайшла тіло коханого чоловіка. І потайки його поховала. Сама ж утекла в болота дельти Нілу, вкриті заростями папірусу й очерету. Там вона народила божественного сина Гора, і виростила його в колисці зі стебел папірусу.
Коли Гор подорослішав, він став дуже схожим на свого прапрадіда Ра. У нього була голова сокола. Яскраво виблискувало сонячне око, а друге око було місяцем. Ісіда привела сина на суд богів і зажадала, щоб йому, прямому спадкоємцеві, було повернуте царство батька, а узурпатора покарали на очах у людей.
Суд богів визнав правоту Ісіди. Але і в ті легендарні часи від ухвалення рішення до його виконання минало багато часу.
Гор розпочав боротьбу із Сетом за свої права. Спочатку перевага була на боці бога пустелі. Він вирвав яскраве сонячне око Гора і скалічив йому праву руку. Ісіда відрубала її й замінила на іншу, сильнішу. Після цього удача почала сприяти Горові. Він ударив свого довгов’язого і худого дядька булавою по ослячій голові й, схопивши за довгі вуха, відібрав вогняне око.
Сет зажадав від богів влаштувати перегони на камінних човнах. Хто переможе, тому й належатиме титул правителя. Боги порадились і погодилися.
Хитрий Гор спорудив собі човна з кедрового дерева, обмастив його гіпсом і вночі, коли довкола не було нікого, спустив його на воду. Сет побачив Горового човна, подумав, що він з каменю, пішов на гору, відколов шматок скелі й спорудив собі корабель завдовжки у сто тридцять вісім ліктів.
Зрозуміло, що важезний корабель Сета, ледве відчаливши, пішов на дно. Тоді бог пустелі перетворився на гіпопотама й перекинув човен Гора. Гор метнув гарпун, але... промахнувся.
Вісімдесят років суперники то билися, то змагалися в суді. Нарешті Гору вдалося притиснути свого дядечка до землі, на знак підлеглості він поклав йому на потилицю сандалію Осіріса й закував суперника в колодки.
Лише тоді Гор посів трон батька свого Осіріса й боги сказали:
— Ти прекрасний володар усіх країн назавжди, навіки!
А щаслива мати Ісіда вигукнула:
— Ти прекрасний цар! Серце моє радіє, коли ти озорюєш землю своїм сяйвом!
Ра зглянувся над Сетом:
— Віддайте його мені. Він буде мені сином. Хай гримить у небі, щоб люди його боялися.
Яскраве сонячне око мало чарівну силу. Гор дав батькові проковтнути це сяюче око, й Осіріс — перший і єдиний із богів — воскрес і знову явився на землю. Але... залишив трон Гору, а сам почав царювати в загробному світі, вершити суд над душами померлих людей і тварин.
На зображеннях постать Осіріса завжди зафарбовували у зелений колір — символ рослинного світу. Вважалося, що, подібно до трави і злаків, він щорічно в’яне, щоб потім знову відроджуватися в зеленому килимі посівів.
А Ісіда стала символом люблячої дружини й матері. її шанували як богиню вітрів і володарку розливів Нілу. Моряки зверталися до неї по допомогу під час штормів, а рибалки молили про хороший улов. Вона була покровителькою породілей, вустами своїх жерців пророкувала долю новонародженим принцам.
Ісіда пережила в пам’яті людей усіх богів Єгипту. їй будували храми в Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Статуетки Ісіди з немовлятком Гором на руках зберігалися в середньовічних християнських соборах, тому що її поза була точнісінько такою ж, як у Богоматері з маленьким Ісусом на руках.

Священний гімн Ісіді
Плач Ісіди за Осірісом

Я — жінка, найпрекрасніша для свого мужа,
Дружина і сестра твоя,
Прийди скоріш до мене!
Бо нестерпно я прагну уздріть тебе,
Адже так довго не бачила лиця я твого.
Скрізь довкола пітьма, хоча Ра в небесах.
Змішалися небо й земля.
Тінь лягла на землю.
Серце моє обпіка зла розлука.
Серце моє горить, адже ти стіною одгородився од мене,
Хоча не було в мені зла.
Обоє наших міст зруйновані, переплуталися дороги.
Я шукаю тебе, я прагну бачити тебе.
Я в місті, де немає захисної стіни.
За коханням до мене твоїм тужу. Нумо, приходь!
Не залишайся там самотою! Од мене далеко не будь!..

ЗЕМНИЙ БОГ

Земним богом для єгиптян був фараон. До нього зверталися так:
«О великий боже, подобо Ра! О благодатний боже, владарю всіх земель, якого любить бог Ра, хвалить Амон і Гор!..
Усі боги Єгипту нехай пошлють тобі життя й благоденство, час без меж, вічність без кінця. Нехай шириться страх перед тобою горами й долинами — ти підкорив усе, що оббігає сонячний диск.
Хай возлюблять Ра, Гор, Хатор твій священний ніс, якому Амон, господар Фів, бажає дихати вічно.
Сходить сонце — за твоїм бажанням. Воду в ріках п’ють — коли ти бажаєш. Повітря в небі вдихають — коли ти звелиш!..»
Вихваляння божественних достоїнств фараона посилювало страх перед ним. Навіть вищий сановник, наближаючись до фараона, який сидів на золотому троні, падав перед ним на живіт і почував себе так: «Я лежав на своєму животі. Я почувався, ніби охоплений мороком. Душа моя зникла, тіло ослабло, і не було більше серця в моїх грудях, і не відрізняв я життя від смерті».
За велінням фараона будувалися храми для всіх богів, у тому числі й в ім’я самого фараона, витісувалися грандіозні статуї. І з першого дня вступу на царювання правитель починав готуватися до вічного життя серед богів — будував собі гробницю.
А ще він був жерцем головного храму — бога Амона-Ра.

БОГ, ЯКИЙ І СПРАВДІ ЖИВ СЕРЕД ЛЮДЕЙ

П’ять тисяч років тому у фараона Джосера верховним сановником була людина на ім’я Менхотеп. Від імені владаря він правив цією країною. Але, крім цього, створив перший відомий людству трактат про лікування хвороб. Старанні переписувачі упродовж кількох тисячоліть перекопійовували зроблені ним описи недуг, способів лікування, проти отрут від укусів змій. А ще він був першимв ідомим нам великим архітектором і будівничим. Для свого фараона він спорудив найпершу східчасту піраміду — усипальницю, яка й донині височіє серед піщаної пустелі, оточена руїнами цілого комплексу храмів, споруджених за його кресленнями і розрахунками.
Протягом тисячоліть берегли єгиптяни пам’ять про цього першого генія людства. Йому, котрий прожив реальне земне життя, споруджували вівтарі. Менхотепа ввели до сонму богів.

ХРАМ

...Перетворилася на прах велика столиця фараонів Рамзесів — Фіви, збудована з цегли-сирцю. Зникли міські стіни, будинки, палаци знаті й фараонів. А храм покровителеві міста, богу Амону-Ра, і донині вражає уяву своєю величчю. Увійдемо й ми до цього храму, який будувало, прикрашало кілька поколінь єгиптян та їхніх рабів — сирійців, бедуїнів, нубійців, юдеїв.
До пілонів його головного входу веде алея сфінксів, вирізьблених із рожевого граніту. На нинішніх туристів вони дивляться так само загадково, спокійно і зверхньо, як і п’ять тисяч років тому на натовпи прочан.
Перед входом височіє обеліск із каменю-моноліту заввишки близько тридцяти метрів. У каменоломнях його вирубали зі скелі, обтесали, відшліфували грані, які звужуються догори, а навершя зробили у вигляді пірамідки. Потім покрили грані рельєфними зображеннями, текстами. Досі залишається таємницею, як стародавні будівельники перевертали цю багатотонну брилу з боку на бік, як тягли десятки кілометрів із кар’єру до храму, а найголовніше, як підіймали і ставили обеліск вертикально, наче велетенський олівець.
У наш час багато прекрасних обелісків Привезли з Єгипту до Європи. Вони прикрашають майдани Рима, Парижа, Лондона а один навіть перетнув океан і стоїть у Нью-Йорку, Так символи чудесного каменя Бенбен, на вершині якого розквітнув лотос і народився бог сонця Ра, «розбрелися» по світу. Але тридцятиметрового гіганта біля фівського храму нікому поки що не вдалося зрушити з місця.
Та ось ми проминули обеліск і наблизилися до головних воріт. їх охороняють колоси фараона Тутмоса І, які сидять обабіч. Хоча обличчя статуй стерлися вітром і сонцем, усе ж можна здогадатися, що вони як дві краплі води схожі одна на одну. Це тому, що земний бог фараон, на відміну від простих людей, мав не одну, а багато душ-втілень.
Пройшовши потім через широкий парадний двір, ми вступаємо до гігантського залу, Стелю якого підтримує більше ста колон двадцятиметрової висоти, понад два метри в діаметрі кожна. Ці колони, як і обеліск, від основи до вершини вкриті рельєфними малюнками, ієрогліфами, текстами гімнів і правил ведення служб на честь Амона-Ра. Це значить, що впродовж тисяч років під склепіннями храмів ритуали виконувалися однаково. Завойовники могли штурмом узяти місто, жерців могла викосити епідемія якоїсь страшної хвороби. Нові покоління жерців приходили, читали камінні скрижалі, наче підручник, і служба продовжувалася за законами предків.
У цей величезний зал, який приголомшує простих смертних величчю й грандіозністю, мали доступ усі єгиптяни. Потім вони могли підійти до священного озера й поклонитися крокодилові, що ліниво дрімав, — утіленню злого бога Себека, чи до священного лужка, де пасся пещений бик із високими, крутими рогами — священний Апіс, втілення Амона.
Анфілада приміщень храму вела в його глибину. Тут розташовувалося сховище рукописів із закарбованою мудрістю віків, скарбниця, приміщення, де зберігалися ритуальні приладдя і речі, що належали богові.
Що глибше в надра храму вела анфілада залів, то нижчими, таємничішими ставали кімнати. Тут навіть ясного сонячного дня потрібен світильник.
У самісінькому кінці анфілади колись були запечатані двері, в які могли входити лише посвячені. Там святая святих храму — кімната, де жив бог.

«ДІМ ЖИТТЯ»

Колись уздовж алеї сфінксів награмаджувалися будинки, лавки, заїжджі двори. На майданах між храмом та фортечними стінами, що оточували його, розташовувалися палаци. І над усім панував дім фараона, розкішний палац із широким балконом, виготовленим із цінних порід дерев, звідки володар звертався до народу, вершив суд і розправу.
При храмах містилися й школи — перші університети давнини. В одних «класах» навчали почесній професії писаря (переписувача), в інших — мистецтву лікування, в третіх — будівельному мистецтву, в четвертих працювали скульптори й художники...
Володіли школи й «сховищами мудрості» — бібліотеками сувоїв, у яких закарбовані результати багаторічних спостережень за поведінкою Нілу, погодою, рухом зірок, описами інструментів і технічних винаходів, відомостями про мандрівників, текстами оповідей, віршів і гімнів.
До «сховищ мудрості» фараони зверталися у випадках якихось утруднень.
...Одного разу Рамзес IV побачив саркофаг із каменю дивовижної краси і побажав дізнатися, де такий камінь видобуто. Придворні порадили:
— Хай Твоя Величність увійде до бібліотеки і хай Твоя Величність дізнається про все.
Фараон увійшов до бібліотеки, і жерці віднайшли йому стародавні тексти, в яких розповідалося не лише про те, де був видобутий камінь, але і як його обробляли.
А потім до фараона прибув посол «країни Бахтан». Перш ніж прийняти його, володар послав до бібліотеки писаря, який і доставив фараонові детальну довідку про батьківщину посла, складену за свідченнями мандрівників.
Посла вразили божественні знання фараона про його країну.
Але навіть фараону жерці відкривали далеко не всі свої таємні знання. Вони приберігали відомості про минуле для своїх передбачень і пророцтв.
Ось приклад. Фараони діяли як боги і в сімейному житті. Подібно до богів вони одружувалися зі своїми сестрами. Те, що пробачалося богам, згубно відбивалося на спадкоємцях престолу. Внаслідок кровозмішення династії швидко вироджувалися. Жерці вели хроніки діянь життя фараонів і знали про це. Тому одного разу жрець напророчив фараону Хеопсу, котрий побудував для себе найбільшу піраміду:
— Твоя династія перерветься в третьому поколінні!
Так і сталося.
У храмах було зроблено чимало винаходів. Наприклад, тут придумали тайнопис — криптографію, — спочатку для того, щоб записувати найпотаємніші знання, а потім узагалі для таємного листування.
...Найбільше зібрання манускриптів Стародавнього Єгипту зберігалося в античні часи в бібліотеці міста Александрія. Спочатку її зруйнував римський диктатор Гай Юлій Цезар, але більшість рукописів удалося врятувати. Вдруге її спалили християни, які нещадно знищували все, пов’язане з язичництвом. Так фанатизм за один день знищив мудрість тисячоліть.

ЖЕРЦІ

Жерців одразу можна було відрізнити в натовпі людей, які відвідують храм. Але не за пишністю одежі чи особливими головними уборами. Вони зневажали пристрасть єгиптян до барвистого вбрання з довгими рукавами, завитих зачісок, накладних борід. Увесь одяг жерця складався з простої пов’язки на стегнах і довгого «фартуха». Вони старанно голили бороди й голови і натирали виголені черепи оливою так, що в них, наче в дзеркалі, відображалося сонце. Але це були оманливі простота й скромність. Скарбниці храмів не поступалися за своїми багатствами сховищам золота фараонів, а останні навіть не знали, що зберігається в храмових тайниках, хоча й були верховними жерцями храму Амона-Ра. Усі справи вершили четверо Священнослужителів, які називали себе «рабами Бога». І часом це були діяння, далекі від релігії. «Раби Бога» ставали на чолі змов супроти своїх владарів, а їхніми помічниками, виконавцями волі були сотні таких же бритоголових смиренників у білих пов’язках на стегнах.
Жерці не допускали до свого клану невтаємничених. Найбільш «елітною» в храмі була школа майбутніх священнослужителів. Усі вони були дітьми жерців. Їх починали готувати до майбутньої професії з п’яти років. Вони оволодівали писемністю, таїнствами обрядів, чаклунськими знаннями, такими, наприклад, як гіпноз. їм відкривалися
хитрощі, за допомогою яких часом просто дурили наївних людей.
...В одному з музеїв зберігається фігура бога-хранителя гробниць Анубіса, втіленням якого був шакал. Нижня щелепа у цього бо-га-шакала на шарнірах. Отже, колись хтось смикав за мотузку, Анубіс нечутно ворушив щелепою своєї пащі, а жрець проголошував те, що йому «нашіптував» бог!
Коли юнак, вихованець школи жерців, досягав повноліття, четверо «рабів Бога» влаштовували йому суворий іспит. І якщо вони вважали, що учень готовий до того, щоб стати жерцем, проводили обряд посвячення. Із нього скидали мирську одіж і прикраси, очищали, купаючи в духмяній ванні. Потім юнак назавжди прощався зі своєю чуприною та борідкою, яка тільки-но починала з’являтися. Йому оперізували пов’язкою стегна і під співи гімнів вели в «небесний горизонт», у таємничий напівморок кімнат, де за дверима найвіддаленішої було заховано від сторонніх очей вівтар із позолоченою статуєю Амона-Ра. Двері розчинялися, і новий жрець падав ниць перед тим, кому належалося служити до кінця днів...

Із «Уславлення писарів»
Написано 3300 років тому

Мудрі писарі,
Що у часи синів самих богів
Передрікали дні майбутні,
їх імена зостануться навіки.
Вони пішли, своє коло звершивши.
Книжки повчань — то їхні піраміди,
їх дитя — очеретяне перо,
їх дружина — поверхня брили.
І великі, і малі — все їхні діти,
Збудовані були двері й будинки,
Та вони розсипались,
Жерці заупокійних служб пощезли,
їх пам’ятники покрились брудом,
Гробниці всі забуто.
Та імена їхні згадають, читаючи ці книги,
І пам’ять про те, хто написав їх,
Вічна.
Книга краща від яскравих надгробків
Й міцної стіни...
Книга вартніша, ніж збудований дім,
Краща гробниць на заході,
Краща, ніж розкішний палац,
Краща, ніж пам’ятник у храмі...

ДОБРОГО РАНКУ...

Уночі богові Ра було не до земних справ. Він вів непримиренну боротьбу з велетенським змієм Апопом і водночас, разом з іншими богами, вершив суд над душами померлих. І цієї ночі, зміняючись щогодини, біля запечатаних воріт святилища чергували жерці. Час зміни варти показували пісочний годинник і розміщення зірок на нічному небі.
А зі сходом сонця в глибокій таємниці непосвячених здійснювався обряд зустрічі бога.
Призначений для цього жрець перш за все очищувався в спеціально для цього спорудженому «Домі ранку». Його обмивали водою зі священної криниці, обкурювали пахощами. Потім він сам брав до рук кадильницю й урочисто ступав крізь анфіладу залів до дверей святая святих, дорогою очищаючи запашним димом усі приміщення. За віки темп його руху і навіть число кроків були настільки точно вивірені, що жрець підходив до воріт у той момент, коли промінь сонця, що сходило, досягав воріт житла бога.
Тільки-но перший промінь падав на глиняну печатку, жрець зривав її, розчиняв стулки воріт, увіходив до святилища й падав ниць перед статуєю бога, виготовленою із позолоченого дерева. Потім він підводився і, читаючи хвалебні гімни, оббризкував статую пахощами, обкурював ароматним димом. Це таїнство символізувало повернення бога до земних справ.
Очистивши статую пахощами, жрець показував богові зображення сонячного ока Гора, а потім статуетку богині істини Маат. Так кожного ранку жерці просили бога все бачити і бути справедливим. Лише після цього у святилище входили жерці-служителі, учасники урочистої процесії. Вони виносили бога зі святилища. Немовби це була жива людина, вони умивали, умащували статую, одягали на неї жрецького «фартуха». Потім бога повертали на його місце, де на нього чекав добрий сніданок, точно такий же, який вранці подавали фараонові.
На цьому обряд завершувався. Жрець, задкуючи, залишав житло бога, зачиняв ворота, замикав засуви і накладав печатку — до вечора, коли статую «звільняли» від земних справ.
І всі в Єгипті вважали, що завдяки ранковому таїнству фараон отримував благословення свого божественного батька, милість якого поширювалася на все царство.

УРОЧИСТИЙ ВИХІД БОГІВ

Один раз на рік, під час найбільш високої води в Нілі, коли мешканцям нічого було робити на залитих, покритих квітами лотоса плантаціях, наставало велике свято, котре тривало цілих 24 дні! До Фівів із усіх кінців Єгипту рухалася маса людей: по Нілу на човнах, пішки по дамбах, що ледве виступали йад водою, верхи на віслюках, в паланкінах раби несли знать. Уся країна вирушала на свято, коли бог — покровитель фараонів урочисто полишав святилище, відвідував місто і його околиці.
Жерці виймали зі сховищ переносні «човни», виносили зі святилища золоту статую Амона-Ра, покровителя Фівів, і фараона. Слідом за ним полишали свої олтарі всі інші боги. І «флотилія», ритмічно погойдуючись на плечах носильників, починала врочисту ходу до Нілу. Боги являлися народові. Попереду процесії рухалися музиканти з тамбуринами і флейтами, вигарцьовували танцюристи. Кожного «човна» супроводжували жерці в напнутих на плечі шкурах пан тер. Одні вимахували кадильницями, інші тримали над головами богів парасолі, треті махали опахалами з пташиного пір’я, щоб до носів богів долинало якомога більше благовонних ароматів. Процесія урочисто проходила алеєю сфінксів. А незліченні натовпи людей, розігрітих пивом, радісно співали, вигукували й танцювали.
Біля берега богів очікувала флотилія вже справжніх човнів.. Це були цілі плавучі храми завдовжки до 60 м, зроблені з дорогоцінного ліванського кедра й кілікійського кипариса, їх оздоблення відзначалося нечуваною розкішшю. Прикрас лише із золота на кожному з човнів було близько чотирьох тонн. На палубі кожного корабля стояв дім, подібний до храму в мініатюрі, він правив богам житлом на час подорожі. Святкова флотилія, яку буксирували десятки суден, вирушала через Ніл погостювати до іншого величного храму. Три тижні гостювали боги на протилежному березі ріки. Весь цей час і вдень, і вночі жерці виспівували гімни, розігрували сцени про те, як жили, билися, мирилися боги в часи їхнього земного життя. А сотні тисяч прочан співали, веселилися, танцювали, з’їдали за три тижні отари баранів, закушували «пірамідами» млинців і пиріжків, випивали ріки пива й виноградного вина.
Свято завершувалося не менш урочистим поверненням богів. Тепер усі люди були впевнені, що рік буде вдалим, урожайним, багатим, а стада — ситими. І фараон був переконаний, що тепер боги ще на рік дарують йому «довголіття Ра, мужність Гора, силу його батька Амона, перемоги над усіма країнами і непохитні пам’ятники, вічні, як небо».

МІСТЕРІЇ

На честь Осіріса й Ісіди здійснювалися обряди, які отримали назву містерії. У храмі
з нільського мулу виліплювали постать У Осіріса й засівали її насінням тоді ж, коли
землероби обробляли свої поля. У відповідний час і поля, і фігура Осіріса покривалися зеленню паростків. Проростання зерен на тілі Осіріса символізувало перемогу життя над смертю.
До цієї нагоди служителі храмів готували костюми, маски, декорації. А потім перед натовпами глядачів розігрувалися багатоденні вистави про драматичні події з життя Осіріса, Ісіди і їхнього сина Гора.
Вистава починалася з великої процесії на чолі з Упуатом — богом в образі вовка, покровителем розвідників, мандрівників, першим бійцем Осіріса. Вороги виступали проти Упуата, але після битви, в ході якої її учасники отримували цілком реальні синці й ґулі, процесія проривалася до святилища.
Наступного дня вистава тривала. Розігрувалося вбивство Осіріса. Глядачі бурхливо виявляли свою скорботу й горе. В останній виставі усі бачили побиття ворогів Осіріса. Народ тріумфував, коли воскреслий бог на човні повертався до храму.
Злий бог Сет, що зазнав поразки, зі своїми спільниками втікав у пустелю. За ними навздогін кидалося воїнство Осіріса, до котрого приєднувалися сотні збуджених глядачів, і... знову по завершенні «спектаклю» лікарям доводилося перев’язувати проломлені черепи, складати поламані кістки як у ворогів, так і прибічників Сета. Для цих багатоденних вистав писалися діалоги— прообраз майбутніх драм і комедій. Головні ролі виконували професійні актори. Шкода, що не збереглося жодного тексту подібних спектаклів-містерій. Можливо, вони згоріли разом з іншими манускриптами під час пожежі в знаменитій Александрійській бібліотеці.
А в храмах Ісіди влаштовувалися містерії для, обраних. Відбувалося посвячення в таємне товариство, роль якого досі багато в чому залишається загадкою. В супроводі посвячених, обличчя яких приховували маски, новачок при світлі єдиної золотої лампади у вигляді човна заглиблювався в таємні зали храму. Супроводжуючі поступово впадали в екстаз, який передавався новачкові. Галюцинації — зорові й слухові — оволодівали ним. Він переступав поріг смерті, бачив опівночі сонце в блискучому сяйві, поставав перед богами, а потім, після боротьби з усіма стихіями, начеб воскресав. І якщо психіка неофіта витримувала обряд посвячення, з нього брали клятву про те, що він ніколи, ні під якими тортурами не розголосить великої таємниці ритуалу. Члени братства посвячених пізнавали один одного за таємним жестом, паролем.

ЄДИНИЙ У ТРЬОХ ЛИЦЯХ

 Єгиптяни вважали, що в кожному з них міститься одночасно три істоти: одна видима і дві невидимі. Видима частина людини — це її тіло. Але разом із тілом народжується, росте його двійник, ім’я якого Ка. Протягом дня Ка не розлучається з тілом, ділить з ним русі задоволення, радості, негоди, хвороби. Але як тільки людина засинає, Ка самостійно вирушає в мандри, під час яких із ним трапляються неймовірні пригоди, дивовижні зустрічі. Загалом, із Ка відбувається те, що людина бачить уві сні.
Людина помирала, але її дух Ка був безсмертним. Дух починав своє, самостійне життя в загробному світі. Там усе було подібне до земного, тільки краще. Полювання там було завжди успішним, урожай — більшим, їжі та вина — в достатку. Але Ка потребував відпочинку і, засинаючи, повертався у своє колишнє житло — людську оболонку. Під час сну Ка, як і його господареві під час життя, необхідне було все земне — їжа, посуд, меблі, дім. І єгиптянин за життя намагався створити максимум зручностей для гідного існування свого Ка: будував і розмальовував усипальницю, замовляв саркофаг, оплачував витрати на бальзамування свого тіла...
Але, крім двійника Ка, людина мала ще й душу на ім’я Ба. Саме вона вирушала на суд богів, очолюваний Осірісом, тримаючи в руках серце померлого — сховище хороших і поганих вчинків, добрих і злих справ.

ГРОБНИЦІ Й МУМІЇ

Якщо життя, подібне на мить, порівняти з вічністю, то слід було якомога раніше почати облаштування домівки для свого двійника
Ка. З волі фараона Хеопса понад тридцять років сотні тисяч рабів і будівельників споруджували гігантську піраміду для фараонового Ка. Пізніше в Долині царів навпроти міста Фіви виник некрополь із погребальними храмами. За життя фараонів заздалегідь приготовлялося все, що могло задовольнити будьякі примхи двійника. Приміщення, куди поміщалася мумія фараона і всі речі, необхідні для його духа Ка, вирубувалися у скелі в цілковитій таємниці. Робітників, що будували погребальну камеру, скоріш за все, вбивали заради того, щоб грабіжники в майбутньому не змогли знайти хід до незліченних багатств. Але, незважаючи на грізні написи, смертельно небезпечні пастки, фальши ві ходи, які закінчувалися тупиками, злодії за тисячоліття зуміли-таки проникнути в більшість гробниць.
Гробниця фараона Тутанхамона, яка дивом збереглася непограбованою, відкрила аж у XX ст. те, як збирався фараон жити у потойбічному світі. У гробниці знайшли парадні ліжка, ложа для відпочинку, колісниці й човни, шкатулки й скриньки, наповнені коштовностями, крісла, стільці й табуретки, найрізноманітнішу зброю, посохи й ціпки, фігурки богів і навіть гральні фішки (кості). Як главі сім’ї, володареві країни фараону і на тому світі належало влаштовувати учти, запрошувати своїх дітей, родичів. Для цього були передбачені набори посуду. Поряд із царськими сервізами знайдено запаси м’яса, птиці, зерна, посудини з вином. Усі речі й навіть зерна пшениці чудово збереглися впродовж кількох тисяч років у нерухомому сухому повітрі погребальної камери. Багатство, краса речей, майстерність столярів, ювелірів давнини вражаючі. Кілька залів у Каїрському музеї займають скарби, видобуті з гробниці Тутанхамона.
Фараони і взагалі всі заможні єгиптяни регулярно відвідували майстерні, в яких виготовлялося все необхідне для безбідного життя Ка.
Фараонові Сенусерту, який царював понад три тисячі років тому, видалося замало кедрового, зробленого точно по фігурі, саркофага. Мумія фараона, захищена золотою маскою, покоїлася ще й у срібному саркофазі, який був укладений в гранітний. І вся ця «матрьошка» лежала в кам’яному ящику, прикрашеному зовні й зсередини божествами, в чиї обов’язки входило охороняти мумію від зазіхань крадіїв. Там були вирізьблені очі, якими, подібно Ра й Осірісу, фараон бачив усе. Зображені й двері, через які його Ка могло виходити з «палацу вічності» й повертатися, коли заманеться...
Від того дня, коли фараон «відпливав до другого берега», уся країна (а якщо помирав звичайний обиватель, то всі його родичі) на 70 діб поринала в траур. Виходячи на вулицю, на знак скорботи єгиптяни мастили свої обличчя намулом. Траур тривав довго. Але в спекотному кліматі не можна було зволікати з турботами про збереження тіла покійного. Необхідно було бальзамувати тіло ще й для того, щоб було куди повертатися духові-двійнику Ка.
Усі внутрішні органи обробляли спеціальними сумішами й клали в посудину.
Інше серце вміщували в окремий футляр. Адже його повинна була нести душа Ба на суд богів! Тіло спочатку опускали в розчин натрону — руміші гашеного вапна і їдкого натру. Потім починалося бальзамування. Внутрішні порожнини заповнювалися пахощами, а тіло обмотувалося смугами лляної тканини, просякнутими сумішшю, що складалася мінімум із п’ятнадцяти речовин: смол, соків ягід, кедрової олії й навіть...цибулі.
Через сорок віків по тому за муміями можна цілком відтворити зовнішність властителів давнини!
Фараонові і в потойбічному світі належало царювати. А от усім іншим, щоб забезпечити собі на тім світі безбідне існування, потрібно було працювати. А працювати дуже не хотілося... Напевне, жоден народ у світі, окрім єгиптян, не вірив так свято в те, що зображення будь-якої речі чи істоти набувало в загробному світі якостей і здібностей оригіналу. Тому для того, щоб на тому світі лише відпочивати й веселитися, багаті єгиптяни робили статуетки орачів, кухарів, слуг, наглядачів над рабами, наложниць.
Але ось мумію вкладено в саркофаг. Голова її покрита маскою із золота, а в усіх інших, крім фараона, — з алебастру або пап’є-маше. На шиї покійного фараона — комір із золотих пластин з емаллю, який зображує сокола. Це символ покровителя царя — бога сонця Ра. На грудях — прикраси у вигляді крилатого жука-скарабея з богинями Ісідою та Нефтидою по боках. На передпліччя, зап’ястя, щиколотки одягнуто браслети, на руки — каблучки, на ступні — «наиальчни-ки». А по боках мумії розкладалося чим-більше амулетів і фігурок скарабеїв із зображеннями серця.
Процесія нарешті вирушала до некрополя. Але на обличчях уже нема печалі. Всі танцюють, співають, веселяться! Адже людина вирушила у вічну мандрівку туди, де не буде місця ні злу, ні печалям.
За процесією іменитого небіжчика рухався часом цілий обоз із речами. Похорон нагадував переїзд на нову квартиру. А після поховання біля гробниці влаштовувався гучний бенкет.
* * *
Погребальний культ посідав важливе місце в житті стародавніх єгиптян, часом цілковито визначаючи його земну течію. Тому в писемній спадщині єгипетської культури збереглося багато текстів з роздумами з цього приводу.
Наводимо деякі з них.

Про тих, хто забував про гробниці предків

«...вони перекинуться в море, котре поглине їхні тіла. Вони не матимуть почестей, призначених праведним людям. Вони не зможуть їсти підношень покійним. Перед ними ніхто не здійснить узливання свіжою водою. їхні сини не обіймуть їхніх посад. їхніх дружин зґвалтують у них на очах...»

Про тих, хто дбає про гробниці й охороняє їх

«Амон-Ра, цар богів, пошле вам довге життя. Цар, що править у ваш час, винагородить вас так, як слід винагородити. Для вас будуть примножені посади без кінця, які ви одержуватимете від сина до сина і передаватимете від нащадка до нащадка... Вони будуть поховані в некрополі у віці ста десяти років, і підношення їм будуть множитись».
Та все ж стародавній мудрець передбачав
«Ті, хто будував із граніту, хто вимуровував усипальницю в піраміді... їх жертовні столи порожні, як у нещасних, котрі вмирають на березі, не залишивши потомства».

Весела пісня на поминках

Оп’яніння не цурайся.
Пий і празнуй день щасливий.
Проживеш свій вік безбідно,
В благоденстві, аж допоки
В Місто Вічності не вступиш,
По собі лишивши пам’ять.
Там рідня прибульця стріне,
Прийме з миром та обніме.

Напис у гробниці фівського вельможі часів Рамсесів Великих, XV ст. до н. є.

СПИ СПОКІЙНО, КРОКОДИЛЕ

У всіх храмах були священні тварини, яких єгиптяни вважали втіленням богів: бики Апіси, крокодили Себеки, павіани, коти... Коли священні тварини помирали, люди поринали в печаль за ними на довгих сімдесят днів. Потім їх бальзамували, вкладали в саркофаги «по фігурі» й з радісними піснями ховали на спеціальних цвинтарях-некрополях для священних тварин. Тіла священних тварин повинні були належно зберігатися, адже їхніми духами-двійниками були самі боги!

«Я ЧИСТИЙ, Я ЧИСТИЙ, Я ЧИСТИЙ!»

Після поховання починалися мандри душі Ба. Лише душа фараона потрапляла просто до богів. Душам усіх інших людей, якими б знатними вони не були за життя, належало здійснити повну небезпек мандрівку. За кожним поворотом чигали демони, готові схопити й розтерзати душу й серце, котре вона несла на суд богів. Але передбачливі родичі в ноги мумії клали сувої папірусу, «Книги мертвих». У них були записані найрізноманітніші заклинання, за допомогою яких можна було перемогти демонів і подолати найскладніші перешкоди.
Нарешті душа досягала житла богів і опинялася перед Осірісом, вершителем доль мертвих, і його вірним помічником, богом мертвих з обличчям шакала — Ану бісом.
Хижий Анубіс одразу ж вихоплював із рук Ба серце і клав на терези добра і зла. Але в папірусі «Книги мертвих» передбачливо записана «Виправдальна промова!» Ба зачитував її перед Осірісом.

Я не чинив зла людям.
Я не завдав шкоди худобі.
Я не творив поганого.
Я не блюзнірствував.
Я не здіймав руку на слабкого.
Я не був причиною сліз.
Я не вбивав.
Я нікому не завдавав страждань.
Я не лихославив.
Я не віднімав молока од вуст дітей...

Перелік усіляких гріхів був дуже довгим, але перш ніж Анубіс клав серце на терези істини, Ба встигав тричі вигукнути:
— Я чистий! Я чистий! Я чистий!
Навряд чи хто а єгиптян був праведником. Але навіть найзапекліший негідник нишком сподівався: а раптом Осіріс схибить у рахунку і справа вирішиться благополучно? І душа дивилася, як Анубіс вирішить її долю. Бог-шакал клав серце на одну шальку
терезів, а на іншу — статуетку богині істини. Горе, якщо вчинені за життя гріхи зроблять серце занадто важким. Ба відводили до місця останньої кари. Але якщо бодай трішечки переважала істина, Ба в супроводі всіх своїх слуг, робітників, писарів, наглядачів і наложниць вирушав, сповнений радості, під покровительство богині Ісіди на райські поля Іалу!

Пісня, складена 4100 років тому і написана на стінах гробниці

Боги, котрі були колись,
Покояться в своїх пірамідах.
Благородні та уславлені люди
Також поховані в пірамідах.
Вони зводили будинки —
Не збереглось навіть місця, де вони стояли,
Поглянь, що тепер із ними.
Чув я слова Імхотепа і Джедефгора,
Слова, що їх досі всі пам’ятають:
Що з їх гробницями?
Стіни попадали,
Не збереглось навіть місця,
Де вони стояли,
Наче ніколи їх і не було.

* * *
І. Бунін

Бачу себе в Каїрі, в Булакському музеї... Довго ходив і знову дивився на маленькі чорні мощі Рамсеса Великого в його скляній скрині. Так, так, це ж подумати тільки: ось я поруч біля самого Великого Рамсеса, його справжнього тіла, котре хоча й висохло, почорніло, перетворилося на самі кістки, але все ж таки його, його!
А поряд — скарабеї Марієтта (учений-єгиптолог. — Авт.). Марієтт розмістив їх в особливій вітрині, розклавши в хронологічному порядку всіх зібраних ним царських скарабеїв, — триста чудових жучків із ляпіс-лазурі та серпентину. На цих жучках писали імена померлих царів, їх клали на груди царських мумій як символ безсмертного життя, яке народжується із землі і вічно відроджується. Марієтт зібрав їх і виставив на подивування усьому людству:
— Оце вся історія Єгипту, все життя його аж за п’ять тисяч років.
Так, п’ять тисяч років життя і слави, а в підсумку — іграшкова колекція камінчиків! І камінчики ці — символ вічного життя, символ воскресіння! Гірко посміхатися чи радіти?

Далі

До змісту Релігії. Дитяча енциклопедія