РЕЛІГІЇ.
Дитяча енциклопедія

ПРАВОСЛАВ’Я УКРАЇНИ-РУСІ

ХРЕЩЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

У сучасному Києві головна вулиця, простора й красива, — Хрещатик. Ліворуч від неї, як іти в бік Дніпра, на високій кручі, яка зветься Володимирською гіркою, височіє скульптурна постать людини з великим хрестом у руках. Хрест цей видно здалека, він ніби осіняє усе довкруж — і теплоходи, які пропливають по Дніпру, і задніпрову далечінь, і широку панораму лівобережної частини міста, яке продовжує рости і ширитися. Ніби через віки хреститель України-Русі, давньоукраїнський князь Володимир благословляє нащадків тих, кого він понад тисячу років тому привів до християнства.
Того літнього дня 988 р. на заклик свого князя Володимира вузьким яром поміж двох круч ішло до Дніпра багато людей — мешканців Києва. «Якщо не з’явиться хто завтра на річці, — попередив князь, — ...то мені той противником буде». Цілими сім’ями йшли багаті й бідні, з дітьми й немовлятами на руках. А на березі при впадінні Почайни в Дніпро їх зустрічав князь і грецькі священики. Під проголошення молитов за їхнім знаком ступили кияни у води ріки.
У літописі зазначено, що люди на хрещення «з радістю йшли», бо вірили, що «якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли».
Але чи можливо, щоб ось так, ураз затяті язичники перетворилися на християн? Ні, Це був складний і важкий шлях; історія християнства на давніх українських землях насправді була звивистою і непростою.
Князем Володимиром Давня Україна-Русь була охрещена як цілісна державна спільнота. Але для того, щоб це сталося, необхідно було заздалегідь закласти незримі підвалини нової віри. Перші «камені» були закладені задовго до Володимира, а саме «будівництво» тривало ще багато століть після смерті цієї видатної особистості.

СВІТ ЯЗИЧНИКА

Ще в середині X ст. пращури наші були язичниками. Вони вірили, що зі смертю життя не припиняється. Вважалося, що в потойбічний світ людина увійде в тому ж статусі, в якому жила на землі. І тому, спалюючи на поховальному вогнищі заможного члена громади, разом із ним у вогонь клали все, що могло знадобитися в новому житті: бойового коня, зброю, дружину чи наложницю, предмети побуту і т. д. Трудяги-ремісники «брали» із собою знаряддя своєї праці, щоб у загробному житті було чим заробляти на прожиток собі й жоні. Вважалося негідним, щоб жінка залишалася жити після смерті чоловіка. Завершивши поховальний обряд, над останками насипали курган. І донині археологи знаходять під час їх розкопок чимало цікавих і цінних свідчень далекого минулого.
Жерці у язичників — волхви — мали велику владу й авторитет, часом більші, ніж навіть князі, вожді збройної сили — дружин.
Стародавні слов’яни вірили не в неминучу й невідворотну долю — рок, а в долю мінливу, яку можна умовити, задобрити, од якої можна відкупитися жертвою, молитвою, певними діяннями.
Вони поклонялися не одному, а численним божествам, кожне з яких, як вони вважали, владарювало над певною сферою, могло захистити від якоїсь напасті чи, навпаки, заподіяти людині зло. Ідолів, які зображали ці божества, вони створювали з глини, дерева, металу. І ось ці рукотворні кумири, «оживлені» язичниками, вселяли в них священний страх і трепет. Упавши ницьма перед шматком дерева чи кам’яною «бабою», вони молили їх про порятунок від природних катастроф, захист від житейських неприємностей.

Іван Бунін
Кам’яна баба

Спекота, шелест мертвої трави,
Безмежний степ, синіє далеч слабо.
Ген там кістяк кінської голови,
Тут — постать Кам’яної Баби.
Сонливий вид свій мружиш у світи!
Яке ж первісно-грубе твоє тіло!
Ось я стою й боюсь тебе... а Ти
Мені всміхаєшся несміло.
О, дикий плід прадавньої пітьми!
І ти колись вважалось громовержцем?
— Не Бог, не Бог створив нас. Бо то ж ми
Богів творили рабським серцем.

АНДРІЙ, БРАТ ПЕТРА

Тож коли прийшло християнство на землю України-Русі? Адже воно, безсумнівно, мало корені в минулих віках.
За давніми переказами, християнська віра прийшла в наші землі ще на початках її виникнення, коли Андрій, брат Апостола Петра, прийшов на київські схили з проповідницькою метою.
Святий Андрій і брат його Петро були найближчими учнями Христа.
Євангеліє від Івана твердить, що Андрій спочатку був одним із учнів Івана Хрестителя, від нього він дізнався про Ісуса і першим, раніше від брата, був прикликаний Учителем на Йордан. Через те в грецьких переказах він носить ім’я Первозваннии.
Коли після вознесіння Христа і зішестя Святого Духа апостоли раптом заговорили багатьма мовами й говірками і вирушили в різні країни проповідувати слово Боже, то вирушив у дорогу й Андрій. За переказами, апостоли кинули жереб, куди кому йти. Хомі випала Парфія, Андрієві — Скіфія (так називалися тоді землі Північного Причорномор’я, сучасної України). Петро проповідував у Понтії та Галатії... Таким чином, вважається, що Андрій поширював віру Христа серед народів, які жили на північному узбережжі Чорного моря, потім піднявся вгору по Дніпру, в землі, де невдовзі постала Київська Русь.
У літописі «Повість временних літ» це описано так: «Як ото говорили, коли Андрій учив у Синогі і прийшов у Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько гирло Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув у гирло Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі.
А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста».
Через багато років по тому на цьому самому місці постав Київ, колиска східнослов’янського християнства.
У відповідь на київську редакцію «Повісті...» новгородці створили свою власну, де твердилося, що Андрій нібито побував і в Новгороді, й там також неподалік од міста встромив у землю свій чудотворний посох «із дерева незнаного».
Так чи не так усе було, нам достеменно невідомо. Історики релігії вже чимало століть сперечаються про «географію» проповідницьких мандрів Андрія Первозванного.
Але православні віруючі в Україні, Росії, Білорусі здавен вважають покровителем і апостолом рідної землі саме його.
Ще 1086 р. князь Всеволод Ярославич збудував у Києві церкву в пам’ять про перебування на цих землях святого апостола.
Дочка цього князя, Анна, пострижена в монахині, заснувала в Андріївському монастирі училище для дівиць, де навчала їх грамоти Та рукоділля.
А вже в часи до нас ближчі, у XVIII ст., російська цариця Єлизавета Петрівна, яка завдяки фаворитові Олексію Розумовському ставилася до України вельми прихильно, звеліла спорудити в Києві над Дніпром, де начебто й ступав на землю Андрій Первозванний, церкву на честь апостола, яку побудував у стилі бароко знаменитий архітектор Растреллі. Цей шедевр височіє на дніпровій кручі в самім серці Києва й сьогодні.
На кораблях військово-морського флоту Росії й донині майорять запроваджені ще Петром І андріївські прапори. Біле поле прапора перетинає діагональний хрест блакитного кольору у вигляді літери «X». За переказами, на хресті саме такої форми прийняв смертні муки розп’ятий за віру й відданість Господові святий апостол Андрій Первозванний.

НА ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО

І все ж, починалося християнство на теренах України-Русі не в І ст. н. є., коли проповідували апостоли, а значно пізніше.
Один з мальовничих куточків на схилах Дніпра в сучасному Києві має давню історичну назву — Аскольдова могила. За літописною легендою, на цьому місці був похований Київський князь Аскольд. Він та його брат Дір прийняли хрещення (ймовірно, від місіонерів з Риму), але правили після цього недовго, їх підступно вбив запеклий язичник, брат варязького князя Рюрика Олег, який прийшов із військом з Новгорода.
Ще до хрещення Русі Володимиром у Києві існувала невелика християнська громада. У «нижній», торговій частині міста, на Подолі, була збудована невелика церквиця пророка Іллі, в якій християни з війська князя Ігоря складали клятву про дотримання договору про мир і добросусідство з Візантією, укладеного Ігорем 945 р.
Проте чи не найбільший, неоціненний внесок у справу утвердження християнства серед слов’ян було зроблено проповідницькою місією братів солунських Кирила та Мефодія.
Брати народилися в сім’ї благочестивого міщанина в місті Солуні (нині Салоніки в Греції), другому після Царгорода (Константинополя) за значенням міста Візантії. Молодший із семи дітей Константин (при постригу в монахи він узяв ім’я Кирило) змалку відзначився великими здібностями. Хлопчика навіть прозивали Константином-філософом. Він знав декілька мов, розумівся на інших науках. Але все ж, головним й уславленим у віках діянням Кирила та його брата в монашестві Мефодія стало створення слов’янської азбуки — кирилиці та глаголиці.
І до того у слов’янських мовах уже існували релігійні поняття і слова Бог, душа, рай, гріх... Але церковне християнське богослужіння велося незрозумілими людям грецькою чи латинською мовами. Перш ніж вирушити у свою першу подорож, у Македонію, 863 р. брати-місіонери переклали на слов’янські мови найважливіші місця із церковних книг. За переказами, першими зазвучали слов’янською мовою «Отче наш» із Євангелія від Матвія і початок Євангелія від Іоанна «На початку було слово...»
Християнське вчення, завдяки братам, уперше зазвучало не мертвою мовою, а живою, зрозумілою, доступною кожному слов’янинові. Духовний подвиг Кирила та Мефодія, яких церква канонізувала як святих рівноапостольських «учителів словенських», мав виняткове значення для формування духовної культури слов’янських народів. І справа тут не лише у створенні писемності. Вони дали слов’янам богослужебну літературу, Святе Письмо в такому досконалому перекладі, який був майже рівноцінний оригіналові. Це був перший гігантський крок у передачі слов’янам усієї суми релігійних знань, а пізніше й інших надбань науки, що розвивалася у Візантії.

КНЯГИНЯ ОЛЬГА

Ользі було 15 років, коли князь Ігор узяв її за дружину. «Повість временних літ» стверджує, що була Ольга з роду не княжого, не вельможного, а з простих людей. Проте небезпідставна й інша гіпотеза, згідно з якою Ольга — болгарська княжна, чим пояснюється її освіченість і прихильність до віри християнської, обізнаність у державних справах.
Між тим, деякі давні перекази зберегли романтичну історію зустрічі й кохання князя та юної дівчинки. Ніби поїхав Ігор на полювання у псковські ліси, забажав переправитися через річку й побачив, що пливе човен. Князь нагукав човняра, і коли вже сів у човна та відчалив від берега, то розгледів, що перевізник його — гарненька дівчина. Незнайомка не злякалася й не зніяковіла, коли молодий князь почав до неї залицятися. Спокійно нагадала князеві про його гідність і навіть пригрозила кинутися в річку. Князь подивувався з її розуму та рішучості.
Повернувся Ігор додому, до Києва, а образ прекрасної перевізниці не полишав його. І коли настав час вибирати наречену, то згадав він про дівчину і послав за нею. Так 903 р. оселилася господинею в княжому теремі княгиня Ольга, яка невдовзі прихилила до себе киян своєю красою, розумом і доброю вдачею.
Проте з її іменем пов’язана й одна із жорстоких, кривавих сторінок давньоруської
історії: це помста Ольги древлянам за вбивство чоловіка — князя Ігоря. Літописець Нестор детально виклав народні перекази «про помсту й хитрощі Ольжині». Про те, як підступно й безжально вона розправилася з древлянами і знову підкорила їх, відомо зі шкільних підручників.
Потім, залишивши сина свого Святослава в Києві, поїхала вона в північні землі, в Новгород. Установила там державні оброки й данину, розподілила землю на погости та волості.
Мудрість Ольги виявилася в багатьох справах. Якщо раніше князі в основному завойовували нові землі, брали данину, обороняли свої рубежі, то Ольга правила державою як господиня. Вона змогла на довгі роки зберегти мир і спокій на Русі, створюючи найпростіші й необхідні для життя людей «статути». За княжіння Ольги Україна-Русь стала відомою в найвіддаленіших куточках Європи. Понад усе дбала княгиня про благоденство й славу своєї країни. А потім, за літописом Нестора, закінчилися її державницькі труди і почалася її епоха в церковній історії.

ВІЗИТ ДО ВІЗАНТІЇ

Син Ольги Святослав виріс, став міцним і відважним юнаком. Ольга передала йому правління князівством, а сама ніби усунулася від державних справ. У неї тепер виявилося багато часу, щоб подумати про себе, про свою душу.
У Києві, як ми говорили, була християнська громада, церква. Ольга дивувалася з урочистості й людяності християнського богослужіння та обрядів. Вона із зацікавленням зустрічалася й бесідувала з християнськими пасторами. Світлий розум княгині, її чутливе серце не могли не полонитися світлом нової віри.
Ольга все рішучіше схилялася до християнства. Згідно з «Житієм», вона, «зненавидівши ідолів і гребуючи ними», вирішила прийняти хрещення. У 956 р. вирушила Ольга до Царгорода, «столиці правовір’я і благочестя», бо не було ще на Русі «благочестивого вчителя».
Наставником і хрестителем княгині став сам патріарх, а хрещеним батьком — імператор Константин Багрянородний. При хрещенні їй дали ім’я Олена. Імператорський двір зустрічав новонавернену княгиню і її супровід з великими почестями. Константин з імператрицею прийняли Ольгу, після чого імператор бесідував із нею наодинці. Потім був улаштований чудовий обід, під час якого гостей тішили співаки й танцівниці. Господар обдарув гостю і її наближених.
Повернувшись додому, княгиня намагалася відкрити синові очі на хибність язичництва, говорила про мир, яким наповнялася її душа. Але Святослав не прислухався до її настанов.
— Хіба ж можу я один прийняти новий закон, щоб дружинники мої посміялися наді мною? — відповідав він.
Так і не схилила на свій бік Ольга войовничого сина. Благо ще, що залишаючись язичником, молодий князь не перешкоджав тим, хто виявляв бажання хреститися.
Безперечно, виховання матері все ж не могло не позначитися якимось чином на характері молодого князя. Хоробрий воїн, він у часи всезагального варварства дотримувався правил істинно лицарської честі. Так, він не бажав користуватися вигодами підступного, раптового нападу і заздалегідь оголошував ворогам: «Іду на ви!»
Ольга ж, відійшовши від справ державних, вела благочестиве життя у власних маєтностях. Там вона поруйнувала язичницькі капища, розгорнула місіонерську діяльність. Особливою її турботою було будівництво християнських храмів. Давні літописи свідчать, що княгиня послала чимало золота у Псков на спорудження храму Св. Трійці. У Києві вона освятила церкву в ім’я царгородської Софії.
Ольга померла в глибокій старості, за 20 років до хрещення Русі-України, й була похована за християнським обрядом.
Згодом святий князь Володимир, побудувавши в Києві Десятинну церкву, переніс туди останки Ольги й помістив їх у кам’яну гробницю (саркофаг). У 1240 р. храм був зруйнований татаро-монгольськими завойовниками, ставши останнім пристанищем для багатьох мешканців і оборонців Києва.
Перекази нарекли Ольгу хитрою, історія — мудрою, а церква — святою. І не просто святою, а — рівноапостольною. Так православна церква називала тих ревнителів християнства, котрі, подібно до апостолів, утверджували віру Христову. Нестор-літописець так завершує розповідь про княгиню Ольгу: «Ся [Ольга] була передвісницею християнській землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світлом повним. Вона бо сяяла, як Місяць уночі... Вона бо першою увійшла в царство небеснеє із Русі...»

ПОШУКИ ВІРИ

...Коли 1015 р. у київській Десятинній церкві відспівували покійного князя Володимира — хрестителя України-Русі, митрополит Іларіон говорив над його труною:
— Як ти увірував? Як ти запалав любов’ю Христовою? Як вселився в тебе розум, вищий розум земних мудреців, щоб полюбити невидиме і прагнути до небесного?.. Не бачив ти Христа, не ходив за Ним, як же ти став учнем Його?
Чимало вчених, письменників, філософів, релігійних діячів ось уже багато століть намагаються збагнути таємницю перетворення запеклого язичника на полум’яного й послідовного християнина. Існує багато припущень і домислів із цього приводу. Одні твердять, що сталося це під впливом жінок-християнок, матері та друзів, які раніше прийняли християнство. Інші вважають, що до прийняття доленосного рішення князя підштовхнули близькі соратники й наставники, які говорили:
— Якби поганий був закон грецький, то не прийняла б його твоя бабця Ольга. А вона була наймудрішою серед усіх людей.
Існує також думка, що духовна криза у Володимира сталася внаслідок неабияких переживань: перемоги, здобуті кров’ю багатьох людей, братовбивство, життя в гріхах не могли не обтяжувати совісті навіть язичника. Певно ж, не можна не брати до уваги й роздумів князя про долю створеної ним держави, яка вимагала не лише єдиновладдя, а й єдиної віри.
Ця думка, як кажуть, витала в повітрі. Не випадково в часи правління князя Володимира на Русь зачастили посли, місіонери різних країн зі пропозиціями прийняти їхню віру. Були це й мусульмани, і латиняни, й іудеї, й греки. Кожне посольство славило свою релігію, намагалося схилити князя і його сподвижників на свій бік. Володимир уважно вислуховував та обмірковував кожну пропозицію. Потім зібрав він бояр та «градських старців», розповів їм про доводи послів.
— Володарю,— сказали йому бояри та старі радники,— ти знаєш, що своє ніхто не гудить, а хвалить. Якщо хочеш вибрати кращу, то пошли розумних людей в різні землі, щоб визначити, який народ достойніше поклоняється божеству.
Князь так і вчинив: послав десять мудрих мужів у чужі країни, щоб побачили вони все своїми очима. І ніде не сподобалося їм. Нарешті потрапили вони у Царгород, столицю Візантії. Імператор наказав повести послів у Софіївську церкву, де сам патріарх у святковому вбранні здійснив літургію. Пишність церковних прикрас, красота співу й архієрейського богослужіння полонили серця княжих посланців.
— Ми не знаємо, були ми в той час на землі чи на небі, — розповідали посли, повернувшись до Києва. На землі нема такої краси, яку ми там бачили.
Це вирішило долю християнства в Україні-Русі. Княжа рада ухвалила, що слід приймати віру Христову від греків.

КРОК ПЕРШИЙ

Отже, вибір було зроблено. Але незалежна й горда вдача князя Володимира повела його до мети своїм шляхом. Він не побажав смиренно просити візантійського імператора про хрещення, тобто йти фактично у підлеглість. Він вирішив завоювати християнську віру.
Зібравши чимале військо, Володимир пішов війною на грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму. У херсонеській затоці він висадив на берег військо й обложив місто. Виснажені голодом і спрагою (русичі перекопали водопровід), херсонесці здалися.
І тоді князь через послів оголосив імператорам (а Візантією в той час правили двоє — Василь і Константин), що коли за нього не віддадуть вони юну принцесу Анну, їхню сестру, то він, Володимир, піде війною на Цар-город. Йому відповіли: «Якщо хочеш, щоб Анна вийшла за тебе, князю, прийми святе хрещення».
Якраз цього князь і чекав. Він погодився хреститися, але зажадав, щоб спершу, на знак довіри й дружби, наречена приїхала до нього.
Царівна прибула в Херсонес на кораблі. її супроводжували священики й царедворці.
Літописці оповідають, що в той час Володимир страждав на хворобу очей і майже осліп. Анна сказала йому:
— Охрестися, князю, позбудешся сліпоти душевної й тілесної.
І справді, тільки-но Володимир занурився у купіль для охрещення, полуда спала з його очей, і він вигукнув:
— Нині спізнав я істинного Бога! Був рік 988-й.

ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ

Володимир повертався в престольний Київ із молодою жоною і в супроводі митрополита Михайла. Місто Херсонес він повернув грекам на знак вдячності за наречену і хрещення. На честь свого хрещення він спорудив там церкву. Місцевий єпископ разом із благословенням дав князеві церковний посуд, святі ікони, а також мощі святого Климента, убієнного в цих місцях на початках християнства, та його учня Фіва. Це були перші християнські святині, привезені до Києва. Крім того, Володимир узяв із підкореного міста для прикрашення своєї столиці дві мідні жіночі статуї й четверо мідних коней. Вони були встановлені в Києві поблизу спорудженого князем храму Богородиці.
Повернувшись додому, Володимир перш за все охрестив дітей своїх. А потім ревно взявся за викорінення язичництва серед своїх одноплеменців.
Передусім наказав князь повалити усіх ідолів — «одних порубати, а інших спалити». Особливо дісталося грізному Перунові. Його прив’язали до коня й потягли до Дніпра. До ідола було приставлено 12 чоловіків, щоб «лупцювати його залізами». Уздовж дніпровських берегів поставили людей, щоб відпихали вони поваленого бога, якщо його десь приб’є до берега, — і так аж доки не промине дніпровських порогів.
А потім по всьому Києву та передмістях помчали гінці з княжим наказом — зібратися в призначений час на березі Дніпра.
«Якщо не з’явиться хто завтра на річці, — попередив князь, — ... то мені той противником буде».
...Людей зійшлося на березі ріки «без числа». За наказом вони, як гласить літопис, «увійшли у воду і стояли там, одні по шию, інші по груди... деякі тримали немовлят», ієреї ж правили молебень, стоячи на березі. «І була видна радість на небі і на землі з приводу стількох спасенних душ». Розходилися люди по домівках уже хрещеними християнами.
Начеб намагаючись замолити колишнє своє безбожжя, наказав Володимир будувати християнські храми. Літопис розповідає, що повелів він ставити їх на місцях, де раніше стояли кумири. На пагорбі, де ще недавно височів Перун, виросла церква святого Василія. Із Константинополя прикликав Володимир умілих будівничих, щоб звели вони кам’яний храм Богородиці. На його утримання наказав князь віддавати десяту частину від доходів, через те й назвали церкву Десятинною.
Так здійснилося пророцтво Андрія Первозванного. На пагорбах київських возсіяла благодать Божа і виросло місто велике з численними церквами, звідки пішло святе хрещення на всю землю України-Русі.
Далі належалося поширити нову віру по всій державі, «привести всю землю руську до Бога, до світла істинного». При цьому капища та ідоли знищувалися, і на їхньому місці виростали церкви, прикрашені іконами. Міста й села вкрилися мережею місіонерських парафій.
Але для такої величезної роботи священиків не вистачало. Певно, якась кількість духовних осіб приїхала разом із Анною. Але їх було мало. Володимир запросив із Болгарії кліриків, які вели богослужіння слов’янською мовою. Вийшли з підпілля київські християни, які зазнавали раніше гонінь. Багато хто з них став священиком-місіонером. Так настала нова ера, нова віра, яка на віки визначила духовне життя Київської Русі, а опісля й українського та інших східнослов’янських народів, уся історія яких нерозривно пов’язана з християнством, із православ’ям.

КРАСНЕ СОНЕЧКО

А князь Володимир ніби переродився. Ще нещодавно гордий, жорстокий, розпутний язичник, братовбивця став смиренною, лагідною, мудрою людиною. Він був настільки милостивим і милосердним, що не наважувався віддавати на страту засуджених злочинців, говорячи:
— Боюся брати гріх на душу.
Лагідність і смиренство, які він увібрав із християнством, здолали в князеві пристрасть до війни. Він тепер брався до зброї лише для захисту своїх володінь від загарбницьких наскоків степовиків. Поєднавшись християнським шлюбом із Анною, він відіслав від себе усіх колишніх жінок і був до кінця життя вірний їй.
На духовенство князь поклав турботу про незаможних і недужих. За його наказом при церквах створювалися притулки для бідних, лікарні, будинки для прийняття мандрівних людей. Сліпі, кульгаві та інші каліки, відпущені на волю безземельні раби, бездомні вдови й сироти — усі, кому не було де й з чого жити, могли в церкві знайти прихисток і піклування.
Усі, хто страждав, могли прийти до княжого двору й одержати допомогу. Мало того: вулицями міста їздили княжі люди, які розвозили хліб, м’ясо, рибу, овочі, мед і квас. Бо, як вважав Володимир, «хворі не в змозі дійти до палат моїх».
Став Володимир і першим просвітителем українців-русичів. Він почав поширювати освіту. Адже божественні книги, ще в IX ст. перекладені на слов’янську мову Кирилом та Мефодієм, могли відкрити очі лише тим, хто міг їх прочитати. А тому запровадив князь училища для отроків. Але в той час брати дітей у науку часом доводилося «неволею». Матері, у яких відбирали дітей задля незрозумілої справи, оплакували їх, ніби померлих, бо вважали грамоту небезпечним чародійством.
А ще почав Володимир прикрашати своє місто. У ньому з’явилися прекрасні витвори грецької архітектури.
Привітний, добрий, співчутливий до людей, Володимир здобув щиру любов і повагу народу. У піснях і переказах того часу його називали «ласкавий князь Володимир Красне Сонечко».
Після смерті Володимир був причислений до сонму святих, а за подвиг поширення християнства названий рівноапостольним.
Завдячуючи передусім Володимиру, візантійське православ’я утвердилося на східнослов’янських землях у його кирило-мефодіївському, слов’янському варіанті. Давньокиївське християнство для релігійної свідомості східнослов’янських народів назавжди зберегло своє значення зразка, золотої міри, життєвого дороговказу.

ВОГНЕМ І МЕЧЕМ

У хрещенні в першу чергу були зацікавлені знать, бояри, які в результаті «релігійного перевороту» отримали чималі вигоди. Простий же люд довго ще не розумів, що ж сталося, й нерідко чинив спротив нововведенням. Поворот у релігійній свідомості людей, пов’язаний з переконаністю в хибності старої віри й істинності нової, для більшості населення був справою віддаленого майбутнього.
У деяких районах князівства язичництво панувало до XII ст., а відгомони прадавніх язичницьких звичаїв збереглися в народній пам’яті і дотепер. Часто запровадження нової віри зустрічало відвертий опір, викликало хвилювання й бунтівні виступи.
Про хрещення Новгорода стародавня приказка гласила: «Путята хрестив їх мечем, а Добриня вогнем». Справді, християнізація Новгорода була драматичною. Володимир доручив цю важливу справу дядькові своєму Добрині, — тому самому, котрий не так давно встановлював у тих місцях ідола Перуна.
Тепер же Добриня спільно з єпископом Якимом прибули хрестити народ. Але новгородці зібрали віче, де прийняли рішення: ні Добриню, ні єпископа до міста не впускати. Спалахнули вуличні бої. І тут кияни вдалися до хитрощів. Вони підпалили будинки, де жили повстанці, й коли ті кинулися рятувати своє добро, увірвалися в місто. Бунт було придушено. Дерев’яних богів спалили, а кам’яних укинули в річку. А Перуна, як і в Києві, обв’язавши мотузками, тягли по грязюці, били палицями під вигуки й плач тих, хто не бажав розлучатися зі старими богами. Було віддано наказ усім новгородцям хреститися, а тих, хто опирався, втягували у річку силою.
Наче жар під шаром попелу, довго ще крилося в народі невдоволення нововведеннями і час від часу спалахувало полум’ям нових повстань, які рішуче придушувалися.

СІЯЧ ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

Літописець писав так: «...один землю пооре, другий її засіє, треті пожинають і споживають їжу». Володимир лише поорав землю. А засіяв її, став справді засновником християнської церкви в Київській Русі наступник «хрестителя», князь Ярослав, названий Мудрим.
Ярославу вдалося знову об’єднати роз’єднані княжі уділи й стати повновладним монархом усієї давньоукраїнської держави. Він прагнув зберегти цю єдність і розумів, що ефективним знаряддям у цій боротьбі може бути церква. Сам дуже набожний, він чимало сил доклав для зміцнення християнської віри на Русі. У стольному місті Києві він спорудив прекрасний храм, прикрашений мозаїкою зі смальти, настінним розписом, і присвятив його святій Софії.
Софійський собор і нині височіє у найзаповітнішому місці столиці України. Відроджені й Золоті ворота — частина потужної фортечної стіни, яка колись оточувала місто Ярослава. Князь мріяв, щоб його столиця була другим Царгородом. Він покровительству-вав іконописцям, виписав на Русь грецьких співців, які навчали киян. Літописці зазначають, що великий князь створив і в Новгороді перше училище, де 300 отроків «від старост та попівських дітей оволодівали вченням книжним», яке було необхідне для служби княжої і церковної.
На Русі був митрополит, який 1037 р. приїхав з Візантії. Але князя обтяжувала візантійська опіка. Через 10 років Ярослав своєю владою настановив митрополитом київського священика Іларіона, людину талановиту й освічену, який підтримував цілковито князя в усіх його починаннях.
А це Ярославу було необхідно. Адже разом із християнством прийшла на Русь ідея божественного походження влади. Якраз вище духовенство проповідувало і вселяло цю ідею у свідомість народу. Повчання священиків закликали любити й боятися князів, служити їм вірою й правдою, серцем і душею.
Але якщо священиків нижчої й середньої «ланки» можна було готувати в училищах із простого люду, то для вищих церковних чинів це не годилося. Тут потрібні були люди вищого суспільного стану, причому обов’язково монахи. І тоді почали виникати, рости монастирі, куди в ченці могли постригтися і бояри, і княжі діти, й уславлені воїни. Це були осередки, де готувалися однодумці, сподвижники зміцнення княжої влади.
«І при нім (Ярославі) стала віра християнська плодитися на Русі і розширятися, — пише літописець, — чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися».
Монастирі багатіли. Вони мали сотні десятин землі «з челяддю», десятину з доходів населення, плату за треби, церковні штрафи за злочини й гріхи. Усе це збільшувало багатства ченців. Якщо, скажімо, свекруха била невістку, то, за «Церковним статутом Ярослава», на користь митрополита треба було сплатити 6 гривень штрафу.
Проте правління великого князя Ярослава, а згодом — його внука Володимира Мономаха були лише окремими благодатними періодами між новими витками міжусобних князівських зіткнень, які ослабляли й розхитували Русь.
Християнська церква, незважаючи на князівські чвари, ширила й зміцнювала свої позиції в Київській Русі до середини XIII ст. Християнство значною мірою перемогло й витіснило язичницькі традиції, вірування, звичаї, різні родоплемінні культи, а частково асимілювало, пристосувало їх до своїх потреб, що призводило часом до виникнення двовір’я — суміші християнства та язичництва під егідою церкви. Центром християнства у давньоукраїнській державі, яка, постійно розширяючись, сягнула далеко за межі свого первісного ядра, була Київська митрополія, а митрополит Київський — главою всіх християн цього величезного вже на ті часи краю.
Язичництво, поміж тим, остаточно не викорінене й донині. У багатьох сучасних християнських обрядах і святах присутній його відгомін. Вшановуючи, приміром, 7 липня Іоанна Христителя, нерідко згадують язичницького бога родючості Купала, свято якого раніше також відзначалося в ці дні.
Свято Купала супроводжує ритуал очищення вогнем, поклоніння природі та одвічним пошукам квітучої папороті. Цей обряд цілком протилежний церковним канонам. Трійця ж, що відзначається на п’ятдесятий день після Великодня, в народі ще зветься Зеленими святами, й цього дня українці полюбляють прикрашати свої оселі молодими квітами і листям священних колись дерев — дуба, липи, клена. А на святого Юрія в деяких регіонах України, зокрема в Карпатах, донині на найвищих верхах розпалюють вогнища, змагаючись, у кого воно буде вищим. Звісно, давно вже йдеться не про жертву, а здебільшого про розвагу, але викорінити остаточно залишки прадавніх вірувань Церква так і не зуміла, вирішивши за краще наповнити окремі елементи прадавніх язичницьких ритуалів християнським змістом. Так, донині славлять Ісуса Христа щедрівки й колядки, але мало хто знає, що їх свого часу складали на честь Коляди та інших богів.
До речі, у минулому столітті Левом Силенком була зроблена спроба на ґрунті давньоукраїнського язичництва синтезувати сучасну монотеїстичну релігію Магавіру, — однак далі від прецікавих культурологічних пошуків справа не просунулася, хоча в Україні все одно існують невеликі групи послідовників цього вчення, здебільшого серед молоді.
О. Потебня дослідив, що порівняння імен греків з іменами, що є в санскриті, доводить: наша первісна релігія (язичництво) виникло навіть раніше від грецької та індуської. Замовчування її в літописах пояснюється зневажливим ставленням до неї ченців-переписувачів.
Зате в культурі, мистецтві, літературі язичництво залишило доволі глибокий слід. У його таємничих міфах черпали натхнення чимало поколінь митців — від автора «Слова о полку Ігоревім», де згадується Діва Обида й інші стародавні божества, до сучасних авторів, котрі, як Ігор Римарук, працюють у дусі християнської традиції.

Діва Обида

Стали над прірвою — хто потойбіч? — темні обидва.
Плакала в ніч із коханих облич Діва Обида.
Хтось упаде — бо немає для двох місця на світі.
Душу якого заманює Бог в порвані сіті?
Вже прикипіла до тисячі пліч траурна бинда...
Кликала пріч із пекельних сторіч Діва Обида.
Вже перейшли чудеса і хрести, нетрі і скали.
Люто гнучи задубілі хребти, що там шукали?
Віщого слова? Погибелі? Чи їдла для бидла?..
Ще озирається, нитку рвучи, Діва Обида:
Може, душа, спопеліла дотла, не озвіріє...
Чом Ти наймення Обиди взяла, Діво Маріє?

РУСЬ НЕСКОРЕНА

Темна, грізна хмара насунула на Русь на початку XIII ст. Доки удільні князі сварилися й воювали між собою, зі сходу підступала до кордонів руських земель «нечувана рать», яку вів молодий монгольський хан Темучин. Він підкорив спочатку сусідні народи та орди татарські й киргизькі, пограбував і спалив столицю Китаю Пекін. Відчувши силу, він наказав називати себе Чингісханом, тобто великим ханом. І заповзявся ширити свої володіння на захід.
Перше зіткнення з цією силою — битву на річці Калці у 1223 р. руські князі через заздрість і незгоди програли. «І сталася по-біда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи»,— зазначив літописець.
Але Чингісхан тоді повернув на землі східні й там невдовзі помер. Небіж Чингісха на Батий рушив зі своїм 300-тисячним військом на завоювання північного узбережжя Каспію та інших земель. І серед них — Русь.
Уже в кінці 1237 р. впала під натиском завойовника Рязань, потім Володимир, Суздаль. А в кінці 1240 р. настала черга й Києва. Взявши стольний град, татаро-монголи спалили й розграбували його. Були вбиті під час упертої оборони чи страчені потім не лише найкращі й найвідважніші захисники, але й тисячі простих киян — жінок, дітей та старих. Багатьох було забрано в полон. І вже зазнали ганьби й принижень ті князі, які мусили поклонитися ханові, щоб одержати від нього ярлик — право на владу під п’ятою Орди.
Але спротив чужинській навалі тривав протягом усіх довгих часів татаро-монгольського іга. То тут, то там спалахували повстання й осередки опору. Боролися люди за рідну землю і за віру християнську.
Здавалося, що в цей важкий час опорою і допомогою у боротьбі мала б стати церква. Але на ділі усе виявилося значно складніше. Коли почалося монголо-татарське нашестя, тодішній глава Руської церкви митрополит Йосип, присланий із Візантії, вирішив, що йому краще забратися геть з країни. Після його втечі митрополича кафедра понад десять років залишалася незайнятою. Ніхто з грецьких священиків не рвався в охоплену полум’ям біди країну. Руське духовенство також спочатку зачаїлося, нічим не виявляючи свого ставлення до загарбників. Але невдовзі зрозуміло, що боятися йому нічого.
Сам Чингісхан строго не дотримувався жодної віри: він визнавав буття Єдиної Верховної істоти, але водночас остерігався й сили усіх інших божеств — буддійських, мусульманських, християнських. Прагнучи задобрити їх, він покровительствував духовенству всіх релігій. Відомий мандрівник Марко Поло свідчить, що один із наступників великого хана прикликав до себе в день Пасхи християн, обкаджував ладаном Святе Письмо, благоговійно цілував його і наказував наближеним чинити так само. Із подібною ж повагою він ставився й до свят сарацинів (мусульман), іудеїв, язичників. «Я шаную всіх чотирьох богів, — заявляв хан, — і молю про допомогу собі того, хто насправді серед них вищий од усіх».
Християнам він усе ж віддавав перевагу, оскільки серед різноплеменних підданців його імперії були народи, які сповідують християнство. А саме з цих народів Чингісхан та його сини брали собі жінок.

МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО ПРИВАБЛЮЄ МОСКВА

Зруйнований і розграбований Київ почав утрачати своє значення як центр політичної та релігійної влади. На заході оплотом візантійського православ’я залишалося Галицько-Волинське князівство, а на північно— му сході дедалі міцніла Москва. У 1299 р. митрополит Київський Максим переніс свою резиденцію у Володимир на Клязьмі, хоча офіційного дозволу на це не було, і ще понад півтора століття митрополія продовжувала іменуватися Київською.
А вже через десять років, після смерті Максима, між князями почалася боротьба за те, щоб посадити на місце митрополита свою людину. Тверський князь, на землях якого було розташоване місто Володимир, послав у Константинополь для затвердження на митрополичу посаду ігумена Геронтія, а князь галицький Юрій — ігумена Петра. І сталося так, що патріарх Афанасій саме Петра настановив митрополитом Київським і всія Русі-України, хоча Юрій посилав його як кандидата на Галицьку митрополію, створену у 1303 р.
Дізнавшись про поразку свого ставленика, тверський князь зустрів Петра непривітно і чинив усілякі підступи, щоб скинути його. У хід пішли наклепи, інтриги, доноси. Було навіть скликано в Переяславлі-Заліському собор, який, одначе, повністю виправдав Петра.
Саме місцеперебування митрополита у Володимирі втягувало його у чвари між князями, в їхню боротьбу за першість та владу. Відштовхнувши від себе митрополита Петра, тверський князь мимоволі змусив його шукати інших союзників. Ними невдовзі стали князі Георгій (Юрій), а потім Іван на прізвисько Калита.
Петро рідко затримувався в неласкавому для нього Володимирі, постійно перебуваючи в пастирських поїздках по митрополії. Усе частіше гостював, а то й тривалий час проживав у невеличкому і малопримітному тоді містечку Москві. Там він мав навіть свій двір, У Кремлі, і в 1325 р. остаточно перебрався туди.
Щоправда, митрополит не міг тоді офіційно перенести свою кафедру до Москви, адже вона не була столицею великого князівства, та й дозволу патріарха на це не було. Але одну з традицій він порушив: вирішив, що буде похований не в кафедральному соборі Володимира, а в храмі московському. За бажанням і порадою Петра князь московський Іван Данилович Калита заклав у 1326 р. в Москві першу церкву кам’яну во ім’я Успіння Пресвятої Богородиці.
— Якщо ти, — сказав святитель, — упокоїш старість мою і зведеш тут храм Богоматері, то будеш славніший од усіх інших князів, і рід твій возвеличиться... і святителі захочуть перебувати в граді цьому...
Митрополит Петро, передчуваючи скору кончину, своїми руками збудував собі кам’яний гріб у стіні цього тоді ще не закінченого храму. І справді, невдовзі був там похований. Він став першим руським митрополитом, канонізованим як святий.
Із проханням дозволити офіційно перенести митрополичу кафедру з Києва до Володимира-на-Клязьмі у 1354 р. московський митрополит Олексій звернувся до патріарха Константинопольського. Той, зважаючи на розорення Києва, дозвіл таки дав. Але за умови, що «тільки нехай буде Київ першим престолом і першою кафедрою».
Галицька митрополія ще раз відновлювалася у 1331—1347 рр., підпорядковувалася Київській, знову відновлювалася в 1371 р. і проіснувала до 1415 р., коли стала намісництвом Київського митрополита, який отримав титул «митрополит Києва і Галича».
У 1321 р. литовський князь Гедимінас завоював Київ. Поступово на українських землях утверджувалася Литва. Зрозуміло, що литовські князі прагнули забезпечити собі владу і вплив у релігійній сфері. І тому Київська митрополича кафедра стала предметом змагань між Москвою та Литвою, а Київська митрополія зазнала низки поділів. Так, у 1352 р. Київським митрополитом був проголошений Феодорит, а в Москві — Феогнат. У 1353 р. було висвячено одразу двох митрополитів: Олексія і Романа — одного для Москви, а другого (литовського) для України й Білорусі. Було навіть таке, що в колишній митрополії правили аж три митрополити: у Москві — Олексій, у Києві — Кіпріан, а в Галичі — Антоній. Останнім митрополитом об’єднаної Київської митрополії з 1435 року став грек Ісидор.

РОЗКОЛ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ ТА РОЗРИВ МОСКВИ З ВІЗАНТІЄЮ

Литва й Московія, які постійно ворогували між собою, не бажали мати спільного митрополита. Це, врешті, й призвело до остаточного розколу Київської митрополії. Його прискорила Флорентійська унія (1548). Акт про унію з Римською католицькою церквою підписав патріарх Константинопольський Йосип, який шукав у єднанні із західним християнством підтримки у зв’язку з усе зростаючою турецькою загрозою. Брав участь у соборі та підписав акт і вже згаданий митрополит Київський Ісидор. Він прибув до Москви вже як кардинал, але його зустріли як зрадника православної віри, і він мусив утікати до Литви, а потім до Рима.
Київська кафедра залишилася без законного митрополита. У церковному житті почалися значні переміни. До того часу візантійські патріархи призначали митрополитів Київських і, користуючись цим, намагалися впливати на князів, втручатися у їхні справи, виступати в ролі третейських суддів. Князям це не подобалося, і вони добивалися встановлення незалежної від Константинополя митрополії. Однак і патріархи не бажали випускати з-під своєї влади таку значну територію. Оскільки патріарх Константинопольський прийняв унію, московські ієрархи вирішили діяти самостійно. І 15 грудня 1448 р. собор єпископів у Москві без згоди Константинополя поставив «митрополитом на всю Русь» рязанського єпископа Іону. Цей рік вважається початком автокефалії Російської православної церкви та незалежності Московської митрополії. Канонічність цього відділення була визнана лише більш як через 140 років — у 1589 році.
А 1453 р. Константинополь захопили турки.
Нове становище Руської православної церкви в Московщині дозволило її духовенству висунути теорію «третього Риму», Псковський ігумен Філофей у своїх посланнях Іванові III писав, що перший Рим упав через ті єресі, яким він дав укоренитися в ранньохристиянській Церкві, другий Рим (столиця Візантії Константинополь) упав, бо уклав унію з безбожними латинянами. Тепер історична естафета має перейти до Московської держави, якій належить стати третім Римом, а четвертому, мовляв, — не бувати. Запорукою цьому повинна стати вірність Московії і її народу православній вірі. Ця теорія припала до душі Іванові III, а особливо ж — Іванові IV Грозному, стала однією з головних ідеологічних засад російського царату, зокрема й російського великодержавного шовінізму взагалі.

КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ: ВІД РОЗДІЛЕННЯ ДО БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ

Проблему з призначенням законного митрополита Київського спробував вирішити Константинопольський патріарх Григорій Мамма, який за умовляннями Папи Калліта ІІІ 1458 р. висвятить на Київську митрополичу кафедру Ісидорового учня, абата Константинопольського монастиря Григорія Болгариновича. Москва, певна ж річ, його прийняти не схотіла, зате Литва і Польща визнали його повноваження. Так утворилися замість однієї Київської митрополії дві нові: Московська та Київсько-Литовська. Наступники московського митрополита Іони почали іменуватися титулом «Митрополит усієї Русі», а Григорія Болгариновича — «Митрополит Київський і всієї Русі».
Київська митрополія залишалася під канонічною юрисдикцією патріарха Константинопольського, але ця залежність носила суто номінальний характер. Після падіння Візантії й Константинополя (1453 р.) становище самого патріарха Константинопольського було вельми незавидним. Благословення на призначення митрополита — це єдине, що від нього було потрібно і що він міг. Він давав благословення і просив матеріальної допомоги. Київські митрополити мали резиденцію у Вільно та Новогрудку. До митрополії входило 9 єпархій — від Чернігівської на сході до Холмської та Перемишлянської на заході.
Проте історичні обставини виявилися не вельми сприятливими для процвітання православної церкви під Литвою та Польщею. Митрополити Київські від самого початку перебували в залежності від литовських князів та польських королів. Особливо ж важкі часи настали після Люблінської унії (1569 р.), внаслідок якої Литовська держава виявилася у значній мірі поглиненою Польщею. У самій Литві й по всіх українських землях почався ще потужніший наступ католицизму проти православ’я, наслідком якого мала б стати втрата українським народом своєї мови, духовності, самобутності.
Цей процес із часом зайшов так далеко, що постало питання пошуку порятунку, засобів збереження православ’я та його традицій. На початку Польща насаджувала свої порядки переважно шляхом насильства. За часів короля Владислава Ягайла будувалися костьоли, полякам надавалися маєтки, землі й посади, засновувалися нові міста на Русі, заселялися поляками та німцями, яким надавалися всілякі привілеї. Однак згодом польська експансія почала примножувати свої успіхи іншим шляхом. Спочатку руські зем’яни (землевласники), які приймали католицтво, урівнювалися в правах із шляхтою. Згодом певними привілеями почала користуватися і православна шляхта, що прихиляло її до польського способу життя, а потім і до покатоличення. Приймаючи католицьку віру, руські, як і литовці, втрачали найважливіший зв’язок зі своєю народністю і майже ставали поляками. Таким чином було покатоличено й ополячено переважну більшість знатних руських родів та дрібної шляхти. Усе населення Західної Русі розподілилося на привілейованих (католиків) і непривілейованих (православних). Останніми були, зрозуміло, корінні жителі, які зазнавали всіляких утисків. У XVI ст. вольності, а вірніше, свавілля польських магнатів і шляхти дійшли крайніх меж, а становище решти люду стало геть приниженим.
До всього того Польща, завдяки тісним зв’язкам з Європою, де настала епоха Відродження, стала за освітою і розвитком культури вище від Русі. У поляків існувала Краківська академія, багато училищ, з’являлися видатні вчені, поети, релігійні діячі, а в польській і литовській Русі все густішав морок занепаду духовності.
Православна церква дедалі занепадала. Вище духовенство вело розкішне й далеке від благочестя життя, а нижче перебувало у крайньому приниженні. Дійшло до того, що чесна людина соромилася приймати сан священика, а простий люд вертався до язичницьких поглядів і вірувань і не мав найменшого уявлення про сутність християнства. Зрозуміло, що вищий клас починав соромитися своєї навіть формальної приналежності до такого «православ’я».
Опорою православ’я певний час були князі Острозькі, які володіли величезними ба гатствами і користувалися довір ям та підтримкою польських королів. Вони будували і прикрашали православні церкви, запроваджували при них школи. При Костянтині Костянтиновичу Острозькому в Острозі було створено знамениту Острозьку академію, а в заснованій тут друкарні Іван Федоров уперше надрукував слов’янську Біблію.
У той же час іншим важливим пунктом духовного життя й порятунку православ’я стали братства — товариства морально-релігійної спрямованості, куди входили люди незалежно від соціального стану, але прихильні до єдиної віри. Першим із таких православних братств стало Львівське, засноване з благословіння антіохійського патріарха Якима, котрий відвідав Західну Русь 1586 р.
Однак значна частина вищого духовенства і православного панства бачила порятунок своєї віри й духовності в унії з католицькою церквою. До цього схилявся і князь Острозький, але потім все ж відмовився від підтримки цієї ідеї.
Із приходом на Київську митрополичу кафедру Михайла Рогози було відновлено проведення православних соборів. Прийняття унії як засобу збереження православних традицій стало предметом запеклих змагань і дискусій як на цих соборах, так і поза ними. Після тривалих вагань у червні 1595 р. Михайло підписав основні документи унії.
У 1596 р. відбулося два собори — уніатський на чолі з митрополитом і православний на чолі з двома єпископами — львівським Гедеоном Балабаном та перемишльським Михайлом Копистенським, а також князем Костянтином Острозьким. Так стався розпад на дві церкви: православну, що визнавала підлеглість патріархові Константинопольському, та уніатську, греко-католицьку, яка, зберігаючи всю православну обрядність, перейшла під зверхність Рима.
Попри всі звинувачення у відступництві, зраді й інших тяжких гріхах перед православ’ям, унія все ж таки, як показала подальша історія, об’єктивно відіграла визначну роль у збереженні національної духовності й ідентичності тієї частини українського народу, який на довгі століття опинився під владою західних держав.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІСЛЯ УНІЇ

Становище православної церкви в українських землях після унії стало геть сумним. У 1607 р. помер Гедеон Балабан, а в 1609 р. й Михайло Копистенський. У православних залишився лише один єпископ — львівський Остафій Тисаровський. Польща не допускала висвячення нових єпископів, а без них не було кому висвячувати інших священиків. Виникла реальна загроза втрати православної ієрархії, а отже, й самої православної церкви в Україні.
В обороні православної„віри постало на цей час запорозьке козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Під його охороною 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан, який таємно проїздив через Україну, висвятив на митрополита Київського і Галицького Йова Борецького, на архієпископа Полоцького Мелетія Смотрицького та ще чотирьох єпископів. Перетворення козацтва на значну силу і заслуги гетьмана Сагайдачного перед Польщею в її змаганнях з Туреччиною, Кримом та Москвою на певний час дозволили поліпшити становище українства і православної віри. Наступною важливою віхою у цих змаганнях стала діяльність митрополита Петра Могили та здійснені ним реформи внутрішнього життя православної церкви в Україні. Визначним осередком духовності, освіти, підготовки православного духовенства і взагалі освічених людей, які б за своїм рівнем не поступалися вихованцям єзуїтських шкіл, стала Києво-Могилянська колегія при Київському братстві.
Боротьба українців проти соціальної нерівності тісно поєднувалася з боротьбою за національну гідність і за свою віру. Саме це стало потужною рушійною силою національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького.
Після Переяславської ради виникли нові складності й проблеми. Тодішній митрополит Київський Сильвестр Косів і значна частина духовенства неприхильно поставилися до переходу в підпорядкування Московському патріархатові, всіляко ухилялися від присягання московському цареві. Його наступник Діонісій Балабан навіть не повідомив Московському патріархові про своє обрання, а через деякий час переїхав до Польщі. Наступні митрополити також переважно орієнтувалися на Польщу, підтримуючи в часи Руїни, яка настала після Богдана Хмельницького, то одного, то іншого гетьмана.
У 1585 р. на соборі в Києві митрополитом було обрано Гедеона-Святополка Четвертинського, хоча частина духовенства була проти цього. Гетьман Іван Самойлович надіслав патріархові Московському Якиму та царям Іванові й Петрові листи, в яких просив затвердити цей вибір і надати привілеї Київській митрополії. Висвячення Гедеона відбулося в Москві в 1685 р.
Для залагодження канонічного боку справи потрібна була ще згода патріарха Константинопольського. Патріарх на передачу Київської митрополії погодився не одразу, але його становище в Туреччині, яка воювала з Австрією, Венецією і Польщею та не хотіла псувати відносини ще й з Росією, було таким, що довелося погодитись. Так Київська митрополія відійшла під зверхність Московського патріархату — у 1685 р. фактично, а 1686 р. й канонічно. Церковне життя в українському православ’ї підросійської частини України відтоді увійшло в русло, в якому текло політичне й релігійне життя в Росії взагалі. Першопрестольна Київська митрополія почала втрачати своє особливе історичне значення.

ЄРЕСІ

Із перших своїх кроків християнство роздиралося єресями. З’являлися люди, котрі по-своєму (не так, як приписувалося Церквою), тлумачили те чи інше положення Святого Письма, за що й зазнавали ганьблення та гонінь. Уже в 325 р. на І Вселенському соборі, за часів правління імператора Константина, були висунуті звинувачення «проти лжевчення александрійського священика Арія», який заперечував божественне народження Ісуса Христа. А ще через сторіччя був скликаний Вселенський собор «проти лжевчення архімандрита Євтихія», який заперечував людську природу Ісуса Христа.
Різні богословські суперечки з різних приводів тривали, то спалахуючи, то згасаючи, багато століть.
Жорстоку боротьбу з єретиками вела як Римська католицька, так і Руська православна церква. У XIV ст. у Пскові виник масовий єретичний рух стригольників (походження цієї назви неясне). Із Пскова цей рух перекинувся в Новгород, Твер і навіть у Москву. Стригольництво носило яскраво виражений антицерковний характер. «Злі люди», як говорилося в літописі, заявляли, що «не бояться Бога, не сподіваються воскресіння мертвих». Вони вривалися в церкви, спалювали божественні книжки та ікони. Великі пожежі запалали в Новгороді. На вулицях відбувалися справжні бої. Ворогуючі сторони «били й лупцювали» одні одних, але бояри переловили і повкидали врешті єретиків до в’язниць.
У другій половині XIV ст. виник новий різновид єресі, розмах якої був ще ширший, ніж стригольницького руху. її назвали лайливо — «єресь жидовствуючих». І знову поява її була пов’язана з Новгородом. Тут уперше виникли добре законспіровані таємні общини, які по-своєму тлумачили деякі положення Старого Заповіту. Понад десять років діяла ця своєрідна секта, зацікавивши своїми поглядами багатьох представників духовенства і навіть людей з оточення Івана III. Сам великий князь певною мірою також симпатизував вільнодумству, але не наважувався відкрито про це заявляти, щоб не втратити підтримки офіційної церкви. Єресь була засуджена церковним собором 1490 р., але покарання, накладені на її прихильників, виглядали доволі м’якими як для тих жорстоких часів.
Лише на соборі 1504 р. було нарешті прийнято рішення про нещадне викорінення єресі. Здійснилася мрія новгородського архієпископа Геннадія, який давно вимагав піддавати єретиків тортурам і карати на смерть. Тепер і на Русі відступників спалювали в клітках, вириваючи перед стратою язики. Єретиків та їх сім’ї піддавали анафемі. Багато їх покаялося, декотрі скінчили життя самогубством.

Із трактату Митрополита Рязанського і Муромського Стефана Яворського
«Знамення пришестя антихриста», спрямованого проти єресі

Однак, ці невігласи, безголові мужики, що для мудрих забавка й посміховисько, самі високомудрствують, насправді ж безумствують, ім’я антихристове прагнучи дослідити, й таким чином хочуть досягнути вершин, яких високолетні орли досягнути не змогли. Подивись, як безумством своїм свині бісер Писань Божественних топчуть...
Цих просторікувачів, риз Христових терзателів, скорпіонів найлютіших, таких, що утробу материнську гризуть, про пришестя антихристове від неуцтва свого полову сіючи, і ще багатьма іншими гризотами полку Бога Живого дошкуляючи, навіть слухати не варто, не кажучи вже про відповіді на безумства їхні...

ПОМАЗАНИК БОЖИЙ

Три роки було хлопчикові Іванові, коли, помираючи, батько — великий князь Московський Василій IV — оголосив його спадкоємцем держави і віддав під опіку матері та бояр.
Інтриги й боротьба боярських родів, у буквальному розумінні, не на життя, а на смерть збурювали політичне життя Московії того часу. Усе це позначалося і на церковному житті. За 13 років у Москві змінилося три митрополити. Двох було скинено й заслано в монастир всесильною партією боярина Шуйського. Лиш переведений 1543 р. на митрополію архієпископ Новгородський Макарій, людина для свого часу високоосвічена, зумів серед усіх політичних негод зберегти своє становище понад два десятки років.
Макарій умів ухилитися від участі в придворних справах і чварах. Він розумів, що боярщина доживає свого віку. Зовнішньо він не втручався і в виховання юного князя Івана, який проводив свій час у розвагах, а часом у жорстоких, кривавих забавах.
Однак він умів знаходити сприятливу хвилину, щоб вселити царевичу дуже важливу для його влади ідею вінчання на царство. Не випадково шістнадцятирічний князь Іван Васильович, провівши кілька місяців у важкій подорожі по монастирях і селах, одразу ж після повернення зустрівся і про щось довго бесідував з митрополитом, а потім оголосив про свій намір прийняти царський вінець.
Ця подія стала дуже важливою в долі держави Російської. Макарій розумів, яке важливе самодержавство володаря, котрий прийняв титул «боговінчаного царя».
І от 1547 р. саме митрополит Макарій здійснив церемонію вінчання на царство Івана IV. Чинопровадження церемонії, яка в загальних рисах повторювала зведення на трон візантійського імператора, Макарій склав сам. Іван Васильович отримав титул «царя і великого князя всія Русі», що було узаконено й освячено церквою.
Митрополит виголосив довчання цареві, в якому підкреслювалося божественне похо дження влади. Адже ще в Старому Заповіті помазання царів на царство установлене було самим Богом. Воно, як і хрещення, можливе лише один раз. Адже другого народження не буває.
«Слухайте і розумійте, — говорив митрополит Макарій, — яко од Бога дана держава, вам і сила од Всевишнього».
Так із благословення митрополита й Церкви почалася нова доля російського царя Івана IV Грозного. А ще через півтора десятиріччя патріарх Константинопольський Йо-асаф II після тривалої «торгівлі» прислав у Москву соборну грамоту з настановою Іванові Васильовичу: «І хай будеш ти межи царями як рівноапостольний і славний Константин».

ПРОСВІТИТЕЛЬ

У митрополита Макарія була одна пристрасна мрія. Ще будучи архієпископом Новгородським, задумав він зібрати всі книги, «які в руській землі обертаються». Зрозуміло, що в ті часі, на початку книгодрукування, існували лише рукописні церковні книги й літописи, переписувачами яких були монахи.
Саме в ці роки, коли Макарій був митрополитом, у Москві побачили світ перші друковані видання «Апостол» та «Часовник», створені у 1564 та 1565 рр. першодрукарем Іваном Федоровим. Але невдовзі після смерті Макарія друкарський двір розгромили озлоблені переписувачі рукописних книг, котрі бачили в друкареві ворога й конкурента. Івану федорову довелося втікати з Москви, і він, як ми вже знаємо, знайшов притулок в Острозі.
Усіх книг Макарію зібрати, певна річ, не вдалося, але й те, що він встиг зробити, заслуговує вдячності нащадків. У Новгороді, а потім у Москві зібрав митрополит великий 12-томний збірник: так звані Великі Четьї Мінеї. Це були житія християнських святих, підібрані в календарному порядку за місяцями й днями, в які Церква їх вшановує.
На початок XVI ст. віруючі на Московській Русі вшановували в основному святих часів раннього християнства. Своїх вітчизняних угодників було лише 22, та ще близько 45 «місцевошанованих». Цар Іван IV вважав, що для такої держави це дуже мало. На скликаних митрополитом церковних соборах 1547 та 1549 рр. було канонізовано 40 святих. А потім до кінця царювання Івана Грозного канонізували ще 31 святого з числа благочестивих мужів та жон. Тому було особливо важливо відобразити їх житія в макар’ївських Четьї Мінеях.
Своїм життєвим завданням вважав Макарій також виправлення, за допомогою царя, накопичених у вітчизняній Церкві за віки недоліків, щоб явити її світові як зразок доброчинності й приклад для інших. Якщо, мовляв, Москва — третій Рим, то й Церква руська має бути гідною свого вселенського покликання.
Для цього в 1551 р. й було скликано собор, який прийняв сто указів і був названий за це Стоглавим. Відкрив собор сам цар короткою усною і розлогою письмовою промовами, в яких утверджувалося його царське право бути попечителем церкви. І тут же висунув на розгляд церковників кількадесят питань, одночасно критикуючи існуючий у Церкві стан справ. У більшості питань у тій чи іншій формі йшлося про відторгнення на користь держави частини церковного майна.
Собор переглянув багато проблем церковного життя, склав приписи щодо впорядкування побуту вищого й нижчого духовенства. Однак священнослужителі, дружно згуртувавшись, відхилили зазіхання царя на монастирські землі й багатства.
Рішення Стоглавого собору стосувалися й життя та поведінки мирян. Їм заборонялося грати на музичних інструментах, влаштовувати і дивитися «скоморошницькі ігри», голити бороди, читати неблагочестиві книги, грати в шахи, спілкуватися з іноземцями як безбожниками та єретиками.
А знаменита бібліотека Івана Грозного, яку і в наші часи намагаються знайти заповзяті шукачі скарбів, також була зібрана, певне, не без участі митрополита Макарія.
Зрештою, відтак значно більшого поширення набули актуальні й прецікаві донині Четьї Мінеї, написані святим Димитрієм Ростовським — великим українським релігійним діячем і поетом, у миру Данилом Тупталом.

СТРАШНІ РОКИ

Як кажуть, благими намірами вистелена дорога в пекло. Чи думав митрополит Макарій, коронуючи юного Івана Васильовича на царство, втлумачуючи йому про боговстановленість царської влади, чим це обернеться невдовзі для самої Церкви?
Відчувши себе абсолютним владарем над своїми підданцями, цар Іван IV одразу ж привласнив пастирські права у справах Церкви. Тепер при зіткненні з ним ніхто з носіїв вищої церковної влади не міг бути гарантований від неприємностей, а то й катастрофічних наслідків. Це особливо ясно стало за наступників митрополита Макарія. Ледь більше двох років правив митрополією старець Афанасій. Сам він зібрав депутацію, що ублагала царя Івана, який «від образи на бояр» усамітнився в Александрівській слободі, не полишати сиротою державу. Афанасій прийняв царську умову не втручатися в справи царські, коли той почав створювати опричнину. А потім пішов у монастир.
Єпископ казанський Герман, котрий прийшов йому на зміну, через два дні після обрання мав із царем бесіду, що завершилася гнівними словами Івана:
— Ти ще й на митрополію не заступив, а вже зв’язуєш мене неволею!
І вигнаний був із тим.
Трагічна доля наступного митрополита — Пилипа. Ігумен Соловецького монастиря, він довго не погоджувався посісти таку високу посаду. А прийнявши сан, не стерпів царських безчинств, почав прилюдно, в Успенському соборі, картати Івана Грозного за жорстокість. Помста царя була жахливою. У той же собор, коли святитель правив літургію, явилася ватага опричників. Прочитавши указ про скинення митрополита, здерли з нього священицьку одежу, обрядили в стару чернечу рясу, виштовхали з храму і відвезли у тверський монастир. Там через рік сам Малюта Скуратов задушив Пилипа.
А ще через декілька років, за митрополита Антонія, Іван Грозний усе ж домігся свого — обмежив права Церкви на володіння майном.
Усевладний цар міг би вже тоді запровадити в Московії патріаршество, закріпивши незалежність Руської церкви від патріарха Константинопольського. Але цього робити він не схотів, остерігаючись посилення позицій Церкви, виникнення, певною мірою, двовладдя.
Лише після смерті Івана Грозного цар Федір Іванович, цариця Ірина та її брат Борис Годунов вирішили це питання. На патріарший престол був висунутий улюбленець Бориса ростовський єпископ Іов. Але за роки правління Івана IV авторитет первосвящеників у вирішенні державних питань був настільки принижений, що навіть це винятково важливе питання для Церкви вирішувалося... без її участі. Жодної духовної особи не було запрошено на раду з цього приводу.
Константинопольський патріарх Ієремія, котрий уже давно користувався «милостинею» багатого московського царя, надіслав грамоту, де говорилося про Москву як про третій Рим. Він підписав її, не читаючи, бо ж не знав російської мови. Не знав він і про те, що в тексті написано про його участь і про участь решти трьох вселенських патріархів і «всього собору грецького» в затвердженні Московської патріархії. Він все ж таки заднім числом скликав трьох патріархів і домігся їхніх підписів під документом, санкціонувавши таким чином те, що вже сталося.

НИКОН-РЕФОРМАТОР

Митрополит Никон, який посів патріарший престол за царствування Олексія Михайловича Романова, мріяв уже не про рівність влади світської та церковної, а про главенство Церкви над державою!
— Священство вище царства! — твердив він.
У боротьбі з Олексієм Михайловичем Никон зазнав поразки, був позбавлений патріаршого сану і засланий на північ. І все ж ім’я Никона назавжди залишилося в російській історії завдяки проведеній ним церковній реформі, яка й донині дається взнаки в православ’ї.
У централізованій державі необхідно було привести все до єдиної системи, в тому числі й справи церковні. Потрібні були єдині форми богослужіння у всіх церквах, однакові тексти молитов, обряди. Усі ці атрибути церковного життя після хрещення Русі прийшли з Візантії. Але за століття, що минули, вносилися зміни як у грецькій, так і в Руській церкві, яка давно вже стала самостійною. Більше того, в Руській церкві збереглося багато давніх обрядів, уже втрачених греками. Никон, проводячи реформу, прагнув до максимального зближення церковного статуту, обряду й богослужіння з пізнішими взірцями. Він доручив соборові з вищого духовенства розглянути й виправити помилки й недоліки церковних книг.
Уже перша виправлена книга — «Служебник церковний» — зчинила серед віруючих сум’яття. Замість звичного Ісус там було написано Іісус. Мінялися багатовікові традиції, вносилися інші нововведення. Хресне знамення віднині треба було творити трьома пальцями, а не двома, як велося з часів Володимира Святого. Хресний хід слід було здійснювати не зі сходу на захід (за сонцем), а «проти сонця». Замість доземних поклонів під час богослужіння віднині належалося кланятись у пояс, шанувати хрест не лише восьмикінечний, а й шестикінечний, літургію служити не на семи просфорах, а на п’яти...
На урочистій службі в Успенському соборі була проголошена анафема всім, хто дотримується двоперстого хресного знамення. За порушення догмату Трійці їх звинуватили в єресі...

ВОГОНЬ АВВАКУМА

Прихильники старих обрядів у свою чергу оголосили єретиками «никоніанців». Осередком спротиву стали міські й сільські священики, які через свою малоосвіченість часто були просто нездатними до перенавчання. Та й простому людові новації були незрозумілі й чужі, адже вони порушували шестивікову традицію!
Єретиків-старообрядців офіційна Церква переслідувала й викорінювала з жорстокістю католицької інквізиції. Зображена на знаменитій картині Сурикова «Бояриня Морозова» представниця багатого боярського роду була заслана в монастир і померла там з голоду за те, що відмовилася хреститися трьома пальцями. Як і з бунтівниками, розправилися й із ченцями Соловецького монастиря, котрі відмовилися прийняти нові, виправлені книги та обряди. Близько восьми років тривала облога монастиря царськими військами. І лише за допомогою зрадника-ченця царським стрільцям удалося увірватися в монастир-фортецю. Його захисників було піддано «належній карі».
Одним з найзатятіших ревнителів старообрядництва став протопіп Аввакум. Про нього відомо більше, ніж про інших його сподвижників, тому що він написав власне «Житіє», яке вважається одним із тодішніх літературних шедеврів. У цьому творі протопіп детально оповідає про свої думки й почуття, про поневіряння й випробування
після того, як він був розстрижений і засланий у Пустозерський острог, де повинен був до смерті відбувати ув’язнення в сирій ямі, в голоді й холоді. У квітні 1682 р. за царським присудом Аввакума з товаришами було страчено — спалено в дерев’яному зрубі.
По всій країні «стояльців за стару віру» ловили, піддавали тортурам, «урізанню язика», відрубували їм голови, спалювали. Багато тисяч старовірів утікали в глухі місця, де жили в скитах, общинами. А коли і там їх знаходили переслідувачі, вони вважали за краще заподіяти собі мученицьку смерть через самоспалення, називаючи свою впертість відданістю вірі, а себе — святими мучениками.
Понад два століття тривали гоніння на старовірів. Багато хто з них був змушений залишити батьківщину. Але й в Австралії, Канаді, США, Бразилії, Аргентині та інших країнах світу вони продовжували з покоління в покоління передавати свої звичаї та обряди, зберігали рідну мову.
Лише в 1971 р. на помісному соборі Російської православної церкви було визнано, що старі обряди «рівночесні», тобто рівноправні з пореформеними.

БОГОРОДИЦЯ В... КУНСТКАМЕРІ

Сказати, що цар Петро був атеїстом, напевне, не можна, але такою релігійною людиною, якими були його попередники на російському престолі, він не був. Він не відчував особливої поваги до осіб духовного звання, особливо до ченців, називаючи їх дармоїдами й гангреною. А у відповідь на пояснення про те, що сенс чернечого буття є безперервна молитва, заявляв:
— Я також молюся, але діло роблю!
Не вірив Петро в знамення й чудеса — обновлення ікон, небесні видіння і тому подібне. Коли в одній із петербурзьких церков «заплакала» ікона Богородиці, цар наказав негайно привезти її до нього, сам розібрався в механізмі «чуда», покарав його авторів, а ікону звелів виставити в кунсткамері.
У Петра І був своєрідний погляд на Церкву. Основним у її житті Петро вважав служіння на «благо підданців». А в чому полягає це благо, повинна визначати держава, цар. Сенсом існування Церкви, підкреслював він, повинен бути вплив на суспільну моральність. Тому необхідно, щоб православний народ суворо виконував свої релігійні обов’язки. Цар навіть видав указ, в якому приписувалося суворо карати тих, хто не відвідує церкву у святкові та недільні дні, не з’являється на сповідь. Священик, дізнавшись про щось таке, що становить небезпеку для держави й царя, зобов’язаний був доповісти по начальству, навіть порушуючи таємницю сповіді.
У петровські часи, 1700 р., помер патріарх Адріан. Але цар не поспішав підшукувати йому наступника. Його обов’язки цілих 20 років виконував один видатний український і російський церковний діяч Стефан Яворський. Він у 1702 р. був призначений екзархом та блюстителем всеросійського патріаршого престолу. А 1721 р. Петро затвердив «Духовний реґламент», у якому проголошувалося, що замість патріарха, якому належала абсолютна церковна влада, запроваджується колективне управління — Духовний колегіум.
А через рік на чолі Церкви був поставлений «Святійший урядовий синод».
Президентом Синоду був призначений Стефан Яворський. Ця установа керувалася реґламентом, розробленим Феофаном Прокоповичем, також вихідцем із України. Будучи лише одним із двох заступників Стефана, фактично керував церковними справами в жорстокій боротьбі з багатьма своїми суперниками. У подальшому Синод складався з декількох церковних ієрархів, що підлягали обер-прокуророві, тобто високопоставленому світському чиновникові, як правило, військовому. Першим обер-прокурором Синоду був полковник І. Болтін. У XVIII ст., коли в Росії стало модним вільнодумство — «вольтер’янство», — траплялося, що оберпрокурорами Синоду призначалися навіть... атеїсти.
За наступників Петра І православна Церква стала «Ведомством православного исповедания». На всіх паперах Синоду стояла його абревіатура — ВПІ. Майно Церкви потрапило під державний контроль. Вона позбавилася більшості своїх володінь. Так під час царствування Петра І Церква втратила самостійність. Російська держава стала імперією, але не «о двух главах», як Візантія, а з одним — світським главою — царем.
Після ліквідації патріаршого управління і заміни його Синодом, у так званий синодальний період (1721—1917), митрополити втратили своє значення, а єпархії, церковна адміністративна структура збігалася з губернаторствами. З метою пониження авторитету й ролі місцевої церкви у 1722 р. Київську митрополію було перетворено на архієпископію. Щоправда, Єлизавета Петрівна 1743 р. повернула їй статус митрополії. Але за царювання Катерини II з митрополичого титулу було вилучено «і Малої Росії», тобто залишилося просто «Київський і Галицький».
На Правобережній Україні після Брестської унії аж до кінця XVIII ст. не існувало православних епископств. І лише після поділу Польщі та приєднання Правобережжя й Західної Волині до Російської імперії православ’я почало відновлювати тут свої позиції. А 1797 р. над усім Правобережжям остаточно було оформлено зверхництво Київської митрополії.
Галичина, у якій православ’я також було зведене нанівець, хоч і чинила стійкий, тривалий опір, після поділу Польщі майже на півтора століття (1772—1918) потрапила під владу Австро-Угорської імперії Габсбургів. Українське релігійне життя зосередилося тут фактично лише у греко-католицькій (уніатській) церкві. Але й вона, попри покровитель-ство Папи Римського, зазнавала дискримінації з боку цісарських властей, які назагал підтримували політику колонізації й покатоличення українського населення Галичини.
Після Петра І формальним і фактичним главою Церкви став цар, імператор — «хранитель догматів панівної віри й охоронець правовір’я та всякого в Церкві святій благочестя». Так значиться у «Зводі законів Російської імперії», виданому у XIX ст.
А панівною вірою у тому ж «Зводі» проголошувалося православ’я. Так що царі неодмінно повинні були бути православними. У православ’я переходили і їхні дружини, представниці європейських династій, котрі сповідували здебільшого католицизм.
Православними, в основному, мусили бути й підданці. Тому місіонерство, навернення в християнство «язичників», у тому числі мусульман, іудеїв, буддистів, хрещення іновірців вважалося справою почесною і похвальною. А от відмова від православної віри чи перехід у старовірство каралися як кримінальний злочин. Покаранню підлягав не лише віровідступник, а й той, хто збив його з путі праведної.
Держава довірила Церкві найважливішу місію — виховувати людину з ранніх літ. Цьому сприяли церковноприходські школи та єпархіальні училища, обов’язкові уроки Закону Божого в гімназіях та інших середніх навчальних закладах. В армії, на флоті було своє, військове духовенство.
І в буденному житті людина теж часто була не вільна від церковного диктату. Певний час державні службовці не могли сподіватися на успішну кар’єру, якщо не здавали своєму начальству «довідку» священика про те, що «податель сього» в належний час постував, причащався й сповідався...
Релігія стала одним із трьох устоїв Російської держави впродовж століть — «самодержавство, православ’я, народність».

УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я ЗА ЧАСІВ БАРОКО

Відтак, варто сказати декілька слів про XVI—XVIII ст. — епоху бароко, коли українське богослів’я переживало справжній злет. Найперше йдеться про постання зусиллями митрополита Київського Петра Могили Києво-Могилянської колегії, реорганізованої згодом в академію. Вона стала осередком європейської освіти в Україні, маючи за основу найпрогресивнішу в ті часи єзуїтську модель навчання.
До того ж, саме Петро Могила започаткував практику тимчасового переходу талановитих православних студентів у католицизм із метою отримання ґрунтовної освіти в західноєвропейських колегіях та університетах, щоб, повернувшись, застосовувати отримані знання на користь Батьківщині.
За часів Петра Могили налагоджується робота друкарні Києво-Печерської лаври, де виходять церковні книжки та праці вітчизняних богословів.
Згодом послідовник та учень Петра Могили Лазар Баранович, ставши архієпископом Чернігівським, згуртовує довкола себе талановиту молодь, створює друкарню в Чернігові, а потім у Новгороді-Сіверському. Саме за підтримки Лазаря Барановича та його соратника митрополита Київського Варлаама Ясинського постають блискучі поети, мислителі, богослови, такі як Іван Величковський, Іван Орновський, Стефан Яворський, Дмитро Туптало (св. Димитрій Ростовський).
Лазар Баранович лишив по собі й багатий літературний спадок: він є автором декількох поетичних збірок та низки трактатів, що найперше відображають релігійну та громадянську позицію православного архієпископа.
В епоху бароко в Україні небаченого розвитку зазнали наука, мистецтво, література, освіта. Українські богослови на рівних вели глибокі теоретичні дискусії з єзуїтськими вченими. В XVII ст., як свідчать тогочасні писемні джерела, навіть українські селянки нерідко знали грамоту. Будувалися прекрасні й величні нові церкви, оновлювалися давні храми. Цьому чимало сприяла діяльність гетьмана Івана Мазепи.
Натомість культура й духовність у Росії були суттєво занедбані, тодішня метрополія вимагала глибоких посутніх реформ, і це прекрасно розумів російський цар Петро І. Батогом і пряником він виманював найкращі уми з України, котрі й здійснювали ці реформи. Так, з-поміж інших на Московщину потрапили добре відомий вам, любі читачі, з підручників історії Феофан Прокопович, а також Дмитро Туптало і Стефан Яворський.
Дмитрові Тупталу судилося стати митрополитом Ростовським, а по смерті бути канонізованим і увійти до сонму святих за ім’ям Димитрій Ростовський. Він був талановитим поетом — одним із найкращих тогочасних творців духовних віршів, блискучим проповідником, автором драм та дидактичних трактатів. Однак найбільшої слави зажив завдяки обробці старих агіографічних оповідань — історій про Життя Святих. Дванадцять томів «Четьї Міней» Дмитра Туптала (кожен — більше тисячі сторінок!) є справжньою перлиною не лише богословської думки, а й української художньої літератури.
Стефан Яворський, усупереч власній волі забраний до Росії за наказом Петра І, стає митрополитом Рязанським і Муромським, патріаршим місцеблюстителем, а на схилі віку, як ми вже згадували, першим очолює Синод. На чужині він опікується розвитком наук, організовує в малоосвіченій на той час Москві перший у Росії театр! Його фундаментальна праця «Камінь віри» є справжньою «енциклопедією православ’я» й до початку XX ст. вивчається західними католицькими та протестантськими богословами як основа знайомства з православною традицією.
Найбільшою мрією цього великого українського інтелектуала, народженого в Карпатах, було полишити високі посади на чужині й повернутися до Києва бодай простим ченцем. Але цій мрії так і не судилося здійснитися — цар Петро не відпустив його навіть після того, коли Яворський різко критикував монарха за втручання в церковні справи, за страту царевича Олексія, за розлучення й співжиття з іновіркою. Більше того — незважаючи навіть на шанобливе ставлення Яворського до підданого Петром анафемі українського гетьмана Івана Мазепи. Саме про це і йдеться у вірші сучасного поета Івана Андрусяка.

Стефан Яворський. 1709

Було Тобі, Господи, миром мене спокушати.
Навздогадки глині уже не доскочиш спокус.
Держава сьогодні тонка, як бджолиний укус,
і кара в долоні — як віршника томик ошатний.
До клоччя гіркого ця проповідь царству на мус.
Петром на Івана хіба хрестовиною жати, тоненька
Вкраїна зміїться над овидом стятим,
та навіть ченцем я до неї уже не вернусь.
Хіба патерицею в небі себе відозначу,
розкрию Карпати на шпальті, де втрачено час, —
хіба це спокуса, якщо її вічність не бачив...
А доки притулиться голос, як хрест до плеча,
я від безімення у Бога попрошу ключа,
і проповідь тихо назву не хоралом, а плачем.

Далі

До змісту Релігії. Дитяча енциклопедія