РЕЛІГІЇ.
Дитяча енциклопедія

ВІЧНЕ КОЛЕСО ЖИТТЯ

МАТИ ІНДІЯ

Індію часто називають субконтинентом, тому що її величезні простори мають чіткі географічні межі, які відділяють її від решти Азії. Чим далі на південь зі сходу й заходу, то вужчий «клин» Індостану омивається хвилями океану. На півночі він відрізаний від світу неприступними хребтами Гімалаїв. Великі ріки Інд і Ганг та сезонні вітри — мусони — дають можливість збирати по кілька врожаїв на рік. Ріки й вітри часто змінюють милість на гнів. Жахливі розливи змивають плоди праці мільйонів людей. Вітри, набравши розгону над відкритим океаном, руйнують житла, виривають із корінням дерева, чорні хмари виливають на землю потоки води.
Але відходять розливи, стихають мусони, й знову поля, джунглі, гори — аж до снігової межі — переповнюються життям. Сама природа весь час нагадує людям про безперервне боріння божественних і демонічних сил. Добрі й злі духи, милостиві й гнівні боги криються в лісах, горах, водоспадах. Головні джерела не лише живильних, а й духовних сил — ріки. А священна ріка Ганг стала для індусів символом безкінечності життя.
Сотні тисяч паломників щороку пориваються до її берегів, щоб здійснити в її водах ритуальне обмивання і напитися з життєдайного джерела. Головне святе місце на її берегах — стародавнє місто Бенарес (Варанасі). У цьому місті розташовані десятки чудових старовинних храмів, а на березі ріки багато камінних майданчиків, обпалених упродовж тисячоліть багаттями.
Саме в цьому місті вважає за щастя померти справжній індус. Після кремації на вогнищі його прах розвіють над водою священної ріки. А вниз за спокійною течією попливуть світлячки свічок, прикріплені до листя дерев. Життя триває, бо індуси вірять: душа людини розлучається із цим світом не назавжди, вона втілиться в якусь іншу з безлічі істот, що народжуються на землі, — можливо, в комара чи слона, а може, й у людину. Ріка життя так само безкінечна і вічна, як життя самого невичерпного священного Гангу. (А у вод Гангу справді виявлено цілющі властивості. У них підвищений вміст срібла. Десь у верхів’ях, в таємничих Гімалаях, джерела вимивають із гірської породи срібло і несуть його вниз за течією. Так що вода Гангу справді «свята» й убиває смертоносні бактерії.)
Контури свого субконтиненту індуси знають іздавна. їхня земля за своїми обрисами
нагадує фігуру матері. Ось чому землю свою вони називають не інакше як Мати Індія. Більша частина величезного за чисельністю населення цієї великої країни вважає себе прихильниками індуїстської релігії, яка включає широке розмаїття вірувань. Одні Вірять в те, що повага до всіх живих істот вимагає вегетаріанського способу життя, інші приносять тварин у жертву, а потім із задоволенням їдять м’ясо під час ритуальної учти. Одні поклоняються багатьом богам, а — нікому з них, одні моляться богам, інші — богиням. Індус може пошановувати одного бога, кількох або... взагалі не молитися богам.
Але й тих, й інших, і третіх об’єднує свій погляд на Всесвіт — космос — і на людину — мізерно малесеньку пилинку в безмежному і вічному Всесвіті. Релігії Заходу, у першу чергу християнська, переселяють душі померлих у потойбічний світ назавжди. Усе колись почалося зі створення світу. Індуїзм вважає плин життя безперервним: від народження до смерті, потім знову до відродження, і так далі, й так далі... Плин життя вони уподібнюють рухові колеса.
...Круглий, безкінечний обід безперервно котиться по землі. Кожна точка обода торкається дороги, потім підноситься на верх кола, щоб відтак знову опуститися, знову торкнутися землі, але вже в іншому місці, в інший час... Так вічно котиться вперед і колесо життя — сансара.
Кожна точка обода звичайного колеса лише на мить доторкається дороги. Мить доторку сансари до землі — це все людське життя, від народження до смерті. Але смерть не означає відхід із життя назавжди.
На кожній точці обода колеса залишається якийсь слід від взаємодії з дорогою. На колесі сансари залишається пам’ять про діяння людини, добрі й злі, про її вчинки, праведні й грішні, — карма.
Але ось обід звичайного колеса зробив повний оберт навколо осі. Знову та ж сама точка його доторкується до дороги. На ній з’являється новий слід, відбиток пройденого шляху. І так після кожного оберту... Обід все той же, але сліди на ньому інші. Й колесо сансари проносить пам’ять про минуле життя, його карму, до тих пір, доки вона знову не зіткнеться із землею. Знову спалахне життя, станеться нове втілення людини. Але в черговому своєму втіленні вона буде нести відбиток минулих життів, карму своєї долі. Обертання сансари безкінечне, життя повторюється незліченну кількість разів.
Людина не зникає назавжди. Вона просто готується до нового життя, але як воно складеться — залежить від карми попередніх втілень.
В Індії нема слова «релігія». Та й назву «індуїзм» придумали європейці. Самі ж індуси називають свою віру «дхарма» — закон, обов’язок, устої...
У цій вірі, що розвинулася в лоні Матері Індії, багато дивовижного для людей «західної культури».
У ній нема місця єдиному Богові — Творцеві всього сущого, але є непізнаванна космічна воля і найвище знання — Брахман. — Це віра у світ без меж у часі й просторі. Стародавні міфи індуїзму ніби змикаються з найновішими науковими теоріями про походження й розвиток Всесвіту. Чимало вчених у наші дні замислюються: а може, потаємне знання індусів отримане колись від невідомих прибульців з інших світів, а пращури індусів відобразили це знання в яскравих образах своїх переказів?

СЛІДИ КОСМІЧНИХ ПРИБУЛЬЦІВ?

«Іліада» та «Одіссея» Гомера здаються тоненькими зошитами у порівнянні із сотнями тисяч віршованих рядків давньоіндійського збірника гімнів — Вед, епічних поем «Махабхарата», «Рамаяна» та інших. Спочатку протягом багатьох століть і навіть тисячоліть вони передавалися усно. Воістину безмежні можливості людської пам’яті! Й ця пам’ять стародавніх донесла до нашого часу описання подій, які не дають спокою сучасним дослідникам.
Із Біблії ми знаємо про небесну колісницю, яка гримить громами й мече блискавки. В епосі Стародавньої Індії також чимало оповідей про небесні колісниці. Але оповіді про них значно детальніші. Небесна колісниця світилася «як вогонь серед літньої ночі», була немов «комета в небі», її «рухала крилата блискавка, і все небо було освітлене, коли вона пролітала по ньому». Чим не політ ракетного корабля?..
А ось розповідь стародавнього конструктора про устрій літального апарата: «Сильним і міцним повинно бути його тіло, зроблене з легкого матеріалу, подібне до великого птаха, що летить. Усередині слід помістити пристрій зі ртуттю і з підігрівальним пристроєм під ним. Користуючись силою, яка криється в ртуті й створює вихор, людина, що перебуває всередині цієї колісниці, може пролітати по небу найдивовижнішим чином...» І про готовий космічний корабель можна скласти уяву: «Це була величезна й страхітлива повітряна колісниця, зроблена з чорного заліза... Вона була оснащена пристосуваннями, розташованими в необхідних місцях. Ні коні, ні слони не везли її. її рухали пристрої, які були завбільшки зі слонів». А в старовинних зібраннях гімнів — Ведах — є навіть термін, яким позначаються всі подібні чудесні апарати: «Агніхотра» — «корабель, який підіймається в небо».
Хто знає, які таємниці минулого приховує безкрайній, як море, епос Індії. Коли він дасть відповіді на численні «як», «чому», «звідки»?
Тож пройдемо тими стежинками, котрі вдалося знайти вченим — у прямому і в переносному значенні цього слова.

ЗАГАДКА МОХЕНДЖО-ДАРО

Пройдемо вулицею, прямою, як сучасний проспект. Від неї праворуч і ліворуч розбігаються провулки, точно під прямим кутом. От тільки будинків ми не побачимо, адже квартали будівель із виноградниками й садами у дворах були тут понад шість тисяч років тому. А найбільш раннім знахідкам — дев’ять тисяч років! Хтось колись, маючи велику владу й талант, перш ніж будувати, спланував це місто: основні магістралі, паралельні одна одній — із півночі на південь, і провулки, що їх перетинають, — із заходу на схід. Потім до кожної садиби підводився водопровід. А система каналізації виносила всі брудні стоки й дощові води за межі потужних стін. Місто жило чисто, дружно й багато, про що свідчать залишки величезних громадських комор. Скільки тисячоліть процвітало це місто, оточене нивами й селами, чому занепало, ми не знаємо. Як його називали по-мешканці — невідомо. Археологи назвали його Мохенджо-Даро — за назвою місцевості в долині річки Інд.
Місто це старше від єгипетських пірамід Хеопса і Джосера. Життя на берегах ріки Інд процвітало тоді, коли в Африці, в долині Нілу, ще жили поряд з людьми їхні боги. Але намарне в Мохенджо-Даро дослідники намагалися відшукати щось хоч трохи подібне до єгипетських храмів, щоб дізнатися, яким богам молилися племена дравідів, які населяли весь Індостан — від Гімалаїв до найпівденнішої його точки — мису Кумарі. Лише в західній частині міста археологи виявили оточений цегляними стінами пагорб, на плоскій вершині й сходах якого були зроблені басейни для обмивань. І жодних слідів жертовників, олтарів. Можливо, мешканці Мохенджо-Даро тут збиралися й співали гімни космосові — безкінечній ріці часу й життя, вічним, неозоро величезним силам, для яких будь-який храм затісний.
Але «ванни» на пагорбі в Мохенджо-Даро дуже нагадували ученим басейни для обмивань у старовинних індійських храмах, побудованих на початку нашої ери! У культурному шарі, що накопичився за кілька тисячоліть, було знайдено чимало табличок — печаток із зображеннями й текстами.
Цю стародавню писемність розшифрувати поки що, на відміну від єгипетських ієрогліфів, не вдається. Вона ще чекає на свого Шампольйона. Але дещо вже розповіли зображення. На одній із табличок в оточенні слонів, тигрів, домашніх тварин сидить у типовій для сьогоднішніх йогів позі людина в буйволячій масці: вона склала ноги п’ятами догори, випростала спину, а долоні спокійно поклала на коліна. У ній вгадуються риси й «професія» одного з верховних богів індуїзму — Шіви, «того, що приносить щастя», «господаря тварин». На інших табличках богині їздять на левах і тиграх. А це улюблений «засіб пересування» богинь індуїзму та... давньоєгипетської Тефнут.
Ось у яких глибинних шарах давнини слід шукати витоки індуїзму.

ЗАПАХ ПОЛИНУ І ЦВІТ ЛОТОСА

Ніхто достеменно не знає, відати не відає, чому понад чотири тисячі років тому почалося велике переселення народів. Племена арі-їв, скотарів і мисливців, облишили безкрайні простори ковилових, полинових степів Східної Європи, — а кочували вони від Бугу до Південного Уралу, — і неквапно вирушили на південь.
На початку 2-го тисячоліття до н. є. арійські воїни на бойових колісницях, запряжених кіньми, здолали гірські перевали, вторглися в Північно-Західну Індію і поступово просувалися на південний схід, у глиб півострова Індостан. Вони пам’ятали про безкрайні степові простори полишеної батьківщини. Тому арії проводили свої релігійні церемонії на відкритих місцях, збираючись довкола вогню під зоряним небом. Жерці приносили тварин у жертву богам і співали священні гімни — Веди. Сама назва цих гімнів виказує адресу прабатьківщини аріїв. «Веди» — це потаємні знання. Але для слов’янських народів, які нині живуть у Східній Європі, це слово не потребує перекладу. «ВЪДЄТИ» — давньоукраїнською, «відати» — сучасною українською, «wiedziec» (вієдзєць) — польською, «ведать» (вєдать) — російською означає одне й те ж: «знати»! Так слово перекочувало з рідних праукраїнських полинових степів у далеку південну країну, де лотос — священна квітка, і там воно стало назвою священних гімнів.
Племена корінних мешканців — дравідів — відступили на південь, забравши із собою культ своїх богів, яким вони вважали за необхідне поклонятися біля води священних рік. Але пізніше прибульці й корінні мешканці змішалися. Боги аріїв і дравідів злилися, як і самі племена. Народжувалися нові священні гімни — Веди, присвячені найдавнішим богам Індостану. Так що сьогодні жоден із героїв Вед не може похвалитися своїм суто арійським походженням.
Арії розмовляли мовою, яку нині прийнято називати ведійським санскритом, — у ній вчені віднаходять корені багатьох слов’янських мов, у тім числі й української. У праці Михайла Красуського «Давність української мови» (1880 р.) вказується на те, що «українська мова є старшою не лише за усі слов’янські, не виключаючи й так звану старослов’янську, але й за санскрит, давньогрецьку, латину та інші арійські (індоєвропейські) [мови]». Із часом до санскриту органічно влилися слова з дравідської та інших місцевих мов. Але Веди — священні тексти. Читати їх слід було з абсолютною точністю, інакше вони не справлять належної дії й можуть навіть накликати біду на того, хто їх невірно виголосить. Тому стародавні вчені створили трактат про мову, який назавжди перекрив шляхи для чужорідних слів. У цьому трактаті 4000 правил! Санскрит став мовою священних текстів і вчених священнослужителів — брахманів, так само як латина — в католицизмі чи іврит — у іудаїзмі.
Слово «санскрит» означає «оброблений», «вичинений». Він справді відточений і багатий, але надзвичайно складний для вивчення. У санскриті, наприклад, налічується близько 50 синонімів слова «світло». У цій мові вісім відмінків, три числа, кілька сотень дієслівних форм. Нею можна вибудувати слово, що складається з 20—30 частин, а речення розтягнути на дві-три сторінки тексту!
Основне зібрання гімнів називається «Ригведа» — «Пісні знань». Вони вважаються одкровеннями Брахми — одного з трьох верховних богів індуїзму. Ці одкровення почули й запам’ятали мудреці та співці арійських племен — ріші. Гімнів — більше тисячі. Кожний складається із віршових формул, що звуться мантрами. Упродовж десятків століть усе це «почуте» усно передавалося з покоління в покоління. Із раннього дитинства майбутні священнослужителі — брахмани — рік за роком, мантра за мантрою заучували Веди й правила їхньої декламації. Лише у І ст. до н. є. Веди були записані. Але традиція усного запам’ятовування збереглася й донині. І, що дивно, Веди, вивчені зі слів наставника, жодним словом не відрізняються від текстів, записаних понад дві тисячі років тому!

СІМ’Я БОГІВ

Разом із арійцями прийшли на землю Індостану їхні боги. Вони відтіснили божества дравідів і міцно оселилися в трьох сферах: на небі, в повітряному просторі й на землі. Арії самі не знали точно, скільки ж у них богів. У Ведах називається різне їх число. В одних гімнах — 33, в інших — 330, а в деяких навіть 3306! Усіх своїх богів арії називали словом «дева» — небесні (знову цей перегук зі слов’янськими мовами!). Вони перемогли своїх старших братів — демонів асурів, які царювали, коли світ ще був у стані первісного хаосу. Проте зло живуче. І тому суперництво між девами й асурами буде тривати завжди, як вічна боротьба світлих начал із силами зла й пітьми.
Серед цих тисяч богів була найголовніша і найсильніша велика трійця — тримурті.
Усі люди й боги підкоряються законам Варуни. Він сидить у прекрасному тисячоворітному палаці. Варуна — хранитель світового порядку. Це під його пильним контролем відбувається зміна дня і ночі, пір року, але незмінними залишаються течія рік і рух світил. Він — небесний суддя й каратель, який бачить усе таємне і явне, знає все, що було і що буде. Варуна все чує, тому що відомості йому безперервно надходять через тисячу дверей його палацу, і все бачить, бо в нього тисяча очей!
А сучасним ученим Варуна допоміг простежити шляхи пересування (міграції) Бог Сур’я — Сонце арійських племен із їхньої прабатьківщини. Він дуже схожий як іменем, так і роллю, яку йому відведено серед божеств, на хетського Аруну, давньогрецького Урана. У прау-країнських язичницьких племен він називався Велес, а в литовських — Велняс...
Інший могутній бог мешкає між небом і землею, в атмосфері. Це Індра — владар грому, бурі й дощу. У нього такий апетит, що на сніданок він з’їдає 300 биків. Спрага також надзвичайна — Індра п’є лише священний хмільний напій сому, адже ним був вигодуваний замість молока. І за один раз перехиляє він у своє бездонне черево ціле озеро соми. Добре поснідавши й випивши, Індра стає несамовитим і сильним. Це він, очоливши армію богів І розбив злих асу рів. Його бойовою колісницею править меткий Вайю — повелитель вітру. Ворогів він уражає громовою палицею-ваджрою, зробленою з кісток великого мудреця Дадхічі. Ім’я Індри також викриває його «іноземне» походження. Одне з іранських божеств звали Індара. А саме слово походить від праукраїнського кореня «едр». Ми й зараз говорим «ядрений» (від «ядро») у розумінні «здоровий, міцний», підкреслюючи особливу силу й міць людини чи явища.
Серед земних богів найпопулярніший Агні. Він дух вогню, домашнього вогнища й жертовного багаття, посередник між людьми і всіма іншими богами. Як й Індра, цей могутній воїн роз’їжджає на блискучій золотій колісниці. Блиск полум’я — це світло його численних очей, якими він дивиться одразу в усі боки. Волосся в нього вогняне, борода руда, зуби залізні — ними він нещадно поїдає ліси.
Агні тричі народився: на небі, у воді й серед людей. У нього троє жител, троє життів, три голови, три сили, три язики. І певно, що й мов не одна, а серед них, безсумнівно, є й українська: порівняймо «Агні» із праукраїнським «огнь» — «вогонь».
А відтіснені на південь Індостану дравіди мали свою велику трійцю богів: творець світу Брахма, володар людських доль, добрий хранитель Вішну, а також Шіва — джерело енергії й сили, той, що знищує життя, а потім знову творить його.
Та минув час, народи змішалися, й боги стали спільними. Брахма знову завоював трон найголовнішого бога; він — творець усіх богів, володар сили творення. Йому доступне вище знання, яке не піддається жодним визначенням. Це вище космічне знання називають Брахманом.
...І сьогодні. Чим стрімкіше розвиваються наукд й техніка, тим більше людство переконується, що пізнання безмежне. Які б найгранДіозніші відкриття не здійснювало людство, все одно попереду залишатиметься неозорий і безкінечний океан нерозкритих таємниць і загадок природи. В Індії вже кілька тисяч років тому дійшли висновку, що збагнути абсолютну істину неможливо! До неї — до Брахмана — навіть найбільший мудрець може лише доторкнутися.
В Індії вірять: скільки б не було богів, усі вони — втілення Брахмана, джерела, причини й основи всього сущого. Кожне поселення, будь-яка людина можуть поклонятися одному, кільком богам або навіть узагалі нікому не молитися. Боги — лише сходинки на шляху до Абсолюту. І навіть «безбожник» перебуває під владою космічної сили і волею-неволею служить Брахману.
Навіть бог Брахма — володар всесвіту і часу — всього лише частка Брахмана...

НЕОСЯЖНИЙ БРАХМА

Суперечку про те, що з’явилося раніше, яйце чи курка, можна, кажуть, вести до безкінечності. А в Індії це питання вирішили ще до того, як бойові колісниці аріїв прорвалися через гірські перевали в долину ріки Інд. ...Спочатку з’явилося яйце — золоте, безрозмірне, яке бозна-як довго плавало в космічному океані. Виміряти нічого не можна було, бо у космічного океану не було ні висоти, ні глибини. І часу тоді також не було. Усе рухалося і... не рухалося. У давні часи індуси, не знаючи, що таке фізика, уже розуміли, що рух і його швидкість Можна виміряти, коли «щось» одне пересувається відносно «чогось» іншого. А лік часу можна вести, коли «щось» регулярно повторюється, наприклад, схід і захід сонця. Яйце плавало саме-самісіньке, і нічого, крім нього, не було. І повсюди панував лише Брахман — невидима космічна воля й думка.
Аж ось космічна воля — Брахман — заклала в золоте яйце зародок. Також золотий. І в цей момент з’явилася точка відліку часу існування нашого Всесвіту. Рівно рік було потрібно для того, щоб зародок перетворився у Брахму. Але період цей не дорівнював, як на землі, 365 дням. То був рік Брахми. Скільки він тривав, ми дізнаємося трохи згодом.
Брахмі стало тісно в яйці. Силою думки він розколов шкаралупу на дві половини. Одна стала небом, друга — землею, а між ними з’явилося повітря. Потім Брахма почав творити все у певному порядку. Спочатку з’явилиcя п’ять, елементів: вода, вогонь, земля, повітря та ефір. (Сучасна наука то визнавала, то заперечувала наявність у всьому космічному просторі ефіру — невідомого, нерозпізнаного виду матерії, який, приміром, доносить до нас світло далеких зірок, «командує» силами тяжіння. Лише нещодавно були відкриті нейтрино, які заполонюють увесь Всесвіт. Ці частини настільки незбагненно малі, що з легкістю пронизують Землю, так наче наша планета т— порожнеча. Знову й знову сучасну науку в глухий кут заганяє запитання: як же вдалося філософам індуїзму дійти до проблем, які хвилюють людство у наші часи?)...
Потім Брахма створив думку, а ще пізніше — богів, жертвоприношення, Веди, зірки, час, гори, рівнини, моря, ріки і нарешті, людей. А разом з людьми виникли мова, пристрасть, гнів, радість, розкаяння. З’явилися протилежності, такі як тепло — холод, сухість — волога, горе — радість і т. д.
Синів-богів Брахма творив із різних частин власного тіла: з очей, вух, рота, ніздрів, плеча, великого пальця правої ноги. Створивши велику кількість синів-богів, Брахма відчув, що йому, як і раніше, когось гостро не вистачає. Тоді він вимовив священний звук, і з половини свого тіла породив богиню Гаятрі. Зачарований її красою, Брахма створив собі цілих чотири обличчя, щоб невідривно споглядати Гаятрі. Але богиню так налякало надто сильне захоплення Брахми, що вона втекла до братів, у небесну височінь. У Брахми виникло п’яте обличчя, обернене вгору. Роздратований надмірною цікавістю бога-батька, Шіва відрубує цю п’яту голову. Тому Брахму зображують із чотирма головами, з круглою прогалинкою на місці п’ятої, і також із чотирма тілами і вісьмома руками, в яких він тримає Веди, жезл, посудину з водою із Гангу, квітку лотоса, намисто з перлин та лука. Тіло у нього червоного кольору, а розріз очей подібний до квітки лотоса.
Створивши все на світі, Брахма сів на білосніжного лебедя і відлетів у країну Брахмалоку (в інших народів це сьоме небо), розташовану на горі Меру, що складається з коштовного каміння й золота. Звідти він, подібний до тисячі сонць, могутній і непереможний, почав правити світом. Час від часу деякі його обов’язки виконували найближчі до нього боги — Вішну та Шіва. Брахма зробився безтурботно спокійним, повів розмірений спосіб життя. Він 12 годин був діяльним і 12 годин спав. Лише одного разу блаженство Брахми спробував порушити бог вітру Ваю.
...Якось Брахма порадив Нараді, одному із семи мудреців — творців Вед — оженитися. Нарада був одним із численних синів «найдавнішого з богів». Мудрець із обуренням
відкинув пропозицію батька, оголосивши, що лише пошанування Крішни здатне дарувати йому щастя, а Брахму назвав псевдовчителем. За це батько прокляв Нараду й назавжди залишив його у підлеглості в жінок. Тоді мстивий Нарада намовив Ваю зруйнувати гору Меру, на якій блаженствував Брахма. Але сили у вітру вистачило лише на те, щоб відбити шматочок вершини. Вона впала в океан і ут-зорила острів Ланка, який і донині надзвичайно багатий на розсипи коштовних каменів. Брахма навіть не звернув на це уваги й продовжував вести колишній спосіб життя.
Жити найдавнішому з богів належало рівно сто років.

У ЯКИЙ ЧАС МИ ЖИВЕМО?

Згідно з уявленнями сучасної науки, ми живемо через 12 мільярдів років після «великого вибуху» таємничого згустка проторечовини, щільність та інші властивості якої поки що не піддаються описові. Відтоді галактики стрімко розлітаються врізнобіч. Сучасна техніка дозволяє зазирнути на такі далекі окраїни Всесвіту, звідки світло, яке летить, як відомо, зі швидкістю 300 тисяч км/с, досягає Землі через 100 мільярдів років. Ось в який, згідно з наукою, час ми живемо.
А які міркування з цього приводу мають давньоіндійські філософи. На якому оберті космічного колеса життя — сансари — перебувають і люди, і боги, і Всесвіт?
...Брахмі відведено сто божественних років життя. «Учора» він відзначив свій піввіковий ювілей. Привітати «найдавнішого з богів» із такою знаменною датою сучасне людство не могло. «Вчора» Людей ще не було. Але як відзначив свій день народження Брахма, достеменно невідомо. На відміну від Бога іудеїв, християн чи мусульман, у нього немає дня відпочинку. З того моменту, як Брахма розбив золоте яйце, він приречений на повсякденну працю від зорі до зорі — по 12 годин. Як робітник на конвеєрі, він по тисячі разів на день повторює одну й ту ж «операцію».
Ось і напередодні він, як звичайно, проспав половину божественної доби — кальпи. А це не багато й не мало — 4 мільярди 320 мільйонів років людського життя. Відпочив він, загалом, непогано і прокинувся повним сил. І що ж він побачив на світанку божественного дня? Лише дві половинки шкаралупи космічного яйця — небо й землю — і
повітря між ними, варто Брахмі було заснути, як зла богиня Калі спочатку огорнула весь світ непроглядного пітьмою, а потім викликала 12 яскравих сонць і випалила всі світи, створені Брахмою, заодно погубивши богів і себе. Брахма звик до щонічних витівок Калі й не звертав уваги на її підступи. Справа поправима, адже попереду робочий день, такий же довгий, як і ніч. Він тут же відродив богів і веев світ, і почалася велика космічна епоха — махаюга.
Але перш ніж оповісти про рух махаюги від початку до кінця, розповімо про те, як колись арії ворожили і грали в кості. На кісточку наносили з різних боків позначки — 4, 3, 2 й 1, а потім кидали. Найщасливішою, певно ж, була четвірка, а найбільш нещасливою — одиниця. Видно, Брахма поміж турбот був не проти зайнятися жеребкуванням на кісточках, тому що велику космічну епоху, махаюгу — 4320 тисяч років — він поділив на чотири нерівних періоди, які за тривалістю співвідносяться між собою як цифри 4—3—2—1.
Найщасливішим був благий вік — крита-юга. Люди тоді, наділені всіма чеснотами, були рівними, не знали ні горя, ні хвороб, поклонялися одному богові й співали одну Веду. Тривав цей період 1728 тисяч людських років.
Потім наставала третаюга. Справедливості стало менше. З’явилися пороки. Але ,люди ще вузили в богд, приносили йому жертви й пам’ятали Веду. Тривало це 1296 тисяч років.
Під час третього періоду — двапара-юги — почали переважати зло й пороки. Людей вражали хвороби. Веда розділилася на чотири частини, але вже не всі були здатні збагнути їх. Упродовж 864 тисяч років людство все більше хилилося до занепаду.
Але ось настає найкоротший період, каліюга, тривалістю «всього». 432 тисячі років. Але яких!.. Життя людей стає все коротшим, воно сповнене зла й гріхів. Люди винищують одне одного у війнах. Царі грабують народ. Праведники бідують. Злочинці процвітають. Олжа, злоба, зажерливість торжествують усе більше й більше. І навіть велике слово Вед виявляється цілковито зневаженим.
Так, із вини самих людей, вельми гіркотно завершується оберт великої космічної сансари. Остання мить її жахлива. Із дна океану виривається вогонь і знищує все, окрім богів. Вогонь не в змозі дістати до вершини великої гори Меру, з якої вони спокійно спостерігають за всесвітньою катастрофою.
Але колесо космічної сансари свій рух продовжує! Брахма знову відроджує світи, починається новий космічний цикл — махаюга, і знову людство неухильно починає котитися від кращого до гіршого. І так тисячу разів на день. А днів у божественному році 360.
А в який же час живемо ми? З тих пір, як «сьогодні вранці» прокинувся Брахма, він устиг створити й знищити 27 космічних епох і вже починає готуватися до того, щоб розквитатися з нашою, 28-ю. Ясно, що ми живемо в найпохмуріший, четвертий період — калію-гу, переповнену війнами, злобою, зажерливістю. За індуїстським календарем, наша каліюга почалася в ніч на 18 лютого 3102 р. до н. є. Так що жити людству до загибелі — й нового відродження — ще 400 тисяч років.
Але повернімося до Брахми. За людськими мірками, він проживе 311040 мільярдів років! Ось чому дорівнюють 100 божественних років. Потім усе перетвориться на хаос, який триватиме ще 100 божественних років. Потім знову з’явиться золоте яйце, а в ньому почне рости новий Брахма. І так без кінця.
Так філософська думка стародавніх індусів, втілена у форму поетичних міфів, прийшла до висновку про безкінечний, циклічний розвиток Всесвіту. Ймовірно, наукове пізнання світу колись вирветься за межі 12 мільярдів років, що минули з моменту «великого вибуху»?..

ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ ПУРУШІ

Пуруша — значить «людина». Одну лише велетенську людину створив найдавніший із богів Брахма. Інші боги тут же схопили її й принесли до вівтаря, щоб принести Пурушу в жертву. Це відлуння найдавніших часів, коли племена приносили в жертву богам не лише тварин, а й людей... Але в знаменитій пісні «Гімн Пуруші» він не гине під ударом камінної сокири і не згоряє на вогнищі. Його тіло, розділене на багато частин, дає початок незліченній кількості життів — усьому тому, що має «дві щелепи» — тваринам і людям. Веда не уточнює, з яких саме шматочків «розчленованого тіла» народилися коні й бики, вівці й кози чи, наприклад, слони й миші. А от люди народжувалися окремо: одні — з голови, інші — з рук, треті — зі стегон, а четверті — з ніг. І це мало дуже важливі наслідки для всього роду людського.
Як у кольорів райдуги своє, визначене розташування на небі, так і в людей, залежно від того, з якої частини тіла Пуруші вони народилися, назавжди закріпилося їхнє становище в суспільстві — їхня «варна» (колір). Європейці назвали це поділом людей на касти.
Із голови Пуруші вийшла старша, вища каста — брахманів — жерців, учителів, наставників, учених. Руки вселенської людини поклали початок касті кшатріїв — воїнів і правителів —раджів. Тим, хто вийшов зі стегон Пуруші — вайш’я, належало завжди бути землеробами, скотарями, торговцями. А найнижчим, шудрам, які народилися з ніг його, написано на роду бути завжди в прислужництві, все життя залишатися зневаженими й недоторканними. І ніхто ніколи не міг (і донині не може!) «перефарбуватися», змінити приналежність до певної касти. Із часом змінилося суспільство, з’явилися тисячі професій і занять, а подірі людей на касти залишився, навіть незважаючи на те, що урядом Індії кастова система була оголошена поза законом.

Гімн Пуруші

Ось Пуруша тисячоногий,
Тисячоглавий, тисячоокий,
Землю довкруг щільно обліг він,
Здіймаючись на десять пальців.
Ось Пуруша — світобудова,
Владарює він над минулим,
Над майбутнім і над безсмертям,
Бо росте він, жертву споживши.
Сам великий, сам неосяжний,
Пуруша себе неосяжніш,
Із живими тільки на чверть він,
А три чверті в небі безсмертні...
Боги клали жертводаяння,
І принесли Пурушу в жертву,
Весна тут — жертовна олія,
Вогнем — літо, жертвою — осінь.
Став він жертвою, став розтятий,
Піснеспівом і славослов’ям,
І став розміром він віршовим,
І словами став заклинань він.
І кінь став від нього, і всяка
Твар, що має по дві щелепи,
Від нього бики народились,
Від нього ж і кози, й вівці...
Нарекли його рот брахманом,
Його руки стали раджанья,
Його стегна зробились вайш’я,
Його ноги зродили шудру.
Повітря — то пуп, земля — ноги,
З голови його небо з’явилось,
З вух постали сторони світу,
Так цей світ боги влаштували.
Сім полін у зрубі багаття,
Тричі сім у ватрі жертовній.
Боги ради жертводаяння
Прив’язали Пурушу — жертву...

БОГ АГНІ Й КОРОВА

Агні народжувався тричі. Одне з народжень і перші його діяння були такими. На початку світу Праджапаті—Брахма був один. Він подумав: «Як мені продовжити себе?» Напружив свої сили, запалив дух і породив із рота першого з богів, якою назвав Агні.
Праджапаті—Брахма тут же страшенно злякався, бо подумав: «Я створив Агні з рота, значить, він — пожирач їжі. Але ж, воістину, тут нема іншої їжі, окрім мене самого. А мене він не повинен пожерти!»
Тут Агні обернувся й роззявив свою пащу. Праджапаті-Брахма так злякався, що втратив свою силу, яка містилася в дарові мови. І тоді він вирішив шукати порятунку в жертвоприношенні. Він потер руку об руку, і коли тер він, долоні його втратили волосся. Волосся це потрапило в жертовні молоко й олію, що виникли від тертя. Він вилив їх на вогонь, і від цього з’явилися рослини. Адже в молоці й олії були волосинки з його долонь. Але ця жертва не повернула спокою Праджапаті-Брахмі. Адже він все одно залишався наодинці з Агні — пожирачем їжі. Тоді бог ще раз потер долоні, добув тепер уже чисте молоко й олію, приніс жертву. Із цієї жертви з’явилися Сур’я — сонце і Ваю — вітер. Після цього бог-батько заспокоївся.
Агні, Ваю і Сур’я сказали: «Ми з’явилися на світі слідом за батьком Праджапаті. Створімо істоту, яка з’явиться слідом за нами». Вони окреслили рискою місце, на якому стояли, й узялися складати піснеспіви. Але скільки не старалися, ніяк не могли ні в одну з мантр уставити магічний склад «хін». Вони перестали співати й сказали богові-батькові: «Ми повернемося!» І пішли на схід. Дорогою їм зустрілася корова, яка виникла з піснеспівів. Побачивши їх, вона замість мукання вимовила склад: «Хін!» І цьому магічному складові раптом знайшлося місце в гімні, котрий вони намагалися скласти. Боги зрозуміли, що саме в корові міститься
склад, без якого гімн не складався, і сказали: «Воістину, породивши корову, ми вчинили Благо. Корова — ніщо інше, як жертвоприношення, адже не можна здійснити жертвоприношення без неї. І вона ж — їжа, бо всяка їжа — від корови».
Із того часу корова стала священною твариною. І донині корови розгулюють навіть вулицями найбільших міст, їх старанно об’їжджають автомобілі й вози. А за вбивство корови загрожує вигнання з касти назавжди: тобі ніхто не подасть руки, не допоможе в біді... Коли людина помирає, головний із тих, хто в скорботі, обов’язково повинен потримати корову за кінчик хвоста. Адже померлі переправляються через жахливу ріку Вайтарані, тримаючись за коров’ячі хвости...

ПОДВИГИ ІНДРИ

Індрі присвячено понад 250 гімнів Вед — більше, ніж будь-кому з богів. Його називають добрим і щедрим, дарувальником благ. Він дуже прихильно ставиться до людей, особливо до аріїв. Воїни перед битвою завжди звертаються до Індри з проханням дарувати їм перемогу, славу і здобич. Бог грому й молитви — Індра — був народжений для битв. У хороброго войовника було безліч ворогів, із якими йому доводилося безперервно битися.
Щойно народившись, Індра схопився за зброю. Мати, Адіті, спочатку злякалася такої войовничості дитяти й спробувала його заховати. Але Індра з’явився перед богами в золотім обладунку, заполонивши весь Всесвіт. І мати запишалася таким могутнім сином.
Спочатку в нього були лише лук і стріли. Але й цієї зброї виявилося достатньо, щоб невдовзі після народження здійснити свій перший подвиг.
Злий демон Емуша, перетворившись на вепра, викрав у бога зерно, приготовлене для жертвоприношення, він сховався за тричі по сім горами й заходився варити зі священного зерна кашу! Але Індра натягнув тятиву свого дивовижного лука. Вона пронизала всі гори і влучно вразила Емушу. Після цього інший бог — Вішну — примчав до лігва демона, забрав зерно й повернув його богам. Жертвоприношення відбулося.
Вражений такою неймовірною влучністю великий майстер — чарівник Твашар викував для Індри чудесного меча вадшру та золоту колісницю. Колісницею правував бог вітру Ваю. А коли Індра блискавично розмахував мечем, здавалося, що той перетворюється або на сяючий диск, або ж одразу на тисячу лез. Невдовзі Індрі довелося випробувати меч у ділі.
Демонічне плем’я паніїв викрало у богів священних корів і відігнало їх у невідомі землі, на які не поширювалася влада богів та їхніх старших братів — асурів. Демони заховали корів у темній печері. Небеса одразу потьмяніли, адже ті корови були променями ранкової зорі. Для початку Індра послав на пошук корів божественного собаку Сараму. Той узяв слід, перестрибнув через найвідда-ленішу в світі ріку й почув крізь скелі ревіння полонених тварин. Сарама від імені Індри зажадав у глави демонів Вали повернути богам корів. Але той лише взяв його на глум.
І тоді Індра помчав на своїй золотій колісниці, розмахуючи дивовижною громовою ваджрою. А разом із ним вирушив визволяти корів бог молитов Бріхаспаті. Він був золотого кольору. На обличчі його було сім вуст. Усі вуста промовляли прекрасною мовою й співали чарівним голосом. Бріхаспаті
мчав на залізній колісниці й розмахував залізною сокирою, вигостреною тим же чарівником Твашаром. Коли обидві колісниці наблизилися до скель, у яких містилася таємнича, похмура печера, Бріхаспаті здійняв усіма сімома вустами такий рев, що каміння розкололося, корови вибігли з печери, знову засяяла зоря, при світлі якої Індра побачив главу демонів Валу. Він спрямував свою колісницю вперед і вбив демона дивовижним мечем. Демони розбіглися, а всі їхні статки перейшли до рук Індри.
Але не завжди перемога давалася Індрі легко. Ось так точилася боротьба з двоюрідними братами-демонами: триголовим Вішварупою, господарем незліченних кінських табунів, та Врітрою, котрий перегородив течію рік. Сам Врітра лежав на горі — страшний, змієподібний, шиплячий, із потужними щелепами, дикий і хитрий. Оточували його 99 фортець, у яких сиділо стільки ж синів Врітри.
Індра хотів спокусити Вішварупу танцями своїх численних німф-танцівниць апсар. Але демон поринув? у самоспоглядання. Спокушання не вдалося. Та хоробрий Індра відрубав йому мечем усі три голови. Потім він захопив 99 фортець і повбивав 99 синів другого демона. Але Врітра, як ми знаємо, був не лише диким, але й надзвичайно хитрим. Індра махнув мечем, але Врітра вчасно роззявив пащеку, Індра схибив і влетів усередину демонаї Індрі вдалося миттєво вискочити назовні. Але невдачі переслідували бога. Він знову опинився у шлунку демона. На допомогу прийшов Вішну. Він зробив три величезних кроки й підкорив собі три стихії. Врітра перелякався. І тоді Індра прорубав собі мечем шлях назовні, а потім розітнув демона на частини. Шлях рікам звільнився, і вони потекли землею.
А битва, в якій Індра застосував усю свою хитрість, була ось яка. У світі демонів найдужчим войовником був Намучі. Спочатку Індра й Намучі уклали між собою спілку й поклялися, що жоден із них не завдасть удару іншому ні вдень, ні вночі, ні на воді, ні на суші, ні сухою зброєю, ні зволоженою, Індра чесно виконував клятву. А Намучі — дух гріховного хмільного напою сури — напоїв одного разу Індру й позбавив його чоловічої сили. Проте навіть після такого зрадницького вчинку Індра не міг відступитися від даної клятви. Він вийшов зі складного становища так. Під час сутінків (ні вдень, ні вночі) на лінії океанського прибою (ні на воді, ні на суші) він покрив лезо морською піною (той став ні вологим, ні сухим), змахнув ваджрою й відрубав Намучі голову.
Брахма подарував Індрі владу над сходом і велетенського білого слона, одного із чотирьох, на котрих тримається Земля. Усім має бути відомо, що землетруси трапляються тоді, коли слон Індри переступає з ноги на ногу.

ПІДНЕСЕННЯ ВІШНУ

Вішну був одним із богів дравідів, що підкорилися нашестю аріїв. Але з часом боги дравідів почали змагатися з богами аріїв за свій вплив на релігійні почуття всіх індусів. Так сталося й з Вішну. Віра в нього й любов до нього почали відроджуватися. І це знайшло відображення в легенді про три кроки Вішну, коли він, прагнучи допомогти старшому братові Індрі, який зазнавав поразки від страшного Врітри, трьома кроками підкорив небо, землю й повітря. Вішну за могутністю дорівнявся Брахмі. Потім до них приєднався ще один бог — Шіва. Вони стали нерозлучними, єдиними у своїй величі. їх назвали тримурті, тобто триликими. Одне лице — Брахма, творець світу, друге — Вішну, його хранитель, а третє — Шіва, руйнівник. Адже так і в світі все відбувається одночасно: щось створюється, щось зберігається, а щось руйнується...
Із часом Вішну стає все популярнішим. І він наділяється еилою, яка навіть перевищує можливості «найдавнішого з богів» — Брахми.
Виявляється, зовсім не гине світ, коли завершуються 100 божественних років Брахми. Вішну встигає ввібрати в себе весь Всесвіт, засинає і спочиває на тисячоголовому змієві Шешу, котрий плаває, згорнувшись кільцями, у водах всесвітнього хаосу. Він спить, аж доки не настає час для нового втілення Брахми. «Не із золотого яйця з’являється Брахма, — твердять вішнуїти. — Із пупа Вішну виростає квітка лотоса, а в ній народжується творець Брахма». Доручивши йому творити світи, Вішну перебирається у найвищий із райських світів Вайкунхте, розташований на горі Меру, а можливо, у водах невідомого північного моря.
Там він сидить на лотосоподібному троні в золотому палаці, оточеному озерами, в яких квітують різнобарвні лотоси.
Він уважно стежить за життям людей. Коли посилюється зло і світові починає загрожувати небезпека, Вішну втілюється в земну істоту й сходить на землю, сповнений прагнення допомогти світові. Через це й майбутнє людства не таке безнадійне, як пророкують Веди.
...Коли наблизиться кінець каліюги — часу завершення існування нинішнього роду людського, коли запанують негідники, безчесні владарі, а серця людей заполонить безвір’я, Вішну явиться в образі Калки, вершника на білому коні, і встановить на землі щасливий золотий вік. Вішну, як головному божеству, і всім його втіленням поклоняється добра половина індусів. Вішнуїти чекають пришестя Калкі пристрасно й нетерпляче. Вони сподіваються, що вій явиться не через 400 тисяч літ, а значно раніше, можливо, завтра...
Сходження Вішну на землю називаються аватарами. Явлення Калкі очікується чи то в далекому, чи в близькому майбутньому — адже дев’ять аватар уже звершилося!

ЗІШЕСТЯ ВІШНУ НА ЗЕМЛЮ

Хоча Веди пошановувалися як священні тексти, в І тисячолітті до н. e. в долині ріки Ганг почав формуватися новий великий епос — «Махабхарата». Упродовж майже двох тисяч літ із покоління в покоління передавалися двовірші цієї поеми — шлоки. Поема обростала все новими й новими сказаннями, роздумами мудреців і досягла гігантських розмірів. У «Махабхараті» від 82 до 95 тисяч двовіршів. Липі порівняно нещодавно «Махабхарату» почали перекладати із санскриту на російську мову. А от в Україні її вивчали і досліджували ще І. Франко, який переклав окремі її частини, Леся Українка, чимало інших учених-індологів у XIX і XX століттях. Цей епос — справжня енциклопедія індуїзму.
У «Махабхараті» є розділ, який називається «Гімн тисячі імен Вішну». До нього, одного з найулюбленіших богів, можна звертатися, називаючи різними іменами. Головне, щоб у серці був Вішну. Частіше за все його пошановують під іменами, пов’язаними з тими іпостасями, в яких він здійснював свої аватари, пришестя на землю.
Про аватару майбутнього — вершника Калкі на білому коні — ми вже розповіли, а попередні дев’ять аватар були не лише в образі героя-людини.

ПЕРЕТВОРЕННЯ ВІШНУ НА РИБИНУ

Легенда про Всесвітній потоп є в багатьох релігіях. Просто кожен народ розповідає про це жахливе лихо і про спасіння людства, тварин та рослин по-своєму. В індуїстському варіанті це відбувалося так.
Одного разу пустельник Ману оселився біля ріки поблизу південних гір. Кожного ранку від здійснював обмивання, а потім сідав у затінку дерев і заглиблювався в самоспоглядання.
Якось він набрав глек води і приніс під дерево. А в глеку виявилася маленька рибинка. Вона йому сказала:
— Збережи мені життя, і я врятую тебе.
— Від чого ж ти врятуєш мене? — запитав пустельник.
— Станеться потоп — загибель для всіх сивих істот, від нього я врятую тебе.
— Як же мені зберегти тобі життя?
— Нам, рибам, доки ми малі, звідусіль смерть, — сказала рибинка. — Ти спочатку потримай мене в глеку. Коли я підросту, викопай ставок і тримай мене там. коли я виросту ще більше, віднеси мене до моря й випусти у простір, бо тоді смерть мені вже не буде загрожувати.
— Святий чоловік Ману вчинив так, як просила рибинка. Невдовзі вона виросла й стала величезною рибиною із рогом на голові. Ману ледве доніс її до моря. І Вішну, котрий явився в образі цієї рибини, повідомив Ману, що він припливе знову, як тільки станеться Всесвітній потоп. А Ману, поки ще є час, хай побудує корабель, повантажить на нього насіння усіх рослин, сімох мудреців-ріші, хранителів священних Вед, і сяде на корабель сам.
Хлинули води. Але вчасно з’явився Вішну-рибина. Рогом своїм він узявся штовхати вперед корабель бурхливими водами, доки не привів його до найвищої гори в Гімалаях...

ВІШНУ-ЧЕРЕПАХА

Під час потопу були втрачені численні цінності, у тому числі й напій безсмертя — амріта, без якого боги могли постаріти й померти, як люди. А цього їм дуже не хотілося. Вішну вирішив допомогти їм. Демонам також дуже хотілося напитись амріти. Вішну запропонував богам не відкидати їхньої допомоги. Він-бо знав, що перемога буде все одно на боці богів.
І ось Вішну перетворився на велетенську черепаху, спустився на грузьке дно океану. Боги й демони поставили на спину черепахи гору Міндару, обкрутивши навколо неї, ніби мотузку, змія Васуку. Потім вони взяли в руки голову й хвіст змія і, ніби мішалкою, заходилися колотити океан. Таким чином колотять вершки, доки в них не починають утворюватися грудочки масла.
Сто років колотили океан боги й демони. Нарешті із нього почали з’являтися — ні, не кавалки масла. Спочатку з’явилася богиня вина Шрі, потім білий слон, білий кінь, чудесний камінь, пахуче дерево. І ось нарешті вийшов із океану бог лікування Дханвантарі. Він ніс дорогоцінну чашу, наповнену амрітою.
Боги й демони зчинили жорстоку битву між собою. Кожному хотілося заволодіти на-поєм безсмертя. Вішну перетворився на чарівну красуню Мохіні. Розум демонів настільки затьмарився від з’яви жінки надзвичайної краси, що вони віддали їм чашу. А Мохіні тут же передала напій богам. Ті випили напій безсмертя і, звичайно ж, перемогли Всіх демонів.

ВІШНУ В ОБРАЗІ ЗВІРІВ

Коли народився Хіраньякша, його мати Діті сказала, що сина ніколи не зможуть перемогти ні боги, ні звірі. Щоправда, перелічуючи звірів, вона забула назвати ім’я вепра. Але ніхто на це не звернув уваги. Хіраньякша став найбільшим демоном-асуром, повелителем підземного світу Потали, ще грандіознішого, ніж Усесвіт. Помітивши, що землі стало занадто важко нести на собі гори, дерева, звірину й людей, які розплодилися, демон вирішив зіштовхнути її в Поталу і втопити в підземному океані.
Але коли земля почала занурюватися в чорні води Потали, Вішну перетворився на величезного вепра з тілом, схожим на грозову хмару, й очима, що виблискували, наче зорі. Він підчепив землю іклом і повернув на місце. Асур напав на вепра, щоб відібрати в нього землю. Але непереможний Вішну роздер його іклами. Так він удруге врятував усе живе на землі.
Але в Хіраньякші був старший брат, цар демонів-асурів Хіраньякшіпа. Він також вважав себе невразливим, бо при народженні отримав замовляння від самого Брахми: його не могли здолати ні боги, ні люди, ні демони, ні звірі. Вбити його не можна було ні вдень, ні вночі, ні в палаці, ні назовні. Асур загордився й гнобив усіх живих істот.
Його благочестивий син Прбхлада засуджував батька й почав шанувати Вішну. За це цар асурів кинув Прохладу до в’язниці. Тоді Вішну втілився в леволюдину. І ось у надвечір’я (ні вдень, ні вночі) із колони на порозі дому (ні всередині, ні назовні палацу) небачена леволюдина — Нарасімха — напала на царя асурів і вбила його. Потім Вішну визволив із в’язниці добродійного Прохладу. Так він відновив справедливість і ще більше утвердив свою велич.

НАЙБІЛЬШИЙ... КАРЛИК

Онуком вірного шанувальника Вішну був Балі. Він, як і Прбхлада, був благочестивим демоном-асуром. І став таким великим, що здобув владу на усіма трьома стихіями: над небом, землею й підземним світом. Навіть Індра і все його царство потрапили під владарювання Балі. І тоді мати всіх богів, ображена приниженням свого сина, звернулася до Вішну, найсправедливішого, наймогутнішого й найсильнішого:
— Тільки ти можеш повернути царство брату моєму Індрі! Поможи богам, твоїм братам, о мудрий!
Вішну перетворився на карлика й прийшов до Балі, який став володарем Усесвіту. Він попросив:
— Дай мені стільки простору, скільки я зможу відміряти трьома кроками.
Придворні мудреці умовляли Балі:
— Відмов йому!
Але самовпевнений володар Усесвіту лише розсміявся у відповідь: що таке, мовляв, три маленьких крочки карлика в масштабах Усесвіту! Він зневажливо махнув рукою: «Крокуй!»,
Раптом на очах враженого Балі карлик виріс до неосяжних розмірів. Одним кроком він перетнув одразу всі небесні сфери, другим переступив усі землі. Підніс ногу для третього кроку, але почув голос найдавнішого з богів Брахми:
— Не позбавляй Балі всього, чим він володів, він був праведним...
Вішну послухав Брахму і не зробив третього кроку в підземний світ Поталу. Залишив його для Балі.
Так добрий бог виконав прохання матері. Він ще раз прийшов на допомогу Індрі, повернувши йому царство. А демони-асури — і злі, й добрі — були вигнані до підземного світу.

СТРАШНЕ КРОВОПРОЛИТТЯ

Доки на землі серед людей панували мир і злагода, а всі були щасливими й рівними, Вішну вирішував проблеми, які виникали між богами й демонами-асурами. Але ось космічне колесо життя — сансара — зробило понад третину оберту навколо своєї осі. Життя перемістилося в другу епоху, третаюгу. Людям набридло бути благородними й справедливими. Вони почали сваритися між собою й набридати богам мирськими проханнями. Касту брахманів — священнослужителів, хранителів Вед і наставників правителів — утискували царі та їхні воїни. Ображені брахмани звернулися до богів:
— Боги, коли ви принесли в жертву Пурушу, то зробили брахманів вищою кастою. А тепер воїни-кшатрії та їхній цар Арджуна захопили владу на землі й принижують нас!
Вішну прибрав вигляду сина брахмана-подвижника Джамадагні та його дружини-красуні Ренуки. Дитя народилося одразу із залізною сокирою в руках, тому його назвали Парашурама — Рама із сокирою. Мудрий брахман став наставником Парашурами, і той дуже швидко зненавидів узурпаторів влади — кшатріїв. Він так вірив кожному слову свого батька, що коли Джамадагні запідозрив Ренуку в гріховних помислах, Парашурама не вагаючись відрубав матері голову! В Індії вважають цей вчинок подвигом, бо Парашурама довів: відданість наставникові-брахману вища від любові до матері...
Родичі царя кшатріїв Арджуни вбили підозрілого брахмана. Адже красуня Ренука була царського роду.
І Вішну почав мститися. Війна була жорстокою. Мало того, що він убив Арджуну. Він тричі по сім разів винищував новонароджені покоління кшатріїв і наповнив їхньою кров’ю п’ять озер, а потім передав владу над землею брахманам. Відновивши таким чином справедливість, він закинув свою сокиру в ріку Брахмапутру і, задоволений, повернувся на гору Меру.

РАМАЯНА

Виявляється, і богів можна обманути. Цар демонів десятиголовий Ракшаса прикинувся святим подвижником. Десять тисяч років він сидів у позі йога, постився, відводив погляд своїх двадцяти очей від жінок. Загалом, вів аскетичний спосіб життя, як монах-відлюдник. І Брахма повірив у святість цього десятиголового чудовиська з довжелезними руками, величезним животом і проваленим ротом. Він дав йому владу над трьома світами й подарував безсмертя. Тієї миті Ракшаса від’їхав на колісниці на острів Ланка, збудував там фортецю із золота й став на чолі незліченної армії демонів — ракшасів. Богові Індрі довелось рятуватися втечею. Бога Агні цар демонів зробив кухарем, а бог вітру Ваю став замітальником підлог у палаці! Страждали від Ракшаси, який отримав ім’я Равана (Ревун) за гучний голос, і люди. Його демони перетворювалися ночами на лиховісних птахів. Вони нападали на монахів-відлюдників і селян, котрі забарилися в лісі.
Боги благали Брахму, щоб той відновив справедливість, а в нього залишався тільки рівний йому за силою й могутністю Вішну. Брахма умовив його знову прибрати подобу людини, зійти на землю, допомогти богам і людям.
Вішну з’явився на землі Індії в образі прекрасного, благородного царевича Рами. На землі він зустрів принцесу, красуню Сіту. Молоді люди полюбили одне одного. Цар країни Айодх’я поєднав двоє люблячих сердець законним шлюбом й оголосив Раму своїм спадкоємцем. Але... одна із дружин царя щось нашепотіла йому на вухо, й за її намовою цар вигнав Раму. Вірна Сіта пішла разом із чоловіком. Чотирнадцять років вони вели відлюдницьке життя в хижці на березі лісового озера. Рама полював й успішно боровся з демонами — лиховісними нічними птахами, убиваючи їх.
Щоб помститися, цар демонів на прізвисько Равана, скориставшись відсутністю Рами, схопив Сіту і на своїй золотій колісниці завіз на острів Ланку.
Рама повернувся з полювання і побачив, що хижка пограбована й порожня, «як без лотосів озеро спекоячного літа». Нещасний Рама вирушив на пошуки своєї дружини.
Ніби утративши розум, сльозами омитий, Блукав він по лісу безмовному в пошуках Сіти...
Царя мавп Сугриву зворушило горе царевича, він уклав із ним спілку й дав у помічники свого найближчого радника Ханумана. Наймудріший із мудрих, Хапуман одразу здогадався, хто викрав Сіту. Він зачепився хвостом за велетенське дерево, добряче розгойдався і перелетів через океан на острів Ланку, прокрався в палац і побачив зажурену Сіту.
А цар демонів забув про всіх своїх жінок, адже закохався в Сіту. Але вона не підпускала Равану ближче, ніж на відстань польоту стріли. Сіта була вірною дружиною.
Рама на чолі величезної армії мавп і ведмедів підійшов до океану, що відділяв острів Ланку від Індії. Безсилі боги лише стежили за його діями віддалік.
Молодший брат Равани, розумний Вібхі-шана, спробував схилити царя демонів — ракшасів до примирення.
— О володарю, — говорив він, склавши долоні. — Війна — останній засіб здійснити свої наміри, якщо цього не можна досягти шляхом згоди й великодушності двох правителів. Що поганого зробив тобі мудрий, благородний і славний Рама? Поверни йому Сіту, доки не пізно, інакше від прекрасної Ланки не залишиться каменя на камені.
Але Равана відповів таму, хто насмілився перечити, таке:
— Загальновідомо, що з усіх неприємностей найгірші спричиняє нам рідня! Хто не знає, що від корів — молоко, від жінок — примхи, а від рідні — підступи?
Вібхішана образився й разом із друзями перелетів до Рами.
Мавпяче військо з вирваних із корінням дерев і каміння проклало загату від Індії до
Ланки і переправилося на острів. Почалася велика й кривава битва, яка не вщухала ні вдень, ні вночі. Раму вразила стріла. Багатьох ватажків мавп було вбито чи поранено. Сам Хануман отримав страшний удар довбнею по голові. У нічній темряві, перш ніж кинутися бійку, супротивникам доводилося, щоб не бити своїх, запитувати одне в одного:
— Ти ракшас?
— А ти мавпа?
Незважаючи на поранення, Хануман влітав у Гімалаї й привіз із високих гір цілющі трави, які вилікували Раму й поранених мавп і навіть воскресили загиблих!
Настав останній бій. У смертельний герць вступили Рама і Равана. Як тільки Рамі вдавалося відтяти одну з десяти голів свого супротивника, на її місці одразу ж виростала нова! Нарешті Індра зумів передати Рамі священну стрілу, зроблену Брахмою. Царевич прицілився й простромив серце свого ворога. Перемога була остаточною. Мавпяче військо спалило місто й палац. Сіту визволили з полону. А всі дружини десятиголового Равани слідом за ним, згідно зі звичаєм, зійшли на поховальне вогнище.
Боги святкували своє визволення. Здавалося б, усе скінчилося щаєливо. Так ні, злі язики страшніші від стріл! У царстві Айодх’я на базарах і в палацах почали пліткувати про те, що не годиться царевичу бути із Сітою після того, як вона побувала в палаці демона. Злоязиких людей не переконав священний доказ вірності Сіти своєму мужеві: вона увійшла у вогонь, але залишилася неушкодженою! Скріпивши серце, заради спокою в державі, Рамі довелося відпровадити Сіту в ліс до відлюдника.
Бідна Сіта попросила землю прийняти її до себе. Рама також не витримав самотності. Він невдовзі закінчив земне життя...

РАМА, ЯКОГО ВСІ ЛЮБЛЯТЬ

І донині в індійських поселеннях можна побачити й почути читців «Рамаяни». Іноді цілими днями, майже без перепочинку, вони читають глави про подвиги царевича, про кохання Рами й Сіти. А довкруг сидять і уважно слухають десятки селян. Величезна поема — за обсягом це «Іліада» й «Одіссея», разом узяті, — стала однією зі священних книг. І додамо — улюблених. Тому що всім індусам, і не лише їм, близька зворушлива історія про бога Вішну, який втілився в благородного царевича, про вірне й нещасливе кохання двох юних сердець.
Разом із буддизмом (про нього йтиметься далі) історія про Раму й Сіту поширилася по всій Азії: в Китай і Тибет, в Індонезію й Малайзію, Лаос і В’єтнам, Таїланд і Бірму... їв усіх цих країнах перекладачі «Рамаяни» змінювали місця подій на... свої країни. У Сіамі (Таїланд), наприклад, твердо вірять у те, що столицею Рами було їхнє місто Аютія, а мавпяче військо формувалося в долині тамтешньої ріки Менем. Шість сіамських королів навіть брали собі ім’я Рама, претендуючи бути його земним втіленням,
У Кампучії є величезний храм Ангкорват, котрий нерідко називають восьмим дивом світу. Його стіни прикрашають тисячі скульптур і барельєфів на теми «Рамаяни». І в Індії чимало храмів, присвячених Рамі. Найбільшим святом для шанувальників Вішну в образі Рами є день його народження. Вранці до статуї Рами приносять воду для обмивання ніг і квіти. Його пробуджують дзвоном дзвіночків і ревом мушель. Раму обкурюють пахощами, розгойдують перед ним світильники, приносять рис і плоди, які, після того як бог символічно їх скуштує, роздаються бідним. Щоб не було сумно, його розважають танцівниці девадасі. А молільники безперервно повторюють ім’я: «Рама... Рама... Рама... Рама...» І це безперервне повторювання вводить людей в екстаз. Найбільш ревні шанувальники Рами покривають усе тіло татуюваннями, обписуючи шкіру іменами Рами чи Рами й Сіти.
І мудрий Хануман — цар мавп, друг і помічник Рами — шанується по всій Індії як наставник у науках і покровитель сільського життя. Статуетки з його зображенням можна зустріти Повсюдно, від Шрі-Ланки до Гімалаїв. Образ Ханумана різний — то він шанобливо схиляється перед Рамою, то має войовничий вигляд, тримаючи у руці дрючок. А з Індії культ Ханумана— і мавп узагалі — поширився на всю Східну Азію аж до Китаю.
В Індії мавпи такі ж недоторканні, як і корови. Мільйони їх розгулюють вулицями великих міст, живуть у храмах.

ГЕРОЙ-ПАСТУХ

У місті Матхурі правив дуже жорстокий цар Конса. Ні боги, ні інші царі не могли його всовістити. У справу вирішив утрутитися Вішну й увосьме вирушив на землю, прибравши подобу людини. Тільки цього разу він подумав: не варто всього себе піддавати ризикові, як це було під час сповненого смертельної небезпеки життя Рами, — і перетворив на людину свою чорну волосину.
Ось і народився він під іменем Крішна («чорний», «темний»), зі шкірою дуже темного кольору. Через те його зображують або темно-синім, або темно-коричневим, або темно-зеленим.
А злому цареві наворожили, що смерть спостигне його від руки восьмого сина двоюрідної сестри. Він наказав про всяк випадок убивати кожного сина, що народжувався в неї. Так за його велінням було знищено семеро немовлят. Восьмого синочка бідній жінці вдалося потайки переправити через ріку і віддати на виховання в сім’ю пастухів. Розгніваний Конса звелів знищити всіх немовлят у своєму царстві! Однак царевим катам не вдалося знайти маленького Крішну.
Ріс він великим витівником: то масло поцупить, то викраде одяг у пастушок, захоплених купанням. Коли підріс, узявся пасти корів. Крішна так чудово навчився грати на флейті, що дівчата-пастушки, зачувши чарівні звуки, залишали всі справи, вибігали на берег ріки й танцювали. Усім здавалося, що кожна з них танцює із Крішною. Ставши юнаком, Крішна виступає покровителем пастухів, пастушок і корів. Його тіло наповнилося такою силою, що Крішна якось одним пальцем підняв цілу гору, щоб захистити від зливи пастухів, пастушок і стадо корів. Потім, рятуючи своїх підопічних, він проковтнув вогонь страшної лісової пожежі й знищив демонів, яких надіслав підступний Конса.
Злий цар сам виступив із військом проти Крішни. Божественний пастух убив Консу і почав правити державою.
Почалося щасливе життя. Пастухи пасли корів, і їх ставало все більше. Крішна вів переможні війни, і ворогів ставало все менше. У вільний час усі танцювали під звуки флейт. За такого гарного життя й дітей народжувалося все більше.
Усі дівчата царства були закохані в Крішну. Спочатку він завів собі 8 дружин, а потім ще 16100. І всі його дружини щорічно, в один і той же день народжували йому по дитині. Крішна навіть не міг запам’ятати імен величезної армії синів і дочок.
Одного разу він пішов до лісу. Випадковий мисливець, якому здалося, що він бачить оленя, натягнув тятиву лука, випустив стрілу і влучив у Крішну. Так скінчилася його земна путь. Чорна волосинка повернулася в чуприну бога Вішну.

* * *

В Індії мільйони людей шанують Крішну як аватару Вішну, як символ родючості, любові до дітей, ніжності жінок до коханих, поваги дітей до батьків. Кришнаїти збираються групами, сідають в йогічні пози й довгі години медитують, напружуючи всі свої психічні сили, щоб з’єднатися з богом, або виспівують гімни, а то й просто, співаючи, повторюють ім’я Крішни багато годин підряд, часом усю ніч аж до ранку. І це також дозволяє кришнаїтам ніби з’єднуватися з улюбленим богом.
Двір, де мешкає кришнаїт, можна визначити одразу. Там обов’язково росте базилік, священний символ Вішну й Крішни, а під цим кущем стоїть статуетка Крішни з флейтою, — він зображений або немовлям, або героєм, що б’ється з демонами.
У храмах Кріпни підтримується непогасний вогонь, постійно куряться пахощі. А в
день його народження, в серпні, влаштовується велике свято з танцями, театралізованими дійствами. І неодмінно розгойдують на гойдалках зображення Крішни та його улюбленої дружини Радхи.
Із іменем Крішни пов’язане триденне свято весняного рівнодення. Під час цього свята люди стрибають через вогонь і демонструють своє вміння ходити по жаринах, влаштовуються ігрові «битви» між чоловіками й жінками. Упродовж свята розвеселені люди посипають одне одного кольоровим порошком або поливають підфарбованою водою, влаштовують різноманітні вистави з життя богів. Загалом, розважаються від душі.
Крішна — єдиний із богів Індії, котрий здійснив у XX ст. «прорив» в Європу й Америку. Тепер і в містах України можна зустріти групи членів товариства «Свідомість Крішни». Вони танцюють і виспівують: «Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна, Крішна, Харе, Харе! Харе Рама, Харе Рама, Рама, Рама, Харе, Харе!»
В Україні нараховується нині понад 300 священнослужителів, 120 учнів, близько 5 тисяч активних парафіян, а всього «послідовників Крішни» понад 40 тисяч. У них є свої храми, в яких вони спільно моляться, споживають освячену їжу. Кришнаїти не п’ють спиртного, не курять, не грають в азартні ігри. Всі вони вегетаріанці, а основна їхня заповідь — любов одне до одного і, безперечно ж, до Крішни.

ДОБРИЙ, ГНІВНИЙ, СТРАШНИЙ, ВЕСЕЛИЙ...

Цей ряд епітетів можна продовжувати дуже довго, адже до імені бога Шіви відомо їх 1008! Йому поклоняються, його люблять і бояться сотні мільйонів індусів. У стародавні часи, прийшовши на землю Індії, арії привезли на своїх бойових колісницях несамовитого й гнівного бога Рудру. Саме ім’я його крило в собі загрозу. Адже воно означає «ревучий», «гримучий», як страшна гроза. В його образі втілилося все найбільш зле й неприємне, що було пов’язане в аріїв із залишеною ними північною батьківщиною. Рудра жив на холодній півночі й блукав там у подобі вдягненого в шкуру дикого мисливця. Його волосся й шия були синіми, живіт — чорним, як ніч, а спина — червоною, як вогонь. Він насилав хвороби на людей і пристріт на худобу. Але, якщо йому вчасно приносили жертву, Рудра ставав найвидатнішим цілителем, і тоді вдячні люди називали його «тим, що приносить щастя» — Шівою. Вочевидь, урешті-решт його прихильники збагнули, що краще вже улещувати грізного бога і звати його Шівою, навіть коли він гнівається, а не «ревучим» і «гримучим» Рудрою. Так поступово епітет став іменем, а ім’я — одним із 1008 епітетів. Характер шанованого шіваїтами бога залишився неоднозначним: він продовжував міняти гнів на милість, то руйнуючи, то творячи. Ми називатимемо його Шівою, як це прийнято впродовж більш як трьох тисяч років.

ГНІВ ШІВИ

Він був страшним, але водночас дуже красивим і молодим. Його усмішка сяяла, як сонце, був він швидкий в рухах, м’язистий і невразливий для стріл ворогів. Жодна жінка не могла встояти перед ним. Однак компанія у Шіви була жахлива. У його почті перебували ветали — вампіри, бхути — ті, що насилають пристріт, питаги — ті, що живляться м’ясом мертвих, прокляті душі предків.
Саті, дочка Дакші, бога жертвоприношень, із першого погляду закохалася в молодого, прекрасного й страшного бога. Але Дакші не хотілося мати такого зятя. Тому, щоб вибрати жениха, він запросив усіх богів, окрім Шіви. Тоді Саті підкинула високо в повітря весільний вінок і вигукнула: «Шіва, Шіва, Шіва!» Той миттю з’явився на поклик коханої, і вінок упав на його плечі.
Усе, може, й владналося б миром, але Шіва не виявив пошани тестеві. Дакша розгнівався, прокляв Шіву і позбавив його частки в жертвоприношеннях. Шіву охопив ще дужчий гнів. Він створив тисячоголове й тисячоруке вогненне чудовисько з жахливими іклами і язиками, що світилися, озброїв його тисячею списів, тисячею дубин та іншою не менш грізною зброєю. Ця істота породила тисячу собі подібних. Дуже воїнство поперевертало жертовні котли, сплюндрувало їжу й посуд, пожерло цукор, мед, смажені зерна й солодощі, випило божественний напій.
Не відставав від них і Шіва. Він напав на богів: одному вибив око, другому зуби, третьому одірвав руки, а Дакші відрубав голову. Однак, показавши силу, Шіва змінив гнів на милість. Повернув богам зуби й очі, а богові сонця він приробив золоті руки. От лише голову Дакші, як не старався, знайти не міг. Закотилася вона кудись далеко-далеко. Тоді приставив Шіва до тіла Дакші козлячу голову. Із того часу й живе бог жертвоприношення з козлячою головою. А Саті, щоб виправдати перед Брахмою свого гнівливого обранця, кинулася в жертовне багаття й згоріла...
Навіть до Брахми у Шіви не було пошанівку. Він забрав у старшого брата його улюблену дружину, заради якої Брахма створив собі чотири голови, щоб безперервно спостерігати за нею. Пам’ятаєте? Брахма відростив п’яту голову, котра дивилася вгору, на небо, куди заніс дружину безцеремонний бог. І Шіва без вагань відтяв цю голову, щоб не підглядала. За це його було покарано. Волосся його сплуталося. Зуби перетворилися на ікла, що стирчать із рота, а п’ятий череп Брахми прилип до руки, замінивши собою чашу для збору милостині. Так і блукав Шіва в образі дикого аскета, йога, голий, покритий попелом, аж доки не добрався до священного міста Бенареса. Тут череп сам відліпився від руки, що означало звільнення від гріха, а обличчю повернувся людський вигляд. Лише волосся у нього залишилися скуйовдженими, як копиця. І... слава Богу! Адже священна ріка Ганг зірвалася з небес, готова змити все живе. Але Шіва наставив свої патли. Ганг заплуталася в них, а коли вода просочилася між волоссям, то текла вже величаво й спокійно. Так і донині вона тече повз Бенарес.
Бенарес став священним містом Шіви. Там розташований головний його храм. Мільйони прочан приходять у Бенарес — нині Верасаті, — щоб здійснити обмивання у водах священного Гангу. Так людина очищається од гріхів своїх колишніх життів і життя теперішнього. Щасливий той, хто помирає в місті Шіви й кого спалюють на березі ріки: у нього більше шансів на те, що цикл перероджень закінчиться, він перестане являтися на землю знову й знову, то в образі людському, то в образі тварини чи навіть комахи, і назавжди переселиться в щасливий і вічний світ блаженства.

НОВА ГОЛОВА ГАНЕШІ

У Шіви, котрий часто ставав несамовитим і невдовзі вертав собі добрий настрій і навпаки, діти також мали цілковито різні характери. Сканда народився з шістьма обличчями й дванадцятьма руками. На шостий день після з’яви на світ він одягнув золотий обладунок і став богом війни. І сам, і разом із батьком Шівою він звершив стільки подвигів — то в боротьбі з демонами, то в спілці з ними, — що перелік його перемог міг би розтягнутися на декілька сторінок. Грізний Сканда виїздив на битву верхи на павичеві, котрий виступав, розгорнувши свого красивого хвоста. В одній руці Сканда тримав прапор із зображенням півня. Найстрашнішою зброєю войовничого бога був спис із червоним від пролитої крові наконечником. Сканда викликав страх і в богів, і в демонів, і в людей.
А другий син, Ганеша, був добрим. Він дбав про свою матір, богиню Парваті, й оберігав її спокій, коли вона лягала спати. Одного разу Ганеша спробував умовити Шіву не будити сплячу Парваті. Шіва, хоча й любив Ганешу, одразу впав у несамовиту лють і згарячу... спопелив голову Ганеші. Парваті охопило горе, а Шіва кинувся шукати синові нову голову. Першим назустріч йому трапився слон. От Шіва й приробив Ганеші голову мудрого слона. Відтоді Ганеша став богом — покровителем усіх добрих починань, втіленням мудрості й освіченості, заступником мистецтв. Він навіть відірвав один свій бивень і записав ним усі 92 тисячі двовіршів священного епосу «Махабхарата». Так і живе з одним бивнем.
А їздить він по білому світу на пацюкові, в якого перетворив злого демона Гаджамукху.
Ганеша — один із найулюбленіших богів Індії. На його честь споруджено багато храмів. Його статуетку можна знайти ледь не в кожній оселі. А в серпні свято на його честь триває десять днів.

ПОЛУМ’ЯНІ ТАНЦІ

Після великих перемог і спалахів шаленої, несамовитості Шіва забирався в глухі гори й непрохідні ліси. Там він сідав у позу йога й завмирав надовго, не їв, не пив, поринав у самоспоглядання — медитував. Десять тисяч монахів-аскетів також непорушно сиділи довкруж нього, радіючи святості, яка охопила душу лютого бога.
Але раптом Шіва скинув із себе заціпеніння. Не знати звідки з’явилася одна з улюблених дружин — Деві, й вони разом кинулися в танець, але такий запальний, що, здавалося, каміння — і те готове було танцювати. Аскети страшенно обурилися таким несподіваним перетворенням Шіви. Вони створили велетенського тигра, котрий кинувся на Шіву, але той, не перериваючи танцю, здер із тигра шкуру й зробив собі накидку. Вони наслали на Шіву змію та антилопу, але Шіва одягнув змію на шию замість намиста, антилопу ж навічно затиснув у кулаці. Лише після цього аскети, а слідом за ними й усі боги підкорилися танцюючому Шіві. Навіть гігантський змій Шешу, на якому полюбляв спочивати Вішну, залишив хазяїна, щоб бути допущеним до танцю Шіви.
Цей темпераментний, сповнений пристрасті танець зветься тандава. У храмах Південної Індії, поклоняючись Шіві, витанцьовують цей танок. А один із 1008 епітетів цього бога — цар танців, натараджа.
Тандаву Шіва танцює двічі. Він кидається в танок, коли Брахма прокидається і створює Всесвіт. Танок задає Всесвітові ритм, удмухує в нього життя. А вдруге Шіва танцює тандаву перед тим, як Брахма відходить на спочинок. І тоді Всесвіт через цей танок, через його чаклунську силу й темперамент руйнується. Ось такий Шіва — одночасно і великий творець, і страшний руйнівник.

ТРЕТЄ ОКО ШІВИ

Одного разу закохана у Шіву Параваті підкралася до нього й затулила долонями очі. І раптом у лобі в нього утворилося третє око. Шіва став бачити одночасно минуле, сучасне й майбутнє. Але третє око мало ще одну властивість: ті, на кого падав його погляд, перетворювалися на попіл.
У той час Шіва пішов у гори й ліси, став одним із аскетів, котрі мало того що сиділи в одній і тій же позі місяцями, нічого не пили, не їли, та ще й дали обітницю безшлюбності. Шіва також не дивився на жінок. Закохана Праваті засумувала, прикликала бога кохання Каму й попросила його відволікти Шіву від аскетичних подвигів.
Шіва, потурбований Камою, поглянув на нього третім оком, і бог любові перетворився на попіл. Але одразу ж із минулого виник образ прекрасної Параваті. Шіва уявив собі майбутнє без бога любові: люди перестануть народжуватися, і рід людський припиниться. Шіва розкаявся і відродив із попелу Каму. Бог любові знову сів на папугу, взяв до рук лука зі стеблини цукрової тростини, з тятивою із бджіл, що міцно зчепилися, прихопив стріли з квітів і полетів уражати серця молодих людей коханням.
Але не приведи боже комусь потрапити під спопеляючий погляд третього ока Шіви!

ЖИВОТВОРНА СИЛА ШІВИ

І боги, й люди живуть, продовжуючи свій рід. Орачі дбають про родючість землі, пастухи — про плодючість домашньої худоби, воїни — про нові покоління прудконогих коней, бойових слонів.
Священними, гідними поклоніння в індуїзмі є хвилювання кохання, потяг одне до одного юнака й дівчини, чоловіка й жінки, диво запліднення, таїнство зачаття і радість народження нової істоти — продовжувача роду. Ці таїнства гідні гімнів і молінь про те, щоб чоловіча сила й жіноче здоров’я починали згасати якомога пізніше. Для художників, скульпторів, котрі прикрашали незліченні індуїстські храми, однаково прекрасні й сюжети війни, і пластика танцю, й зображення актів кохання. А дітородні органи людини, котрі у чоловіків називаються лінга, а в жінок йоні, — це знаки, символи творення, гідні високого мистецтва, як і прекрасна квітка лотоса.
Символ Шіви, бога-творця, — колона лінги, яка покоїться на йоні, — лінгам.
Одного разу Брахма, Шіва й Вішну посперечалися, хто з них головний творець життя. І раптом перед ними виник неосяжних розмірів палаючий лінгам. Брахма перетворився на гусака, щоб досягти його вершини, а Вішну — на кабана, щоб добратися до основи. Але обидва не досягли мети і суперечку програли. А Шіва сів на наймогутнішого в світі бика Нанді й вирушив на землю.
У кожному шіваїтському храмі перед входом до олтаря обов’язково розташовується скульптурне зображення Нанді. У день весілля молоді, а слідом за ними й усі. гості танцюють довкола Нанді, сподіваючись на те, що в чоловіка вселиться його сила і дитя у молодої сім’ї народиться гарне й здорове. А в центрі олтаря символ Шіви — лінгам. Головний Храм Шіви — у священному місті Бенаресі. Усі прочани, що прибувають до Бе-нареса, обов’язково відвідують цей храм, щоб поклонитися лінгаму Шіви. П’ять разів упродовж дня жерці обмивають його молоком, топленим маслом та медом. Під дзвін ритуальних дзвіночків і монотонне читання мантр, — магічного тексту: «Он намах Ші-вая», що повторюється й повторюється протягом усієї служби, — під звуки, що видобуваються з мушель, довкола лінгаму обноситься священне полум’я. А коли головний обряд поклоніння наближається до кінця, лінгам прикрашають гірляндою квітів, після чого зі святилища виходять усі молільники. Опівночі на символ Шіви одягається срібна змія. І так щодня.
А коли настає новий місяць, шіваїти відзначають свято Шіваратрі. Шанувальники бога збираються біля його символу, безперервно повторюючи магічну мантру, присвячену Шіві, обсипають лінгам листям дикої яблуні й танцюють до знемоги.

ДОМАШНЯ МОЛИТВА

Домашні обряди залежать від касти, до якої належить людина. Найскладніші проводяться в сім’ях вищої касти — брахманів. Обряд називається пуджа. Він колись прийшов на зміну жертвоприношенню.
Для проведення пуджі в багатьох домах відводиться кімната зі Святилищем, в якому зберігається зображення одного чи кількох улюблених божеств. Для очищення використовується вода й вогонь. Богам пропонується їжа. їм кадять пахощами, роблять підношення з квітів та кольорових порошків — для прикрашання святилища.
Служба починається з проголошення магічного слова «Ом». Рот обов’язково має бути закритим. Потім віруючі повторюють ім’я свого бога. Вони зав’язують волосся жмутком на потилиці й читають рядки з гімну Гаятри, котрий вважається найпершим, найстародавнішим гімном Вед: «Ми роздумуємо над захоплюючою величчю сяючого сонця; хай надихне воно наш розум...»
Весь ритуал здійснюється сидячи, зі схрещеними босими ногами. Очі зводяться поглядом до кінчика носа. Обличчя повернуте до сонця, що сходить.
Потім учасники пуджі набирають у рот воду, подумки промовляють ім’я бога і порскають водою круг себе. Вони доторкуються до шести частин тіла, що вказує на присутність бога всередині. Потім повторюють молитви, медитують, знову промовляють слова з гімну Гаятари. Служба завершується поклоном богам.

* * *

Тисячі років існує релігія індійського народу, котру самі індуси називають просто дхарма — закон, обов’язок. Тисячі літ вони поклоняються одному чи кількам різним богам, а через них — незримій, всеохоплюючій космічній волі, що змушує вічно обертатися колесо сансари. Перейти із якоїсь іншої віри в індуїзм неможливо, але... можна — вашим далеким нащадкам, у майбутніх втіленнях. І тебе, читачу, в якомусь із майбутніх втілень колесо сансари може занести до Індії. Так вважає закон індуїзму — дхарма.

Далі

До змісту Релігії. Дитяча енциклопедія