РЕЛІГІЇ.
Дитяча енциклопедія

ЦЕРКВА Й ХРАМ ДІМ БОЖИЙ

Так називають християни храм чи церкву — особливий дім, присвячений Богові. Але у слова «церква» є ще один, більш загальний та глибокий зміст. Церква — це спільнота віруючих, поєднання немовби в одну сім’ю, пов’язану єдиною вірою.
Коли в Палестині християн було небагато, збираючись на молитви, вони черпали свої сили у спілкуванні з однодумцями. У перші три століття свого існування християнство зазнало сильних утисків від язичників та іудеїв. Але поступово воно поширилося на багато країн, «заговорило» багатьма мовами. І спільнота людей, що зветься Церквою, допомогла зберегти й розвинути традиції, канони віри. У церквах однаковий порядок богослужіння, однакові звичаї та правила: пости, хресні знамення, богослужебний одяг, піснеспіви. Скликаються загальні собори для обговорення й вирішення церковних справ.
Молитися, певна річ, можна й удома, і в будь-якому іншому місці, але згідно з переказом навіть Ісус Христос у час перебування на землі часто відвідував старозавітний Храм в Єрусалимі як місце особливої, благодатної присутності Бога, дбав про порядок у Храмі й проповідував у ньому.
Віруючі вважають, що коли вони збираються у церкві разом для молитви, то їхні слова, звернені до Бога, до Діви Марії, до святих, немовби «посилюються» і будуть швидше почуті на небі.
Церква супроводжує віруючого християнина все життя. Тут його немовлям охрестять, сюди він постійно несе свої радощі й болі, тут молиться за своїх близьких, кається в гріхах і отримує їх відпущення.
У храмах проводяться богослужіння, які складаються із виголошення й співу молитов, читання Слова Божого та священнодійств (обрядів), які в певному порядку проводяться священнослужителями. А головне, як вважають віруючі, — через богослужіння вони входять у таємниче спілкування з Богом і отримують благодатні сили для праведного життя.

ВІД МОРОКУ КАТАКОМБ ДО СВІТЛА

Спочатку богослужіння здійснювалися вільно, на відкритій місцевості. Не було ні спеціальних храмів, ні священнослужителів. Люди приносили жертву Богові де хотіли й молилися такими словами, які їм підказували власні почуття й настрій.
У Старому Заповіті говориться, що сам Бог через пророка Мойсея підказав людям, яким має бути храм для богослужіння. І була влаштована «скінія» — перший старозавітний храм єдиному істинному Богові, були обрані священнослужителі, визначені жертви Богові на різні випадки. І ще були встановлені свята — Пасха, П’ятидесятниця, Новий рік, дні очищення та ін.
Понад дві тисячі років служіння відбувалося за старозавітними звичаями. Але ось на тих же землях Іудеї виникло християнство. До нього спочатку ставилися як до єресі, секти. Віруючі в Христа змушені були здійснювати богослужіння таємно. Найчастіше для своїх зібрань вони пристосовували підземелля чи катакомби Рима та інших міст Європи, Азії, Африки, — там, де з’являлися перші християни. Були створені цілі підземні «міста», де гнані «діти Христові» ховалися від переслідувань, здійснювали богослужіння, ховали своїх померлих.
Ті, хто побував у печерах Києво-Печерської лаври, можуть собі уявити такі катакомби. Безкінечні вузькі й доволі низькі, подібно до шахтарських штолень, галереї, прориті в горі. Ідеш — і раптом стіни розступаються. Перед тобою склепи чи невеликий підземний храм (крипта, капела чи каплиця). Крипти виміщали до 80 молільників, капели — до 150. У капелах були окремі приміщення для чоловіків і жінок.
Передня частина підземної церкви призначалася для священиків, решта — для мирян. У глибині крипти була напівкругла аркоподібна заглибина, відділена від решти простору решіткою. У ній стояла гробниця мучеників, яка слугувала престолом для здійснення одного із семи християнських таїнств — причастя. У подальшому християнські храми багато в чому облаштовувалися за зразками цих катакомбних церков.

БУДОВА ХРАМУ

Старозавітний Храм в Єрусалимі поділявся на три частини: Святая Святих, святилище й двір. Подібним чином православний християнський храм поділяється на вівтар, середню частину та притвор. Адже Святая Святих і вівтар символізують одне й те ж — Царство Небесне. У давні часи це місце було заборонене для простих смертних і навіть для царів. Заходити туди дозволялося лише раз на рік первосвященику з посудиною, наповненою кров’ю очисної жертви. Ці дії первосвященика немовби показували, що закрите для людей після гріхопадіння Адама і Єви Царство Небесне вони здобудуть через кров і страждання Спасителя. Ось чому завіса в Храмі, яка затуляла Святая Святих, розірвалася надвоє, коли Христос помер на хресті, даючи знати, що ворота Царства Небесного відчинені для всіх, хто приходить до нього з вірою.
Святилищу відповідає середня частина сучасного православного храму. Іноді її називають нефом або кораблем. Тут стоять і моляться віруючі християни. Двір же старозавітного храму перетворився на притвор. Раніше тут стояли люди, які готувалися стати християнами (оголошені), та ті, що каються.
Головна частина храму — вівтар. Це слово означає «підвищений жертовник». Тут священнослужителі здійснюють богослужіння. Вівтар вищий від інших частин храму, щоб усім було видно й чути, що в ньому діється.
Тут же розташоване й найсвятіше місце в усьому храмі — святий престол, на якому здійснюється таїнство святого причастя. На престолі — освяченому чотирикутному столі — невидимо, таємничо присутній сам Господь, як Владика Церкви. Торкатися престолу і цілувати його можуть лише священнослужителі. Саме на престолі лежить Євангеліє — слово Боже і вчення Ісуса Христа, і хрест — меч Божий, яким Господь переміг диявола й смерть. А ще там стоїть дарохранильниця — скринька (ковчег) у вигляді маленької церкви, в якій зберігаються святі дари для причащання хворих. І дароносиця — маленький ковчежець, у якому священик носить святі дари хворим додому. За престолом стоїть семисвічник із сімома лампадами, а за ним — запрестольний хрест.
Ліворуч від престолу, в північній частині вівтаря, стоїть інший невеликий стіл, прикрашений богородичною іконою та покривалом, — жертовник. На ньому готуються дари для таїнства причастя, на ньому знаходяться священні посудини з усім начинням до них. Ще у вівтарі є кадильниця, або ж кадило, що застосовується для кадіння, обкурювання ладаном.
Вівтар відділений від середньої частини храму особливою перегородкою, яка заставлена іконами і називається іконостасом.
Підвищення, на якому стоять вівтар та іконостас, значно виступає вперед у середній частині й називається солеєю. Середина солеї — це амвон (сходження), з якого диякон читає Євангеліє. По краях солеї, біля стін храму — криласи для читців і співців. Біля криласів стоять корогви, тобто ікони на тканині чи металі, прикріплені до високих держален, як прапори. їх носять під час хресних ходів.
Низенький столик, на якому стоїть зображення розп’яття і влаштована підставка для свічок, називається канунник. Свічки, які запалюють віруючі, стоять і перед іконами. А посеред храму, вгорі, висить панікадило — велика люстра з багатьма лампочками, яка засвічується в урочисті моменти богослужіння.

Хрест-трилисник — символ Святої Трійці

1. Запрестольний хрест. 2. Святий престол. 3. Семисвічник

.9
10
1. Списик. 2. Ложиця. 3. Кадило. 4. Жертовник. 5. Покрівець. 6. Зірка. 7. Дискос. 8. Св. чаша. 9. Ківш.
10. Губка

ЗАСТИГЛА МУЗИКА

Православну церкву легко запримітити з першого погляду. Надто вже вирізняється споруда храму на фоні звичайних будівель. Сувора краса і грація ліній, світлі, радісні кольори стін, а високо вгорі виблискують золотом, відображаючи небозвід, ошатні бані. Церкву зазвичай ставлять на узвишші, щоби звідусіль її було видно, щоб далеко-далеко розносився голос її дзвонів.
Архітектуру часто називають музикою в камені або музикою, що застигла. Можливо, ці слова виникли саме тоді, коли людина дивилася на прекрасний, величний храм. Будуються православні церкви вівтарем на схід — туди, де сходить сонце. Бо для віруючих Господь — саме світло невгасиме. Навіть у молитвах ми називаємо Ісуса Христа «сонцем правди». Найчастіше у своїй основі храм планується у вигляді хреста. Це означає, що він присвячений розіп’ятому на хресті Господові. Буває, що основа його закладається у вигляді продовгуватого корабля, що символізує Церкву, яка, ніби Ноїв ковчег, має допровадити людей до тихої гавані Царства Небесного. Храм, який покоїться на фундаменті у вигляді кола, повинен нагадувати про вічність Церкви. Якщо ж храм збудований у вигляді восьмикутника, ніби зірка, це означає, що Церква сяє у всьому світі як дороговказна зоря.
Зверху будівля храму зазвичай увінчується банею, яка втілює собою небо. Баня завершується главою, на котрій встановлюється хрест. Часто на храмі будують не одну, а декілька глав. Дві глави означають два єства — божественне й людське — Ісуса Христа. Три глави — три лики Святої Трійці. П’ять глав означають Ісуса Христа й чотирьох євангелістів. Сім глав — сім таїнств і сім Вселенських соборів. Дев’ять глав — дев’ять чинів янгольських. Іноді зустрічаються церкви з тринадцятьма главами, що символізують Ісуса Христа й дванадцятьох апостолів.
Кожний храм присвячений Богові й носить ім’я тієї чи іншої події релігійного життя чи святого. Якщо в храмі встановлюється декілька вівтарів, то кожний із них освячується в пам’ять про особливу подію чи Божого угодника. Тоді всі ці вівтарі, крім головного, називаються проділами.
До назв церков, які будувалися давніше, часто додавалося «обітна», «ружна», «проща». Обітний храм будувався за обітницею — під час неврожаїв, чуми, іншого мору чи лиха — з дерев’яних заготовок за один день. На світанку закладали підвалини, а до ночі храм освячували. Ружна церква — на постійному утриманні (що звалося ругою) у держави (до 1917 р.). Проща — на прощення гріхів, зцілення. Церкви називалися також за чудотворними іконами, які були в них.

СОФІЙСЬКИЙ СОБОР

На честь перемоги Ярослава над печенігами у Києві було зведено Софійський собор. Будівництво тривало протягом 1017—1037 років, та, на жаль, імена будівельників нам не відомі.
Назва собору походить від грецького слова «Софія» (мудрість), і храм був присвячений «мудрості християнського вчення».
Первісні архітектурні форми Софійського собору зберігалися аж до XVII ст., про що свідчать малюнки голландського художника Абрагама ван Вестерфельда, який змалював собор у 1651 р. в період його запустіння. Ремонтні роботи, які велися наприкінці XVII— XVIII ст., повністю змінили вигляд Софії.
Софійський собор був осередком політичного, громадського і культурного життя. Тут відбувалися урочисті церемонії, присвячені сходженню князів на київський престол, влаштовували прийоми іноземних послів, біля стін собору збиралося київське віче.
У Софійському соборі містилася перша бібліотека, зібрана Ярославом Мудрим. У «Повісті минулих літ» збереглися такі свідчення: «Ярослав... любив книги і, многі спасавши, положив [їх] у церкві святої Софії, що її спорудив сам. І прикрасив він її іконами многоцінними, і злотом, і сріблом, і начинням церковним».
Історія собору сповнена драматичних подій. Храм неодноразово грабували і руйнували. У ХНІ та XV ст. собор спустошували татари, а у XX ст. — німецько-фашистські загарбники.
Відновлювали Софійський собор у 1690— 1697 рр. за митрополита Варлаама Ясинського та гетьмана Івана Мазепи. Тоді в галереях надбудували поверхи, верхи старих веж, звели 4 нові куполи і нову мармурову дзвіницю, знану як «Тріумфальна дзвіниця». Гетьман Іван Мазепа наказав позолотити головний купол за свій кошт.
Нині всередині собору в основному збереглися архітектурні форми XI ст. Це — стіни основного ядра будови, дванадцять хрещатих стовпів, що поділяють внутрішній простір на п’ять нефів, стовпи й арки галерей, а також тринадцять бань зі світловими барабанами. Головна баня, що поставлена на перетині поздовжнього й поперечного нефів, освітлює центральний простір.
Особливу цінність являє настінний розпис Софії Київської XI століття — 260 кв. м мозаїк (зображень, набраних із кубиків різнокольорової смальти) і близько 3000 кв.м фресок, виконаних водяними фарбами по сирій штукатурці.
До нас дійшли чудові пам’ятки древньої пластики — орнаментальні шиферні плити парапетів хор, різьблений мармуровий саркофаг з останками Ярослава Мудрого, похованого 1054 року.
Видатний твір мистецтва — Софійський собор — зберігся до наших часів і внесений до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

ХРАМ, ЯВЛЕНИЙ З ВИДІННЯ

Цей дивовижний храм, як засвідчує літописний переказ, постав спершу у видіннях синові варязького воєводи Шимонові (Симону), якого рідні дядьки вигнали з батьківщини. Побачену у видінні церкву Шимонові було повеління збудувати в ім’я Божої Матері в місці, яке йому буде вказано. А ще при цьому йому обіцяно, що в тій церкві він буде похований, коли упокоїться.
Після багатьох випробувань долі Шимон потрапляє до Печерського монастиря й оповідає преподобному Антонію про свої видіння та про прагнення виконати дане йому повеління. Антоній приймає від Шимона дорогоцінні сімейні реліквії на спорудження храму і доручає цю справу Феодосію, який був ігуменом монастиря.
Не менш чудесним було визначення місця для храму. Феодосій у молитві попросив, Щоб уночі на місці майбутнього храму випа ла роса, а довкола було сухо. Так і сталося. Однак задля певності у такій надзвичайно важливій справі Феодосій попросив підтвердження: нехай довкола випаде роса, а місце для храму лишиться сухим. Небо ще раз підтвердило вибір.
Храм було закладено 1073 р., а освячено 14 серпня 1089 р. незадовго до свята Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня). У його спорудженні та оздобленні брали участь візантійські й вітчизняні майстри, живописці Лаврської іконописної майстерні. Будівництво храму також ішло під небесним покровительством і супроводжувалося різними чудесами. Він став окрасою і гордістю Києво-Печерської лаври, величною пам’яткою духовної культури світового значення.
Проте ні чудесна історія, ні унікальність храму не захистили його від варварського руйнування: велична святиня православ’я восени 1941 р., невдовзі після захоплення Києва гітлерівськими військами, була висаджена в повітря. Тривалий час цей акт вандалізму однозначно приписувався нацистам. Однак згодом стало практично безсумнівним інше: Успенський собор, як і Хрещатик, підготували до вибуху і підірвали диверсанти НКВС...
Ще за радянських часів в Україні громадськість настійно добивалася відродження святині. А на початку 80-х рр. минулого століття навіть було розпочато підготовчі роботи. Однак через низку причин — інженерно-технічних, фінансових, юридичних, історико-наукових — їх надовго було зупинено. І лише наприкінці 90-х рр. розпочалася відбудова.
У стислі терміни було виконано величезний обсяг складних і відповідальних робіт. Відбудова обійшлася державі майже в 70 млн. грн. Допомагали всі області України — коштами, матеріалами, золоторукими майстрами, спеціалістами.
Надзвичайно складне завдання було у проектувальників та будівельників. Треба було врахувати, як залягають підземні води, пливучі ґрунти, зважити на розташування стародавніх печер, близькість схилів та траси метрополітену, безцінні культурні шари, які не можна було руйнувати. Мали бути збережені фундаменти й залишки стін XI ст., — тобто треба було «одягти» на них нові стіни. І цей іспит будівничі витримали з честю: на історичному місці, як фенікс із попелу, відродився з руїн старовинний диво-собор. Він знову з видіння став реальністю.
Загальна площа собору — 2025 м2, висота — 51,6 м. У ньому 6 іконостасів, 166 вікон на фасадах та куполах. Центральний хрест висотою 4,2 м та вагою 223,1 кг, маківки, інші хрести знову виблискують золотом над плином вічного Дніпра. Виконано сучасне інженерно-технічне обладнання та забезпечення собору, встановлено електропідігрів підлоги, електроосвітлення, опалення, протипожежний захист, опоряджено довкілля.
2000-ліття Різдва Христового Україна зустріла з відродженим Успенським собором.
На цей час повернуто із небуття й багато інших святинь, як-от Михайлівський Золотоверхий Собор і церква Богородиці Пирогощі. У цьому надія на відродження віри й духовності всього народу.

КРУГ БОГОСЛУЖІНЬ

У будь-який час із ранку до вечора людина може зайти до церкви помолитися. Але кожний віруючий знає суворий порядок богослужінь. Порядок цей багато віків непорушний. І якщо, скажімо, у головному столичному соборі звучать слова й піснеспіви Божественної літургії, то в найменшій сільській церквиці у цей же час лунають ті ж самі слова й піснеспіви.
Добових богослужінь із давнього часу правилося дев’ять: вечірня, повечір’я, запівнічна, утреня, перша година, третя година, шоста година, дев’ята година та Божественна, або Свята літургія (Служба Божа).
За прикладом пророка Мойсея, котрий, описуючи творення світу Богом, починає добу з вечора, у православних храмах доба також починається з вечора — вечірнею.
У давнину — в монастирях і в самітників — усі ці служби здійснювалися окремо, в належний для кожної з них час. Однак простий працюючий люд навряд чи в змозі дозволити собі дотримуватися такого розкладу. І тому, для зручності віруючих, усі ці служби були об’єднані в три богослужіння: вечірнє, вранішнє і денне.
Напередодні великих свят та недільних правиться вечірня служба, в якій поєднуються вечірня, ранкова й перша година. У перших християн таке богослужіння тривало всю ніч. Через те й сьогодні воно називається усеношне дбання, усеношна. Існує, крім того, й тижневий круг богослужінь. Тут кожний день тижня присвячується якійсь важливій події чи особливо шанованому святому. У неділю, наприклад, церква поминає і славить Воскресіння Христове. У четвер прославляються апостоли й Микола Чудотворець.
Річним кругом богослужінь називається порядок служб упродовж усього року. Адже кожний день у році присвячений пам’яті того чи іншого святого, а також особливим священним подіям — святам та постам. Богослужбовий церковний рік починається з 1 вересня за старим стилем, а весь річний круг богослужінь будується в залежності від святкування Великодня.

«ГОСПОДИ, ПОМИЛУЙ!»

Молися, і Боженько тобі простить і допоможе! — говорять віруючі батьки маленьким дітям, котрі ще й читати не навчилися. Вони ще не зовсім розуміють, хто такий Бог і звідки він знає, що дитина якось нашкодила. Але малята слухняно повторюють: «Господи, прости мої гріхи!» Це ще не віра, але це перший крок до віри.
Але ж навіть у найпростішої молитви є своя назва: це молитва покаяння. Церква твердить, що завжди, перш ніж просити щось у Бога, спочатку треба покаятися у своїх гріхах. І лише тоді починати молитву прохальну, з якою звертаються, коли в людини трапилася якась біда, хвороба чи нещастя або ж вона починає якусь роботу, важливу справу. Люди, навіть часом невіруючі, просять Бога про найрізноманітніші свої потреби, звертаються до нього і сподіваються на його милість: «Господи, помилуй!», «Боже, поможи!»
Кожен віруючий знає, що одна з обов’язкових молитов, із якої слід починати і якою завершувати день, — Хвалебна, в ній прославляється Бог. Вона широко відома всім — навіть атеїстам.
Це «Отче наш». Ще вона називається «Молитва Господня». Про неї існує свідчення у Євангелії.
Під час знаменитої «Нагірної проповіді», коли Ісус Христос говорив про молитву, один із учнів сказав: «Господи, навчи нас молитися, як Іоанн навчив учнів своїх». Христос відповів:
«Коли молитеся, говоріть: «Отче наш, що на небі! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого щоденного дай нам на Кожний день. І прости нам наші гріхи, бо й самі ми прощаємо кожному боржникові нашому. І не введи нас у випробування, але визволи нас від лукавого!
Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь».

Коли людина звертається до Бога вдома, дорозі, в будь-якому іншому місці, така молитва називається домашньою, або приватною. Якщо ж звучить вона в церкві, то це спільна молитва, або ж церковна.
Віруючі переконані, що Божа поміч необхідна людині в будь-якій справі, в будьяких починаннях. Літопис зберіг і доніс до нас таку історію. Якось великий князь Ізяслав відвідав преподобного Феодосія Печерського і залишився обідати в нього. На столі була проста їжа: хліб та овочі.
— От у мене всього вдосталь, — сказав князь, — але ніколи я вдома не їв так смачно, як у тебе. Чому це так?
— Володарю, — відповів Феодосій, — у нас братія, коли бажає пекти хліби, спочатку бере благословення у настоятеля, потім кладе три поклони, запалює свічку від лампади перед іконою Спасителя й розводить вогонь у печі. А твої слуги починають кожну справу з ремствувань та з досадою одне на одного. Крім того, ваші дворецькі часто б’ють слуг, а їхні сльози додають гіркоти в страви, хоч якими дорогими вони не були б...
Чи допомагає насправді молитва людині у вирішенні її проблем?
Багато хто вірить у це, декотрі сумніваються. Американський психотерапевт Д. Шиндлер, який досліджує причини стресів у нашому житті та їх сумні наслідки, як один із засобів боротьби з цією бідою називає... молитву. «Якщо ви не дотримуєтеся канонічних текстів у молитвах, — зазначає вчений в одній із своїх статей, — то все ж намагайтеся вносити в них установки на спокій і впевненість. Наприклад, не варто молитися так: «О Господи! Я почуваю себе нещасним, а становище, в якому я опинився, жахливе. Допоможи мені чим-небудь, Господи!» Скоріше, молитва має бути така: «Ти створив чудовий світ нам на радість, Господи! Дай мені мужності, терпіння, рішучості, щоб я міг радіти цьому чудовому життю, яке дав Ти у Своїй щедрості».
Виходить, що моління про поміч Божу може укріпити людину у власних силах, допомогти їй упоратися зі своїми проблемами.

Молись
Ганна Захарова

Коли душа болить — тут ліки ні до чого.
Коли душа болить — звернися ти до Бога.
Молитва ллється хай твоя невпинно,
І він почує і простить Свою дитину.
Він полікує рани всі. Думки зотлілі
Геть відійдуть, вони Його підвладні силі.
І ти відчуєш, що душа вже має крила,
Ти зрозумієш: ось яка в молитві сила.
Коли душа болить — молись невпинно,
Господь почує і простить Свою дитину.

СВЯТИЙ ОБРАЗ

Сьогодні нема, певне, людини, навіть дитини, котра ніколи не бачила б ікони чи хоча б не чула про неї. Як безцінні скарби стародавнього живопису зберігаються сьогодні кращі їх зразки в найбільших музеях світу. По телевізору нам не раз показували й розповідали, як пильні митники перепиняли незаконне вивезення ікон через кордони. Нині попит на ікони особливо великий. Але вони завжди були дуже привабливим об’єктом вкладення коштів, предметом торгівлі-продажу. Мати рідкісну ікону вважається модним і вигідним, проте віруюча людина цінує ікону не за її старовинність чи високу вартість. Вона займає почесне місце в домі — покуть, і для віруючого це зриме нагадування про невидимого Бога, про Ісуса Христа та його учнів. Перед іконою віруючі моляться, звертаючись до Спасителя, Діви Марії, Святих, оповідаючи їм про свої негаразди, думки, бажання. А скільки палких молитов чують кожного дня ікони в будь-якій церкві!
У перекладі з грецької ікона означає образ — Ісуса Христа, Діви Марії, святих. Не сам Бог, а його уявне зображення. Тому люди моляться не іконі, а тому, хто на ній зображений. Ікони, які є в церкві чи вдома, освячуються свяченою водою. Вважається, що так іконі передається благодать Святого Духа, і вона також набуває святості.
У давнину ікони писали монахи. Перш ніж розпочати роботу, вони довго постували, молилися. Певним чином готувалися матеріали — дерево чи полотно. Фарби розводилися на яєчному жовтку і свяченій воді. Справжніми вважалися лише ікони, написані з дотриманням суворих вимог, канонів. Чимало написаних таким чином ікон вважалося чудотворними. Вони могли зцілювати людей, зупиняти напасті, у посуху викликати дощ на лани.

СПАС НЕРУКОТВОРНИЙ

Але як зобразити на іконі Бога, якщо він невидимий? Його й зображують у тому зримому образі, в якому Він являвся деяким святим людям — боговидцям.
У вигляді трьох подорожніх-янголів явився одного разу Господь Аврааму. Саме в такій ангельській подобі представлена на іконах Пресвята Трійця. Деяким пророкам Бог являвся мудрим старцем. Таким ми й можемо бачити його образ на багатьох іконах.
Бог Син зійшов на землю й прожив людське життя. Ікони ніби відтворюють етапи
цього життя. Ось він на руках у Діви Марії, ось він навчає народ і здійснює чудеса, ось ми бачимо його в стражданнях на хресті, ось лежить у гробі, воскрес, вознісся...
Вважається, що сам Спаситель залишив людям своє зображення. Коли Христа вели на Голгофу і він, знемагаючи, ніс хреста, зустрічна жінка дала йому рушника (обруса), щоб він витер піт, який заливав йому очі. Христос приклався до обруса, і на тканині залишився відбиток його обличчя. Так з’явився образ «Спаса Нерукотворного» — тонке, дивної краси й одухотвореності обличчя Спасителя.
Знаменита Туринська Плащаниця, яку вважають поховальним покровом Ісуса Христа, також містить на собі зображення чоловіка, що витерпів катування і розп’яття на хресті. Сучасна наука досі не може пояснити, яким чином з’явився на тканині відбиток тіла, але цілком очевидно, що це не твір художника.
А Бог Дух Святий пишеться на іконі у вигляді голуба. Так він явив себе під час хрещення Спасителя у водах Йордану. Або ж у вигляді вогненних язиків, якими зійшов на святих апостолів п’ятдесятого дня після вознесіння Христа.
Крім того, на іконах зображуються Божа Матір — Діва Марія, святі янголи та святі люди. Але моляться їм не як Богові, а як близьким до Нього. Люди просять про допомогу й заступництво перед Господом, який через них почує скоріше ці прохання й молитви.

Богдан-Ігор Антонич
Молитва

Молитва людська є, неначе дим,
кружляє над селом,
мов білий лебідь,
аж стовбуром кудрявим,
золотим розвіється по кришталевім небі.
Молитва людська — це ґотицька вежа,
що виструнена навсторч у блакить,
що захват майстра й біль її мережив, —
над гамором юрби німа мовчить.
Молитва людська є, немов тополя,
на небо дивиться над ланом жит,
струнка, тонка, самітна серед поля,
хитається на вітру та дрижить.
Молитва людська є, немов орел,
над хмари вилетить з землі порога, аж задрижить,
неначе перепел: побачить Вогняне Обличчя Бога.

ГОЛУБ ІЗ ВУСТ БОГОРОДИЦІ

Коли «гречестии пищи из Цариграда» прикрашали вівтар Успенського собору Печерського монастиря, їм «помагая и учася» майбутній уславлений іконописець і ювелір Аліпій (Алімпій). При цьому сталося диво дивнеє: образ Богородиці «сам вообразися» і «просветися паче солнца», а з вуст Богородиці випурхнув білий голуб, облетів увесь храм і зник. Це справило на Аліпія величезне враження: він постригся в монахи і присвятив усього себе служінню Богові й своєму мистецтву.
Про його досягнення можна судити з тих оцінок, які даються йому в житії, вміщеному в Печерському патерику: «ікони писать хитр бе зело». І в служінні Богові Аліпій був так само ревний і невтомний. За смиренство, терпеливість, чистоту, постування, любов і богомисліє та незлобивість серця його було висвячено в священики, тобто ієромонахи, а по смерті канонізовано як преподобного. Завдяки цьому й збереглося та дійшло до нас його ім’я як першого з давньоукраїнських живописців, які закладали основи вітчизняного духовного високого мистецтва.
Аліпій проводив ночі у молитвах і піснеспівах, а всі дні присвячував іконопису — малював образи, робив це натхненно й з великою любов’ю до свого мистецтва. Свої заробітки він ділив на три частини: одну витрачав на все, що потрібно було йому для живопису, іншу роздавав бідним, а третю віддавав на монастир.
Останньою його роботою був образ Богородиці, який він до свята Успіння мав написати для одного замовника. Прийшов замовник по ікону, а вона недописана, іконописець же тяжкохворий, помирає... Коли ж опечалений замовник вийшов, у келію Аліпієву явився якийсь «юноша светел» і за три години дописав ікону. Замовник, який це бачив, побіг до ігумена і розповів про чудо.
На превеликий жаль, із малярської спадщини великого митця збереглося небагато, та й це приписується йому лише з певною мірою вірогідності. До найкращих робіт, за переказами, належали сім ікон доісусного ряду, написаних для домової церкви якоїсь знатної особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не згоріли при пожежі.
Можливо, Аліпій брав участь у художньому оформленні Михайлівського Золотоверхого собору. А ще в Третьяковській галереї в Москві зберігається прекрасна ікона Богоматері XI ст. «Велика Панагія», яка також, знову таки лише вірогідно, приписується Аліпієві. Образ Богородиці сповнений надзвичайно глибокої духовності: покірна Богові Діва усвідомлює свою обраність, своє світове, вселюдське призначення — народити Спасителя...
Похований Аліпій у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври.

БЕЗЦІННА СПАДЩИНА

Живописні образи Бога прийшли на Русь разом із прийняттям християнської віри. У літописі згадується, що візантійська царівна Анна, наречена, а опісля й дружина князя Володимира, привезла із собою ікони, а ще з нею прибули і священики, й іконних справ майстри. Вони робили списки (копії) вже існуючих образів, писали нові ікони. І передавали своє ремесло новонаверненим місцевим учням. Адже в багатьох містах будувалися церкви, і їх необхідно було оздоблювати, прикрашати.
Одним із видатних майстрів іконопису, відомим серед шанувальників давньоруського іконописного мистецтва й донині, був Андрій Рубльов, чернець Троїце-Сергірзого монастиря (жив у кінці XIV — на початку XV ст.). Збереглися відомості про його спільну працю з Феофаном Греком, визнаним візантійським майстром. Проте шедеври, створені Рубльовим, свідчать про його глибоку творчу самобутність.
Робіт Рубльова збереглося небагато, значна частина їх загинула від пожеж та інших негод. Величезний іконостас, виконаний Андрієм Рубльовим у співавторстві з Данилом Чорним для Успенського собору у Володимирі, був через три століття зруйнований за вказівкою Катерини II. Почорнілі дошки ікон припали не до смаку імператриці. Вона звеліла замість них поставити розкішний іконостас у стилі рококо. А старий рубльовський відіслали в маленьке сільце під Шуєю. Щастя, що вже в новітні часи про цей скарб дізналися працівники Третьяковської галереї і вивезли рештки опального іконостаса до себе в Москву.
Кращий твір Рубльова — це, безперечно, «Трійця», яка зберігається нині в Третьяковській галереї.
У роботах давньоруських майстрів з’являються власні, відмінні від візантійських сюжети. Першими суто вітчизняними святими були убієнні братами сини князя Володимира Борис та Гліб. На іконах їх зображують завжди разом — або з мечами в руках, або верхи на конях. Зображували на іконах і рівноапостольних українських святих Ольгу та Володимира.
Релігійне мистецтво перепліталося з реальним життям та його потребами й запитами. В іконах усе частіше знаходять вияв народні уявлення і смаки. Святі, яких зображували на іконах, — уже не абстрактні особи, а покровителі певної справи (землеробів, ремісників і т. д.), молільники за їхні потреби й турботи.

МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ

У всіх християн особливо шануються ікони із зображенням Діви Марії. Для католиків Мадонна (в перекладі з італійської — «моя пані») — прекрасна, горда діва з божественним малятком на руках, яка дарує милість людям.
Православні бачать у Богородиці передусім матір, яка страждає, огортає милосердям, любов’ю і турботою усіх синів і дочок Божих. Своєю заступницею, захисницею і рятівницею Пречисту вважають багато народів, у тому числі й українці. Особливу ж шану їй виявляло українське козацтво. Від часу свого виникнення воно обрало її своєю небесною покровителькою, їй був присвячений головний храм Запорозької Січі...
Існує близько 400 різновидів зображень Пресвятої Богородиці. Але всі їхні сюжети вкладаються в три основні типи композиції: «Богородиця Ніжності», «Богородиця-Провідниця» (Одігітрія), «Богородиця-Оранта».
Композиція «Ніжності» склалася у Візантії XI ст. Це сповнений ніжності образ матері, яка тримає на руках дитя, що притулилося до її щоки. Така знаменита, сповнена високої духовності ікона Володимирської Божої Матері, про яку говорять, що це «найдавніша пісня материнства». Цю ікону, за переказами, написав апостол Лука, її було привезено з Константинополя. Постійним місцем її зберігання був Вишгород — одна з резиденцій київських князів. Відтоді дістала вона назву Вишгородська. У часи княжих усобиць Андрій Боголюбський, син Юрія Довгорукого, без волі батька 1155 р. пішов у Суздаль і, як пише літопис, «взяв він із Вишгорода ікону святої Богородиці, що її допровадили з Пирогощею із Цесарграда в одному кориті... і поставив її в церкві своїй у Володимирі (Суздальському)». Відтоді стала ікона «Володимирською». У 1480 р. ікону було Перевезено до Москви і поміщено в одному із соборів Кремля. Від 1918 р. зберігалася в Третьяковській галереї, а 1993 р. віддана Московському патріархату. Упродовж століть ця ікона вважається національною святинею православних росіян.
В іконах, які називаються «Одігітрія», божественне дитя на руках у матері не торкається до її щоки, дивиться не на її обличчя, а прямо перед собою. Такою є ікона Казанської Божої Матері.

ЗАСТУПНИЦЯ

Оранту часто називають «Знаменням», «Провісницею». Це поясні чи на весь зріст зображення Богородиці з відкритими долонями, піднятими на рівень плечей. На грудях її, як правило, окреслене коло, в яке вписано зображення Божого Сина.
Багато зображень Богородиці є чудотворними. Ці ікони часто носять ім’я місцевості, де вони були явлені людям, де їх знайдено.
Увагу кожного, хто увіходить до Софії Київської, насамперед привертає розміщене в головній апсиді на чистому золотому тлі величезне мозаїчне зображення Марії-Оранти (4,45 м заввишки). Оранта грецькою мовою означає «заступниця». Це один із кількох основних типів Богородичних ікон, у якому Марія зображається лише стоячи, з піднесеними догори руками. Вона молиться до Сина, заступаючись за кожну людину, за присутніх у храмі, за тих, хто мешкає в цьому місті чи селі, за народ, за країну. Марію-Заступницю вважали захисницею Києва, або, як тоді казали, «непорушною стіною».
Образ Оранти ніби відділяється від стіни й виступає в розкритий перед нею простір інтер’єру собору. Оранта панує не тільки в просторі вівтаря, але й в усьому соборі.
Оранта Софійського собору в Києві має деякі спільні риси з аналогічними мозаїками храму Успіння в Нікеї (поч. XI ст.) та собору Хосіос Лукас (того ж часу). Проте це аж ніяк не применшує її оригінальності, самостійного художнього значення.
Образ Оранти — один із найпопулярніших і найпоширеніших у розписах давньоукраїнських храмів. Можливо, ще й тому, що за своєю композицією та духовною суттю він дуже близький до давньослов’янської берегині.

ІКОНОСТАС

У церкві будь-яка людина передовсім звертає свій погляд до ікон. Великі й малі, яскраві, ошатні й прості, нові й потемнілі від часу, вони прикрашають приділи храму й іконостас. Але не в розмірі й прикрасах цінність ікони. Часто виявляється, що зовсім непоказна з виду — найшанованіша. Розташовуються ікони в храмі не просто за бажанням і смаками священика. Тут є визначений порядок.
В іконостасі троє врат. Найбільші — що посередині — називаються Царськими. Через ці врата не дозволяється проходити нікому, крім священиків. Царські врата прикрашаються зображеннями Благовіщення Пресвятої Богородиці й чотирьох євангелістів, подвижників, які написали Євангелія, — Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Над Царськими вратами міститься ікона із зображенням Тайної вечері.
Праворуч від Царських врат завжди розташовується ікона Спасителя, Ліворуч — Богоматері. Праворуч від ікони Спасителя розташовані південні двері, а ліворуч від ікони Богоматері — північні.
Через них найчастіше проходять диякони. На цих бічних дверях зображуються архангели Михаїл та Гавриїл чи протодиякони Стефан та Пилип, первосвященик Аарон та пророк Мойсей.
Далі, за бічними дверима іконостаса, розташовуються ікони особливо шанованих святих. Першою праворуч від південних дверей повинна бути храмова ікона — із зображенням того святого, на честь якого освячений храм.
На верху іконостаса — хрест із зображенням розп’яття. Якщо іконостас складається з декількох ярусів, тоді зазвичай у другому ярусі розміщуються ікони дванадцяти свят, у третьому — ікони апостолів, у четвертому — ікони пророків. Вивершується іконостас завжди хрестом.
Крім іконостаса, ікони розташовують на стінах храму у великих кіотах, тобто спеціальних рамках. Вони встановлюються також на аналоях — високих вузьких столиках із похилою поверхнею.
Особливі ікони, писані на тканині й металі та прикріплені до довгих держалн, носять, як прапори, під час хресних ходів. Вони називаються корогвами.
З давніх-давен українці шанували ікони як витвір мистецтва, наділений божественною благодаттю і силою. Святиням відводилося чільне місце у кожній українській хаті. У дні релігійних свят перед образом засвічували свічки, лампади. Навіть у страшний період нашої історії, коли тоталітарний режим нищив релігію, люди намагалися зберегти святі образи, переховували їх, жертвуючи своїм життям. Нині у відродженій Україні іконі віддається належна шана, і перед святими образами люди відмолюють прощення за діяння минулого...

Микола Петренко
Згадка про розбиті ікони

Позривали ікони, побили,
Потоптали фольгу чобітьми, —
Буде рай без Христової сили,
І той рай тут сотворимо ми!
Мати плакала, друзки збирала
На долівці, в кутку, під столом.
І одну таки дощечку склала:
Божа Мати з пречистим чолом.
Витирала заплакані очі,
Цілувала Дитятко в чоло;
На землі вона раю не xоче,
Хоч би пекла лишень не було!
Слід підборів на ризах не стерся,
Зачорнілися скорбні уста:
На порозі стояв тридцять третій,
Опускалася темінь густа...

ПОЛІТ ДУШІ

Разом із християнством прийшов на Русь і церковний піснеспів. У одному з літописів згадується про «двір доместиків», що розташовувався в Києві за побудованою Володимиром Десятинною церквою. Так давні кияни, напевно, вимовляли грецьке слово «доместик» — керівник церковного хору, або ж, як його ще називають, регент.
Число храмів росло, і сподіватися на заїжджих співаків не можна було. Уже в кінці X ст. в школах, які готували духовенство, обов’язковим предметом був спів. А в середині XII ст., вочевидь, настільки збільшилося число людей, які вміють співати церковні гімни, що один із соборів ухвалив навіть рішення — допускати до співу на криласі лише спеціально підготовлених людей, котрі отримали відповідне посвячення.
У різних частинах Русі, в різних князівствах існували свої спеціальні школи.
Український церковний спів має давню й славетну історію. Протягом тисячоліття українські майстри виробили оригінальні церковні розспіви, в яких захована животрепетна душа співочого українського народу.
Слава українських співців лунала далеко поза межами Вітчизни. Згадаймо, бодай, що переважно з українців формувалися церковні хори й капели при дворах російських імператорів, — у такій капелі свого часу співав великий Григорій Сковорода, хоча й недовго вільнолюбивий філософ зміг витерпіти тамтешню придворну атмосферу...
Зрештою, про знаменитих українських співаків, музикантів і композиторів ми розповімо згодом. А наразі пригадаємо, що й у недавні часи тоталітарного режиму, коли тривали нестерпні гоніння на церкву, великі співаки, такі як росіянин Федір Шаляпін і українець Іван Козловський, попри всі заборони, все одно співали в церковних хорах.
Іван Семенович Козловський навіть зумів підготувати чудову програму різдвяних колядок. Але виступити йому з цією програмою дозволили тільки в Москві. А про те, щоби такий концерт відбувся тоді в Києві, не кажучи вже про менші українські міста, не було навіть мови. Невеликий наклад платівки із цими записами було поширено лише в Росії.

ТВОРЦІ БОЖЕСТВЕННИХ МЕЛОДІЙ

Серед композиторів, у творчості яких визначальне місце посідали твори духовної, релігійної спрямованості, яскраво сяють імена українців Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.
Козацький син Максим Березовський із ранніх літ відзначався музичними здібностями. Музику почав писати під час навчання у Києво-Могилянській академії. Гетьман Кирило Розумовський забрав талановитого юнака до Петербурга у придворну капелу. За вказівкою самої імператриці його відправляють на навчання до Болонської філармонічної академії. Там йому пророкують велике творче майбутнє. Однак у Росії відбулися зміни. Талановитий композитор хоч і одержав призначення капельмейстера придворної капели, проте з дуже мізерною платнею. У приниженні й злиднях Березовський напружено працює, створює один за одним блискучі за своєю красою і виразністю духовні концерти «Не отвержи мене», «Вірую», «Отче наш» та інші...
За тяжких трагічних обставин композитор пішов з життя. А його велична музика нині переживає немов нове народження.
Близьким до Березовського по духу й творчому спрямуванню був Дмитро Бортнянський.
Народився майбутній композитор у гетьманській столиці Глухові. У семилітньому віці обдарованого хлопчика з надзвичайно красивим голосом взяли до придворної хорової капели Петербурга, де він вивчав не тільки музичні твори, але й теорію музики під керівництвом італійського композитора Б. Галуппі. У 1769—1779 рр. Дмитро Бортнянський продовжив музичну освіту в Італії, де й написав свої перші оперні твори, які прозвучали у Венеції та Мод єні. Італійці захоплено вітали твори юного Дмитра Бортнянського — опери «Клеонт» (1776), «Алкід» (1778) та «Квінт Фабій» (1779).
Після повернення до Петербурга його призначають придворним капельмейстером, а в 1796 р. — директором придворної капели, у якій співали лише українці. За Д. Бортнянського художній рівень капели став надзвичайно високим. Композитор створює у цей період низку духовних та світських інструментальних і вокальних творів церковного характеру, яких він написав понад 100. Водночас Дмитро Бортнянський був одним із перших симфоністів у Східній Європі, творцем інструментальних ансамблів, автором прекрасних романсів, талановитим майстром оперного мистецтва, високоосвіченим музикантом, що виховав багато обдарованих учнів.

ПОКЛИК ДЗВОНІВ

Багато віків лунають, пливуть над нашою землею голоси церковних дзвонів. Наші вітчизняні дзвонарі досягли найвищої майстерності у своєму мистецтві.
Поряд із кожною церквою височіє дзвіниця. Дзвони в житті церкви — найнеобхідніша річ. Вони скликають віруючих до богослужіння, а присутнім у храмі сповіщають час здійснення особливо важливих частин богослужіння.
У давні часи вічовий дзвін скликав киян на віче — народні збори. Сполошним чи кличним дзвоном піднімали люд у випадку пожежі чи нашестя ворогів. Удари дзвона вказували дорогу подорожнім, які заблукали в негоду чи в темряві. Урочистим передзвоном зустрічали повернення, вступ до міста воїнів-переможців.
Перед підняттям дзвона на дзвіницю його неодмінно освячують за особливим чином.
Є у фільмі А. Тарковського «Андрій Рубльов» такі кадри: ридає від щастя отрок Бориско, якому інтуїтивно, силою таланту вдалося створити дзвін прекрасного і потужного звучання. Не лише в ті давні часи, але й тепер лиття дзвонів — справа складна, яка вимагає не лише величезної праці, але й знання властивостей металів, секретів їхніх сплавів. І, безперечно, високої майстерності; адже створення, лиття дзвонів — це справжнє високе мистецтво.
На Русі церковні дзвони з’явилися майже одночасно з прийняттям християнства, в кінці X ст. Але прийшли вони не з Греції, як віра, а із Західної Європи. На це вказує, зокрема, те, що в російській мові «колокол» походить від німецького «ґльоке».
Історія знає багато дзвонів, які дивують людей упродовж століть своїм прекрасним звучанням, високохудожнім литвом, філігранною витонченістю оздоблення, творчою фантазією майстрів цього високого мистецтва.

Юрій Федькович
Дзвони

Дам! Дам! — кажуть дзвони —
Дам вам, діти, благодать!
Лиш в дім Божий на поклони
Зчаста, згуста прибігать!
Дам! Дам, якщо у Бога
Щиро будеш ти молить,
Тебе вкрию від тривоги,
Як в раю ти будеш жить!
Дам! Дам тобі просвіту!
Дам охоту до наук!
О, лиш слухайте нас, діти,
І сходіться на наш гук!

БЛАГОВІСТ, ПЕРЕДЗВІН, ПЕРЕБІР...

Вслухаємося, як гарно звучать дзвони — і кожного разу по-різному. «То весело, то сумно», — скаже людина, яка не розуміється в цій справі.
Але церковний дзвін просто так не дзвонить. У кожному випадку в нього свої чітко визначені мета й призначення. їх звучання завжди строго впорядковане й регламентоване.
Офіційно звучання церковних дзвонів поділяється на два основних види: благовіст і дзвоніння.
Благовіст — це розмірені удари в один великий дзвін. Спочатку робляться три повільні, протяжні удари, а вже потім, коли вони відгудуть, починаються розмірені удари, Якщо у великому храмі чи монастирі є кілька великих дзвонів, то кожен із них «співає» у свою визначену йому чергу: серед них є святковий, недільний, буденний.
Добру, благу вість про початок богослужіння несе благовіст під час хресного ходу на Великдень. А потім його удари змінюються передзвоном інших дзвонів.
Власне до дзвону належить дзвоніння в усі дзвони, передзвін та перебір, коли почергово дзвонять у декілька дзвонів у певній послідовності.
Дзвонінням в усі дзвони тричі, з невеликими паузами, зустрічають до богослужіння його літургії архієрея та проводжають його. Так дзвонять весь перший день Різдва, а також на Великдень, храмові свята і в неділю.
Повільний передзвін — по одному удару в кожний із дзвонів, починаючи з найбільшого, потужного і до найменшого — високого звучання. Такий передзвін здійснюється лише двічі на рік: у Страсну П’ятницю та у Велику Суботу.
Перебором називається похоронний, погребальний дзвін, який виражає скорботу за померлим. Тут також звучать удари дзвонів по черзі, тільки у зворотному порядку — від малого до великого, від високого звуку до «басу». А потім звучать усі дзвони одночасно. Цей дзвін символізує зростання людини в житті від народження до зрілості. А одночасний удар дзвонів означає припинення земного життя.
Існує ще «красне» дзвоніння — в усі дзвони. Він звучить у всі церковні свята, під
час урочистих і радісних подій церковного життя із дзвіниць кафедральних соборів, у лаврах, монастирях, і здійснюють його одразу декілька, часом до п’яти, дзвонарів.
Сполошним, або кличним, дзвоном — безперервними ударами у великий дзвін — і донині подекуди сповіщають людям про якесь лихо — пожежу, повінь. Кличним дзвоном скликають і на громадські зібрання, як у давнину на народне віче.
Ось така багата мова у дзвонів.

Григорій Чупринка
Великодні дзвони

В небі, в зоряній безодні
Тонуть дзвони великодні,
Тонуть, тонуть, ніби сон,
Б’ються, дзвонять тон у тон;
З ними думка в небо лине,
З ними никне, з ними гине
Тьма заслон.
Гаснуть зорі. Знову світло.
Все радіє, все розквітло.
Зникла сила перепон.
Вся земля — святий амвон!
Сяйвом душі всі облиті,
І немає їм на світі
Заборон.

ЛЮДИ У СВЯЩЕННІЙ ОДЕЖІ

Ще не так давно вважали в нашому «безбожному" суспільстві: якщо в рясі — значить, піп. Знали також, що є попи головніші і нижчі чином. І лише віруючі та вчені-релігієзнавці розумілися на церковній ієрархії, на своєрідному її «табелі про ранги». Ці ієрархічні «сходини» існують, як і в інших конфесіях, у православ’ї багато століть. За прикладом старозавітної церкви, де були первосвященик, священики, левіти, святі апостоли встановили і в новозавітній християнській церкві три ступені священства: єпископи, пресвітери (тобто священики) та диякони. Усі вони називаються священнослужителями і мають право здійснювати богослужіння, навчати людей християнської віри й благочестя та управляти церковними справами.
Єпископи становлять вищий чин у церкві. Вони також називаються архієреями, тобто керівниками ієреїв (священиків). Вони мають повноваження й право здійснювати всі таїнства і всі церковні служби. Це означає, що їм належить право не лише здійснювати звичайне богослужіння, але й висвячувати в священнослужителі, а також освячувати миро, чого не дано звичайним священикам. За ступенем священства всі єпископи рівні між собою, але старших і найбільш заслужених називають архієпископами. Столичні ж єпископи, за грецькою назвою столиці «метрополія», називаються митрополитами. Єпископи ж стародавніх столиць — Єрусалима, Константинополя, Александрії, глава Антіохійської церкви, а з XVI ст. Російської православної церкви — називаються патріархами. Патріархи одночасно є главами церков на певних територіях.
На допомогу єпископові іноді дається інший єпископ, який у такому разі називається вікарієм, тобто намісником.
Священики — грецькою мовою ієреї, або пресвітери, становлять другий священний чин після єпископів. Вони можуть здійснювати усі таїнства й церковні служби, окрім тих, які належиться вести лише єпископам.
Християнська громада, котра підпорядкована віданню одного священика, називається парафією.
Найдостойнішим і заслуженим священикам дається звання протоієрея, тобто відзначається їхня першість серед священиків. А вже старшому серед них — протопресвітера. Якщо священик однозначно ще й монах, то його називають ієромонах, тобто «священномонах». Ієромонахам, коли їх призначають настоятелями монастирів, а іноді незалежно від цього, дається звання ігумена або ще вище звання архімандрита. Саме з архімандритів найдостойніші обираються в єпископи. Так що на найвищому ступені ієрархії можуть бути лише ті, хто свого часу постригся в монахи.
Третій, нижчий священний чин — диякони (у перекладі з грецької — служителі). Диякони служать єпископові чи священикові під час богослужіння чи здійснення таїнств, але самі здійснювати їх не можуть. Деякі диякони удостоюються звання протодиякона, тобто першодиякона. Монах, котрий одержав сан диякона, називається ієродияконом, а старший диякон — архідияконом.
Крім трьох священних чинів, у церкві існують ще нижчі службові посади церковнослужителів. Це іподиякони, псаломники (дячки) та паламарі. Іподиякони беруть участь лише в архієрейському служінні. Вони одягають архієрея, тримають світильники й подають їх архієреєві для благословення ними молільників. Обов’язок псаломника — стежити за чином служби, читати й співати під час богослужіння на криласі, а «також при здійсненні священиком духовних треб у домі прихожан.
Паламарі скликають народ на молитву дзвонами, запалюють свічки в храмі, подають кадило, допомагають псаломникам.
Для богослужіння священнослужителі одягаються в особливу священну одіж. На грудях священик носить хрест, а єпископ, окрім хреста, носить ще й панагію — невеликий овальний образ Спасителя чи Богоматері, прикрашений кольоровими, нерідко коштовними каменями.

8
9
10
11
12
Облачення священика: 1. Хрест. 2. Камилавка. 3. Ску фія. 4. Нагородний золотий хрест. 5. Фелон (риза). 6. Єпитрахиль. 7. Підризник. 8. Набедреник. 9, 11. Поручі. 10. Пояс. 12. Палиця
434

11 12 13
•Облачення єпископа: 1. Трикирій. 2. Хрест. 3. Митра. 14. Панагія. 5. Дикирій. 6. Рипіди. 7. Поручі. 8. Сакос ‘(під сакосом єпитрахиль та підризник). 9. Посох. 10. Палиця. 11. Архієрейська мантія. 12. Орлець. 13. Малий омофор

УГОДНИКИ БОЖІ

На багатьох іконах зображені, у багатьох молитвах поминаються святі люди, або угодники Божі. В різні часи останніх двох тисячоліть вони жили на землі. Церква береже пам’ять про їхні угодні Богові справи і вчинки. Часто люди звертаються до них, просячи про заступництво й допомогу.
Святість свою вони здобули за різні свої звершення, і тому їх також називають по-різному. Ось як це пояснює Церква.
Пророки жили до пришестя Ісуса Христа на землю. За натхненням Святого Духа вони передрікали майбутнє пророцтвами, говорили про майбутню з’яву Спасителя, про події земної історії.

Апостоли (посланці) — найближчі учні Ісуса Христа, з якими під час земного свого життя Він ділив хліб і випробування, навчав їх нової віри і посилав до людей зі словами благовістя. Коли ж Господь вознісся і на них зійшов Святий Дух, пішли вони в різні країни, проповідуючи, поширюючи християнство. Двох апостолів — Петра й Павла — називають первоверховними, оскільки вони більше від інших потрудилися в проповіді Христової віри. Чотири апостоли — Матвій, Марко, Лука та Іоанн Богослов, — котрі написали Євангелія, — називаються євангелістами.
Окрім дванадцяти апостолів, найближчих учнів Христа, називаються апостолами ще 70 учнів Господа.
Інші святі, які так само після апостолів, як і вони, поширювали віру словом і власним прикладом, називаються рівноапостольними. Такими були Марія Магдалина, київські княгиня Ольга та князь Володимир, просвітителька Грузії Ніна та ін.

Мученики — це ті християни, яким випала доля зазнати жорстоких страждань чи й прийняти смерть за віру. Першими, хто постраждав за Ісуса Христа, були архідиякон Степан та свята Текля. їх називають первомучениками. Якщо ж ті, хто загинув за святу віру, зазнали особливо тяжких страждань, їх іменують великомучениками.

Святителі — єпископи чи архієреї, які догодили Богові своїм праведним життям. Як, наприклад, святий Микола Чудотворець. Священиків, які прийняли смерть за Христа, називають священномучениками.
Святителі Василій Великий, Григорій Богослов та Іоанн Златоуст — це вселенські
вчителі, тобто учителі всієї християнської Церкви.
Праведні люди, які віддалилися від мирського життя і ніколи не перебували в шлюбі, живуть у пості й молитві пустельниками чи в монастирях, називаються преподобними.

Безсребреники служили ближнім без будь-яких винагород, наприклад лікуванням. Так чинили Кузьма й Дем’ян, великомученик і цілитель Пантелеймон.

Праведники, живучи, як і всі «мирські» люди, мали сім’ї, вели благочинне, вгодне Богові життя. Першими праведниками на землі були праотці — родоначальники людського роду — Адам, Ной, Авраам...

ВЕРШНИК НА БІЛОМУ КОНІ

Багатьох святих вшановують православні християни. Але в кожній країні, де є самостійна помісна православна церква, є і свої особливо шановні й улюблені святі. Це можуть бути як загальнохристиянські подвижники, так і канонізовані лише національною церквою.

Здавна особливо тепло, навіть якось породинному, сприймається в Україні Георгій (Юрій) Побідоносець — світлий образ безстрашного юнака-воїна на білому коні, що списом вражає змія.
У цьому образі тісно переплелися релігія і фольклор, Християнська історія і народний вимисел. Юнак здолав страшного змія, який щодня вимагав собі в жертву по юній дівчині. Чому ж відважного героя вважають великомучеником? Відповіді на це в казці про звитяжну боротьбу зі страшним змієм не знаходимо. Проте, згідно з візантійською релігійною символікою, відомо, що змій — це диявол, білий кінь — знак непорочності, перемоги, а червоний плащ, у котрий традиційно вдягнутий Юрій-Георгій, — символ мучеництва за віру.
Справа в тому, що в цьому образі мовби поєдналися два. Був ще один Георгій, про якого не так широко відомо. Він жив у III ст. в Римі й служив при дворі імператора Діоклетіана, запеклого гонителя християн. Молодий красень і богатир Георгій був головним охоронцем імператора. Уже в двадцять років відважний юнак відзначився в багатьох битвах і став талановитим воєначальником.
Родом Георгій був із Сирії (за іншою версією — з Вірменії), виховувався в сім’ї, яка таємно сповідувала християнство. У той час навіть при дворі імператора, лютого ворога християн, уже було чимало людей, які співчували новій вірі.
Георгій прийняв хрещення, будучи вже дорослою людиною. Він не схотів жити подвійним життям. Одного разу на черговій імператорській раді з юнацькою безстрашністю він прямо і чесно заявив, що сповідує християнську віру. Страшним був гнів тирана. Молодого героя катували, спокушали чинами, кар’єрою, якщо він зречеться Христа. Але юнак був непохитний. Він прийняв усі муки і був страчений. Церква канонізувала Георгія, назвавши його великомучеником. До речі, в легендах про нього говориться і про те, що він справді врятував дівчину від смерті. Це й могло послужити підставою для фольклорної лінії в його життєписі.
Культ святого Георгія утвердився в Україні-Русі вже в XI ст., за князя Ярослава Мудрого. Наші предки вважали Юрія-Георгія героєм-напівбогом, який утверджував і захищав «віру хрещену».
У кожному році відзначаються два однойменні свята Юрія-Георгія. Перший, або весняний Юрій (6.V), збігається з пробудженням природи. У цей день Юрій шанується як покровитель хліборобства й скотарства, він ніби відмикає весні ворота. З цим святом пов’язано багато хліборобських і пастуших обрядів. Особливо багато їх збереглося в Карпатах, де традиційно розвивалося вівчарство. Із «зимовим» Юрієм (Георгієм Побідоносцем), який відзначається 26 листопада, не пов’язано особливих обрядів. Однак саме у Юріїв день колись селяни могли полишати свого поміщика. Ось такий незвичайний святий Юрій-Георгій Побідоносець.

БЛАГОВІРНИЙ КНЯЗЬ ОЛЕКСАНДР

Один із найвідоміших і найшанованіших святих, канонізованих православною церквою, є Святий Благовірний великий князь Володимирський (1219—1263), другий син великого князя Київського, Володимирського і всієї Русі Ярослава Всеволодовича і Феодосії.
Його молоді роки припали на тяжкі й нещасливі часи, коли землі руські зазнали нашестя орд Батия. А тут ще з півночі наповзають на знесилену й сплюндровану Русь тевтонські рицарі, шведи, норвежці, зачувши легку поживу.
Коли король шведський пішов війною проти Новгорода, князь Олександр не злякався. Помолившись Богу, попросивши його святої допомоги, Олександр сказав своїм воїнам: — Нас мало, а ворог сильний, але Бог не з сильними, а з тими, за ким правда.
15 липня 1240 року у жорстокій битві ворог був переможений. Після цієї події Олександра стали називати Невським.
Потім було «Льодове побоїще», славна перемога над німецькими рицарями на Чудському озері. А коли Орда готувала велике військо проти Росії, великий князь сам поїхав до хана, щоб умовити його не здійснювати свого наміру. Господь благословив Невського на цей вчинок, і земля Руська була врятована.
Мощі св. Олександра Невського були відкриті через 117 років після його смерті, а слава про чудеса і зцілення біля його гробниці поширилась по всьому краю. До лику святих благовірний князь був зарахований на Соборі за Івана Грозного у 1547 році.

МОНАХИ ТА ВІДЛЮДНИКИ

Часом зустрічаємо ми людей у чорних рясах, неметушливих, ніби глибоко занурених у себе, образ життя яких багатьом мирянам здається дивним і незрозумілим. Ну як це — відмовитися від усього? Від телебачення, від смачної їжі й питва, від можливостей гарно порозважатися?.. А тут людина сама, з власної волі, відмовляється від усього, що дехто вважає сенсом життя. І стає монахом.
Але великими були спокуси мирського життя, і не кожному вдавалося їх перемогти. Тоді подвижники почали віддалятися від мирських суєт у гори, ліси, печери, пустелі. І там вели самотнє, відлюдницьке життя. Їх так і називали — відлюдниками чи самітниками, пустельниками.
Так починалося монашество (від грецького «монах» — самітний, одинокий), тобто віддалений від мирських спокус спосіб життя. За аскетичний спосіб життя і скромний одяг монахів називають також ченцями й черницями.
Зародилося чернецтво в Єгипті. Засновником і батьком його вважається святий відлюдник Антоній Великий (252—356 рр.). Він зачинатель відлюдницького монашества. Кожен монах жив окремо в хижці чи печері, віддаючись молитві й посту. Але всі вони перебували під керівництвом одного наставника — авви (отця).
Поступово склався й інший вид монашеського життя, коли декілька подвижників збиралися в одну громаду. Такі громади називалися монастирями. Якщо ж у монастирі жило 100 й більше монахів, він називався лаврою. Авви відлюдників стали ігуменами монастирів, або архімандритами. Зазвичай з архімандритів вибирали єпископів. Кожний монастир має свій розпорядок життя, свої непорушні правила, так званий монастирський статут.
Виконуючи належні за статутом різні роботи й накази, чернець тим самим здійснює послушенство.
Віддавна існують монастирі не лише чоловічі, а й жіночі. Вони теж підлягають своїм суворим статутам.
Люди, які вирішили присвятити себе Богові, піддаються суворим випробуванням на здатність стати монахом — проходять спокушання. І лише після цього дають безповоротні обітниці.
Власне ж чернецтво складається з двох ступенів: малої схими й великої схими. Приймаючи малу схиму, послушник дає обітницю чернецтва й отримує нове ім’я, ніби відрізаючи себе таким чином від минулого життя. Монахи, які приймають велику схиму, дають ще більш суворі обітниці. їм іще раз змінюють ім’я. Таких монахів, які прийняли велику схиму, називають схимниками.

ПОДВИЖНИКИ ПЕЧЕРСЬКІ

Найвизначнішими утверджувачами чернечого, монастирського життя в Україні-Русі стали засновники Києво-Печерської лаври Антоній і Феод осій. Першим почав копати печеру під Києвом із релігійних міркувань священик княжої церкви Спаса на Берестові Іларіон — той самий, що згодом став першим вітчизняним митрополитом Київським (1051), автор «Слова про закон і благодать». У печері, яку він залишив, оселився молодий чернець Антоній, родом з Любеча, котрий одержав постриг на Афоні. До нього приєднався ще один священик, на ім’я Никон, у подальшому літописець, ігумен, впливовий релігійний діяч. За ним з’явився третій сподвижник — Феодосій.
Про історію монастиря та його засновників оповідається в літописі та Києво-Печерському патерику — збірнику творів, сформованому в першій третині XIII ст.
Суворий подвиг чернецтва, звершений преподобним Феодосієм, відображено в житті цього святого, яке, як вважається, склав Нестор, печерський літописець.

М. Костомаров
З біографічного нарису «Преподобний Феодосій Печерський»

...Він прочув про Антонія, вирушив до нього і просив прийняти до себе.
«Чадо, — сказав Антоній, — печера місце скорботне й тісне, ти ж молодий: я гадаю, не витерпиш скорботи в цьому місці».
«Чесний отче, — відповів Феодосій, — ти все прозираєш розумом своїм, ти знаєш, що Бог привів мене до святості твоєї. Усе, що велиш, буду творити». «Чадо, — сказав Антоній, — благословенний Бог, що укріпив тебе на такий намір. Перебувай тут». Він наказав Никонові постригти Феодосія. Те було за князя Ярослава.
...Мало-помалу кількість пустельників збільшувалася. Один молодик, син боярина, приходив слухати повчання пустельників... Никон постриг його... під ім’ям Варлаама.
...Варлаам побудував над печерою церкву і був ігуменом після того, як Никон пішов з Києва у Тму-таракань. З того часу тут покладений був початок монастирського житія. Невдовзі Варлаама, за бажанням князя, перевели ігуменом у монастир св. Дмитрія у Києві а замість нього, за благословенням Антонія, братія обрала ігуменом Феодосія.
Досі всі печерники жили в тісноті, надзвичайно вбого, харчувалися хлібом і водою, дозволяючи собі сочиво по суботах і недільних днях, але часто замість сочива, через нестачу, вдовольнялися вареним зіллям. Феодосій переважав усіх своїми подвигами, оскільки він мав дуже міцну статуру. Він усім слугував, носив воду, тягав дрова: всі жили з ручних виробів і на вторговані гроші купували собі борошно; кожен повинен був змолоти свою частку; коли інші, стомившись, відпочивали, Феодосій молов за них. Літніми ночами він виходив з печери, оголював до пояса своє тіло, плів вовну на копитця (панчохи) і клобуки (шапочки), які потім продавав для свого прохарчування, а сам під час праці співав псалми, між тим, як мошки й комарі кусали його до крові. Першим приходив він до церкви на богослужіння, останнім ішов із церкви і протягом усього богослужіння простоював на одному місці, не зрушуючи ні на крок. Таке подвижництво і смирення викликали до нього повагу й прославили його.
Феодосій, зробившись ігуменом, виявив у значній мірі талант організатора і керівника. Зовнішні знаки влади не лише не зваблювали його, але й були йому відразливими; зате він умів владарювати насправжки, як ніхто, і своїм моральним впливом тримав монастир у беззаперечній покорі. Він відшукав зручне для побудови церкви місце, неподалік од печери, і за короткий час побудував там другу церкву в ім’я пресв. Богородиці, вибудував побіля неї келії, переселився туди з братією з печер і послав одного з братії до Єфрема-скопця в Константинополь з проханням прислати для новоствореного монастиря статут. Єфрем-скопець, колишній постриженик печерський, прислав Феодосію статут Студійського монастиря в Константинополі, який славився як святістю своїх подвижників, так і ревністю їхньою до православ’я в часи іконоборчества. Цей статут і послугував на багато віків статутом Печерського монастиря.
Феодосій був дуже суворий, вимагав від братії точного виконання статуту, постійно наглядав, щоб
братія не полегшувала собі чернечих подвигів. Він ночами обходив келії, нерідко підслуховував біля дверей, і якщо чув, що ченці розмовляють між собою, то вдаряв палицею у двері. Нікому не дозволяв він мати ніякої власності, й якщо знаходив щось подібне в келії ченця, то кидав у вогонь. Ніхто з братії не смів нічого з’їсти, опріч того, що пропонувалося на трапезі. Головне, чого вимагав він, — це безмежний послух волі ігумена, послух без будь-якого роздуму. Він ставився вище посту, вище всяких подвигів виснаження плоті, вище молитв. Будь-яке переінакшення наказу ігумена оголошувалося гріхом. Одного разу келар запропонував братії на трапезі хліби, які ігумен велів запропонувати попереднього дня, келар припустився цієї зміни тому, що попереднього дня в монастирі були вже інші хліби. Феодосій наказав запропоновані не в зазначений день хліби кинути у воду, а келаря піддав епітимії. Братія була привчена до найсуворішого буквального виконання волі ігумена: одного разу воротар не впустив до монастиря князя Ізяслава, тому що цей князь приїхав у такий час, коли Феодосій заборонив воротареві пускати сторонніх до монастирської огорожі. Вимагаючи від братії суворого бідацького й пісного життя, він сам показував іншим приклад: їв звичайно самий житній хліб, варену зеленину без олії і пив саму воду; у велику чотири-десятницю, від пущення до п’ятниці вербного тижня, зачинявся в тісній печері, завжди носив на тілі власяницю, а поверх власяниці благеньку свитку і, окрім рук, ніколи не мив свого тіла.
Вимагаючи від своїх монахів суворого віддалення від світу, який уявлявся гніздилищем усіх зол, Феодосій стикався з мирськими людьми справами християнської любові: він влаштував поблизу монастиря двір для калік, сліпих, кривих і давав на них десяту частину монастирських доходів, а по суботах надсилав хліби до тюрем. Хоча до монастиря надходили безперервно приношення, але Феодосій не накопичував багатств, витрачав їх на добро іншим, і нерідко бували дні, коли монастир раптово опинявся у великій скруті. Феодосій у цьому відношенні віддавався на волю Божу, і часто на виправдання такої надії несподівані приношення виручали братію. До Феодосія зверталися мирські люди з проханнями про заступництво перед князями і суддями, і він допомагав їм своїм клопотанням, оскільки князі і судді поважали голос Феодосія, вважаючи його праведником.

ПРАВЕДНИЙ АГАПІТ

Першим відомим лікарем, ім’я якого зафіксували писемні джерела, був святий Агапіт Печерський — засновник, як вважають, терапевтичної школи в Україні. У «Києво-Печерському патерику» читаємо, що він без виклику йшов до недужих — внутрішнє чуття вело його туди, де потребували допомоги. Агапіт ніколи не брав від хворого — чи то був князь, чи жебрак — винагороди за свою працю.
Прийшов Агапіт до монастиря одним із перших і прийняв постриг від Антонія, зцілював молитвою і зіллям різні хвороби. А ще відомо, що він читав твори Гіппократа і Галена грецькою мовою.
Оскільки після смерті Агапіта причислили до лику святих праведників, то про нього та його діяння досить повно розповідається у вже згаданому «Києво-Печерському патерику». Викликають інтерес його стосунки із князівським лікарем, прозваним Вірменином. Якось той одному зі своїх пацієнтів напророчив швидку смерть. Але коли хворого принесли в Печерський монастир до Агапіта, то цілитель вилікував його настоями із трав і коренів «і здрав сотвори его».
Ще один факт. Важкохворий Чернігівський князь Володимир Мономах призвав до себе Вірменина. Але той не зміг зарадити хворому князеві. Відчуваючи близьку смерть, Володимир посилає за Агапітом. Вислухавши гінця, цілитель із Печерського монастиря одразу поставив діагноз і передав князю зілля. Випивши ліки, князь одужав і встав зі смертного одра.
Після цього Володимир Мономах їде до Києва, щоб віддячити Агапітові й подарувати один зі своїх маєтків. Почувши про це, лікар сховався у печерах, відмовляючись від винагороди. Принесені ж дари велів роздати жебракам.
А ще йдеться в Патерику про те, що коли занедужав сам Агапіт, то прийшов до нього Вірменин. І відбулася в них бесіда про мистецтво зцілення. Узяв Вірменин руку хворого Агапіта і сказав, що смерть наступить на третій день. На це Агапіт відповів: «Се ли єсть твоего врачевства разум — смерть ми поведаєши, а помощи ми не можеши?» Себто поставити діагноз — лише частина справи; до зцілення — ось до чого треба прагнути. А далі Агапіт каже, що помре він не на третій день, а на третій місяць, що й справді сталося дев’ятсот років тому.
Похований Агапіт Печерський у Ближніх печерах, де й лікував людей.

ТІ, ЩО ВІДРЕКЛИСЯ ВІД СВІТУ

У чернецтво йдуть люди найрізноманітніші. Є серед них і такі, що виросли в сім’ях фанатично віруючих, посвячені, так би мовити, Богові з дитинства. Але більшість робить свій вибір свідомо, розуміючи всю серйозність і безповоротність такого рішення. І тут уже не має значення ні соціальний стан, ні рівень освіченості.
Герой оповідання Льва Толстого «Отець Сергій» — князь, блискучий гвардійський офіцер, красень і улюбленець долі, пішов у монастир, розчарувавшись у фальшивому «вищому світі». Стала черницею, але вже не в літературному творі, а в житті, улюблена сестра Льва Толстого Марія Миколаївна. Це до неї він прямував, пішовши з Ясної Поляни незадовго до кончини.
Ще в кінці XI ст. дочка великого князя Всеволода Анна постриглася в черниці. Живучи в монастирі, побудованому її батьком, вона заснувала в ньому училище для дівчат, сама навчала їх грамоти, співу, шиття.
У монастирях зародився живопис. Навчені спочатку приїжджими грецькими майстрами, вітчизняні іконописці досягли у своєму ремеслі таких мистецьких висот, що їхніми творами й донині захоплюється весь світ. І література корені свої має в монастирських келіях, де монахи трудилися над літописами. Літописця Нестора можна вважати одним із перших зачинателів давньоукраїнської літератури й історії. Видатний духовний письменник і релігійний діяч XVII ст. Петро Могила, виходець із знатної родини молдавських господарів, людина високоосвічена, яка навчалася в європейських університетах, також у розквіті сил обрав чернече життя: спочатку постригся в ченці у Києво-Печерській лаврі, а згодом став її архімандритом, ще через деякий час — митрополитом Київським і Галицьким. Він вступив «старшим братом» до Київського братства і став фактичним фундаментом Києво-Могилянської колегії (згодом академії) — першого вищого навчального закладу такого масштабу на Сході Європи, в якому виховувалося багато видатних людей не лише з України, а й з Росії та ряду європейських країн.
Монахи були першими пильними спостерігачами «тверді небесної», стежили за рухом планет, вирахували час місячних і сонячних затемнень. Мандруючи в різні краї до святих місць, вони стали першими географами. І для простого люду монастирі були опорою. За їх міцними стінами довколишні мешканці переховувалися в дні ворожих нашесть. Сюди приходили за підтримкою і порадою зі своїми бідами. Із монастирів часто посилали милостиню бідуючим у голодні роки, ув’язненим.

Дмитро Лихачов
Із інтерв’ю «Від покаяння до дії»

У нас побутує уявлення, нібито монастирі були розплідниками мракобісся. Але хто ж переписував книжки? Хто запроваджував нові системи господарювання? Хто виводив нові сорти плодів? Проблемами генетики й селекції займалися в монастирях ще в Давній Русі! Адже було відомо близько трьохсот сортів яблук! Я вже не кажу про естетику — естетику церковного співу, естетику церковного слова, живопису, архітектури, якою ми нині захоплюємося і яка завжди була на високому рівні. На все це не можна заплющувати очі.

ПОДВИЖНИКИ

Із давніх часів на Русі шанували людей, які брали на себе один із подвигів християнського життя — так зване юродство заради Христа. Мета, яку ставили перед собою юродиві, — це прагнення побороти в собі корінь усіх гріхів — гординю. Часто під виглядом міських «дурників» — юродивих — виступали непересічні люди, які представляли себе світові начеб позбавленими розуму. Абияк прикриті веретищем, живучи з милостині, вони терпіли глузування, холод і голод.
Але було в юродивих одне неписане право — говорити людям, у тому числі й владним, в очі гірку, часом неприємну правду, про яку навіть натякнути не насміялися б «нормальний» підданець. Часом правда ця звучала в образній формі, а частіше у формі відкритого докору чи й звинувачення. І ці чесні, відкриті слова впливали на тих, хто їх чув, дужче, ніж якісь проповіді й настанови.
Упродовж століть зберігає народна пам’ять спогади про «псковського чудотворця» юродивого Ніколу на прізвисько Салос. Жив він у часи Івана Грозного. Розгнівавшись на волелюбних псковитян, цар зібрав військо і рушив на місто. Рятуючи Псков од гніву царського, намісник Пскова князь Юрій Токмашов звелів, щоб у всіх церквах дзвонили благовісти, щоб псковитяни, жінки й діти, впали на коліна, зустрічаючи царя хлібом-сіллю. А на вулицях перед домами виставили вони столи із щедрими наїдками.
Коли царське військо ввійшло до міста, Школа під захистом свого юродства сів, як роблять діти, на паличку верхи й «під’їхав» до грізного царя:
— Іванушко, Іванушко, поїж хліба-солі, а не християнської крові!
Цар наказав схопити блаженного, але той зник. А вранці пішов цар у келію до самого Ніколи Салоса, котрий не побоявся картати царя. Як твердять, Салос запропонував у дарунок цареві шматок сирого м’яса.
— Я християнин і не їм м’яса у Великий піст, — відповів Іван.
— Ти робиш гірше: живишся плоттю й кров’ю людей, забуваючи не лише піст, а й Бога, — сказав блаженний і напророкував цареві таких лих, що той не гаючись залишив місто.
У Петербурзі в середині XVIII ст. народилася відома й донині свята Ксенія Петербурзька. їй було 26 років, коли вона стала вдовою. Вона роздала гроші й майно бідним, а сама пішла блукати вулицями міста. Невдовзі стало відомо, що в неї дар ясновидіння. І милостиню вона брала не від кожного, а лише від добрих і співчутливих, та й те здебільшого роздавала жебракам. Ксенію було визнано святою. Адже устами юродивих говорить душа народу. Це була начеб особлива форма соціального протесту. Вважалося, що люди, які взяли на себе подвиг юродства Христа ради, відзначені печаттю Господа як люди Божі, що ці подвижники вище найбільших подвижників чернецтва.
Яскравий образ такого юродивого створив у драмі «Борис Годунов» російський письменник Олександр Пушкін. Юродивий просив царя Бориса захистити його від дітей, які відібрали в нього копієчку: «Звели їх зарізати, як зарізав ти маленького царевича!» А коли цар просить юродивого молитися за нього, то у відповідь одержує: «Ні, ні! Не можна молитися за царя Ірода — Богородиця не велить».

УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я У XX — НА ПОЧАТКУ XXI СТ.

Бурхливе XX ст. виявилося багатим на події в релігійному житті України. Після перевороту 1917 р. в українському православ’ї утворилося три течії: автономісти, автокефалісти та обновленці. Автономісти виступали за дотримання традиційного православ’я, за автономію при збереженні канонічного зв’язку з відносною в листопаді 1917 р. Московською патріархією. Автокефалісти добивалися створення незалежної (автокефальної) української церкви. Обновленці представляли течію прибічників співробітництва з радянською владою.
На Всеукраїнському соборі в січні та червні—липні 1918 р. автономісти отримали цілковиту перемогу.
Всеросійський собор у вересні 1918 р. надав Українській церкві широку автономію, зазначивши, що її православні єпархії залишаються частиною єдиної Руської церкви. Автономія Української церкви була підтверджена патріархом Тихоном, і в 1922 р. Тихон же 1 ввів з метою зміцнення церковної влади посаду екзарха України і призначив на неї в липні 1921 р. архієпископа Ґродненського Михаїла.
У 1925 р. Михайла було заарештовано й заслано, однак невдовзі відпущено. Після його смерті (1929 р.) собори українських єпископів до 1990 р. не збиралися. Другим екзархом був призначений 1934 р. митрополит Харківський Костянтин. У 1937 р. і його було заарештовано. До 1941 р. Київська кафедра була вакантною. Ряд єпископів та священиків православної церкви спробували організувати церковне життя на тих же автономістських засадах, на території, окупованій німцями. Зрозуміло, з дозволу окупаційних властивостей. Екзархом було обрано митрополита Олексія (вбитий наприкінці 1942 р.).
Після Другої світової війни автономна церква знову злилася з РПЦ, поступово втративши риси автономності. У повоєнні часи в умовах агресивно насаджуваного державою атеїзму діяльність православної церкви, не кажучи вже про інші течії, зазнавала значних утисків та обмежень. Лише з другої половини 1980-х років настало послаблення цього тиску, почалося поступове поширення впливу церкви. У січні 1990 р. на Архієрейському соборі РПЦ Український екзархат було перетворено на Українську Православну Церкву (УПЦ) з обмеженою автономією.
Із проголошенням суверенітету України постало питання і про самостійність УПЦ. На звернення єпископу УПЦ Архієрейський Собор РПЦ у жовтні 1990 р. прийняв рішення про надання українському православ’ю незалежності й самостійності в управлінні. Предстоятель УПЦ отримав титул «Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України». В грамоті, яку патріарх Алексій II передав митрополиту Філарету і Синоду УПЦ у Софійському соборі 27 жовтня 1990 р., давалося благословення: «...бути віднині Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні».
Після проголошення незалежності України собор УПЦ в листопаді 1991 р. порушив перед Московським патріархатом питання про надання автокефалії. Однак у результаті загострення стосунків Синод РПЦ зажадав від Філарета залишити церковні справи, а собор за участю більшості українських єпископів у Харкові усунув його з предстоятельства в УПЦ та з Київської кафедри/Замість нього митрополитом Київським і всієї України був обраний митрополит Володимир (Сабодан). Ухвалу затвердив Патріарх Алексій II. Наслідком цих подій став розкол українського православ’я аж на три частини.
Ідея української автокефальної церкви (від грец. «авто» — сам, «кефал» — голова) виникла одразу після переходу Київської метрополії під юрисдикцією Московського патріархату ще 1686 р. Але в практичну площину реалізацію ідеї було переведено лише після Лютневої революції 1917 р. На Всеукраїнському православному соборі автокефалісти, незважаючи на підтримку міністра сповідань О. Лотоцького, виявилися в меншості. Автокефалію 1 січня 1919 року було все ж проголошено декретом Директорії. Однак її визначення через вакантність Константинопольського патріаршого престолу досягти не вдалося.
Із приходом радянської влади автокефалісти активізували діяльність. Через відсутність свого єпископату ініціатори автокефалії скликали Всеукраїнський православний собор — перший собор УАПЦ, який прийняв «київські канони». 23 жовтня 1921 р. у Софійському соборі пресвітерським чином (тобто за участю лише священиків і мирян) було висвячено першого єпископа УАПЦ — митрополита Київського і всієї України Василя Липківського, який висвятив інших єпископів. Однак невдовзі й В. Липківського, і всю УАПЦ було репресовано, багатьох священиків УАПЦ заарештовано (В. Липківський у 1937 р. розстріляний). У січні 1930 собор УАПЦ оголосив про саморозпуск. Спроба відновити її діяльність на більш лояльних до РПЦ і радянської влади засадах виявилася безрезультатною.
Відновилася УАПЦ в кінці 1941 — на початку 1942 р. зі згоди німецьких окупаційних властей. Автономісти й автокефалісти навіть мали намір об’єднатися.
Однак домовитися не вдалося.
У 1943—1944 рр. єпископат і чимало священнослужителів УАПЦ емігрували, а її парафії або розпалися, або перейшли під юрисдикцію РПЦ.
Новий імпульс ідея автокефалії отримала в кінці 1980-х рр. У лютому 1989 р. в Києві було створено Комітет з відродження УАПЦ. А вже в травні 1990 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР прийняла рішення про реєстрацію парафій УАПЦ, у червні зареєстровано її Статут, що можна вважати початком офіційного функціонування. Того ж місяця відбувся перший Всеукраїнський собор УАПЦ, який заочно обрав патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника), котрий після війни перебував у еміґрації в США.
У червні 1992 р. на Всеукраїнському православному соборі відбулося об’єднання УАПЦ та частини УПЦ під назвою УПЦ — Київський патріархат. Однак частина автокефалістів не прийняла цих рішень. Сам Патріарх Мстислав так до кінця життя (помер 11 червня 1993 р. в Канаді) й не визначився, патріархом якої церкви він є. А невдовзі, у вересні 1993 р., Політичний собор УАПЦ обрав собі нового патріарха — Володимира Ярему, й УАПЦ відновила свою самостійну діяльність.
Патріарх Мстислав номінально очолював новоутворену з частин УПЦ та УАПЦ Українську Православну Церкву — Київський патріархат, а його заступником був митрополит Філарет. Він відвідав у липні 1992 р.
Константинопольського патріарха Варфоломія І, який дав зрозуміти, що автокефалія УПЦ можлива лише за умови об’єднання всіх її гілок.
Після смерті Мстислава патріархом УПЦ-КП було обрано митрополита Володимира (Романюка), який також невдовзі (в липні 1995 р.) помер. Після його драматичного похорону під стінами Софії патріархом Київським і всієї Руси-України став Філарет.
Із того часу перспективи об’єднання українського православ’я і його канонічної автокефалії лишилися неясними.

УНІАТСТВО В УКРАЇНІ ЗА СУЧАСНИХ УМОВ

Після Переяславської угоди 1654 р. унія припинила існування на всій території, не підлеглій Польщі. Згідно з Андрусівською угодою 1667 р., вся Правобережна Україна, крім Києва, знову відійшла до Польщі. На Галичині, Волині, Поділлі почалося відновлення унії. У першій половині XVIII ст. вся Західна Україна опинилася в унії. Уніатство почало поширюватися на Київщину.
Після першого поділу Польщі (1772) Галичина відійшла до Австро-Угорщини. А вся Правобережна Україна, Волинь, Білорусь після поділів Польщі у 1793 та 1795 р. були приєднані до Росії. Почався масовий перехід уніатів з православ’я.
У складних умовах довелося діяти уніатській греко-католицькій церкві в Галичині за Австро-Угорщини, а після Першої світової війни — під владою Польщі. Визначну роль у розвитку діяльності і піднесенні авторитету греко-католицької церкви відіграв митрополит Андрей Шептицький, який очолював церкву впродовж 44 років (1901 по 1944). Із приходом радянських військ у 1939 р. А. Шептицький розпочав активно вживати різних заходів для просування уніатства на схід. Ця діяльність тривала і в роки німецької окупації. У 1943 р. греко-католицька церква налічувала майже 4,5 тис. храмів і каплиць, 203 монастирі, богословську академію, 5 духовних семінарій, майже 3 тис. священиків, 1610 ченців і черниць.
У дуже складному становищі опинилася греко-католицька церква після війни. Митрополит А. Шептицький помер 1 листопада 1944 р. У квітні 1945 р. майже всю вищу ієрархію церкви було звинувачено в «зраді батьківщини» й репресовано. Беріївське «правосуддя» діяло тут у звичайному стилі, не переймаючись особливо законністю і правовою обґрунтованістю як звинувачень, так і вироків.
У травні 1945 р. була створена так звана ініціативна група з питань возз’єднання греко-католицької церкви з православною (її очолював настоятель Преображенської церкви Григорій Костельник). У 1946 р. відбувся скликаний під примусом греко-католицький собор, який оголосив про скасування Берестейської унії й об’єднання з православ’ям. Проте значна частина (близько чверті) греко-католицького духовенства не визнала цих рішень, продовжувала діяти нелеґально.
У західних областях сформувалися нелегальні структури церкви, висвячувалися священики, хіротонізувалися єпископи, відправлялися богослужіння.
У 1984 р. помер Йосип Сліпий, який керував Українською Католицькою (греко-като-лицькою) церквою з 1944 р. УКЦ очолив Мирослав Любачівський, з 1985 — кардинал.
Із початком демократичних перетворень, з 1987 р. почалася й широка легалізація і відновлення греко-католицької церкви в Україні. У листопаді 1989 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР зареєструвала греко-католицькі релігійні громади. Наявність розвиненої і підготовленої ієрархії УКЦ (УГКЦ) дозволила їй після більш як 40-річної перерви відновити свої структури, здійснити це загалом організовано й оперативно. На жаль, не обійшлося без напруги й протистоянь з іншими конфесіями, передусім православними, в основному в питаннях повернення храмів, поділу церковного майна, сфер діяльності.

Далі

До змісту Релігії. Дитяча енциклопедія