РЕЛІГІЇ.
Дитяча енциклопедія

ПРОСВІТЛЕНИЙ БУДДА

НАРОДЖЕННЯ ГАУТАМИ З ПЛЕМЕНІ ШАК’Я

Буддизм — одна зі світових релігій, біля витоків якої, а нині це достеменно відомо, стояв не міфічний персонаж, а людина, яка прожила на землі відведений їй долею вік. Подібно до того, як родоначальником християнства був Ісус із Назарета, а ісламу — Мухаммед із Мекки, основоположником буддизму був Сіддхартха Гаутама, син раджі маленької країни ІПак’я на кордоні сучасної Індії та Непалу. Тому його називають ще й Шак’ямуні.
Буддою його назвали пізніше, коли він став проповідником. Слово це означає «пробуджений». І релігію назвали буддизмом — за іменем Будди.
Як і в усіх основоположників великих релігій, історія його появи на світ обросла з часом багатьма найнеймовірнішими подробицями. Він народився близько 560 р. до н. є. — задовго до Ісуса й Мухаммеда! Причому, з’явився на світ... 550-й раз! Справа в тому, що індуси завжди вірили: душа з тілом розлучається лише тимчасово, а потім знову перевтілюється. Ось і Будда, перш ніж з’явитися в образі принца Гаутами, 83 рази був святим, 58 — царем, 24 — монахом, 18 — мавпою, 13 — торговцем, 12 — куркою, 8 — гусаком, 6 — слоном, Крім того, під час своїх минулих життів він перероджувався в рибу, пацюка, тесляра, коваля, жабу, зайця і т. ін. Перед останнім утіленням він перебував на небі, біля «трону задоволених богів», і вишукував собі зручний час, місце та батьків. Він вибрав той період історії, коли життя людини могло тривати до ста років — не так довго, але й не надто коротко, — достатньо, щоб його вчення встигло пустити корені в Індії. За матір собі він обрав благочестиву Майю, дружину раджі, котра довела свою чистоту й досконалість під час усіх минулих життів упродовж 100 тисяч років.
...Одного разу праведній Майї приснився сон. До неї в бік чудесним чином увійшов білий слон із шістьма іклами. А через дев’ять місяців, у день настання повного місяця, у травні, таким же чином — через бік, принц Гаутама з’явився на світ. І одразу ж зробив сім перших кроків. Народження його супроводжувалося багатьма чудесами: пролився дощ лотосів і лілей, вітер приніс аромат сандалового дерева, у небі сяяло подвійне сонце. А сам малюк був позначений дивовижними знаками:

Був на його ступні колеса знак,
Між пальців рук і ніг — волокна дивні,
Й волосся світлий круг — промежи брів.

Усього було 32 ознаки «великого мужа»: золотиста шкіра, довгі пальці, довгі мочки вух, широкі п’яти і т. д.
Ці чудесні позначки побачив аскет-астролог, який напророчив, що новонародженого чекає велике майбутнє. Він стане великим правителем або великим відлюдником. Аскет бажав йому другого шляху, а батькові, певна річ, хотілося, щоб син став могутнім царем, котрий установить на землі праведний порядок.
Матері ростити свого незвичайного сина не довелося, тому що

...всю збагнувши славу сина,
Цариця Майя не зуміла
Знести це щастя й відлетіла
На небо, щоб не помирати.

Образ Майя деві незліченну кількість разів надихав художників і скульпторів. Зображень її з хлопчиком Буддою аж ніяк не менше, ніж ікон та скульптур Богородиці з маленьким Ісусом на руках.

У досконалості зростав він,
Як Сонце на вершині Східній,
Чи як вогонь на свіжім вітрі,
Чи в небі місяць-молодик.
Сандалу пахощі коштовні
Йому в дарунок щедро слали,
І перлів теж несли гірлянди,
Запряжену в коляску лань.
Дитинству іграшки властиві:
Слонів із золота, а також
Биків, і коней, і підводи
Зі срібла й золота також.
Оточений всім тим, що може
Дитині буть приємне змалку,
Він не дитина був на розум,
Достоїнство і чистоту.
Коли став юнаком царевич,
За небагато днів збагнув він
Все те, що знатні знати мають
І чого вчать впродовж років.

ЧОТИРИ ЗУСТРІЧІ

Батько робив усе, щоб перетворити життя сина на вічне свято, щоб він нічого не знав про прикрощі цього світу. Майбутньому владареві не пасує опускатися до знання злигоднів і страждань простолюду. Сам Будда так згадував свої молоді роки: «Я був зіпсований, дуже зіпсований. Я натирав себе виключно сандаловим деревом із Бенареса й одягався лише в бенареські тканини. Удень і вночі наді мною тримали білу парасолю. У мене був один палац для зими, другий для літа і третій для сезону дощів. Упродовж чотирьох дощових місяців я зовсім не виходив із палацу, а проводив час в оточенні танцівниць і музикантів». Одного разу царевич так розвеселився, що впав із даху палацу. Однак боги ніжно опустили його на землю.
У 16 років принц оженився, і в нього народився син, котрого він назвав Рахула, що
означає «ланцюг», оскільки серед усіх цих розкошів він почував себе, наче в ланцюгах. Якось принц вирішив потайки вибратися з палацу, щоб подивитися, що ж твориться навкруги.
Першим, кого він зустрів дорогою, був немічний старець.
— Хто це? — запитав Гаутама візника. — Ця людина така не схожа на інших!
Принц ніколи раніше не бачив старих. У палаці, за наказом батька, його оточували лише молоді люди.
— Ти бачиш старість. Ось що вона робить з людьми.
— І я також стану колись таким?
— І я, і ти — в належний час. Це доля всього роду людського, — відповідав візник.
«Горе народженому, — подумав Гаутама, — бо в тому, що народжується, вже криється насіння старості».
Наступного дня Гаутама знову виїхав за межі палацу.
— Хто це? — запитав він, показавши на каліку.
— Хворий, — відповів візник.
— І я не уникну хвороби?
— Ні я, ні ти. Така доля усіх живих істот.
— А це що? — запитав Гаутама, побачивши небіжчика в білому савані.
— Покійник...
— Що це означає? І чому так плачуть люди?
— Хто помер, той ніколи вже не побачить ні матері, ні батька, нікого з близьких, і його вони також ніколи більше не побачать, — відповів візник. — Це кінець для всіх живих.
— А це хто? — вчетверте запитав Гаутама, коли побачив відлюдника. — Ця людина також не така, як усі люди.
— Він відійшов від світу, — пояснив візник, — обрав благий шлях співчування всім живим істотам.
Гаутама подумав: «У нього нема нічого, окрім горщика для подаянь. А він веселий і радісний, єдиний серед усіх, кого я бачив досі...»
Сповнений роздумів, повернувся Гаутама до палацу. Серце його гризла думка про призначені людині страждання. Він зрозумів, наскільки дріб’язкові й нікчемні усі красоти й утіхи життя, яке він вів. «Хто ми? Звідки ми? Куди йдемо? У чому кінечний сенс людських страждань?» — запитував вія себе і не знаходив на це поки що відповіді. Йому захотілося вирушити на пошуки істинного знання, уподібнитися до того відлюдника, котрого зустрів останнім на своїй дорозі. Він вирішив утекти з палацу тієї ж ночі, тому що відчув — настав час великої життєвої переміни, пора піти із цього суєтного світу.
Перед тим, як остаточно порвати з минулим, він зажадав востаннє поглянути на сина. Але личко хлоп’яти було прикрите рукою матері.
«Якщо я відсуну руку, дружина може прокинутись, — подумав Гаутама, — і мені буде важко піти від них. Я повернуся сюди й побачу сина, коли здобуду істину».
Принц вибіг у двір, скочив на коня і помчав геть...

ПОРАЗКА СПОКУСНИКА МАРИ

На шляху вершника постав бог-спокусник Мара. Слідом за ним, на відстані, йшли десять полчищ злих духів. Кожне полчище пробуджувало лихі емоції: одне — ненависть, друге — сумніви, третє — бажання... А разом із ними йшли дочки Мари — спокусниці, вмістилища найтемніших пристрастей і бажань.
— Вернися! — спробував зупинити бог Гаутаму. — Через сім днів ти станеш володарем світу!
Але Мара мав вигляд не бога, а ніби був другим Гаутамою. Він не розтуляв вуст, а начебто пробуджував думки самого Гаутами. То були думки-сумніви. Але Гаутама відігнав їх і сказав:
— Я шукаю не влади, а істини. Я йду, щоб стати буддою.
Мара зрозумів, що цього разу спокусництво не вдалося, але слідував за ним, мов тінь, щоб улучити мить, коли спостигне Гаутаму темна пристрасть, а в серце проникнуть неприязнь і зло.
І Гаутама знав, що віднині Мара спокушатиме не лише його, але й усіх, хто прагне до просвітлення, тому що цей бог і його сонмище злих духів, із доньками включно, — відображення людських пристрастей.
Коли людське житло залишилося далеко позаду, Гаутама спішився, мечем одрізав собі волосся. Потім віддав меча, усі прикраси й повід коня вірному слузі, котрий супроводжував його, і звелів йому повернутися й переказати близьким, що цього разу розлука буде тривалою. Через деякий час він обміняв у випадкового перехожого свій одяг на веретище й ступив на важкий шлях до просвітлення.

ПОШУК МУДРОСТІ

Принц, за порухом пальця котрого виконувалося будь-яке побажання, відрікся од усіх задоволень і приєднався до добровільних старців, мандрівних монахів-відлюдників. їх в Індії називали шраманами (подвижниками). Монахи не сіяли, не жали... Живилися вони випадковими подаяннями, одягалися в лахміття, яке їм жертвували люди, спали в лісі чи в печерах на голій землі.
Шрамани були йогами й аскетами. І донині індійські йоги шляхом тривалих тренувань досягають вражаючих результатів. Вони вміють немовби повністю відмежовуватися від навколишнього світу, поринати в глибини свого власного Я, вольовими зусиллями регулювати всі функції організму, навіть тимчасово зупиняти власне серце. Занурюючись у глибини своєї підсвідомості — медитуючи, — вони впадають у транс, начеб зливаючись із вищим світом. їх Охоплює екстаз, і в такому стані вони часто стають ясновидцями.
За допомогою вчителів — гуру — Гаутама оволодів усіма йогівськими прийомами підкорення розуму й тіла, навчився входити в транс. Відцуравшись багатства й влади, мирських страждань, пристрастей і турбот, він таким чином намагався спізнати самого себе, здобути моральну чистоту і, як пізніше говорив сам, «побачити світ таким, яким він є насправді». Але ці пошуки його не задовольнили.
Тоді Гаутама вдався до суворого аскетизму, умертвляючи свою плоть найжорстокішим постом. Він розраховував на те, що чим менше йому буде заважати власна плоть, тим швидше настане духовне просвітлення. Довгих шість років разом із кількома своїми послідовниками він займався самовиснаженням. Монахи перетворилися на кістяки, обтягнуті шкірою. Гаутаму почали називати Шак’ямуні — «відлюдник із племені Шак’я». Але виснаживши тіло, довівши себе до тієї небезпечної межі, звідки вже немає повернення, Шак’ямуні не переміг страждання, а лише загострив їх. Він зрозумів, що погані обидві крайності: і сповнене задоволень життя, від котрого він утік, і самокатування аскета, до чого він вдався, щоб досягти святості.
Гаутама вирішив іти «серединним шляхом». Він залишив своїх товаришів і вирушив мандрувати самотою. Прийшов до чудового гаю в місцевості Гайя, на північному сході Індії, сів під величним деревом на березі ріки й поринув у самоспоглядання. Він так чинив і в юності, коли пересичувався задоволеннями, котрі не приносили йому радості. Тоді принц сідав під яблунею у саду біля палацу, споглядаючи природу і поступово вивільняючись із навколишнього середовища. У голові з’являлися світлі думки. Під час такої медитації очищувалися душа й тіло. Він вирішив повторити забутий досвід. Саме тоді до дерева підійшла молода жінка, яка вірила, що воно принесло їй щастя, — подарувало хорошого чоловіка й сина після того, як вона помолилася біля нього. Жінка прийшла сюди, щоб здійснити жертвоприношення духові дерева. Вона вирішила, що Гаутама — це і є той дух, і піднесла йому їжу. Подвижник прийняв їжу. Він спочатку здійснив обмивання в ріці, затим поїв, наповнив горщик водою і кинув у ріку. Але горщик не потонув, а поплив за течією» Це був добрий знак, що невдовзі станеться те, до чого він прагнув так довго, — справжнє прозріння.
Стемніло. Настала повня місяця вайшакха (квітня — травня). Була така ж ніч, як і та, якої він народився. І це був також чудесний знак. Гаутама сів під деревом, обернувшись обличчям на схід, і твердо вирішив: «Хай моя шкіра, мої жили висохнуть — тим краще! І нехай уся моя плоть, уся моя кров у тілі висохне! Але ніколи я не зрушу з цього місця, доки не осягну найвищу й абсолютну мудрість!» — і поринув у медитацію.
Але тут знову з’явився бог Мара з юрмищами своїх демонів, що втілюють усі грішні бажання й спокуси життя. Мара сидів на величезному бойовому слоні, який мав ім’я «Оперезаний горами». Він вигукнув:
— Принц Гаутама хоче вийти з-під моєї влади, але я ніколи не допущу цього! — У Мари виросла тисяча рук, якими він схопив найрізноманітніші види зброї. Бог спокушав Гаутаму багатством, владою й прекрасними жінками, але не зміг відволікти його від медитації. Тоді він напустив на Гаутаму бурі й хмару комах. Але й це не змогло вивести його зі стану зосередженого самоспоглядання. Нарешті, впадаючи у відчай, Мара піддав випробуванню досконалість Раутами. Він знущально зауважив:
— Навколо немає ні душі, й ніхто не засвідчить твоїх досягнень.
Гаутама зробив лише легенький порух пальцями правої руки до землі й мовчки закликав її саму у свідки своєї досконалості. Мати-Земля вигукнула:
— Я засвідчую!
І Мара зі своїм воїнством тут же зник. А весь космос, населений надлюдськими істотами, проголосив перемогу:

Здобув преславний Будда перемогу!
Підступного убивцю переміг!

ПРОСВІТЛЕНИЙ — БУДДА

Злий бог Мара і його незліченне воїнство спокусників пощезли. Усе стихло і в природі, і в душі монаха-відлюдника. Лише розлоге дерево стиха шелестіло листям. Безхмарним небом беззвучно котився місяць. Ніщо не відволікало Гаутаму, що незрушно сидів у позі йога. Він перестав чути шелест листя й помічати лет повного місяця, забув про своє тіло. Тепер він усю волю спрямував на те, щоб зосередитись, очистити й прояснити свою свідомість. Нарешті він відчув, що до нього прийшло внутрішнє, надлюдське бачення, за допомогою якого почала відкриватися вища істина — дхарма.
Відтоді Гаутаму, котрому відкрився світ дхарми, називають «просвітленим» — Буддою, а його учнів і послідовників — буддистами.
Свідомість підкорялася волі Будди. Він спрямував її на те, щоб згадати всі свої колишні існування. (Брахмани — каста священнослужителів індуїзму — також вірили, що в круговороті життя душа — атман — багаторазово переселяється з одного тіла в інше. Міняється подоба людини, але душа атман лишається незмінною). Внутрішньому зору Будди відкрився перебіг часу. Він згадав багато своїх минулих життів: які мав імена, яких зазнав радостей і печалей, бажань і пристрастей, про що думав. І зрозумів, що всі пристрасті, думки і вчинки закарбовувалися в незримій «книзі пам’яті» — кармі. Кожного разу після тілесної смерті людина знову втягується в круговорот життя у відповідності з кармою, і її, як тріску, несе до нового переродження. На відміну від атмана (душі) брахманізму, карма з кожним переродженням міняється. Від минулого залежить, яким буде нове життя.
...Сучасна наука про спадковість довела, що разом з генами із покоління в покоління передаються риси зовнішності, темпераменту і навіть хвороби. На зміну генетичного коду можуть вплинути, наприклад, пияцтво або радіація. І ці зміни будуть завдавати страждань далеким нащадкам.
Карма — це начеб духовний «генетичний код». Тільки передається він не від батька до синів, онуків, правнуків, а від «переродження» до «переродження» тієї ж самої істоти. Якщо в минулому житті людина була праведником, то і в її майбутнього втілення буде «хороша карма». Але й гріхи, підлість, нечесні вчинки, недобрі помисли понесе в майбутні життя «погана карма», яка буде справляти згубний вплив на долю.
...Сучасна наука лікує спадкові хвороби за допомогою генної інженерії — вторгається в клітини й виправляє ланцюжки молекул генетичного коду, від яких залежить передача нащадкам недуги чи фізичної вади. Зрозуміло, що чарівники від медицини, перш ніж хапатися за скальпелі, вивчають причини, витоки хвороби і встановлюють діагноз. Дві з половиною тисячі років тому Будда, відкривши для себе істинну причину «хвороб» карми, проклав шляхи до визволення від кармічної залежності. Те, що закарбувалося під час медитації в його просвітленій свідомості, Будда назвав «Чотирма Благородними Істинами». Це ядро його вчення.
Згідно з першою істиною, все існування людини є стражданням. «Народження — страждання, старість — страждання, — говорив він, — хвороба — страждання, смерть — страждання, неможливість досягнути бажаного — страждання...» І навіть щасливі моменти призводять до страждання, бо щастя скороминуще.
Але хоча, згідно з ученням Будди, страждання пронизує все життя людини, воно не є неминучим. Воно — лише наслідок. А причина — в бажанні жити у цьому світі, відчувати, отримувати задоволення. Це — друга благородна істина.
Третя істина гласить: оскільки причина страждань — у самій людині, то й позбавлення від них підвладне власній волі. Необхідно навчитися обмежувати свої бажання, щоб урешті-решт звільнитися від них зовсім.
Досягти повної духовної свободи можна, виконуючи вісім заповідей буддійського способу життя — Благу восьмеричну путь.
1. Праведне знання — вільне од забобонів і передсудів.
2. Праведне мислення — прагнення розуму до доброї волі, миролюбності, відмови від чуттєвих насолод, ненависті й злоби.
3. Праведна мова — брехня, порожня балаканина, пліткування недопустимі. Мова повинна завжди бути розумною, правдивою, спрямованою на злагоду.
4. Праведна дія, яка охоплює всю поведінку. Особливо тяжкими злочинами вважаються вбивство, злодійство, обман, пияцтво, подружня зрада. А чеснотами — щедрість, смиренність, благочестя, моральна чистота.
5. Праведне заняття означає, що спосіб заробляння на прожиття не повинен спричиняти шкоди іншим людям.
6. Праведні зусилля — це здатність погамовувати злостиві поривання, а добрі заохочувати, розвивати у собі благородні думки, вольові рішення.
7. Праведна свідомість означає: треба прискіпливо виважувати свої думки, емоції та вчинки, не піддаватися покликам бажань.
8. Праведне самовладання, зосередження — роздуми над сенсом життя, культура медитації, яка допомагає святій людині звільнитися від усього, що тягне назад в її духовних пошуках.
Таким чином, людина сама може виправити свою карму, власними зусиллями зробити себе істотою, подібною до богів.
Цей стан цілковитої свободи Будда назвав нірваною — згасанням бажань, божественним визволенням. Шлях до нірвани відкритий для всіх, незалежно від касти. В усіх інших релігіях шлях простій людині до божественного стану закритий.

МАНДРІВНИЙ МОНАХ

Дерево, під яким до Сідхартхи Раутами прийшло чудесне прозріння, назвали бодхі — дерево просвітління. Сюди знову з’явився бог-спокусник Мара. Він почав доводити Будді, що нема сенсу навчати простий народ «благородним істинам». Люди ще не доросли до розуміння істини й віддадуть перевагу, скоріш за все, життєвим спокусам і суєті. А якщо так, переконував він Будду, пройди свій шлях сам: позбудься всіх своїх бажань, почуттів і думок, звільнися від своєї карми, вийди назавжди з круговороту життя, погаси свій життєвий вогонь і поринь у нірвану. Врятуй сам себе, а інші нехай рятуються, як хочуть.
Будда й тут не послухався Мари і вирішив стати проповідником. Він пішов у священне місто Бенарес. Першими його слухачами були п’ять монахів, із якими він не так давно займався виснаженням плоті для того, щоб пізнати істину. Учорашні аскети повірили Будді й, стали учнями, а потім і проповідниками його ідей.
Сорок п’ять років Будда мандрував по Індії, збираючи милостиню й проповідуючи. Число його послідовників зростало з кожним роком. Сезони дощів — із червня до середини жовтня — він проводив зі своїми однодумцями в міських садах, де на честь Будди споруджувалися громадські будівлі — прообрази майбутніх буддійських монастирів. Общини буддистів — сангхі — з’являлися по всій Індії. А пізніше буддійські місіонери вирушили до інших країн Азії.
Будда вів проповіді до 80 років і в цьому віці полишив світ — відійшов у велику нірвану, заповівши учням:
— Будьте самі собі світильниками.

«Про світ, поглинутий вогнем»
Знаменита проповідь Будди

Усе горить, о монахи!
Усе на світі охоплено полум’ям.
Але яким чином, о монахи? Погляд наш горить, видимі речі горять, горять враження від видимого, дотикання погляду до видимих речей, приємне чи неприємне, без різниці, — також горіння.
Але яким вогнем палає все це? Воістину, все горить вогнем хтивості, вогнем гніву, вогнем незнання, горить муками народження, занепаду, смерті, скорботи, стогонів, страждань, печалі й відчаю. І вухо горить, і звуки горять. І смак, і нюх — горіння. Тіло наше у вогні. Предмети, які ми дотиком відчуваємо, горять, і сам дух наш охоплений полум’ям, палають наші думки.
І ось, осягнувши все це, о монахи, учень, настановлений у благородних істинах, переповнюється втомою до погляду, до речей видимих і до вражень розуму, на них заснованих, утомлюється він і почутим, і тим, що чуттями відчувається, і думкою. І, байдужий до всього цього, він скидає із себе одіж пристрастей, стає вільним від них, він відчуває свою свободу і реально осягає, що здатність до перевтілення вичерпана в ньому, що досконала святість, виконаний обов’язок і подальше повернення в цей світ уже неможливе.

СТУПА Й МАНДАЛА

Незадовго до кончини Будда покликав свого улюбленого учня Ананду й попросив, щоб його останки було спалено. А попіл слід розділити на вісім частин, — адже стільки заповідей у «Великій восьмеричній путі», — й умістити в посудини. Хай ці урни з прахом візьмуть вісім мирян, знайдуть перехрестя чотирьох доріг і в таких людних місцях установлять ступи й захоронять у них прах.
— Усякий, хто покладе на це місце гірлянду квітів, пахощі чи прикраси, або привітає це місце, або, стоячи там, відчує ясність у свідомості, йому це буде на довгу радість і благо, — говорив, лежачи, Будда. — При думці ж про те, о Анандо, що «ось стоїть ступа Благословенного, цілковито просвітленого Будди», свідомість багатьох проясниться, і ті, чия свідомість так проясниться, після смерті, коли їхнє тіло розпадеться, народяться заново в щасливій обителі небес...
Побажання це було виконане. Ступи спорудили й поклали в них священні реліквії. Слово «ступа» (тхупа) означає «земляний курган». Звичай насипати кургани над прахом шанованих людей принесли з собою у давні часи кочівники — арії (пригадайте насипані високі могили в українських степах). Потім їх, наче маленькі мавзолеї, почали споруджувати з каменю.
Цей стародавній знак пам’яті став одним із символів буддизму. Ступи споруджували там, де бував Будда, і там, де знайшли свій упокій подвижники буддизму. У всіх країнах Азії можна побачити ці споруди, які віддалено нагадують дзвони. Часом вони бувають величезних розмірів, десятки метрів заввишки. Кожна архітектурна деталь культових споруд — знак, символ. Вони без слів розповідають про себе тому, хто розуміє цю мову.
Фундамент ступи означає земний, сум’ятний, страждальний стан людини. Сходини й баня — початок руху до просвітлення. Навершя у вигляді шпиля — злиття з вищою, абсолютною істиною. Є й інше трактування символіки ступ. Основа — земля, сходи — вода, півкуля — вогонь, шпиль — повітря, а навершя — символ безкінечного простору. Сама ж ступа, таким чином, — модель нашого Всесвіту.
А тибетські мудреці-буддисти зображали віруючим весь Усесвіт у вигляді малюнка мандали. У коло, що означає колесо сансари, вміщена схема, яка нагадує план таємничого палацу. І людина, котра розуміє мову символів, кольорів, легко побачить там і житла богів, і підземний світ — країну демонів, і всі стихії. Дивлячись на це містичне коло — мандалу, монахи поринають у споглядання. А прості люди, котрим недоступні судження вчених буддистів про безкінечність Усесвіту, вічний круговорот, уявляють собі Всесвіт так, як він зображений на мандалі.

МІРІАДИ СВІТІВ І ТИСЯЧІ БУДД

Уявлення про Всесвіт і світи в пізньому буддизмі не менш грандіозні, ніж в індуїзмі. У круговорот народжень, існувань і руйнувань втягнутий увесь неозорий Всесвіт. На відміну від інших світових релігій, кількість світів у буддизмі безкінечна. їх більше, ніж крапель в океані! Одночасно існують тисячі світів зі своїми океанами й суходолами, із сонмами богів, своєю великою горою Меру й буддами. Усі ці світи проходять свої життєві цикли ніби паралельно... Так що зовсім не оригінальні сучасні письменники, які розповідають про «четвертий вимір». І в чудовій казці «Аліса в країні чудес» її маленька героїня потрапила, можливо, не в «задзеркалля», а в один із паралельних світів буддизму, який існує, але для нас, землян, є невидимим.
Жоден зі стародавніх богів Індії не був «ображений» Буддою і його послідовниками. Усі вони залишилися на своїх місцях і при своїх «професіях». І в яку б із країн не приходили буддійські місіонери, вони не займалися скиненням місцевих богів, а включали їх до пантеону шанованих втілень Будди.
Як і жерці-брахмани, учені буддійські монахи вірили, що космічне колесо сансари обертається за гігантські мільярдорічні періоди часу. Але окрім цього мінливого світу сансари, є світ абсолютний, незмінний. Саме туди на час хаосу переселяються просвітлені — будди.
За буддійськими віруваннями, до Будди Шак’ямуні землю відвідували шість просвітлених. А всього в наш світ, в нашу кальпу, з’явиться ще тисяча Будд. Але найбільш очікуваним є Будда Майтрейя. Це останнє втілення Будди. Майтрейя, як і тисяча інших будд, — бодхісатва. Це особливий стан буддійських святих, кожний із яких давним-давно міг піти в нірвану й здобути вічний, світлий спокій. Але бодхісатви сповнені співчуття до людей. Тому вони не поринають цілковито в нірвану, але перебувають у стані активної допомоги всім, хто цього потребує і прагне до спасіння. Адже не всі здатні збагнути велику істину — дхарму, пройти шлях до просвітлення. Однак кожному хочеться мати добру карму, щоб у майбутньому сталося гідне переродження, щоб наступне життя було краще, ніж теперішнє.
Бодхісатви й Майтрейя із висот небесних благословляють усіх, хто звертається до них. У наступну епоху Майтрейя явиться на землю як Будда і встановить на ній щасливе царство.
У віддалених, таємничих гірських районах поряд із печерними буддійськими монастирями є гігантські, вирубані в скелях на весь зріст постаті Будди — це образ Майтрейї Очікуваного.

ПОСВЯЧЕННЯ В МОНАХИ

У Таїланді молоду людину, яка бажає поступити в монахи, називають... змієм (нагом), бо в житті Будди стався такий випадок. У чернечу общину (сангху) проник змій, котрий прибрав людську подобу. Будда розпізнав його і не дозволив нагу вести чернечий спосіб життя, але пообіцяв, що його будуть згадувати при посвяченні кожного юнака в монахи — ось таким чином. Цілий тиждень юнак-наг знайомиться з життям монастиря, заучує слова, жести ритуалу посвячення.
У день посвячення йому зголюють волосся на голові й брови на знак того, що вважають його мертвою речовиною. Видалення волосся означає відречення від старого життя, від турбот про свою зовнішність і привабливість. Послушник скидає всю одежу, яку носив досі, одягає лише червону чи зелену пов’язку на стегна й напинає на плечі тонку білу хустку. Така вдяганка ототожнює юнака з царевичем Сідхартхою Гаутамою напередодні його відречення від світу, а біла хустка символізує відречення від мирського життя й готовність стати монахом.
Батьки збирають вісім предметів, необхідних синові для життя в монастирі: дві жовтих удяганки, парасолю, чашу для їжі, сандалії, лампу, бритву й плювальницю, а також їжу й подарунки для монахів. Посвячуваний і два монахи, один — майбутній товариш по келії і мандрах, коли доведеться по селах збирати подаяння, а другий — наставник (гуру), сідають у паланкіни, і сусіди та знайомі несуть їх у монастир, де й відбувається обряд посвячення, який завершується спільною трапезою — мирян і монахів.
Як і в більшості релігій, у буддизмі декілька течій.
У різних країнах вироблялися свої ритуали, у тому числі й правила вступу до монастиря.
...Юний японець із торбою через плече смиренно підходить до воріт приймальної зали монастиря, нерішуче стукає у двері і, низенько вклонившись, просить у монаха-чергового дозволу увійти й приєднатися до братії. Але монах зі словами: «Вільних місць нема!» — грубо виштовхує його на вулицю. Весь день новачок повинен покірно просидіти надворі, навіть якщо ллє дощ чи сипле сніг. Коли починає смеркати, його, впокореного й перевіреного цим першим випробуванням, пропускають через поріг, дають склянку, горнятко чаю, циновку і наказують аж до відходу до сну сидіти непорушно, дивлячись на білу стіну.
Наступного ранку новачка годують сніданком і знову випроваджують за ворота. Він повинен провести там увесь день, припавши до землі в покірливій позі. Якщо в нього вистачає терпіння і на це випробування, новачка знову запрошують до загальної зали випити чаю і потім сидіти непорушно — медитувати — до сну. Наступні п’ять днів він повинен кожного ранку відвідувати кімнати, де проживають управителі монастиря й наставники, всім виявляти найглибшу повагу, а потім годинами просиджувати, дивлячись на білу стіну. Лише після цього юнак отримує звання «новачок на заняттях» і допускається в залу для медитації — цзендо.
Це просторе прямокутне приміщення, довжина якого удвічі більша за його ширину, з парадним входом і виходом з одного боку і чорним входом і виходом — з іншого. Уздовж довгих стін розташовані помости. На них монахи моляться, медитують, їдять, сплять. Новачок отримує дві циновки — одну для молінь, іншу для сну, поличку для «восьми предметів», необхідних для життя. Три місяці він розподіляє свій час між убогою трапезою, медитацією, читанням молитов і сном. Кожного дня йому належить з’являтися до наставника для повчань. Але перш ніж увійти до нього в кімнату, він тричі розпластується перед дверима і, перш ніж вислухати чергове повчання, дарує монету або палички для куріння пахощів. Так що торбина новачка поступово порожніє. Лише під час першої зустрічі наставник доброзичливо розпитує про рідних учня, доходи родини, про місто, з якого юнак прийшов у монастир. Із наступного заняття наставник буде з ним підкреслено грубий і навіть жорстокий, бо вважається, що пробудити в юнакові затаєну в ньому природу Будди можна лише з допомогою суворих випробувань і грубого поводження.

...І ТАК РІК ЗА РОКОМ

У Таїланді, слідом за паланкіном, у якому друзі й родичі несуть кандидата в монахи, поспішає дівчина. Вона несе подушку, щоб у монастирі коханому було зручніше спати. Адже вона знає: монашество — не перешкода для їхнього кохання. Монах може одружитися, якщо захоче.
В японських і китайських монастирях усе по-іншому.
Монаха будять о пів на четверту ранку дзвоном невеликого дзвона. Того, хто повільно встає, б’ють палицею по спині. Аж до вечора все виконується за командою дзвона чи гонга. За сигналом гонга вмиваються кількома кухликами води, якщо навіть поруч тече ручай: монах мусить бути економним. За гонгом починають щоденну «боротьбу за мудрість» із читання сутр і «чотирьох великих обітниць бодхісатви»:

Хоч яким було б великим число істот живих,
я клянусь спасти їх усіх.
Хоч би якими були невичерпними всякії скверни,
я клянусь їх усунути всі.
Хоч якими були б неохопними дхарми,
я клянусь підкорить їх всі.
Хоч яким би було недосяжним просвітління,
я клянусь досягти його цілковито.

І перша склянка чаю, й бідненький сніданок із рису, маринованих слив та овочів, і легкий обід, і ще легша вечеря, що складається із залишків обіду, супроводжуються великою кількістю церемоній, читанням молитов (знову ж таки, за сигналом). Однак споживати їжу належиться в цілковитій мовчанці. Вважається, що всі ритуали підхльоскують щоденну боротьбу монахів за мудрість.
Ось яку «Молитву про перших три ковтки» монахи читають перед початком кожної трапези:

Перший ковток — щоби понищити зло;
Другий ковток — усі щоб звершити благії діяння;
Третій — щоб врятувати всі істоти живі.
Хай же нам скориться шлях, що здолав його Будда.

Цілими днями монах поривається до осяяння, пізнання таємниць внутрішнього світу різними способами.
...Наставник проголошує учневі одне із сотень парадоксальних висловлювань — коанів, нерідко придуманих багато століть тому. Наприклад:
«Чи має собака природу Будди?»;
«Ти чуєш сплеск двох долонь, а як сплеснути однією?»...
Над коаном треба роздумувати цілий день, оскільки вважається, що він може перервати звичайний плин думок, і монах раптом «побачить власну сутність».
...Монах виконує найбруднішу роботу: чистить туалет або лазню. Він натхненно займається цими справами, бо чим бруд ніша й неприємніша робота, тим швидше можуть явитися світлі думки.
Тижнями монахи прагнуть прозріння під час сидячої медитації. За сигналом дзвоника вони завмирають у позі лотоса і сидять, намагаючись упродовж сорока п’яти хвилин утримати в пам’яті заданий наставником коан. Знову дзеленькає дзвоник. П’ятнадцяти-хвилинна перерва — і новий «урок». Поміж рядами монахів ходять наставники. І якщо хтось починає куняти, його тут же збадьорює різкий удар кулаком, а то й палицею.
Виходи на збір подаянь кілька разів на місяць чи періодичні мандри дорогами країни з тією ж метою дещо урізноманітнюють щоденну рутину.
Лише в день зимового сонцестояння миряни-покровителі приносять у монастир ситну їжу й вино. І монахи розслабляються, іноді навіть витанцьовують...

Повчання про те, як треба сідати

Коли хочуть розпочати медитацію, в тихому місці кладуть на землю товсту подушку, вільно розпускають одіж і пояс та впорядковують усі навколишні предмети. Потім, схрестивши ноги, сідають у позу лотоса. Спочатку кладуть праву ступню на ліве стегно, а потім — ліву ступню на праве стегно; можна також сидіти в позі напівлотоса — при цьому лише ліва ступня лежить на правому стегні. Відтак кладуть праву кисть на ліве стегно, долонею догори, далі — ліву кисть на праву долоню, причому кінчики великих пальців повинні упертися один в одного.
Потім починають поступово розгойдувати тіло, нахиляючи його назад-вперед і вправо-вліво, щоб досягти стійкого положення.
Вуха й плечі, ніс і пупок повинні розташовуватися паралельно одне одному. Язиком треба торкатися верхньої щелепи, а губи й зуби стиснути; очі слід злегка розплющити, щоб не заснути.
Домігшись правильної пози, регулюють дихання, випинаючи нижню частину живота...

Зі старовинних настанов

БОЙОВІ МИСТЕЦТВА МОНАХІВ

У середині 1-го тисячоліття н. є. з Мадраса в далекий Китай вирушив 28-й наступник Будди, котрого називали Бодхідхарма (закон просвітління). На його переконання, в цій країні буддисти захопилися зовнішніми ритуалами на шкоду духовним пошукам. Китайці Бодхідхарму спочатку вважали варваром, тому що він прийшов з іншої країни, не такої культурної й мудрої, як Китай. Ім’я його переінакшили на свій лад — Дамо. Багато він сандалій стоптав, поки добрався до гірського монастиря Шаолінь. Тут він узявся навчати монахів, що треба не бити поклони перед статуями, а «пробуджувати Будду в своєму серці», не займатися начотництвом, механічним заучуванням текстів, а добиватися чистоти розуму. Осяяння прийде само. Істина не має потреби в словах, письмових знаках, настановах. Вона, наче спалах вогню, повинна переходити від наставника до учня під час споглядання власної природи і творення добрих справ. І тоді свідо мість, як в істинного Будди, очиститься від мирського пилу. Місцеві монахи не сприйняли спочатку вчення Дамо. І він вирішив переконати їх власним прикладом.
Дамо пішов до печери, обернувся обличчям до стіни і в позі сидячої медитації пробув дев’ять років. Увесь цей час він контролював свою життєву енергію і перебував у стані глибокого самоспоглядання. Лише один раз він заснув. Але, прокинувшись, так розсердився на себе, що вирвав вії і порозкидав їх довкола. За легендою, їх зібрав сам Будда, посадив у землю, й із вій цих виросли чайні кущі. Чай почали даті буддисти під час тривалих медитацій. У монастирях зародилися чайні церемонії, якими так славляться Китай та Японія.
Монахи пройнялися надзвичайно глибокою повагою до подвижника і його вчення. А монах Хуейке в духовному пориві відрубав собі руку й поклав перед Дамо, продемонструвавши цим рішимість осягнути учення. Відтоді буддисти Китаю та Японії кланяються, притискаючи до грудей одну руку.
Після дев’яти років нерухомості члени Дамо так затерпли, що він не міг навіть підвестися. Але монах був ученою людиною: коли він жив у Мадрасі, написав книгу про людські м’язи. Використовуючи комплекс особливих фізичних вправ і психічного впливу на «внутрішні соки» свого організму, він із вражаючою швидкістю набув досконалого фізичного стану.
З того часу монахи Шаоліня з однаковою наполегливістю почали оволодівати й ученням місіонера, і його способами відновлення та зміцнення сил, реакцій. Так за монастирськими стінами розвинулася знаменита школа ушу.
Дамо володів дивовижною здатністю зменшувати вагу власного тіла, концентрувати всю енергію в одному його місці: долоні, п’яті, коліні. Він передав ці здібності монахам. Відтоді під скромним жовтим балахоном подорожнього можна було зустріти грізного бійця. Він міг протистояти одразу декільком розбійникам, які нерідко нападали на монахів під час їхніх тривалих мандрів.
В основі всіх східних єдиноборств лежать психофізичні тренування, що ґрунтуються на досвіді буддійських монахів.

У ПУСТЕЛЬНИХ НАГІР’ЯХ ТИБЕТУ

У суворих, важкодоступних місцях Тибетського нагір’я ховаються стародавні буддійські монастирі, де ведуть відлюдницький спосіб життя монахи, яких тут називають ламами. У жовтих убраннях і такого ж кольору шапочках, вони, як і буддисти в інших країнах, довгі години просиджують перед статуями й зображеннями богів, святих, повторюючи священні звуки мантр циклами по 108 разів. Щоб не збитися, перебирають бусини чоток, котрих також 108. Від читання мантр переходять до молитов.
Звичайному віруючому також слід читати молитви. Але чи під силу знати простому селянинові тексти на чужій мові — санскриті? Невідомо, хто й коли придумав вихід із цього складного становища. Тексти молитов почали вкладати у млинки, що обертаються. Оберт такого млинка рівноцінний прочитанню молитви. Простий люд нерідко годинами обходить раз за разом приміщення храму, обертаючи млинки і таким чином спілкуючись із вищими космічними силами.
Про дивовижні здібності лам ходить безліч правдивих і надто фантастичних оповідей, їм приписують незвичайні якості, котрі, вочевидь, приходять із роками невтомних тренувань. Вважається, що такі лами здатні до телепатії — передачі думок на далекі відстані. їм приписують уміння довільно по лишати своє тіло, переміщуватися на величезні відстані з неймовірною швидкістю, передрікати час і місце своєї смерті.
Хтозна, що із цього є правдою, а що — гіперболою, але лами справді можуть стрімко видиратися на майже прямовисні скелі без альпіністського спорядження, проходити за день відстань, якої спортсменові не здолати й за тиждень. Щоправда, гірські скороходи є й дещо ближче, ніж у Тибеті. Швидко-ходіння в горах передається від покоління до покоління серед сванів, мешканців одного з високогірних районів Грузії.
Володіють лами й іншими, цілковито таємничими здібностями. Вони можуть за допомогою вольових зусиль у морозну пору підвищити температуру власного тіла настільки, що поряд із ними розтоплюється сніг і людям, які оточують ламу, стає тепло. Є свідчення того, що лами можуть повернути до життя людину, яка перебуває в стані клінічної смерті, а власну смерть відкласти до певного дня й години.
Ми мало ще знаємо про можливості людського організму, про таємниці, які криються в нас самих.
Тибетські лами нагромадили величезний досвід лікування найтяжчих хвороб травами, порошками з каміння, гіпнотичною дією. Усе це намагаються вивчати вчені, але Тибет неохоче ділиться своїми стародавніми таємничими знаннями.
Між іншим, модні нині дванадцяти— й шістдесятирічний «звірині цикли» східного календаря також родом із Тибету.
Верховні керівники ламаїзму — живі боги — називаються далай-ламами («океан премудрості»). Центром духовної і світської влади була Лхаса — важкодоступне місто з величезними монастирями й палацами. Але в середині XX ст. Тибет став частиною Китаю. Дамай-ламі, чотирнадцятому за ліком, довелося втікати в Індію. Він відомий усьому світові громадський діяч, лауреат Нобелівської премії миру, але... відірваний від батьківщини уже багато років.
Кожний далай-лама вважається черговим втіленням легендарного бодхісатви Авалокітешвари. За низкою ознак наймудріші й найавторитетніші лами знаходять його серед дітей.

ЗАЙДІМО ДО МОНАСТИРЯ ГАНДАН

Він стоїть у центрі монгольської столиці Улан-Батора. Серед кварталів стандартних п’ятиповерхівок незвичайно красивими здаються його яскраво розфарбовані стіни, фігури страшних богів — вартових входу. Головні ворота храму, за традицією, звернені на південь. У дворі — статуя Будди й камінна ступа. Але присвячена вона не святим, а 2500-річчю буддизму.
На кам’янистому подвір’ї розкладені молільні дошки. Віруючі спочатку читають священні мантри, а потім падають ниць на ці дошки. Обряд повторюють по декілька разів. У дворі розміщені також хурди — молитовні циліндри, всередині яких лежать записи молитов. Циліндри оснащені ручками, за допомогою котрих віруючі обертають їх справа наліво, за напрямом руху сонця. Один оберт рівнозначний прочитанню тих молитов, записи яких знаходяться всередині.
Монахи-лами носять одяг жовтого кольору, як і всі буддисти, і взуття з носами, загнутими догори. Це для того, щоб гострим носаком не поранити матір-землю.
Із розчинених дверей храму-кумирні долинає монотонне гудіння голосів, подзенькування дзвіночків.
Стіни кумирні, як і ворота храму, прикрашені орнаментом, різьбою по дереву. Всередині панує напівтемрява. Повітря насичене ароматом ритуальних пахощів. За низькими столиками на подушках рядами сидять лами. Перед ними по декілька продовгуватих табличок із текстами молитов. Монголи, що прийшли помолитися, залишають у спеціальних скриньках із зображеннями богів різні підношення — монети, печиво, цукерки і т. п. Можна, наскільки дозволяє час, постояти в кумирні, благоговійно вслуховуючись у звуки молитов. Лише у звуки, бо слова їх — на санскриті, який у Монголії мало хто знає. А можна, поклавши свої дари, вважати обов’язок перед храмом виконаним і, здійснивши у дворі, перед статуєю Будди, ще одну, прощальну молитву, піти у своїх справах.
Біля олтаря сидить старший лама — ун-зад. Від височіє над усіма монахами, бо на його сидінні, відповідно санові, подушок більше, ніж у всіх інших лам. За його знаком лами починають співати гімни. Спів супроводжується ритмічними ударами в барабан, звуками гонгів, мушель, дзвоників. Несподівано лунає низький ревучий звук, грізний і суворий. Це лами грають на буре — трубі близько чотирьох метрів завдовжки.

 (Дивовижно схожі винаходи здійснюються часом у далеких одна від одної землях. У мешканців українських Карпат, гуцулів, також є подібний інструмент, тільки називається він трембітою).

Потім цей своєрідний оркестр змовкає, і лами пошепки читають молитви.
Але ось знову лунає рокітливий голос унзада, знову починається виконання гімнів. І все повторюється...
Але не лише в молитвах проводять час лами. Мандруючи країною, вони навчають дітей, здійснюють шлюбні обряди, дають поради аратам-пастухам, коли переганяти стада на нові пасовища, лікують людей. Плата за послуги йде на утримання монастирів. А знання в монахів такі різноманітні й широкі тому, що в монастирі є бібліотека. На рядах полиць — безліч шовкових вузликів, у них — таблички, на яких відтиснуто тексти. Це і є книги. Десятки вузликів-томів містять описання лікарських трав і засобів, записи погоди за віки. У цій бібліотеці є ілюстровані посібники з анатомії, голковколювання, математики, архітектури. Можна знайти «томики» віршів стародавніх поетів.
У високогірних монастирях Тибету працелюбні монахи-майстри вирізьблювали на дощечках із твердого дерева або гравіювали на металі сторінка за сторінкою томи релігійних та вчених книжок, потім робили відбитки на прямокутних аркушах паперу.
Кожний том любовно загортався у шовкову тканину. А потім накопичені за багато років знання розтікалися по монастирях далеко від Тибету.
Подібні монастирі є і в Росії — в Туві, Бурятії, Калмикії. Тільки бібліотеки в них бідніші, та й самі монастирі менші. Адже багато з них лише відроджуються в останні роки. У різних містах України існує щонайменше 15 Буддистських центрів.

Далі

До змісту Релігії. Дитяча енциклопедія