РЕЛІГІЇ.
Дитяча енциклопедія

ВІРУЄМО В ТЕБЕ ІСУСЕ ХРИСТЕ!

ПЕРШІ КРОКИ НОВОЇ ВІРИ

...ВІД РІЗДВА ХРИСТОВОГО

Час, коли сталася ця подія, визначити й запам’ятати зовсім просто: рік Його народження людство вважає початком нового літочислення. Понад дві тисячі років тому з’явився на землі Палестини хлопчик, якого батьки назвали Ісусом (Ієшуа давньоєврейською). А люди пізніше додали до його імені слово Христос. Так грецькою звучить «Месія», «Спаситель».
Разом із цією людиною, її земним подвигом проповіді слова Божого, його стражданнями, хресною смертю та воскресінням і народилося християнство.
Чи жив насправді Ісус Христос? Реальна це особа чи міф? Багато століть учені й богослови сперечаються про це. Адже в основному все, що ми знаємо про Ісуса, взято з Євангелій, книг, створених, як припускається, через кілька століть після описаних у них подій, що нібито дає привід ставити під сумнів достовірність викладеного в них історичного матеріалу.
Однак у рукописі арабського монаха Агапія знайдено свідчення історика другої половини І ст. н. є. Йосипа Флавія, котрий народився через чотири роки після розп’яття Христа:
«У цей час жив мудрий чоловік, котрого звали Ісус. Він вів бездоганний спосіб життя і був відомий своїми чеснотами. Багато серед євреїв та інших народів стало його учнями. Пілат засудив його на розп’яття...»
Так що, вочевидь, у першій чверті І ст. н. є. в Іудеї справді був проповідник, пророк, який гостро критикував іудейських первосвящеників і передрікав швидке настання на землі Царства Божого.
Усі подробиці земного життя боголюдини — його непорочне зачаття, поява янголів, чудеса, які творив Ісус, його Воскресіння, Вознесіння і незриме існування серед людей, належать до питань віри. Християни всього світу ось уже два тисячоліття свято шанують і сповідують вчення Христове, прагнуть виконувати його заповіді. І вважають книгою книг мудру Біблію, друга частина якої — Новий Заповіт — оповідає про те, як своїми хресними стражданнями Син Божий спокутував гріхи людські.

БЛАГА ЗВІСТКА

Біблія — головне джерело християнського віровчення. Це зібрання іудейських та християнських священних книг. У 419 р. на Карфагенському церковному соборі була остаточно укладена християнська Біблія. До неї, опріч іудейського Старого Заповіту, увійшли чотири життєписи Христа — від Матвія, від Луки, від Марка і від Іоанна, Діяння апостолів, пророцька книга про майбутнє пришестя Бога-Сина — Одкровення Івана Богослова (Апокаліпсис), 21 послання апостолів учням.
Слово «євангеліє» у перекладі з грецької означає «блага звістка». Добра звістка про пришестя на землю Сина Божого, Спасителя, розповідь про його діяння та вчення, про його криваву хресну жертву в ім’я людей і про Воскресіння. За переказами, євангелісти Матвій та Іоанн були учнями Христа, а Марко та Лука — сподвижниками його учнів. Написані книги давньогрецькою мовою. Вони стали основною складовою Нового Заповіту.
Спочатку священних книг не було, а християнське вчення передавалося усно, як переказ, тобто словом і прикладом, від однієї людини до іншої, від предків до нащадків. Адже і сам Ісус Христос настановляв своїх учнів проповіддю та прикладом свого життя. Й апостоли словом і подвигами утверджували й поширювали вчення Хрестове. Лише пізніше було написано й укладено Новий Заповіт.
Книги Старого Заповіту оповідають про події від створення світу до Різдва Христового. Вони не лише викладають першопочаткову історію людства, але й обіцяють людям пришестя Месії, Спасителя світу, готують людей до його зустрічі.
Новий Заповіт розповідає про пришестя Спасителя — Сина Божого Ісуса Христа.
Не випадково всі ці книги Святого Письма об’єднані заголовним словом «Заповіт». Воно багатозначне. Це й «заповідання» — заповідане Богом учення. А водночас, це взаємна «угода», «спілка» Бога й людей.
До Біблії християни звертаються, радяться з нею щоденно. Траплялося, що люди бралися її читати, щоб заперечити вчення, яке вона містить, а закінчували тим, що ставали її щирими шанувальниками й віруючими.
А крім того, багато сюжетів та оповідей Біблії стали основою численних творів мистецтва — живопису, літератури, музичних шедеврів, скульптури і т. д. Вислови й крилаті слова з Біблії здобули й самостійне життя: біблійне походження багатьох із них навіть забулося, а їх мудрість живе у віках.

Вічні істини
Крилаті слова біблійного походження

Адамове ребро.
Адамові діти.
Антихристова печать.
Берегти як зіницю ока.
Блудний син.
Вавилонське стовпотворіння.
Вигнання з раю.
Всесвітній потоп.
Геєна вогненна.
Глас вопіющого в пустелі.
Голуб миру. Гріхопадіння.
Дванадцять апостолів.
Дерево пізнання добра і зла.
Дім, збудований на піску.
Єгипетська пітьма.
Єгипетська робота.
Заблудла вівця.
Заборонений плід.
За буквою і законом.
Земля обітована.
Змій-спокусник.
Золоте теля.
Іудині срібняки.
Каїнова печать.
Каїнове діло чинити.
Камінь спотикання.
Кари єгипетські.
Книга за сімома печатями.
Козел відпущення.
Корінь зла.
Легше верблюдові пролізти крізь голчане вушко.
Манна небесна.
Наріжний камінь.
Нести свій хрест.
Нехай обмине мене чаша сія.
Не хлібом єдиним.
Нечисті і чисті.
Ноїв ковчег.
Око за око, зуб за зуб.
Первородний гріх.
Перекуємо мечі на рала.
Плоть від плоті.
Посипати голову попелом.
Поцілунок Іуди.
Провідна зірка.
Розіпни його.
Розкидати бісер перед свиньми.
Сіль землі.
Сім смертних гріхів.
Слуга двох панів.
Служити Ваалу.
Служити Мамоні.
Страшний суд.
Терновий вінок.
Тридцять срібняків.
Умивати руки.
У поті чола.
Фіговий листок.
Хліб насущний.
Хто взяв меч, від меча і загине.
Хто не працює, той не їсть.
Що посієш, те й пожнеш.

ПОЧАТОК

У Святому Письмі стверджується, що Ісус Христос — після того, як воскрес і вознісся на небо, — явився своїм учням і наказав їм по всьому світу проповідувати християнське вчення людям. Він сказав:
— Ідіть навчіть усі народи, хрестячи їх во ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Найближчих учнів Христа — апостолів — було всього 12. Саме на них, котрі зібралися разом у день П’ятидесятниці (на 50-й день після вознесіння Христа на небо), зійшов під час спільної молитви Дух Святий у вигляді вогненних язиків, після чого вони раптом навчилися розуміти різні невідомі їм до того часу мови й розмовляти ними. Це чудо справило величезне враження на всіх його свідків і призвело до Хрещення одразу трьох тисяч неофітів (тобто людей, які стали прибічниками вчення). Така кількість новонавернених у християнство здавалася в ті часи воістину величезною.
Справа в тому, що напочатку кількість християн, об’єднаних у громади, була надзвичайно мала. Тоді вони ще не вважали свою віру чимось окремим від іудейської релігії. Переважно, це були бідні, знедолені, загнані в рабство люди, які мріяли, що прийде Спаситель і змінить їхнє життя на краще. Учення Христа про силу добра, всезагальну любов і справедливість вони сприймали як промінчик надії у своєму безпросвітному житті.
Та й сам Христос, згідно з біблійними оповідями, під час своїх мандрів спілкувався переважно з простими, незаможними людьми, чистими душею й помислами, і саме в них бачив свою опору. Можливо, саме тому основоположна для християнства Нагірна проповідь («Проповідь на горі») Христа, — яка вказує шлях до спасіння, йдучи котрим, люди можуть досягти вічного блаженства, найвищого щастя в майбутньому, вічному житті, — звернена в принципі до таких же простих, чистих серцем, праведних.

ЗАКОН ЛЮБОВІ

Ясного весняного дня на схилі гори біля Галілейського озера зібралося багато люду. Перед ними сидів Ісус Христос, який щойно обрав дванадцять учнів-апостолів — найвірніших, найвідданіших Його супутників у мандрах по рідній країні. їм заповідав Він стати посланцями Своїми серед людей для проповіді Його вчення. Їм і всім іншим, хто слухав Його, виклав основи Свого вчення в промові, названій у Євангелії Нагірною проповіддю.
Чим же відрізняються закони, проголошені цього дня Ісусом Христом, від даних Богом у Старому Заповіті? Він проголошував першість щирої віри над старозавітними ритуалами та формальними приписами. Учив, що лише любов і милосердя роблять людину справді віруючою.
«Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви»,— один із наріжних каменів учення.
«Не судіть, щоб і вас не судили, — учив Спаситель, — бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас... І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш?»
«Ви чули, що сказано: «Око за око, і зуб за зуба». А я вам кажу не противитись злому. А коли хто хоче тебе позивати і забрати сорочку твою, — віддай і плаща йому... Хто просить у тебе — то дай...»
І хоча в Письмі сказано «люби ближнього і ненавидь ворога твого», Ісус закликав: любіть ворогів ваших і моліться за своїх кривдників. Це, безперечно, непросто. Значно легше любити ближніх і добре ставитися до них. Однак лише смиренство й доброта роблять віруючого справжнім християнином. Христос учив не заноситися високо і не хвалитися своїми добрими вчинками — Бог сам усе бачить. І молитва не повинна бути показною та багатослівною — не варто промовляти багато слів, адже Господь знає потребу людини ще до того, як вона звернулася до Нього.
Того дня Ісус Христос подарував учням, котрі просили навчити їх молитися, лаконічну але дуже містку молитву «Отче наш». Не лише вчинки, а й помисли людини характеризують її суть: почуття ненависті й злоби, які спонукають до вбивства, такі ж огидні, як і саме вбивство; брудні думки — та ж розпуста.
Того дня Ісус Христос говорив людям і своїм учням про праведне життя, про милостиню і силу посту, про блага земні й небесні, про лжепророків, про необхідність виконувати його заповіді. Нагірна проповідь кристалізувала в собі основи вчення Ісуса Христа.

Заповіді блаженства
Із Нагірної проповіді Ісуса Христа

Блаженні1 вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.
Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.
Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.
Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть.
Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть.
Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога.
Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть.
Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне.

1 Блаженні — тобто щасливі. Благо, блаженство — синоніми до слів «добро» та «щастя».

ШЛЯХОМ ГОНІНЬ І СТРАЖДАНЬ

Із часом кількість християнських громад росла. Вони поширилися далеко за межі Палестини. Апостоли почали проповідувати не лише серед іудеїв, а й серед язичників. Один із них, Андрій Первозванний, вважається предтечею християнства на землях України-Русі. За переказами, він дійшов зі своєю місією не лише до Києва, якому передрік славу великого міста, а можливо, навіть до Новгорода й Валаама.
У перші три століття християни зазнавали постійних гонінь. Страшні часи настали для них у 64 р. н. є., за правління римського імператора Нерона. З невідомих міркувань Нерон підпалив свою столицю, Рим, і на тлі пожарища складав пишномовні оди. А провину за пожежу поклав на християн. За його наказом християн хапали і віддавали в цирк на розтерзання хижим звірам, зашивали у звірині шкури й цькували собаками, обливали смолою і перетворювали на живі смолоскипи в садах Нерона.
У Римі жертвами цих страшних жорстокостей стали апостоли Петро і Павло. Павлові відтяли голову мечем, а Петра було розіп’ято. Він сам попросив, щоб його розіп’яли вниз головою, бо вважав себе недостойним померти так, як Ісус Христос.
Друга хвиля гонінь прокотилася за часів правління імператора Діоклетіана — з 303 по 311 рр. Тоді замучили найжахливішими тортурами і стратили сотні тисяч християн без уваги на стать і вік.
Багато великомучеників того часу нині пошановуються як святі.
Лише на початку IV ст. імператор Галерій дозволив християнам відкрито сповідувати свою віру, застерігши, щоправда, одну умову: якщо вони не будуть чинити «нічого, що супротивне громадському порядкові».
Його наступник імператор Константан уже взяв християн під своє покровительство. Він скасував страту через розп’яття, видав закони на користь християнської церкви, прагнучи привернути на свій бік її прибічників. Християнство було зрівняне в правах з іншими релігіями.
За ініціативою Константина був скликаний Вселенський собор. Імператор відкрив його урочистою промовою на честь християнства, дав для учасників щедрий обід, провів на честь собору парад своїх леґіонів. До заслуг Константина відносять також будівництво храмів на священних для християн місцях.
Мати імператора Єлена, за його побажанням, розшукувала в Єрусалимі хреста, на якому було розіп’ято Ісуса Христа, і знайшла цю безцінну реліквію.
Церква назвала Константина та Єлену не просто святими, а рівноапостольними святими, тобто поставила їх в один ряд із найуславленішими учнями Ісуса.

Генріх Сенкевич
Із роману «Камо грядеші»

До того, як Флавії спорудили Колізей, амфітеатри в Римі будувалися переважно з деревини, тому під час пожежі майже всі вони згоріли. Але для пообіцяних ігор Нерон наказав вибудувати декілька нових амфітеатрів, і серед них один величезний. Оскільки ж ігрища ці пишнотою і числом жертв повинні були перевершити усі попередні, будувалися до всього того ще й просторі приміщення для людей і звірів.
...Зі сходом сонця з цирку долинув голосний, але спокійний спів — чернь слухала його, дивуючись і повторюючи: «Християни! Християни!» Ще вночі до амфітеатру привезли велику кількість майбутніх жертв, не лише з однієї в’язниці, як спершу намічалося, а з усіх. Натовп знав, що видовища будуть тривати тижні й місяці, але тут же почалися суперечки, чи впораються з наміченою на сьогодні частиною християн за один день. Чоловічих, жіночих і дитячих голосів, які співали ранковий гімн, було стільки, що, на думку знавців, навіть якщо б відпроваджували на арену по сто чи двісті душ одразу, звірі швидко втомляться, наситяться і до вечора не встигнуть усіх роздерти.
...Зарипіли залізні ґрати і в одну мить арену заполонив натовп схожих на фавнів постатей у волохатих шкурах. Вибігаючи з гарячковитим поспіхом, вони кидалися до середини кола і там падали на коліна один біля одного, здіймаючи руки догори. Глядачі вирішили, що вони благають пощади, і, обурені подібним боягузтвом, заходилися тупотіти, свистіти, жбурляти порожній посуд з-під вина і горлати: «Звірів! Звірів!» Але раптом сталося щось несподіване. Із юрмовища волохатих тіл почувся спів. Зазвучав гімн, який уперше почули в стінах римського цирку: «Христос владарює...»
Подивування охопило глядачів. Приречені на смерть співали, підвівши очі до веларію. Обличчя їхні були блідими, але світилися натхненням. Тут усі зрозуміли, що люди ці не просять милосердя, що вони начеб не бачать ні цирку, ні публіки, ні сенату, ні імператора. «Христос владарює!» звучало все голосніше й голосніше, і на глядацьких лавах, із нижніх рядів аж до верхніх, чимало глядачів запитували себе: що ж це діється. Хто такий цей Христос, який владарює в пісні рокованих на смерть? Але в цей час відчинилися інші ґранчасті ворота, і на арену з дикою стрімкістю й несамовитим гавкотом вирвалася зграя собак: світло-сірих молоських собак з Пелопонесу, смугастих піренейських і вовкоподібних волохатих псів з Іберії, навмисне витриманих у голоді.
Десятки собак ринулися на вкляклих навколішки людей, немов прорвали греблю. Чернь перестала скаженіти, тепер уся її увага була прикута до арени. Серед виття й хрипіння ще лунали жалібні чоловічі й жіночі голоси: «За Христа! За Христа!» — але роздивитися щось у клубках із тіл людей та собак було важко. Кров лилася ручаями...

КОРАБЕЛЬ НА ВСІ ЧАСИ

Святий Іоанн Златоуст говорив, що Церква — це корабель, у якому віруючі рятуються серед хвиль житейського моря. Християнські громади з перших кроків своїх не відособлювалися одна від одної, а шукали й знаходили допомогу й підтримку єдиновірців. З’явилися спільні для всіх правила, традиції, обряди. Об’єднання громад однієї місцевості почали називати помісною Церквою.
Так виникла Церква. Ні, йдеться не про матеріальну будівлю-храм, де люди спільно проголошують молитви Богові: у ті часи християни збиралися часто потайки, в чиїхось домівках чи катакомбах. З’явилася Церква як злагоджена організація єдиновірців.
У кожній справі завжди є ті, хто веде, і ті, кого ведуть. Є люди, котрі беруть на свої плечі більше, ніж інші. Природно, саме такі люди висувалися на провідні місця в християнській громаді. Ставали, так би мовити, професійними керівниками Церкви. Громади розділилися на клір — священнослужителів та мирян — простих віруючих.
Окрім полум’яних проповідників учення Христа, «голів» молитовних зібрань, потрібні були й розпорядники господарського життя: скарбники, люди, що закуповують провізію для спільної трапези і готують її, розподільники милостині тощо. Цих виконавців господарсько-економічних обов’язків у громаді називали єпископами — спостерігачами, наглядачами. І лише значно пізніше так почали йменувати вищих духовних осіб християнської церкви.
У підпорядкуванні єпископів були пресвітери, а нижчу сходинку посідали диякони, котрі допомагали під час богослужіння. До речі, в той час до виконання цих обов’язків допускали й жінок. Одним із вищих авторитетів церкви став римський єпископ — наступник апостола Петра. Ряд самостійних церков очолили патріархи. Усі вони вважали себе рівними чи лише першими серед рівних.
Але бували випадки, коли якісь складні питання віри чи церковного життя треба було вирішувати спільно, як тепер кажуть, колегіально. Тоді збиралися собори — наради єпископів, за прикладом Апостольського собору 51 р.
Якщо справа стосувалася питань місцевого значення, собор був помісним. Якщо ж проблема мала всезагальне значення, священнослужителі збиралися на Вселенський собор.
Вселенський собор — вища влада Церкви. Усього їх відбулося сім. На них засуджувалися хибні, єретичні течії в християнстві, затверджувалися канонічні правила, створювалися догмати — основні положення віровчення, обов’язкові для всіх християн.
Уже на перших двох Вселенських соборах, проведених у 325 та 381 рр., був складений і ухвалений Символ віри. У ньому викладалися головні положення віровчення, незаперечні істини. Церква заявляла, що той, хто цих істин не приймає, не може бути справжнім християнином.

СІМ ТАЇНСТВ

На Вселенських соборах були прийняті й головні таїнства християнської Церкви. Таїнство — це священне дійство, через яке таємничо, невидимим чином, дається людині благодать Святого Духа, або спасенна сила Божа. За переказами, сам Ісус Христос, посилаючи учнів проповідувати християнську віру, настановляв: «Ідіть, навчіть народи, хрестячи їх, навчаючи їх дотримуватися всього, що передав вам».
Сім церковних таїнств — це хрещення, миропомазання, покаяння, причащання, шлюб, священство і єлеєсвячення (соборування).
Таїнство хрещення здійснюється через триразове занурення тіла людини у воду із закликанням імені Пресвятої Трійці — Отця і Сина і Святого Духа. Це дійство одмиває людину од первородного гріха і від усіх гріхів, учинених нею самою до хрещення. Вона в ці миттєвості відроджується для нового духовного життя і робиться членом християнської Церкви.
Для хрещення дорослої людини необхідні віра й покаяння. Малят хрестять за вірою їхніх батьків — рідних і ще одних, що називаємо їх хрещеними батьком та матір’ю, котрі зобов’язані все життя дбати, щоб хрещеник був добрим християнином. Оскільки хрещення є духовним народженням, а людина народжується лише один раз, то й таїнство хрещення здійснюється над нею так само тільки раз: «Один Господь, одна віра, одне хрещення».
Через таїнство миропомазання віруючому надаються дари Святого Духа, які зміцнюють його в духовності християнського життя. На початку святі апостоли здійснювали це таїнство через покладання рук. У кінці ж І ст. н. є. його почали здійснювати через помазання святим миром — особливим чином приготованою й освяченою сумішшю з пахощів та єлею. Освячувати миро можуть лише єпископи. Саме ж таїнство, за дорученням єпископа, здійснюють священики. При цьому святим миром віруючому хрестоподібно помащуються лоб, очі, вуха, рот, груди, руки й ноги.
Під час таїнства покаяння віруючий сповідується — усно відкриває свої гріхи Богові в присутності священика і через священика дістає прощення гріхів. Для одержання прощення від того, хто кається, потрібні примирення з усіма ближніми, щире розкаяння в гріхах і усне висповідання їх, твердий намір виправити своє життя.
В особливих випадках на грішника накладається епітимія (грецькою мовою це означає «заборона»), якою передбачається здійснення добрих справ і виконання певних повинностей.
Причащаючись, християнин під видом хліба й вина споживає наче Тіло й Кров Ісуса Христа, з’єднуючись при цьому з Господом і стаючи причетним до вічного життя. Корені цього таїнства — в останній перед розп’яттям Христа Тайній вечері Його з учнями. Тоді Ісус розломив і подав апостолам хліб та чашу з вином, сказавши, що це тіло Його і кров, і заповідав їм завжди «творити се в пам’ять Його».
Таїнство причащання здійснюється в церкві за богослужінням, яке називається літургією. Хліб для причастя вживається один, оскільки всі віруючі во Христі становлять одне тіло. Церква заповідає причащатися в кожний піст, але ніяк не рідше одного разу на рік. До таїнства причастя християнин повинен підготуватися говінням — постом, молитвами й примиренням із ближніми, а потім сповіддю.
Грецькою мовою причащання називається євхаристією, що означає «вдячність», «подяка».
Ми часто говоримо, що шлюби здійснюються на небесах. Невідомо, чи так це, але таїнство шлюбу підкреслює, що сім’я є основою Церкви Христової. Шлюб установлений самим Богом ще в раю, коли Він, поблагословивши Адама і Єву, сказав: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, володійте нею».
Подружжя, чоловік і дружина, які дали обітницю перед лицем Господа, зобов’язані все життя зберігати любов і повагу одне до одного, взаємну відданість та вірність.
Таїнство священства здійснюється лише над особами, які посвячуються в священнослужителі, — дияконами, пресвітерами (священиками) та єпископами (архієреями). Апостоли надали єпископам владу посвячувати священиків через висвячення (покладання рук) і здійснювати суд над пресвітерами, дияконами та церковнослужителями.
Єлеєсвячення — таїнство, в якому при помазанні хворого освяченим єлеєм (олією) прикликається на цю людину благодать Божа для зцілення від тілесних і душевних хвороб. Називається воно також соборуванням, тому що для його здійснення збирається кілька священників, хоча, якщо так складаються обставини, його може здійснювати й один священнослужитель.
Над немовлятами єлеєосвячення не провадиться, оскільки в них не може бути свідомо вчинення гріха.

РОЗКОЛ НА ВІКИ

Від часу утворення Вселенська Церква існувала як єдність багатьох місцевих церков: Єрусалимської, Антіохійської, Александрійської, Римської і т. д. Усі вони вважалися рівними. Однак після того, як у кінці IV ст. Римська імперія розділилася на Західну й Східну, дві помісні церкви — Римська й Константинопольська — почали претендувати на особливу значимість, а потім і главенство, що й призвело до відокремлення кожної з них. У кожній утверджувалися свої обряди й звичаї, з’явилися взаємні територіальні й майнові домагання. То тут, то там почали виникати суперечки, а то й справжня боротьба довкола деяких християнських догматів.
Уже в середині IX ст. виник конфлікт між Римським Папою Миколаєм І та константинопольським патріархом Фотієм. Боротьба за першість, главенство своєї Церкви то затихала, то спалахувала знову. Папи вважали, що Римові повинні підкоритися усі християнські церкви. Вони звинувачували Константинопольську церкву в єресі. А патріархи обстоювали свою незалежність.
Офіційне розділення Церкви сталося 1054 р. Почалося все зі справи буденної. Патріарх Михайло Керуларій надіслав послання одному з єпископів Південної Італії, в якому викладав свої роздуми щодо «відступу» Західної церкви від християнських догматів і закликав єпископа до пильності. Тоді ж патріарх розпорядився, щоб у латинських церквах Константинополя богослужіння велося за грецьким обрядом.
Папа Лев IX дізнався про це й розгнівався. Він терміново спорядив до Константинополя посольство на чолі з кардиналом. Папські посланці з’явилися до храму і просто на вівтар виклали папську буллу — послання, — в якій Михайлові заявлялося, що він «неправо називається патріархом», йому інкримінувалися всілякі єресі й оголошувалася анафема — відлучення від церкви.
Патріарх із відповіддю не забарився. Він терміново скликав собор, який, у свою чергу, виголосив анафему Папі Римському та його «поплічникам».
Так стався офіційний розкол — схизма. Західна церква почала називатися Римсько-католицькою, а Східна — Греко-католицькою, або Православною. Православною тому, що, як твердять її священнослужителі, саме вона правильно і славно зберігає вчення Христа, правильно славить Бога.

Далі

До змісту Релігії. Дитяча енциклопедія